15 причин відвідати Закарпаття: поради туристам від місцевих
Нас часто запитують: «А чому варто їхати на Закарпаття?» Повірте, ми у редакції Varosh дуже добре знаємо відповідь на це запитання, бо останні 6 років либонь не щодня про це пишемо у наших статтях, інтерв’ю, дослідженнях.
Водночас, аби підвести певні підсумки нашої роботи і полегшити життя собі (і другу сотню разів не повторювати одне й те саме), – ми створили цей матеріал і оригінальні ілюстрації до нього.
Він стане у пригоді всім закарпатцям, хто хоче запросити до себе друзів. А також усім тим, хто ні разу не був на Закарпатті, аби нарешті тут побувати. Або тим, хто вже не раз бував у найзахіднішій області України, але шукає приводів приїхати знову і знову.
Будемо вдячні також за доповнення до матеріалу: додавайте їх у коментарі, зазначаючи ваші причини та аргументи для відвідин Закарпаття.
Гори
Відпочинок в Карпатах – звучить магічно і вже інших аргументів не треба. Але варто розповісти, що практично у кожному районі Закарпаття є гори, утім найвищі вершини на Рахівщині. Ось 10 най-най – Говерла (2061), Бребенескул (2036), Петрос (2020), Гутин Томнатик (2016), Ребра (2001), Мунчель (1998) – не плутати з Менчул (1294) на Перечинщині, Туркул (1933), Піп Іван Мармароський (1936), Пожижевська (1885), Близниця (1881). Але якщо такий «високий політ» підходить для досвідчених гірських мандрівників, то є ще з сотня інших, не таких складних, але не менш прекрасних вершин.
Читайте наші матеріали про гори та людей, які в них закохані:
Кухня
Гастрономія та кулінарія – одні з важливих точок дотику, коли ми пізнаємо нове місто чи країну. Їжа може розповісти історію та традиції, часом, не гірше за екскурсовода. А іноді й краще, якщо це екскурсія на голодний шлунок. Для українських та іноземних туристів закарпатська кухня найчастіше є приємним відкриттям та важливою причиною приїхати до Закарпаття. У ній змішані кулінарні традиції українців, угорців, словаків, румунів, чехів, поляків, євреїв. Ось 10 страв, які ми радимо скуштувати, якщо ви на Закарпатті вперше або далеко не вперше: бограч, банош з бринзою та шкварками, рокот-крумплі, лечо, папрікаш, кнедлики з сегединським гуляшем, подбивані лопатки, лоці-печенє, гомбовці, кіфлики.
Читайте наші матеріали про закарпатську кухню:
Замки
Найбільш відомі замки Закарпаття в Україні – це Паланок, Ужгородський та Невицький. Утім, їх є значно більше – щонайменше 12. І кожен з них вартий уваги. Ужгородський, Мукачівський, Невицький, Середнянський, Чинадієвський, Бронецький, Квасівський, Боржавський, Королевський, Виноградівський, Хустський, Вишківський. Деякі з них перетворилися на руїни, а в інших – переважно музеї.
Ось кілька наших матеріалів про замки:
Термальні води
Цілющими властивостями термальних вод люди насолоджуються вже кілька століть. Це і здоров’я, і відпочинок, і друге дихання для втомленого щоденною роботою організму. На Закарпатті є понад 10 термальних басейнів, кожен з яких має власну унікальну за складом термальну воду та хімічний склад. Ось найпопулярніші з них: термальні басейни «Косино» в селі Косонь на Берегівщині; «Жайворонок» та база «Закарпаття» – в Берегові; «Теплі води» – село Велятино на Хустщині; «Теплиця» – Виноградів; «Золота гора» – Ужгород; «Деренівська купіль» та «Термал Стар» – Нижнє Солотвино Ужгородського району.
Наші матеріали:
Мінеральні води
На території України діє понад 500 джерел різноманітних мінеральних вод, переважна більшість із них розташовані саме на Закарпатті – близько 360. На Міжгірщині, Рахівщині, Свалявщині, Мукачівщині та Тячівщині. Кожне з джерел має різний склад та відповідно вода дає інший лікувальний і тонізуючий ефект. Одні з найбільш відомих мінеральних вод Закарпаття – це «Поляна квасова», «Поляна купель», «Лужанська», «Шаянська», «Плосківська», «Боржавська». Утім деякі води є власне питними столовими, частина – питними лікувально-столовими, інші – винятково питні лікувальні.
Закарпатські курорти з мінеральними водами зазвичай розташовані у казково-гарних місцевостях, тому оздоровлюватися мінералкою з гарним гірським краєвидом – удвічі приємніше та ефективніше. Будь-то Свалявщина, Іршавщина чи Ужгородщина.
Відкриті мінеральні джерела: Сойминське джерело (с. Сойми), село Кваси, Солочинське джерело, Свалявське джерело, Полянське джерело, джерело «Поляна Квасова», Лужанське джерело.
Вино
На цю тему говорити-не переговорити. Закарпатці особливо пишаються локальними винами – як власного виробництва та від місцевих виноробів, так і від виноробних компаній, які презентують закарпатське вино по всій країні та за кордоном.
Почнемо з місцевих виноробів. Їх точно можна нарахувати кілька сотень, утім найбільших і найдосвідченіших – кілька десятків. Варто лише приїхати на січневий фестиваль «Червене вино» до Мукачева, аби познайомитися з кожним із них та «упити погарчих парадного вина від ґазди». Усіх перерахувати, аби нікого не забути, важко, але ось кілька важливих прізвищ – Іван Урста, Карл Шош, Василь Анталовський, Руслан Орос, Василь Надь, Олександр Ковач.
На території області також працюють дві великі виноробні – Шато Чизай та Котнар. Обидві розташовані у Берегові.
Наші матеріали на тему:
Сакури
«Коли вже там сакури зацвітуть?». Починаючи з березня це чи не найважливіше запитання до закарпатців від немісцевих. Ми й не проти на нього відповідати, щоправда, якщо ці дати раніше були приблизно сталими, то в останні кілька років точно не варто чекати, що це станеться «на травневих» спеціально під заплановану відпустку. Зазвичай цвітіння починається на початку квітня і за 2 тижні завершується. Найпривабливіші міста з сакурами – Ужгород та Мукачево. Тут є як цілі алеї, так і дерева висаджені в міському просторі, поряд зі сторічними будинками.
Сакурі на Закарпатті присвячують фестивалі, тістечка, вина, джеми, спортивні турніри та чимало іншого. Ось підтвердження:
Села-курорти та зелений туризм
Для міських мешканців, які щодня живуть шаленим ритмом – це найкращий відпочинок. До того ж поїздка до, хай навіть і маленького, але міста, – це усе одно поїздка з міста в місто. А якщо ви оберете садибу у сільській місцевості, то формат одразу змінюється, темп сповільнюється, груди наповнюються повітрям. На Закарпатті – це часто одна з найкращих можливостей побачити тутешній колорит, спробувати домашню кухню, почути закарпатську говірку, зрозуміти, чим живуть люди.
На сайтах із підбору житла ви знайдете сотні варіантів, ми лише можемо порадити – не боятися імпровізувати з районами – оберете ви Берегівщину чи Рахівщину – задоволення отримаєте максимально. Щоправда і Закарпаття побачите зовсім інакшим в першому та другому випадку.
Читайте:
Еко-виробництво та еко-продукти
Цей пункт можна було б спокійно долучити до «Кухні», але, насправді, це все ж дещо різні речі. Еко-продукти закарпатці самі часом роками вишукують по «своїх точках» і по бабусях, які мають лімітовану кількість домашнього сиру, молока, м’яса. Але, на щастя, протягом останніх років на Закарпатті з’являється дедалі більше фермерських господарств, які роблять продукцію «як для себе».
Про кілька з них ми писали, про інших – напишемо. Ось декілька з них: сири з Нижнього Селища; м’ясна продукція з еко-ферми «Зелений Гай»; соки, сиропи, лекварі, м’ясо, сир, палинка від «Пан Еко»; сировялені делікатеси, копченості, сир з козиного молока від Гашпара з Мукачева, а ще – мед з та багато іншого. Але, якщо ви турист і скористалися пунктом вище, то у місцевих зможете знайти справжні продукти, які разюче відрізняються на смак від супермаркетівських.
Кава
Доброї кави зараз можна випити у багатьох містах. Ми, звичайно, звикаємо до місцевих кав’ярень та тієї кави, яку п’ємо щодня і потім важко вгодити з нею в інших містах, з іншими смаками та традиціями. Утім до Закарпаття та до Ужгорода зокрема, радимо їхати не тільки за кавою, а й за кав’ярнями. У них панує якась специфічна енергетика притаманна саме цьому місту.
Ось кілька наших матеріалів про закарпатську каву і не тільки:
А тут кав’ярні, про які ми писали і радимо заглянути вам. Але добра кава є ще в десятку закладів міста:
Чани
Найкраще закарпатське СПА – це чани. Поваритися у цілющій воді до нас приїздить чимало охочих, та й місцеві не втрачають кожної нагоди. Чан – це велетенська металева посудина-казан, в яку заливають мінеральну воду, інколи додають трави та ефірні масла. Чани можуть бути різного розміру, залежно від цього поміститися може від 2 до 10 чоловік. Уся процедура відбувається під відкритим небом – за будь-якої пори року. Часто поряд із чанами є водойма з холодною водою, в яку відвідувач занурюється кілька разів за годину, досягаючи контрасту температур. Зазвичай температура води у чані – 40 градусів.
Чи не найбільше з чанами асоціюються Лумшори, але їх на Закарпатті є кілька десятків – на Берегівщині, Великоберезнянському, Виноградівському, Міжгірському, Мукачівському, Перечинському, Рахівському та інших районах.
Активний відпочинок
В найбільших курортах області та в маленьких селах, в які місцеві запрошують туристів, завжди буде щось для шанувальників активного відпочинку. По-перше, це самі прогулянки з краєвидами, гуляти можна годинами. Пробіжки та «велопокатушки» як містом, так і заміськими маршрутами – не тільки лісами, але й, до прикладу, мандрівки до замків. Взимку – катання на лижах. Деякі бази облаштовують ZIP-line, мотузкові парки, кінні клуби, місця для риболовлі. Тут головне визначитися, чого хочете саме ви та ваша компанія.
Модерністська архітектура Ужгорода
Якщо плануєте поїздку до Ужгорода, то обов’язково присвятіть кілька годин саме модерністській архітектурі міста. Вона є тим справжнім Ужгородом, історією та настроєм, який так люблять патріоти цього міста.
