Люди

Каратисти Ірина та Михайло Годинець про те, як спорт став справою життя

20 Вересня 2015 5 070

Для Ірини та Михайла Годинець спорт – їхня основна діяльність. Вони не тільки тренуються й виступають на змаганнях, а й тренують інших. Кажуть, що не уявляють себе офісними працівниками. Навіть у єдиний вихідний, коли не знають, чим зайнятися, йдуть до зали.

Михайло – чемпіон світу, очолює Закарпатську федерацію Шидокан Карате, а з жовтня відповідатиме за розвиток бойових мистецтв по всій країні – право на це він отримав від голови світової федерації. Ірина має другий дан з шидокан карате і окрім карате в молодшій групі, викладає тай-бо для жінок.

Нам вони розповіли з чого почалося їхнє захоплення шидокан карате, чи не думали вони про те, щоб кинути цю справу, як розвиваються бойові мистецтва в Ужгороді і про шарлатанство та релігію в спорті.

Михайло Годинець: Ми знаємо наскільки важко битися, отримувати удари. Спортсмен, справжній майстер свого бойового мистецтва, ніколи без вагомої причини не підніме руку на іншу людину.

Карате – не спорт, а бойове мистецтво. Це трохи різні речі. Як спортивна діяльність – це добре. Вона загартовує характер, робить сильніше. Людина починає мислити, особливо, коли випробовує себе на змаганнях. Крім того, будь-яке бойове мистецтво – невидима зброя.


Про те, як прийшли в спорт


Михайло Годинець: Я рано почав займатися карате. У дев’ять років вперше прийшов до спортзалу у Сваляві, де тоді жив. Згодом переїхав до Ужгорода і продовжив тренування.

Чому саме карате? У дитинстві я дивився популярні тоді фільми, в яких грали Жан-Клод Ван Дам, Чак Норіс. Недалеко від мого будинку була секція карате, і ним займався мій троюрідний брат. Окрім цього, воно мені подобалося своєю філософією, спрямованістю. Я часто повторю, ще не лише спорт чи мордобій, а дорога життя.

Ірина Годинець: Так склалося, що перший тренер Михайла – мій дядько, який також зі Сваляви. Я знала, що маю родича, який тренує, але бойові мистецтва мене не цікавили.

Все змінилося, коли я була студенткою другого курсу і вирішила, що потрібно додати у своє життя більше активу. Захотіла в тренажерний зал. Розповіла про це батькові, а він відмовився пускати мене до незнайомої людини. Порадив сходити до учня мого дядька – Михайла, який на той час вже був студентом Ужгородського національного університету і паралельно тренував. Так почала займатися карате. Й історія моїх тренувань розвивалася паралельно з історією мого кохання.

Не можу сказати, що спочатку я була у захваті від карате: багато незрозумілого, команди японською мовою, біле кімоно й тому подібне. Але з кожним тренуванням зацікавлювалася все більше.

На початку моїх тренувань, батько просив ходити на карате для себе і не брати участь в змаганнях.

Перші змагання у мене були через чотири роки, як я почала займатися. Це був чемпіонат світу в Японії. Коли закінчилися бої, Михайлу вручили кубок, а мені кубок учасниці (бо я програла), лише тоді ми вийшли разом на скайп-зв’язок. Для мами і батька це було сюрпризом. Тому що ми сказали, що їдемо до Японії задля атестації, і де Михайло братиме участь у змаганнях. Вони не знали, що я також виступатиму.

З часом батьки змирилися з тим, що я братиму участь у змаганнях. Про деякі вони вже дізнавалися після.

Михайло: Так, про її перший професійний бій по міксфайту вони теж не знали.

Ірина: Вони багато чого не знали.

А взагалі мені здається, що батьки раді. Якщо треба допомогти в залі – батько завжди першим прийде на допомогу. Це людина, на яку ми можемо покластися. Він в курсі усіх наших змагань, того хто і як з наших спортсменів виступає. Із багатьма особисто знайомий. Що стосується мами, то їй не дуже подобається, коли в мене травми: якось за півроку мені наклали три гіпси. Але незважаючи на це все, вона ходить до мене на тренування з тай-бо.


Про відчуття до бою і після


Михайло: Є велика різниця між відчуттями до бою і після.

Ірина: Добре, якщо вони є після (сміється).

Михайло: Найстрашніше не сам двобій, а його очікування.

Я досі пам’ятаю, що було до першого мого бою, і що після, але не те, що відбувалося під час. Я виграв, але що я робив, як робив – не можу згадати. Пережив багато емоцій, адреналіну.

Коли виходиш з рингу, настає полегшення. Коли ти виграєш, розумієш, що виконав завдання на 100%; коли програв, то спочатку тебе охоплює відчай, згодом розумієш, що виклався по максимуму, після чого знову з’являється бажання тренуватися, перемагати.

Ірина: У мене на перших змаганнях в Японії все йшло на автопілоті. Після програшу були і сльози, і розчарування. Але з кожним боєм ти намагаєшся виправляти свої помилки.


Про шидокан карате в Ужгороді


Михайло: Людина, яка приходить у шидокан може займатися тим, чим захоче: може обрати класичне карате, може кібоксинг, міксфайт. Або, наприклад, тай-бо, яке викладає Ірина, де дівчата вчаться себе захищати і покращують здоров’я. Карате багатогранне.

У нас в Закарпатській федерації шидокан карате – 7 інструкторів. Окрім обласної федерації, створили ужгородську, відкрили спортивний клуб "Тінаі". У майбутньому плануємо відкрити ще чотири клуби.

У нашій федерації близько 150 спортсменів, які розподілені на п’ять груп: 4-6 років, 7-11 років, 12-16 років, 16 років і старше, а також дівчата.

Ірина: У нас молода федерація. Навіть за віком тренерів. Це все ж таки краще ніж федерація, де 10 пенсіонерів. Добре, коли тренер – активний спортсмен.

Михайло: Якщо ти не виступаєш на змаганнях, то не можеш мати високого поясу. А щоб мати високий пояс ти маєш бути і хорошим бійцем, і хорошим тренером, педагогом.

Ірина: Розвивається тренер, розвиваються учні.

Михайло: Також у нас багато цілей і багато з них ми вже досягли за ті чотири роки, які діє Закарпатська обласна федерація Шидокан Карате. По-перше, у нас є призери, чемпіони світу. У нас 7 призерів чемпіонату світу у 2015 році. Ми проводимо чемпіонати різних рівнів.

Ірина: Є повнолітні хлопці, які мають декілька професійних боїв. Під професійними, маються на увазі бої, за які спортсмени отримують грошову винагороду. Це, наприклад, міксфайт – бої