Перегляньте ці матеріали і ви зрозумієте, чому ми так любимо її:
Міні-скульптури
Про них чула вся країна, а в обличчя кожну з них знають місцеві. Проект, який кілька років тому започаткували скульптор Михайло Колодко та туризмознавець Федір Шандор, швидко з одноразової акції переріс у масштабний міський проект, а згодом і обласний. Кожна з них обов’язково якимось чином пов’язана з Закарпаттям. Зараз їх у місті близько 30 і приїхавши сюди, ви спокійно можете день присвятити квесту «У пошуках міні-скульптурок» і одночасно познайомитися з містом, гуляючи пішки.
Читайте про «Ужгород наш маленький» тут:
Солодощі від Валентина Штефаньо
Солодощі від Валентина Штефаньо не потребують особливого представлення для закарпатців, а туристи ставлять їх у своєму рейтингу для куштування та відвідин точно не нижче, ніж у першу п’ятірку. І це, звісно, не випадково – непересічні смаки та форми, а також завжди найвища якість. Саме Валентин є автором торта «Ужгород», який є не лише візитівкою міста, а й потужним магнітом до нього. Окрім тістечок, у кондитерських можна скуштувати шоколад, зефір, льодяники, хліб, круасани та макаруни.
Читайте трохи про це:
Розкажіть про ваші причини відвідувати Закарпаття або ж запрошувати гостей до нас. Напишіть про них у коментарях до цього матеріалу!
Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
Текст: Росана Тужанська
Олександр Єфремов: про амбіційне кавоманство та мотивуючу одержимість
Співзасновник популярної ужгородської кав’ярні RIVERSIDE Ростерія & Брю Бар Олександр Єфремов – один із тих сподвижників, які розвивають у місті кавову культуру. Концепція його закладу відповідає новітнім світовим трендам і в той же час проста й зрозуміла – смачна кава, дружня атмосфера. Зерна обсмажуються перед гостями, бариста – твій найкращий друг, а вільно поспілкуватися можна з будь-яким відвідувачем. Разом з однодумцями по бізнесу Сашко знайомить закарпатців з новими видами напоїв, сповідує кавову філософію та культивує «третю хвилю» кав’ярень у найзахіднішому регіоні України.
Про власне кавоманство, ризикований стартап і висновки про перші півроку діяльності RIVERSIDE – розповідь за чашкою альтернативної кави напередодні всеукраїнського Чемпіонату Uzhhorod Latte Art Battle.
* * *
На годиннику 9 ранку. У РІВЕРСАЙДІ близько десяти відвідувачів. Кавуючи, вони неспішно, по-ужгородськи, ведуть розмови. При вході працює ростер. Аромат від обсмажених зерен дурманить і бадьорить, виривається за двері і приваблює перехожих.
Інтерв’ю з Сашком ми розпочинаємо з арабіки Гондурас анаеробної обробки у фільтрі способом заварювання v60, смаковим профілем – молоде червоне вино, родзинки, чорний шоколад. Кава незвична. Та бариста переконує, що в альтернативі більше кофеїну, ніж у звичному еспресо і що відкриваються нотки поступово, а не вибухово. Це якраз годиться для тривалого спілкування на противагу швидкому ефекту збудження.
У RIVERSIDE охоче поспілкуються з кожним гостем, який бажає не просто випити кави, а отримати інші відчуття. І це одна з основ концепції закладу – навчати та вести за новими смаками. Сашко каже, що Ужгород відкритий до здолання бар’єрів та кардинально іншого погляду на улюблений напій.
RIVERSIDE Ростерія & Брю Бар працює з квітня 2019 року. Заклад поєднує 2 формати – кав’ярню та обсмажувальний центр. Олександр Єфремов називає це громадським проектом, який передбачає знайомство ужгородців із правильним питтям кави, виробництвом і обсмажкою. Тут руйнуються перегородки між людьми та з’являється зв’язок. Якщо ти в Ужгороді, ти п’єш найкращу каву, незважаючи на те, на якому березі річки знаходишся, – переконують у RIVERSIDE.
«Заряджений» кавою
Сашкові 24. За спеціальністю – інженер. Освіту здобував в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу. Вивчав обробку й модернізацію техпроцесів, але несподівано став обсмажувальником кави.
– Перша точка відліку, напевно, стоїть в дитинстві, коли я бачив, як мама пила каву. Вона родом зі Львівської області. Розповідала, що зелені зерна завозили з Польщі. Люди брали сковорідку, самі обсмажували, мололи і варили. Сам я каву довго не пив, але коли розпочалося навантаження в навчанні, добряче на неї «присів».
У період студентства Сашка, Україну накрила «третя хвиля» кавової культури. Це поняття виникло на початку 2000-х у США завдяки бурхливому розвитку кавової індустрії. До слова, «першу хвилю» представляють кав’ярні періоду розчинної кави, «другу» сформували компанії Peet’s Coffee & Tea та Starbucks. Ці заклади змінили підхід до обсмажування зерен, переформатували кав’ярні під місця приємного проведення часу.
«Третя хвиля» глобально переосмислила підхід до вживання кави, зробивши її продуктом зі власним характером, а також індивідуальним підходом до клієнта. У таких закладах є широкий асортимент кавових напоїв, які готує досвідчений бариста.
– У Франківську розвинені громадські ініціативи і місто загалом відкрите до нововведень. На той час відкривалися кав’ярні сегменту TO GO (кава з собою). Я довго спостерігав, аналізував. У якийсь момент відчув, що сам хочу спробувати попрацювати баристою і забезпечувати людей такими неймовірними емоціями.
Сашко на прикладі капучино пояснює, наскільки разюче переміни торкнулися сфери ставлення до кавових напоїв. До прикладу, для приготування «правильного» капучино використовується вивірена кількість еспресо, додається спінене молоко, підігріте до 70 градусів. Не більше. Тому що вища температура спричинює хімічну реакцію і призводить до розпаду фруктози.
– Пам’ятаю день, коли мене вперше допустили до еспресо-машини. Були wow-відчуття. Стажерам давали 10 л молока і привозили 2 кг кави. Тобі пояснили, як в ідеалі виглядає еспресо, і ти мав його створити. Це дуже дієва американська бізнес-модель, коли новобранець відразу вмикається в робочий процес. Тут зовсім інший рівень довіри. Разом із цим ти отримуєш колосальний досвід і заряд.
Після роботи з молодими франківськими новаторами у кавовому бізнесі, Сашко захопився подорожами Україною й вивчав кавові заклади. Затим – закордонні поїздки, коуч-серфінг, де власники помешкань показували нетуристичні місця «для своїх». Найбільше сподобалися Швеція, Фінляндія, Польща. Поступово приходило усвідомлення, що кава – не просто напій, а річ для натхнення, ціла філософія. Ось так, «заряджений» кавою, одного разу познайомився із засновником ужгородського Eat Me Café Олександром Сливканичем.
Від Eat My Café до RIVERSIDE
Eat Me Café виконане в дусі Америки 60-х. Все – від дизайну до меню є класикою у власній інтерпретації. Відкриття кав’ярні навчило власників – подружжя Олександра Сливканича і Олександру Скребцову – бути спеціалістами широкого профілю, самостійно керувати процесами, водночас – нести повну відповідальність за створений продукт.
Знайомство з ними надихнуло Єфремова на втілення свого задуму.
– Саша мене навчив головному – як самому створити високий сервіс. Він аргументував, чому не готує американо, і яким має бути «правильне» капучино. Коли я за ним спостерігав, то аж не вірив, що таке може бути у маленькому містечку. Потім ще з’явився Duffort і Byron. І всі вони були першопрохідцями «третьої кавової хвилі» в Ужгороді.
Закінчивши університет, Сашко поїхав до Чехії заробити гроші. Попрацював на автобудівному заводі, накопичив певну суму, потім у Франківську влаштувався обсмажувальником у щойно відкритій кав’ярні «Ростерія Кави». Спостерігав, як налагоджується новий бізнес, читав книги, працював і швидко вчився. А вже за півроку приїхав до Ужгорода домовлятися про партнерство зі Сливканичем. Так відкривався RIVERSIDE.
– Сьогодні для запуску бізнесу з обсмажкою кави і кав’ярнею, потрібно не менше 100 тисяч доларів. Але не це головне. Світ відкривається тобі, тільки якщо ти одержимий своєю ідеєю і готовий повністю їй віддатися. А ще важливо мати партнерів, які тобі вірять. RIVERSIDE та Eat Me наразі зав’язані в мережу, хоча у кожного своя культура споживання. Там кав’ярня, тут – кав’ярня і виробництво. Заклади доповнюють і заміняють один одного.
Місце, де тобі раді
У RIVERSIDE пропонують класичні кавові напої на еспресо-машині і зерні власного обсмажування. Хенд-брю: v60, Chemex Aeropress Kalita, а також фільтр-каву. В асортменті – колд-брю, еспресо-тонік і кавовий лимонад. Крім того, в меню закладу – салати, фрітата, бургери, панкейки. У найближчих планах – десерти.
RIVERSIDE пропонує цілу палітру кавових зерен від найкращих світових виробників. До того ж, постачає каву більш ніж 25 закладам Ужгорода і таким чином робить великий вклад у розвиток кавової культури регіону.
– Ми додали своїх плюсів до процесу кавової «окультуризації» Ужгорода. Наш заклад – осередок спільних за духом людей. Ти можеш взяти свою каву, гуляти по кав’ярні, спілкуватися з іншими гостями. У контактному залі ти розмовляєш з баристою, він твій кращий друг, зранку будує твій день, з ним можна обговорити будь-які теми і зрозуміти тонкощі твого напою. Я дуже задоволений, як ми відпрацювали ці півроку. Ми здобули великий рівень довіри і плануємо тільки підвищувати планку.
Сашко каже, що Ужгород вирізняє стала сформована традиція кавопиття. Тут вживають багато еспресо, полюбляють каву з гірчинкою. У той же час закарпатці дуже гнучкі. Вони радо комбінують виражений профіль шоколаду і горіха Бразилії з квітковою Ефіопією.
– Ужгородці готові до прийняття нових культур споживання. Я захоплююся тим, як люди довіряють, ідуть за нами. У той же час, піднімається рівень поваги іноземців до нас. Ми спілкуємося з туристами і вони здивовані рівнем кавової обізнаності.
Найбільш ходова кава в Ужгороді, за спостереженням RIVERSIDE – Латинська Америка та Африка (Ефіопія, Кенія). Прихильні містяни до альтернативи. Перевагу віддають легкій, фруктовій. Та фаворитом залишається еспресо – збалансоване, спокійне, з пониженим рівнем кислотності і гіркоти.
Стати частиною змін
Олександр Єфремов переконаний, що гастрономія Закарпаття на порозі нового стрибка. У минуле відходять заклади громадського харчування, коли бізнесмени вкладають заощадження у будь-що, чекаючи на стрімкий прибуток.
– Гроші не вирішують все. Якщо нема натхнення, ти повинен знайти людину, яка цим живе, або піти з цього бізнесу. Інакше нічого не вийде. Якщо у вас є хист до кулінарії, ви одержимі своєю ідеєю, шаленієте від приготування, поїдьте по світу, подивіться, повчіться, зважте і не бійтеся починати. Навіть невеликої суми на перших порах вистачить. Люди готові до сприйняття нового. Ужгород – магічне місто. Скоро його буде не впізнати. І так приємно бути не спостерігачем, а учасником і частиною цих змін!
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Карл Смутко
Кава по-закарпатськи або третя кавова хвиля в Ужгороді
Ужгородка Олександра Скребцова, засновниця кафе Eat Me, пропонує спробувати альтернативну каву, яка вже досить популярна у Києві, Львові, Одесі та інших великих містах країни. Ну, і звісно, за кордоном.
Ми вже спробували і, по-перше, окрім того, що це смачно, ще й справді дуже гарно – справжня церемонія. Тут не вийде просто випити кави і побігти. Для цього потрібно виділити час, насолодитися.
– Це інша культура кави, яка принципово відрізняється від культури еспресо. Не йдеться про те, що якась із них краща чи гірша – вони просто абсолютно різні. В альтернативі ми використовуємо зерно спешиелиті, яке збирається лише в одному мікрорегіоні. У нашому випадку це Ethiopia Adado, Brasilia Carmo de Minas та Ethiopia Yirgacheffee. Ефіопія вважається взагалі одним з кращих регіонів для вирощування кави. Увесь зібраний урожай переробляється, проходить усі стадії калібровки і лише найкращі зерна потрапляють до вибірки спешиелиті. Все інше – до мас-маркету, – розповідає Олександра.
У нашій чашці була кава із щойно обсмаженого зерна. Кажуть, що тиждень тому вона ще була зеленою. Смак важко описати словами. Та й не тільки смак, а й аромат – ні на що не схожий.
– Альтернатива незвична на смак. Друзі, яким я пропоную її спробувати, спершу кажуть, що це не кава, а щось інше. Ми звикли до еспресо – до концентрованої кави у всіх її способах приготування. А цей напій справді інший. Оскільки в холдері для приготування еспресо металічне сито, то в каву поступають усі кавові масла, а отже і тіло напою щільне, насичене. В пуровері, кемексі та аеропресі використовуються паперові фільтри, які поглинають усі масла. Тому у підсумку ми отримуємо чисту каву, м’яку, – каже Олександра Скребцова.
За словами кавового експерта, для того, аби насправді відчути усі відтінки альтернативи недостатньо скуштувати її лише один раз. Смак – потрібно розвивати. І лише тоді розкриються найтонші нотки напою. Окександра переконує, що навіть після тижня вживання свіжої якісної арабіки повернутися до мас-маркету вже важко.
– У нас зберігся стереотип з 90-их років про те, що в Ужгороді кава є, а в Києві – немає. Не хочу розчаровувати ужгородців, але у Києві кавова культура вже багато років попереду нашої. І нам справді є чому повчитися, тому ми привозимо в Ужгород людей, які розуміються на каві. Нам дуже хочеться, аби ми також росли, – каже Саша.
Альтернатива – це третя хвиля кави. Першою була – розчинна кава доступна кожному, потім – хвиля еспресо та напоїв на його основі, і нарешті третя – хвиля спешиелиті. Усі ці три культури співіснують і одна не витісняє іншу. Тут головне – вибір людини.
– Важливий момент у приготуванні альтернативи – вода. Для еспресо потрібна одна мінералізація, для альтернативної кави – інша. Ми усе це враховуємо, вимірюємо мінералізацію води і тому в Eat Me подаємо правильно і одну, і другу каву, – діляться з нами у закладі.
Ми довго думали, що означає вислів "кава по-закарпатськи" і прийшли до висновку, що це кавові традиції, які існують вже десятиліттями в нашому краї. В кожному домі була гейзерна кавоварка і щоранку закарпатці насолоджувались свіжою ароматною кавою. Вона виходить дуже міцною, насиченою та шовковистою. Тепер ми маємо змогу почуватися як удома і в Eat Me Cafe. Адже в меню з’явилася "кава по-закарпатськи" – зварена у гейзерній кавоварці.
Всі аксесуари та каву для заварювання альтернативи можна придбати тут, а скуштувати готові напої в кафе Eat Me.
Росана Тужанська, Varosh
Фото: Тарас Вовчин
Майстер-клас “B for B R E W”
На цій зустрічі ви дізнаєтеся все про каву спешиалті, різницю між кемексом, пуровером і аеропресом, спробуєте кожен сорт і кожен вид заварювання, відчуєте третю кавову хвилю. Квитки можна купити в Eat Me Cafe. Кількість місць обмежена!
Читайте також:
Varosh
Brew Shop: Кава — це спосіб життя, а не тренд
Ідеологи проекту — ужгородці Олександра Скребцова та Олександр Сливканич — засновники Eat Me Cafe. Нам вони розповіли більше про свою ідею та її втілення в Ужгороді.
— Як у вашому житті з’явилася кава, кавоварки, і все, що з цим пов’язано?
— Кава з’явилася ще з дитинства. В наших сім’ях її дуже люблять. Більшість моїх дитячих спогадів повязані з кавуванням у вітальні моєї бабусі.
Тому не дивно, що ми виросли справжніми фанатами цього напою. Нас цікавить все, що пов’язано з кавою та її смаком.
.jpg)
.jpg)
— У вас вже є успішний бізнес. Як наважилися на таке розширення?
— Наважилися так само як і почали перший — спонтанно та з великим ентузіазмом. (ред. — посміхаються) Хвиля альтернативної кави зовсім нова, на світовому рівні їй не більше десяти років, а в Україні взагалі почали сприймати пуровери і кемекси зовсім нещодавно. Але навіть тепер багато людей вважають, для того, щоб випити фільтровану каву треба жити у великому місті і йти у спеціальну кав’ярню. Ми вирішили відкрити магазин, щоб кожен зміг готувати улюблені напої вдома.
— Чи довго готувалися до запуску магазину?
— 1,5 місяця в мене зайняла розробка сайту, пошук товарів та інші підготовчі моменти. Протягом цього часу ми ще й відзняли лукбук та промовідео, щоб передати настрій та атмосферу цієї кави.
— Асортимент на сайті не великий, але знаючи вас, думаю, що дуже ретельно обраний. Як обирали?
— Ми вирішили розмістити на сайті лише кавоварки та аксесуари для альтернативних методів приготоування. Тобто у сайту дуже вузька специфіка. Ми ще додамо декілька видів альтернативних кавоварок — працюємо над цим. І, звичайно, кава — арабіка спешиеліті та преміум якості. Всі зерна — це моносорти свіжої обжарки — інша для цих методів не підходить.
Ми плануємо також розширення лінійки кави спешиеліті трохи згодом, зі зростом попиту.
Щодо нашого регіону, то така кава навряд чи набуде популярності. Оскільки її смак кардинально відрізняється від того, що звикли пити на Закарпатті. Окрім того, що в альтернативі заварюються лише моносорти арабіки, то й обжарка йде світла, при якій відкриваються особливості смаку сорту, така кава має яскраво виражену кислотність. А на Закарпатті зазвичай п’ють каву темної обжарки, при якій сильно виділяються кавові масла, що кардинально змінюють смак напою.
Ці кавоварки дають можливість по-новому відчути смак кави. Відкрити для себе сорти та їх особливості. Коли п’єш кемекс чи пуровер V60 , починаєш розуміти, що кава насправді не гірка, починаєш розрізняти аромати, смаки та післясмаки різних видів арабіки, не тільки читаєш, але й відчуваєш ноти цитрусових чи шоколаду у чашці. Ця кава для тих, хто хоче відкрити для себе якісний продукт.
Наразі на сайті можна придбати свіжообсмажену каву в зернах, ручні кавомолки, терези та чайники, кружки і термокружки, і, звісно, пристосування для альтернативного заварювання кави — кемекс, пуровер та аеропрес.
Засновники Brew Shop також проводитимуть різномонітні майстер-класи, бранчі та лекції щодо альтернативного заварювання кави. Перший майстер-клас відбудеться вже 12 червня. Про нього розповімо вже незабаром.
Контакти:
Росана Бісьмак, Varosh
Фото: Тарас Вовчин та з Інстаграму бренду
Відео: AND Video Group
Макіяж: Саша Кельбас
Майстер-класи у рамках фесту “Ghetto Groove – 2016” в Ужгороді
– У рамках Міжнародного фестивалю "Ghetto Groove – 2016" в Ужгороді 6 травня пройдуть майстер-класи з хіп-хоп танцю. Навчатимуть хореографічній майстерності танцівники, які вважаються кращими та найвідомішими в Україні. І навіть за її межами. Серед них – здебільшого учасники команди "APACHE CREW". Це творче об’єднання професійних танцівників, багато з яких є фіналістами ТБ-шоу "Танцюють всі". Вони не обмежуються одним хореографічним напрямом, а роблять синтез і творчий пошук своїми сильними сторонами. Цей колектив привезе до Ужгорода не тільки цікаві майстер-класи, але й нову роботу – епізод з вистави "Мегаполіс", яку продемонструють 7 травня, о 21:00 в СК "Юність".
Вкотре Студія "Бліц" запрошує до Ужгорода крутезного хореографа Дениса Стульнікова. Він працює далеко за межами України, оскільки про його талант знає чимало творчих людей. До прикладу, останні його роботи – це хореографія для Quest Pistols та Діми Монатіка. Саме тому, вважає керівник ССТ "Бліц" Олена Камінська, не варто нехтувати нагодою повчитися у Дениса Стульнікова.
Отож, 6 травня з 13:00 та в Спорткомплексі "Юність" та 7 травня з 11:00 в "Автоцентрі" (вул. Грушевського, 1) найкращі хореографи України навчать усіх охочіх танцювати гарно та технічно.
7 травня з 21:00 ви матимете нагоду показати, чого навчилися на хіп-хоп вечірці фестивалю "Ghetto Groove – 2016".
Пригощають – "Eat Me Cafe" та Жива ведична кулінарія. Вартість квитків – 100 грн. Квитки на вечірку можна придбати у касах Закарпатського облмуздрамтеатру. Довідки – за телефоном: 050 041 28 55.
Хіп-хоп вечірка “Ghetto Groove” від “Бліцу”
– Ви пам’ятаєте, як це було минулого року? Круто. Сучасно. Драйвово. Готуйтеся – 6-7 травня Студія сучасного танцю "Бліц" знову організовує хіп-хоп тусовку. Цього разу з нами танцюватимуть "APACHE CREW" та інші колективи з України, Угорщини та Словаччини. Тепер це буде не просто вечірка, а повноцінний танцювальний фестиваль. В Ужгороді проведуть майстер-класи постановник у стилі хіп-хоп Денис Стульніков та популярні танцівники України у складі "APACHE CREW". Потанцювати зможуть не тільки професіонали – 7 травня о 21:00 відбудеться хіп-хоп вечірка в спорткомплексі "Юність". Музичний супровід DJ Jaco, DJ Kool D, DJ Tudor. За тамаду буде MC Dzen. Наприкінці шоу всіх чаруватиме Театр вогню "Fire Life". Пригощають – "Eat Me Cafe" та Жива ведична кулінарія. Вартість квитків – 100 грн. Квитки на вечірку можна придбати у касах Закарпатського облмуздрамтеатру, – кажуть організатори.
Довідки за телефоном: 050 041 28 55.
Фото: Сергій Денисенко
Christmas Scrub Workshop від RAZOM
– Зима не за горами, свята наближаються, а настрою у вас ще немає? Ми от вирішили присвятити увесь грудень створенню різдвяного настрою вам і собі. Тож запрошуємо на серію різдвяних воркшопів від Razom. Першим буде надзвичайно корисний, ароматний і цікавий Christmas Scrub Workshop, на якому Марина Бабич (бренд "Ameli") навчить нас створювати скраб для тіла. Ми поговоримо про натуральну косметику, а особливо скраби, їх види та способи використання, після чого створимо один із скрабів: апельсиново-мандариновий чи хвойний. Ми впевнені, що цей скраб буде ідеальним, бо створюватиметься із якісних та натуральних інгредієнтів. Його можна буде залишити собі чи комусь подарувати до свят, – кажуть організатори.
На воркшопі зможете пaроконсультуватися у Марини стосовно натуральних засобів догляду за волоссям, обличчям та тілом, а, крім того, поласуєте смачним какао із зефіром та сиропом та імбирно-пряним печивом від Eat Me Cafe.
Для реєстрації пишіть на пошту: lunchandtalkua@gmail.com
Food Photo Workshop в Ужгороді
– Вміння приготувати смачну їжу – велике мистецтво. А вміння цю їжу ще й якісно сфотографувати – подвійне велике мистецтво. Своїми воркшопами ми прагнемо розвивати людей, приносити їм естетичне задоволення, розбавляти будні цікавими вихідними, розкривати у них нові сторони. Саме для цього ми і надумали створити цей воркшоп. Ви навчитеся використовувати можливості вашого телефона на максимум (так-так, просто ввімкнути камеру і натиснути кнопку недостатньо); отримаєте навички предметної зйомки, які можна буде застосовувати як для фотографування їжі, так і інших предметів на свій смартфон; сфотографуєте, а потім і скуштуєте неймовірно смачні страви та напої від Eat Me Cafe; навчитеся користуватися фільтрами, що зроблять ваші знимки яскравими і живими; проведете суботній ранок в крутій компанії; матимете можливість взяти участь у цікавому конкурсі, деталі якого ми оголосимо на самому воркшопі, – кажуть організатори.
У програмі:
- ненав’язлива теоретична частина (що таке світло, композиція, ракурс, як використати можливості свого телефона на максимум тощо);
- обговорення специфіки фотографування їжі та використання ріноманітного реквізиту (текстиль, посуд, дерев’яні текстури, квіти тощо);
- практична робота: власне фотографування їжі та напоїв від Eat Me Cafe, використовуючи отриману інформацію, майстер-клас по обробці отриманих фото.
- заключний міні-бенкет, обговорення.
- оголошення умов конкурсу.
Спікер – Олександра Скребцова, автор кулінарного блогу eatmeblog.com та інстаграм-акаунта @alexskrebcova.
З собою мати: добре заряджений мобільний телефон (зйомка буде проходити з його використанням) та, за можливості, завантажені на нього програми VSCO cam, Snapseed та Afterlight.
Кількість учасників обмежена.
Для реєстрації напишіть на пошту: lunchandtalkua@gmail.com, там ви отримаєте детальніші інструкції.
Хіп-хоп вечірка “Ghetto Groove”
Студія сучасного танцю "Бліц" запрошує всіх на другий концерт, присвячений 25-річчю колективу – цього разу це хіп-хоп вечірка "Ghetto Groove". Що ж цікавого "Бліц" покаже цього разу?
Якщо грудневий концерт "BEAU MONDE" подарував глядачеві казкову феєрію з театральними постановками, то нині "Бліц" зосередився на вуличному танці. Глядач побачить 17 найкращих танцювальних номерів не тільки у стилі хіп-хоп: бліцівці танцюватимуть і хаус, і денсхолл, і хіп-хоп хіллс та навіть вакінг! Це буде така пригода.
Глядачі теж зможуть відірватися на повну! І в цьому "Бліцу" допоможуть найкращі ужгородські ді-джеї Jaco, Kool D, Tudor. Гарна вечірка не відбудеться без потужного MC, тому бліцівці запросили нового для Ужгорода шоумена – MC Dzen. До вечірки долучиться і репер Kicka.
Концерт-вечірка триватиме декілька годин, протягом яких ССТ "Бліц" у кілька блоків продемонструє свої запальні танці, а у паузах між цими блоками танцпол зможуть зайняти глядачі. Бліцівці радять для цього слідувати дресс-коду і підібрати одяг, притаманний представникам хіп-хоп культури – широкі або обтягуючі штани, кросівки чи кеди, а також яскраві крутезні майки.
Пригощатиме "Eat Me Cafe". Афтепаті – у нічному клубі "Панорама".
Довідкова інформація та бронювання квитків за телефоном +38 050 372 23 23.
Перший надихаючий lunch&talk для дівчат в Ужгороді
Натхнення перед початком нового року, мотивація на створення власної справи, цікаві поради стосовно розвитку власного бізнесу, створення гармонійної родини та завжди гарного вигляду – усе це буде у неділю 28 грудня о 12.00 в Eat Me Cafe.
Смакуючи ванільним лате та смаколиками від Eat Me Cafe ви зможете послухати надихаючі історії від Росани Бісьмак (головний редактор Varosh), Тамари Готри (ресторатор), Олександри Скребцової (влисниця Eat Me Cafe) та Каті Брижань (засновниця "make me warm").
Зустріч пройде у поки що незвичному для нас форматі – lunch&talk, який сприяє створенню дружньої і камерної атмосфери.
У вартість участі входить food&drink, подарунки від організаторів та величезна порція натхнення й позитиву. Кількість місць обмежена. Забронювати місце можна за електронною скринькою makemewarm@yandex.ua.
Олександра Скребцова та Олександр Сливканич: від кулінарного блогу до власного кафе
Прочитати розмову можна тут.
Минуло не так вже й багато часу, як нове хобі переросло у власну справу – атмосферне Eat Me Cafe у самому центрі Ужгорода.
Про кафе, його меню, дизайн та концепцію ви можете прочитати у нашому матеріалі Eat Me Cafe: Америка 60-их років в Ужгороді.
Сьогодні молоді власники кав’ярні розповіли нам трохи про те, як це відкривати власну справу, розраховуючи лише на свої сили. Далі пряма мова.
Олександра: Минулого року я навіть не мріяла про кафе. Коли ми з тобою зустрічалися, то я більше думала про книгу. Поки її не видала, але думаю, що цей задум також обов’язково реалізую. Потрібно знайти на все час.
Сашко: А от я давно мріяв про власну кав’ярню, оскільки багато років працював у цій сфері, тому мені хотілося чогось свого: затишного і маленького. Аж ніяк не думав, що наша перша кав’ярня буде аж 100 м².
Олександра: Якщо зараз згадати, як усе відбувалося, то ми здаємося собі трохи божевільними. Ми цілий день вмовляли орендарів повірити нам і дозволити зруйнувати усе, що тут було. Ми підписали контракт про оренду навіть не маючи бізнес-плану.
Сашко: І лише, коли ми повернулися того дня додому, то усвідомили, що ж ми наробили. Перше питання, яке виникало: “Що зараз з цим усім робити?”.
Було багато переживань. Місяці ремонту і підготовки були просто нереальними. Більше 6 годин ми не спали. Навіть коли спали, то все одно думали про кафе. Вночі записували ідеї у блокноти.
Олександра: Ми навіть не розуміли у що ми влізли. Який це об’єм документації та різноманітних паперів доведеться перелопатити.
Сашко: Постійно якихось документів не вистачало, здавалося, що це ніколи не закінчиться. Але ми стали добрими спеціалістами у різних галузях. Я, наприклад, вже добре розуміюся на дереві, декорі, меблях, вивісках, ковальстві. (сміється)
Олександра: У нашому закладі немає випадкових речей. Усі потрапляли до нас саме тоді, коли це було потрібно. Від бабусь та дідусів, а також від батьків позбирали купу речей. Тому тут дуже багато раритетних речей, які ми перефарбували та реставрували.
Сашко: Відкриття власної справи навчило нас бути спеціалістами широкого профілю. Власноруч обробляли фанеру, з якої надалі самі збирали столи, бар; реставрували двері, лампи, торшери і таке інше. Сашка от вже й бухгалтером стала, технологом, кухарем.
Коли ми починали лише все робити, то накупували дуже багато непотрібних речей і елементів, але люди з досвідом казали, що це обов’язково потрібно. У кінцевому результаті, все робилося інакше. Але я переконаний, що це усе не такий вже й дорогий урок. Могло б бути і дорожче. (посміхається)
Олександра: Взагалі відкрити власне кафе та ще й у самому центрі міста досить складно. Але ще Чингісхан казав: “Боїшся – не роби, робиш – не бійся”. Тому, коли ми взялися за це, то особисто я вороття назад не бачила. Нам потрібно було це все вивчити, стати профі у різних сферах, пройти усе і зробити те, про що ми мріяли.
Спочатку ми дуже поспішали, гарячкували, а потім вирішили зупинитися і доробити усе так, як слід. Аби люди заходили до нас і не бачили якихось недопрацювань. Не дивилися на усе, як на аматорство.
Сашко: Тому до кожної деталі ми дуже “доколупувалися”. Жодна фотографія тут не висить просто так.
Олександра: Як би це просто не звучало, але головне – це бажання. Якщо воно є, то людина знайде можливості, сили, наснагу, натхнення.
Сашко: А якщо відверто, то усе те, що тут є – це заслуга Сашки. Вона дуже талановита. У неї чудовий смак у кулінарії, дизайні та багатьох інших речах. Вона насправді керувала усіма процесами.
Олександра: Мені здається, що це мене Сашко надихає. Тому що, коли ми познайомилися я зовсім не вміла готувати. І все почалося з його прохань приготувати вечерю. Перший раз приготувала, другий, третій і все переросло у те, що ви бачите: випічка, експерименти, блог, фото, кафе.
Сашко: Що ж до стартового капіталу, то ми деякий час збирали гроші. Чимось нам допомогли.
Олександра: Як такого весілля у нас не було. Ми вирішили не витрачати грошей і спрямувати їх на іншу справу. (посміхається)
Сашко: Одружувалися ми у звичайних футболках, а на святі були лише найближчі.
Олександра: Не було пишних суконь. Весільним букетом став пучок редиски, а тортом – маринований огірок. (сміється)
Сашко: Якщо говорити про власну справу, то я 8 років працював на когось і мені дуже хотілося відкрити щось своє і самому керувати процесами. Я працював тривалий час у Києві та Криму, починав, як і всі, офіціантом та згодом став на бар. В першому нічному клубі, в який я потрапив на роботу, у меню було 120 коктейлів. Це було дуже непросто, але й круто: Київ, центр міста, багато туристів, купа нових знань. Перед тим, як приступити до роботи, з ними дуже відповідально займалися. Викладали акторську майстерність, йогу, барну справу, психологію. Бо бармен – це не просто робота. Тому дещо у цій справі я тямлю.
Олександра: Що ж до команди, яка працює з нами, то ці всі люди тут теж не випадково. На щастя, нам вдається знаходити тих, хто з нaми на одній хвилі. Хоча постійно є відкриті вакансії на різні посади: кухаря, офіціанта, посудомийки. Ми шукаємо людей, які люблять свою справу та готові вчитися, а досвід – це те, що можна здобути у нас.
- Адреса закладу: Ужгород, вул. Волошина, 22.
- Телефон: 066 206 16 99.
Росана Бісьмак, Varosh
Фото: Андрій Кирилюк
«… Я просто не міг залишатися вдома». Як троє митців із Ужгорода добровільно змінили творчість на фронт
З живопису, музики й театру — безпосередньо у війну.
У медіа та в соцмережах ми спостерігаємо за життям добровольців із Закарпаття на фронті. І серед них — творчі люди. Ми особисто знайомі з ними, адже писали тексти про них та їхні проєкти.
Ми впевнені, що мистецтво є їхнім життям. І нам важливо знати і хочеться розповісти всім про те, як війна трансформовує їхню творчість.
Ми записали три історії художника, музиканта й актора з Ужгорода, які за власним бажанням пішли на передову.
Максим Плеша — художник, займається живописом. Мав виставку в місцевій чайній, нещодавно розкрив себе у вуличному портреті, планував розпочати другий сезон у цьому жанрі, якраз під час весняної сакури. Має власну родину й доньку.
Андрій Гасинець — учасник відомого й популярного експериментального гурту Tango Tempo, співзасновник промо-групи Voice. Де він грає, там завжди багато слухачів. Якраз напередодні війни дописував новий альбом.
Рудольф Дзуринець — актор, заступник директора Закарпатського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені братів Шерегіїв. 15 років — у професії. Він каже, що театр — це навіть не стиль життя, це і є життя. Має родину, двох доньок.
На момент нашої розмови перебував у лікарні, отримав другу контузію, але мужньо тримався. А напередодні публікування матеріалу якраз повернувся додому.
Десь нам вдалося записати коротке інтервʼю, а десь — тільки уривками, адже поганий звʼязок.
Максим Плеша, живописець
В Ужгороді Максим творить живопис, до прикладу, втілює свої задуми в місцевому кафе Indigo. Успішно займається вуличним портретом. Наразі ж він — помічник гранатометника.
— Яким було твоє життя до 24 лютого 2022 року?
— Попередні півроку до війни в мене все було ідеально. Я нарешті знайшов собі вчителя з олійного живопису — Петра Свалявчика. Наслідував від нього Закарпатську школу живопису за прямою лінією від Бокшая до Василя Свалявчика, батька мого вчителя.
Працював половину тижня в ABC, решту часу малював та індивідуально займався із учителем.
ABC — для грошей, живопис — для мистецтва. Повна гармонія.
— Які були плани на весну 2022?
— Я вже другий сезон мав заробляти вуличним портретистом. Це мала бути казкова весна… Сакура цвіте, туристи… Хочеш — просто малюй, хочеш — бери гроші, хочеш — даруй роботу. З магазину і так платня хороша.
— Що мотивувало тебе піти добровольцем?
— Як можна не піти на фронт? Я це не розумію. Без емоцій.
— Що сказала родина?
— Ніхто з моїх рідних і знайомих не знав, що я відʼїжджаю, тому ніхто ніяк не відреагував, я їм не дав такої можливості. Тепер із усіма підтримую звʼязок і всі, звичайно, переживають, відправляють різні смачні речі, корисні речі.
— Тобі малюється там?
— Багато зусиль знадобилося, щоби звикнути до армії. Я вклав у війну багато праці і нервів, а це лише четвертий місяць. Ще й треба звикнути до страху і постійно бороти його.
Тому — мистецтво відійшло на другий план. Бували почеркушки в зошиті, які залишив на передовій. Або — ілюстровані звернення на стінах до побратимів чи ворога в грубо-солдатському форматі.
— Про що думається тобі? Що відбувається зі світоглядом?
— Стараюся не думати. Взагалі. Думається за колектив, за єдність. Нічого не змінилося в моєму світогляді.
Теперішня ситуація нікуди не годиться. Тому — воля України, або — смерть.
***
Поруч із Максимом мешкає кіт Мейсон.
Ось що Максим каже про нього:
— Він хропить і говорить уві сні, б’є собак і миє поспіхом лапи, коли, почувши прильоти, мусить бігти у підвал.
Андрій Гасинець, музикант гурту Tango Tempo
Власна музика, музичні події, ідеальні креативні колаборації — це про Андрія. Ще напередодні війни завершував альбом, а з 1 березня він у 128-й бригаді, 5 березня виїхав на фронт.
Далі — пряма мова.
— Я не служив, через хронічну виразку міг би сидіти вдома, але… По-перше, ніхто не може вказувати нам як жити. Далі мені це було схоже на тотальне знищення всього, що любиш…
У перший день війни я побіг з Tango Tempo на студію, аби дописати майже закінчений альбом, але зрозумів, що не можу грати. А музика для мене — це все. Це мене розізлило.
Тут у нас немає типового дня, живеш моментом, секундами під час бою. Хлопці принесли гітару, але ми весь час переїжджаємо, відступаємо і йдемо вперед. Я не можу тут грати. Ми виснажені фізично, морально, душевно.
Але тримаємось і чекаємо на ротацію, в яку слабо віриться.
Намагаємось жартувати, грубий солдафонский гумор іноді рятує краще за бронежилет.
Рудольф Дзуринець
Неодмінно один із улюблених акторів глядачів Великої та Малої сцен закарпатського драмтеатру. Під час інтервʼю він перебував у госпіталі після другої контузії, а перед публікацією приїхав до Ужгорода.
— Рудольф, банальне питання, але чому відразу з початком війни ти вирішив йти в солдати?
— Ну, по-перше, я патріот, син моєї країни, тому маю її захищати.
Памʼятаю перший день війни. 25 лютого я пішов і записався в тероборону.
У перші два дні війни, коли я очікував дзвінка із військкомату, то волонтерив, але це мене не заспокоювало. Коли потрапив у військову частину, то трохи заспокоївся і розумів, що роблю щось корисне для країни.
Два місяці ми навчалися в Ужгороді і потім нас перевели на передову в Донецьку область, до складу ЗСУ.
Я — не військовий, я — творча особистість, але в нас є бойовий дух. Я опанував зброю, в мене хороший командир, за два місяці навчання щось таки навчився і тепер, Слава Богу, намагався тут це втілити.
— Як відреагувала дружина?
— Спочатку вона була проти, казала, що є професійні військові і для чого це мені, ти — творча людина, актор, заступник директора театру, в тебе багато роботи.
— І тебе ніщо не зупиняло?
— Я не знаю, чому, але я просто не міг залишатися вдома, я не міг дивитися новини, я не міг дивитися на все те, що відбувалося в Україні. Я розумів, що мушу бути там, мушу підтримувати, мушу допомагати.
— Як минає типовий день, якщо взагалі бувають такі типові дні?
— Знаєте, у нас усе непередбачувано, все залежить від бойових задач. Нам їх дають, ми їх виконуємо. Тримаємо позиції, відбиваємо атаки ворога, намагаємося не пропускати ворога, захищати Україну від орків цих, смердючих.
— Люди мистецтва переважно складно уявляють себе без творчості. На війні ж усе по-іншому?
— Ну, наразі я взагалі не замислююсь над мистецтвом, творчістю, бо тут, по суті, немає часу на такі роздуми. Я інколи думаю про театр, але більшість часу приділяється бойовим задачам.
Тут ти думаєш, як зберегти своє життя і своїх побратимів. Думаєш про те, щоби повернутися додому живим, неушкодженим, адже в мене є сімʼя, дружина, діти. Я мрію бачити їх, спостерігати, як доньки ростимуть, переживати з ними їхні підліткові проблеми, поставити їх на ноги.
— Як почуваєшся? Знаю, що потрапив до лікарні…
— Наразі знаходжуся в лікарні (на момент розмови, — авт.), в мене бойове поранення, контузія, струс і внутрішня кровотеча. Зараз у мене такі дні. Стан — задовільно-стабільний.
Це вже друга контузія, першу отримав на початку, вийшов із неї. А тепер уже друга, важка така. Накрили нас дуже, втратив свідомість і отак.
— Тобі важко і страшно, але, так відчуваю, що світоглядно тобі легше на фронті, ніж залишатися в Ужгороді?
— Я просто не міг знаходитися в Ужгороді. Коли бачив в новинах ці всі знущання, насильство — це просто жах. І розумів, що маємо їх зупинити, мусимо перемогти, мусимо довести собі, світу, що росія не є такою потужною державою, як вона себе вважає.
Щодо “страшно”, то кому не страшно? Коли стоїш на межі життя й смерті, свого життя і своїх побратимів… І щодня бачиш жахливі картини, які я не був готовий бачити, але доводиться їх спостерігати, бо це війна.
Але й іншого виходу немає: або ми — їх, або вони — нас.
P.S. Рудольф — в Ужгороді.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Евеліна Гурницька, Varosh
Стажуватися у Varosh: досвід 15 студентів з усієї країни
Вже 4 роки ми співпрацюємо з Media Development Foundation – центром медіа-експертизи, який орієнтований на розширення можливостей журналістів та медіа-організацій в Україні. Одна з їхніх програм «Міжредакційні обміни». Так журналісти-початківці та студенти з усієї країни можуть потрапити на стажування до редакції в іншій точці держави та часто із зовсім іншим напрямком роботи, ніж у них був досі.
В Ужгороді у нашій редакції в рамках програми за ці 4 роки встигло попрактикуватися 15 студентів. У цьому матеріалі ми розповімо про них більше, а також нагадаємо, що завжди відкриті до нових людей та ідей. І навіть не обов’язково у рамках програм. Просто напиши для Varosh те, про що завжди мріяв розповісти.
Тетяна Вдовиченко
липень 2019
Я не обирала стажування в Ужгороді, швидше, воно обрало мене. У заявці ми вказуємо тип медіа, у якому хотіли б попрацювати, а також пишемо три області, до яких маємо можливість поїхати. Центральна Україна для мене відома і щодо типів медій, і щодо видів контенту, а Закарпаття сприймалося як щось незвідане і далеке. У мене були очікування: чим далі на захід, тим більш “українською” є Україна. Якби я не прожила в Ужгороді певний час, то мої уявлення навряд би змінилися.
Це стажування загалом було для мене дуже корисним, тому важко виділити те, що запам’яталось. Це і поїздка в румунську громаду, і блукання ужгородськими під’їздами, і спілкування з ужгородцями. Я не очікувала, що аж так відхилятимусь від першочергового плану тем. Зараз розумію, що, приїжджаючи в незнайоме місто, список тем треба формувати поступово, адже чим ближче знайомишся з містом, тим більше ідей з’являється. І тим більше хочеться повернутись, щоб втілити ідеї і знайти нові.
Їхати на місячне стажування варто, тому що це не просто життя в іншому місті й робота в іншій редакції, це можливість зануритись в навколокультурні й навколополітичні локальні процеси та зрозуміти якого контенту потребує місцева аудиторія. Фрагментарний досвід сформує уявлення про українську журналістику в цілому, тому якщо є можливість постажуватись у іншому регіоні України, то варто її використати.
Будинки з Малого Галагова із задоволенням демонструють архітектурні експерименти чехословацьких архітекторів. Увагу одразу привертають брами – потім стає цікаво дізнатись, що вони приховують. Проте мешканці будинків можуть бути не такими привітними. “До нас заходять або безхатьки, або самогубці. На безхатька ви не схожа”, – з підозрою подивився на мене Габріель, чоловік років 65-и. Він все життя прожив в будинку, до якого я прийшла як випадкова гостя. Показав мені горище, розповів як історія його родини переплітається з історією дому. Але в той же час прослідкував, щоб я, бува, не порушила чогось у звичній атмосфері будівлі. Ця ситуація добре ілюструє самобутність кожного будинку. І не лише архітектурну. За кожною ужгородською брамою – окремий світ, з вікнами, які дивляться одне на одного, з піснями, які починають співати на першому поверсі й підхоплюють на другому, з дзвінками, які давно не працюють, але залишаються як звична деталь інтер’єру. Тому спостерігати за цим світом краще осторонь, щоб не порушити і не налякати.
Михайло Драпак
березень 2019
Я обрав Varosh через декілька причин. По-перше, мене завжди цікавлять прикордонні території для вивчення (як журналіста та як науковця). До стажування в Ужгороді я мав багато знань про Закарпаття, але вони поверхові. Після місяця тут я трохи краще став розуміти закарпатців (у плані сенсів). По-друге, Varosh – видання, близьке мені за духом. Тут завжди шукають найнезвичнішу форму чи точку зору для розповіді про певну подію, явище чи проблему. Я зустрічав небагато локальних видань, які були б відомі в усій Україні. Varosh – одне і них. Тому сумнівів щодо вибору місця стажування на Закарпатті не було.
Найбільше запам’яталося стажування вільним стилем життя в Ужгороді та спілкуванням з ужгородцями (коли ти маєш час вивчити місто та подумати про свої враження, а також коли ти підходиш до спілкування з іншими із мінімальним упередженням). Вільний стиль роботи у Varosh: як щодо організації часу та процесу, так і щодо вибору тем.
Стажування у Varosh важливе для журналістів національних видань, адже воно дозволяє побачити інакший спосіб спілкування зі своєю аудиторією. Локальні видання завжди ближчі до своїх читачів. А у випадку Varosh’а, воно ще й творить міський гуманітарний простір. Тому таке «відрядження» допоможе подивитися на свою роботу із точки зору аудиторії.
Журналісти локальних видань не із Закарпаття зможуть побачити, як виглядає сучасний, професійний та конкурентний місцевий медіапроєкт. Робота тут – добра школа для прокачування своїх професійних навичок у цьому випадку.
Ганна Соколова
червень 2018
Я обрала стажування в Ужгороді, бо це було зовсім невідоме для мене місто. Мені було цікаво пожити в там і дізнатися про його мешканців та актуальні проблеми. Varosh мені порадили організатори стажування. Крім цього, тут стажувався мій друг і колега Роман Губа, він нього я чула гарні відгуки про редакцію.
Життя в Ужгороді – це новий досвід, нові знайомства та можливість відволіктися від проблем у моєму регіоні. Тут я знайшла дуже цікавих людей і нові важливі теми. Після майже місяця в Ужгороді я полюбила модернізм в архітектурі, і відтоді всюди його шукаю. А стажування у Varosh запам‘яталося дружнім спілкуванням із редакторкою, свободою у пошуку тем та підтримкою у їхньому втіленні.
Раджу таке стажування усім, хто хоче змінити своє звичне робоче середовище, познайомитися з цікавими людьми та спробувати попрацювати у виданні, що пише про місто.
Марія Стрельцова
травень 2016
Навесні 2016 року я отримала стипендію на стажування в одній з українських редакцій від Media Development Foundation. Обирати довелось між харківським “Накипело” і ужгородським “Varosh”. Скажу чесно, я не була знайома з роботою жодної із редакцій. Вирішальним фактором стало бажання вийти із зони комфорту, а також – поїхати якомога далі від рідних стін. І після добового потягу Запоріжжя-Львів, а потім – електрички в п’ять годин, я переконалась, що із завданням “поїхати якнайдалі” я впоралась. Пам’ятаю, як на під’їзді до міста футбольна команда підлітків почала кричати “Варош! Варош! Варош!”. Я вирішила, що вони теж їдуть на журналітське стажування і злякалась, бо ж не знала, що то слово в перекладі означає “місто”.
Знаєте, для мене Ужгород – то є українське Балі. Тут час летить непомітно, хочеться об’їхати все Закарпаття, а додому зовсім не тягне. В Ужгороді хочеться фотографувати кожний куток, сидіти вечорами біля води, а вдень відкривати для себе стильні заклади. А ще ти швидко звикаєш то життя в місті, а люди тут настільки відкриті і щирі, що кожний перехожий – наче твій добрий знайомий.
Онлайн-видання Varosh – мабуть, найцікавіша платформа, з усіх, де я проходила практику. Уся атмосфера регіону тебе надихає шукати теми, а по-друге сама Росана, у якої, здається, є безкінечний список ідей, героїв і місць для потенціального матеріалу. Я раджу кожному запитати редакцію Varosh про можливість стажування (навіть, якщо ви задумались про це лише на хвилинку, робіть це – не сумнівайтесь). Поїхати на місяць, або на два, і відчути, що робота в цій команді – це не про стрес, дедлайни та втому. Varosh – він про натхнення, спокій і саморозвиток.
Ярослава Тимощук
березень 2016
Varosh виявився однією з випадковостей у моєму житті, які насправді ніколи не стаються просто так. Не планувала їхати саме сюди, але коли організатори програми міжредакційних обмінів із Media Development Foundation запропонували Varosh для стажування, зрозуміла, що це саме те, що потрібно на цьому етапі життя. Давно чула про видання як про одне з найкращих у своїй темі і яке зокрема є прикладом регіональної журналістики «здорової людини».
До Varosh я не уявляла себе в роботі поза офісом, але тут зрозуміла, що міцніше, ніж редакційні стіни, людей тримає разом ідея і спільні підходи до роботи. З першої зустрічі із редакторами мала певність, що наша співпраця складеться: Дмитро Тужанський тоді цитував Бодлера, мене таким легко підкупити. Я хвилювалася, щоб усе пройшло гаразд і занотувала до десяти тем, які напередодні собі придумала ще до приїзду в місто. Думаю, що саме така робота – з максимальною віддачею й зануренням у контекст – сприяла тому, що я змогла відчути місто і прожити в ньому свою історію.
Спогади про цей період залишилися не тільки рядками в резюме – в Ужгороді я знайшла собі друзів і, приміряючи до себе місто, розуміла, що могла б тут жити. Я хвилювалася, що буду самотньою у незнайомому місті, але вже на третій день зустрічалася в кафе з місцевими і спілкувалася з ними так, ніби прожила тут пів життя. Я змогла відчути красу міста, виплекану впливом різних культур, пройнялася вмінням ужгородців бути змістовними, жити, усвідомлюючи свою історію, свою цінність у цьому місті та водночас вміти нічого не робити, могти собі дозволити насолоджуватися миттю за чашкою кави. Кожна краплина тутешнього гедонізму відгукувалася мені.
Я побачила Ужгород красивим, гадаю, саме завдяки тому, що дивилася на нього очима редакторів видання – без любові, яка в них є, годі створити щось вартісне. Сталося так, що після стажування в моєму житті одна за одною відбувалися професійні зміни, хоч доти я кілька років працювала в одній редакції й не знала, де шукати себе далі. Тішуся, що й Varosh змінюється – ми обоє дорослішаємо, але залишаємося одне в одного.
Роман Губа
жовтень 2017
Я обрав Ужгород, бо це був найкращий варіант з можливих. За умовами програми я не мав права стажуватися у містах, де я жив чи працював раніше. Я міг обрати лише три потенційних області, серед них була Закарпатська – і мені з нею пощастило. Щодо вибору конкретно “Варошу”, то я шукав інтернет-видання, а не радіо чи телебачення і “Варош” ідеально мені підходив.
Моє перше і, мабуть, не надто якесь унікальне враження від Ужгорода – всюди (або завжди всюди) можна дійти пішки. Розумію, що це стосується далеко не всіх мешканців міста, але я мав привілею жити в центрі і більшість необхідних мені місць були поруч.
Щодо стажування, то я точно зрозумів, що більше тяжію до роботи із суспільно-політичними темами, а не з лайфстайл-матеріалами. Але анітрохи не пошкодував про час із “Варошем”. Для цього ж і існують стажування, аби спробувати себе в чомусь новому. Зрештою, досвід у “Вароші” знадобився мені, коли за кілька місяців після стажування я повернувся на Закарпаття, щоб написати репортаж про русинський рух. По-перше, я вже був тут не зовсім турист-новачок, а по-друге, вже мав добрих знайомих на місці.
Також інші матеріали від наших стажерів:
Назарій Заноз
січень 2018
Альона Вишницька
січень 2018
Віра Курико
червень 2017
Микита Богданов
травень 2017
Анна Дорожко
липень 2016
Ангеліна Ломакіна
листопад 2016
Ірина Савченко
листапад 2016
Іванна Павлюк
травень 2015
Володимир Волощук
серпень 2015
Varosh
Фото: Карл Смутко та з мережі
Тетяна і Сергій Белякові: чути себе, долати обмеження, відкривати світ
Одного разу дніпровчанка Тетяна Іващенко відчула потребу щось змінювати у житті. Заплющила очі, тицьнула пальцем на карту України, а коли розплющила, побачила під пальцем Ужгород. Зібрала валізи, сіла в потяг і переїхала на самий Захід України. Тут реалізувалися її творчі і кулінарні мрії, тут знайшла нових друзів, зустріла кохання, звідси розпочалися їхні спільні з чоловіком Сергієм мандри, пізнання світу і себе.
Це історія двох неординарних людей про те, як слухати і чути себе, як долати внутрішні страхи, як не боятися розпочинати все з нуля, як рухатися за покликом серця і займатися тим, що подобається. А головне – як насолоджуватися кожною хвилиною життя.
Таня: Я потрапила до Ужгорода 5 років тому. До цього жила в Павлограді, потім трохи в Дніпрі та Києві. Працювала на нормальній, але нелюбій серцю роботі. Весь час відчувала, що це не те, чим хотіла займатися. І ось настала потреба щось змінювати. Внутрішній і зовнішній стан не збігалися. А коли простір починає виштовхувати тебе, то треба щось міняти. Того року я якраз почала цікавитися духовними речами, захопилася філософією Крішни, пізнавала цю культуру. Багато на що відкрила тоді очі, знаходила відповіді на питання, які мене хвилювали. І от просто на роботі взяла карту і сказала собі: давай! Заплющила очі, тицьнула пальцем і дивлюся: Ужгород. Добре, – думаю, – що хоч Україна. Про Ужгород я навіть не чула. Західна Україна у мене зі Львовом асоціювалася. Але я прийшла на роботу, сказала директору, що їду. Він навіть не здивувався, бо казав, що чекав цього. Коли ти стаєш на свій шлях, то воно йде легко. І через 4 дні я вже сиділа в потязі.
Сергій: Я народився у м. Жовті Води Дніпропетровської області. Третину життя провів у Криму (батько звідти родом), третину в Києві (там вчився). Пробував себе у різних професіях. За першою освітою я теплофізик. Але розумів, що займатися цим не буду.
5 років тому моє життя круто змінилося. У Києві я потрапив у пожежу. Вранці прокинувся від того, що горіла квартира, і я вистрибнув, рятуючись, із 6 поверху. Із сильними опіками і травмами потрапив до лікарні. 2 тижні лежав у комі. Лікарі не давали шансів. Але, в результаті, це виявилося моїм найважливішим досвідом у житті. Я вижив і наче народився вдруге – вже іншою людиною. Під час коми у мене були видіння і колись, можливо, про це я ще напишу книгу. Там реальність перетиналася з іншими світами. Невдовзі я отямився, заново почав вчитися їсти, говорити, ходити. Довелося через все проходити спочатку.
Після цього я обрав напрямок ІТ і влаштувався в одну іноземну компанію, яка мала філії у Києві і Ужгороді. Обрав друге і вирішив спробувати пожити там. Приїхав, відчув атмосферу міста, його спокій і залишився. Перший тиждень пізнавав місто, потім трохи занудьгував. Робота була нова, складна, всюди все незнайоме. Тоді я почав відкривати різні активності: пішов на сальсу, танцював кілька місяців, ходив у гори, заходив на обід до місцевих крішнаїтів, оскільки захоплювався вегетаріанством. Там вперше побачив Таню і все частіше почав звертати увагу на дуже природню, щиру і відкриту дівчину.
УЖГОРОД
Таня: Приїхавши до Ужгорода, я винайняла кімнату і вирушила знайомитися з містом. Вразив його повільний темп, відкриті люди. У Дніпрі не такі люди – там всі поспішають, бізнес у першу чергу. Я записалася в бібліотеку, взяла книги. Хотілося робити те, на що завжди бракувало часу. Побачила оголошення, що в «Eat Me Cafе» потрібен офіціант. Думаю, зайду дізнаюся. Я незвично виглядала: три індійські крапки бінді на чолі, два бублики з волосся на голові, банданка, кольорові лосини. Тобто така собі марсіянка. Виходить Сашко, власник. Поглянув на мене і каже: «Виходь завтра о 7.30 на стажування». І так я залишилася. Через ту кав’ярню я пізнала місто, його цікавих людей. Потім знайшла крішнаїтський храм, магазин «Індіго», познайомилася з Вірою, з якою стали близькими подругами.
Вдома на квартирі почала шити іграшки. Це давнє моє захоплення, на яке також весь час бракувало часу. Це не можна назвати бізнесом, бо, в основному, я іграшки дарувала друзям. Але я була щаслива, що займаюся цим. Ще я захопилася фотографією. Підглядала за людьми, коли вони були ненапружені, і знімала їх щирі емоції. І у мене почали замовляти фотосесії.
Цілий рік був у щасливій ейфорії. Якось зайшла до Віри у магазин і побачила там Сергія. Він прийшов щось купити і я покликала його піти на обід. Але потім сама злякалася своєї пропозиції і сказала, що зайнята. Запропонувала і відмовила. Сама не готова була. А коли він поїхав в Індію з ужгородськими крішнаїтами, мене чомусь усі почали питати, як у нього справи. І я йому написала.
ІНДІЯ
Сергій: Якось у Львові на вокзалі я познайомився з одним турком, який подорожує світом. Ми з Ефе стояли біля карти світу, він розповідав про В’єтнам, Лаос і тоді я подумав, що поїхав би в Індію. Зацікавився індійською культурою, прочитав книгу про духовний шлях. І якось в Ужгороді почув, що туди їдуть крішнаїтські проповідники. Взагалі-то я не належу до послідовників Крішни, але цікавлюся різними такими речами. Тоді я заробив трохи грошей і півроку міг собі дозволити спробувати пожити в Індії. І поїхав. В результаті пробув там 4,5 місяці. Спочатку був з хлопцями, потім відділився від них і попрямував до міста Ришикеш. Це виявилася світова столиця йоги. Зустрів попутника, разом оселилися в дуже аскетичному готелі, жив абсолютно спонтанно, інтуїтивно, відкривав нове для себе життя. І тут у це життя починає входити Таня…
Таня: Ужгородська знайома мені розповіла про Сергія, його історію, про те, як він вижив у пожежі. Поки вона це говорила, у мене сильно почало битися серце і я відчула, ніби дуже давно його знаю. Що він дуже близька мені людина. Я відчула зв’язок. Прийшла додому і написала йому, аби дізнатися як справи. Він відповів і сказав, що був би радий зустрітися зі мною, коли повернеться. І ми почали переписуватися. Два місяці поспілкувалися, а тоді він запропонував, щоб я до нього приїхала. Я розхвилювалася. Відчула, що знову настав час змін. Що треба закрити цей етап і почати новий.
Батьки були шоковані, особливо тато. Я бачила його велику любов і турботу. Але вони розуміли, що іншого шляху немає, і їм просто потрібно було змиритися з цим. Поки збиралася, багато людей з минулого мені зателефонували, з багатьма я проговорила те, що було не проговорено. Було таке відчуття, ніби я закриваю старе і входжу у щось нове.
У квітні 2017 року я полетіла в Індію…
Так важливо працювати над своїми страхами. Багато людей не мандрують, бояться чогось і не стають на свій шлях, тому що страшно. От і мені було страшно одній летіти. Але коли я сіла в літак, зрозуміла, що світ тобі допомагає. Поруч сидів якийсь чоловік із сином, все пояснив, підказав, як здійснити пересадку. А коли я прилетіла до Сергія, почалася сильна трансформація моєї особистості. Коли ти живеш у зоні комфорту, то не помічаєш цього. А там все інакше.
Сергій: Ми тоді прожили в Індії 2 місяці. Багато подорожували, спілкувалися, пізнавали один одного і цю неймовірну країну. Я багато чого нового відкривав Тані, вчив інакше поглянути на звичні речі. Вона не відразу все сприйняла. Важко трансформувати те, що наживалося роками. Було навіть таке, що вона хотіла повернутися. В один момент ми навіть квиток додому купили.
Таня: Я прилетіла до людини, яка вже жила не так, як усі. Він жив інтуїтивно, у нього були інші очі, інший погляд на все. Я злякалася. І подумала, що куди я приїхала? Одного разу ми посварилися і я сказала, що лечу додому. Він відразу купив квиток і пішов на Ганг. Ми часто гуляли там біля річки. А я залишилася зі своїми думками та кошмарами. Я ніби бачила себе збоку. Здавалося, що це не я зовсім. І в якийсь момент я подумала, що якщо він зараз прийде, я залишуся. І відчинилися двері. Щось відбулося тоді. Я кинулася до нього і з того часу ми більше не розлучалися. Пішли гуляти, побачили в магазині білу сукню і вирішили одружитися. А поруч весілля святкувала якась пара. Вони підійшли до нас, зробили якийсь ритуал і ми вирішили, що це нас посвятили. Пізніше в Києві ми вже одружилися офіційно. До речі, з того часу я відмовилася носити чорний одяг. Одягаюся у все світле і яскраве.
ПОДОРОЖІ
Сергій: Відтоді ми живемо і подорожуємо разом. Поїхали у тривалу мандрівку: Індія, Іран, Вірменія, трохи Грузія. Нічого не шукали, маршрути вигадували спонтанно, але це було настільки класно, що не передати словами. Я пішов з роботи і вирішив працювати віддалено. Індія відкрилася у нових фарбах і соках. Ми вже інші були. Це було пізнання себе і світу. Ти відчуваєш, що хочеш в якесь місто – і їдеш туди. Там я розпрощався з усіма релігіями, відпустив їх, і в той же час зрозумів, що всі релігії говорять про одне й те саме. Воно просто інакше виглядає, а суть одна. І коли ти все сприймаєш, то нема розподілу між людьми. Ми відчували, що так правильно.
Такий формат подорожей нам подобається найбільше. Чим спонтанніше щось відбувалося, тим кращі спогади. І гроші, переважно, не мають значення. У всіх трьох країнах ми користувалися різним транспортом. Ночували як у дорогому житлі, так і під зоряним небом. Ми зробили висновки, що світ дуже відкритий до людей. Якщо твоє серце щире, то і світ тобі так само відповість. Ще спостереження: всі люди однакові – всі хочуть бути щасливими, незважаючи на колір шкіри. Але стан щастя не залежить від грошей. Гроші – це класний інструмент для пізнання світу, але це не головне.
Таня: Якщо сильно зациклюватися на грошах, то ти стаєш залежним від них. І тобі весь час чогось бракує, ти незадоволений. Ми змінювали місто за містом, спостерігали за людьми, самі змінювалися, розвивалися, дізнавалися про особливості того чи іншого регіону. Ми не колекціонуємо країни. Для нас важлива якість. В одній країні ми можемо бути 2-3 місяці. А можемо передумати за кілька днів і гайнути у зовсім іншому напрямку.
Сергій: В Ірані ми спробували коуч-серфінг. Багато хто думає, що це закриті небезпечні люди. Але більш гостинного народу ми не зустрічали. Вони хочуть і прагнуть спілкування. До речі, після Ірану ми зрозуміли, як важливо цінувати свободу у рідній країні. Що у нас немає такого розподілу суспільства. Там є заборони, це сильно відображається на людях. І багатьом доводиться вести подвійне життя. От тоді починаєш дуже цінувати те, що маєш.
КУХНЯ
Таня: Я фанат нової їжі і цікавих смаків. У мене мама кухар за освітою, вдома вона весь час готувала, зі звичайних продуктів могла створити найрізноманітніші страви. І цю любов до кухні вона передала мені. Спочатку я готувала не дуже корисну їжу. Але разом зі мною еволюціонувала і моя кухня. Сергій мене підштовхнув до здорової їжі і я почала в цьому контексті розвиватися. Я майже не готую за рецептами, роблю те, що відчуваю. Для мене важливий сам процес. З будь-чого я можу зробити смачну страву. Багатьом людям подобається моя кухня і мені часто радять відкривати ресторан. Але я відчуваю, що це поки що не на часі. Можливо, в майбутньому до цього прийду.
Сергій: Рік тому після наших тривалих мандрівок ми повернулися в Ужгород і шукали житло. Я влаштувався на нову роботу. Хотіли купити будиночок за містом, запрошувати туди гостей, зробити там майстерню. Таня могла б вирощувати овочі і фрукти, готувати, шити іграшки. Але поки ми не реалізували цю мрію. Знайшли будиночок із садком у місті і заселилися туди. Це якраз був жовтень, у садку осипалися яблука і виноград, власники житла дозволили нам там хазяйнувати. І Таня почала робити пастилу.
Таня: Вперше я її спробувала у подруг і відчула, що хотіла би цим займатися. Тут нема цукру, чисто фруктове пюре, з високоякісним медом. Я не на жарт захопилася виготовленням пастили. Зрозуміла, що навіть у такому простому продукті є чимало нюансів. Багато хто доводить до кипіння, додає неякісний мед, цукор і лимон, щоб убити солодкість і збільшити вагу. Я вже дуже багато про це все знаю. Робила пастилу з малини, ожини, чорниці, абрикос, полуниць, вишень. І поступово у мене її почали замовляти. 80% покупців сказали, що це найкраща пастила в їхньому житті. Я роблю це не заради грошей, ні. Але я знаю, що якщо потрібні будуть гроші, то на життя завжди можна заробити, займаючись тим, що тобі подобається.
У мене зараз досить багато замовників, але я не працюю над промисловим виробництвом. Реалізовую пастилу тільки через сторінку в Інстаграм, але вже робила відправки Європою. Поки що такого формату мені достатньо. Ці знання завжди зі мною. Будь-де, в будь-якій країні я зможу повернутись до цієї справи.
Сергій: Незабаром ми знову вирушаємо в дорогу. І поки що достеменно не можемо сказати, куди поїдемо. Швидше за все це буде Грузія, Туреччина, а, вірогідніше, знову Індія. Купили квитки до Києва на дві дати, бо ще не вирішили, коли поїдемо.
Найважливіше – це жити за інтуїцією і по волі Божій. Куди нас заведе, ніхто не знає. Це не від нас залежить. У нас є певні абстрактні плани – мати кілька гектарів землі, вирощувати органічні продукти. Але ми не знаємо, де це має бути.
Таня: Після наших спонтанних мандрів я відчуваю себе громадянкою світу. І це так класно. Я нікому ніякі поради не даю, тим більше, не повчаю. Почала бачити і розуміти, що більшість людських проблем, не є такими. Багато людей шукають сенс життя. А сенс у тому, щоб бути живою клітинкою. Цього достатньо. Бо ми всі – єдиний організм, єдиний світ. І якщо ми будемо жити якісно, з турботою про Всесвіт, то біля нас інша клітинка буде жити, а далі ще і ще.
Сергій: Ми щасливі. Є відчуття внутрішньої наповненості і нероздільності. Ми живемо в гармонії. І їдемо з Ужгорода не тому, що він нам не подобається. Навпаки, для нас обох це місто виявилося одним із найдушевніших міст України. Ми просто відчуваємо, що треба рухатися далі. Бо світ дуже широкий і прекрасний. А ще у мене є чітке розуміння, що все в житті – не випадкове. Все закономірно і гарно, просто все це треба бачити і відчувати, долати певні свої страхи, блоки, обмеження. І рухатися. Світ такий неймовірний і неосяжний. І так цікаво його пізнавати.
Лариса Липкань, Varosh
Фото: Карл Смутко та з особистого архіву Тетяни та Сергія
Ужгород та листівках та постерах: нові роботи від Олександри Федоришиної
– Вже давно мені хотілось створити серію робіт пов’язаними з Ужгородом, це і не дивно, адже місто в якому я живу тим чи іншим чином впливає на мене, вчить знаходити особливості в буденних речах, які спостерігаєш щодня. Одного дня я подивилась на Ужгород через призму кольору, через локальні кольорові плями архітектурних форм і мені здалось, я відчула настрій міста, захотілось зафіксувати і донести свій погляд, – розповідає Олександра.
Наразі художницю зачепило 5 локацій, які, на її думку є невід’ємними складовими портрета міста, які формують основне враження.
Свіжовидруковані листівки та постери можна придбати у Олександри, а також у "ЙОЙ", "Eat Me", "Гофер", художньому салоні "Диптих" та в кав’ярні "Львівська майстерня шоколаду".
Читайте також:
Varosh
Як перетворити домашнє куховаріння у мистецтво з бездоганними фото
– Професійною фуд-зйомкою я займаюся давно. У мене було в Луганську багато друзів-рестораторів, для яких я фотографував. В Ужгороді таких замовлень не так багато, а практикуватися та рости в цьому напрямку хочеться. Тож ми вирішили облаштувати невеличку студію вдома. І займаємося цим у вільний від іншої роботи час. Загалом нас на це надихнула стрічка "Джулі і Джулія: як приготувати щастя за рецептом" про американку, яка в 50-их роках переїхала до Парижу, захопилася кулінарією і написала книгу. В ній було понад 500 рецепців. В наші часи одна жінка вирішила відтворити усі ці рецепти і в блозі почала про це розповідати та публікувати фото страв, – розповідає Євген Кудрявцев.
До публікацій у мережі Олена зазвичай додає і рецепти, за якими доволі легко повторити страву. Проект поки без назви та й саме подружжя каже, що не сприймає його занадто серйозно, але хто зна’. Наше улюблене кафе Eat Me теж колись почалося із захоплення Олександри Скребцової домашньою випічкою. Потім був блог, ну, а зараз – ви й самі знаєте.
– Усе, що ми викладаємо зараз із їжі, готується, знімається і з’їдається на нашій кухні. Чому? Ми любимо смачно їсти і робити красиві картинки. Із приготуванням поки що гірше справи, але я стараюся. І ще, що важливо, процес єднає, – каже Олена Кудрявцева.
Горіхи, сушені з корицею і цукром. Змішуємо 200г цукру, 1/2ч.л. солі і 1ч.л. кориці. Окремо збиваємо один великий білок із столовою ложкою води. Почергово опускаємо горіхи у білок і обвалюємо в цукрі. Сушити при 160С десь 40 хв, кожні 10 хв перемішувати.
Міні-піца. Тісто Roberta’s Pizza Dough by Sam Sifton. Власне ця вегетеріанська, тому сир, соус, помідори, кукурудза, зелень.
Katharine Hepburn’s Brownies by The New York Times. Тієї самої Кетрін Хепборн, яка дванадцять разів номінувалася на Оскар і чотири рази його отримала.
1. Розтопити вершкове масло і додати туди какао. Додати сюди трохи збиті яйця.
2. У окремій тарілці змішати цукор, сіль, ваніль, горіхи, борошно.
3. З’єднати першу і другу суміші.
4. Випікати при 160С 30 хв (не довше!). Брауні має бути "gooey", тобто "липкий".
Продукти: два яйця (великі), 125 г масла, 65 г какао, 200 г цукру, 65 г борошна, сіль, ваніль, чашка горіхів (240 мл)
Тости з "Філадельфією", помідорами і манго. Із спецій чорний кунжут (або калінджі) і прованські трави. У приготуванні все легко: підсмажити, намастити, розкласти.
Зефірно-шоколадні тістечка.
1. Змішати м’яке масло і цукор, збити, додати яйця і ваніль.
2. Окремо змішуємо інші сухі компоненти: борошно, соду, какао, сіль.
3. Об’єднуємо першу і другу суміші. Випікаємо кульки (розміром з горіх) 8 хвилин при 160С.
4. На кожну кульку кладемо одну зефірку (маршмелоу для барбекю), притискаємо і печемо ще одну хвилинку (не більше, бо зефір стане гумою! Якщо не впевнені, що саме печиво готове вже, то краще потримайте його ще дві хвилини в духовці без зефіру)
5. Коли охолоне, намазуємо кремом. Маскарпоне, какао, масло. В оригіналі-фростінг: 300г борошна, 1 ч.л. соди, 300 г цукру, 85 г какао, 115 г масла, сіль, 2 яйця.
Зефір.
Varosh
Фото: Євген Кудрявцев
Виставка “VOTO 2016” в ILKO Gallery
Кілька днів тому в Ужгороді відкрилася нова виставка. "VOTO" в ILKO Gallery презентує роботи ужгородських митців вже вдруге.
– VOTO 2016 – це продовження особливого проекту VOTO 2015, котрий об’єднує різне: стилі, жанри, теми і техніки. А спільним є те, що в єдиній виставці зійдуться талановиті особистості, котрі протягом першого року життя кав’ярні-галереї експонувалися у VOTO art-cafe та ділилися своєю творчістю з його відвідувачами, наближаючи мистецтво до людей, – кажуть організатори.
Виставка VOTO 2016 налічує близько сотні робіт молодих і знаних художників Закарпаття: Людмила Корж-Радько, Надія Пономаренко, Одарка Долгош-Сопко, Влад Габда, Олена Кондратюк, Антон Ковач, Василь Когутич, Руслан Тремба, Емма Тремба, Тарас Корж, Леся Корж, Наталія Грабар, Петро Ряска, Віктор Мельничук, Михайло Ходанич, Едуард Приходько, Беата Корн, Наум Рєпкін, Надія Дідик, Світлана Кремінь, Віктор Дерда, Олена Дерда, Раїса Глюк.
Експонуються у рамках проекту також твори видатного закарпатського митця – Гаврила Глюка.
Varosh
Фото: Росана Тужанська
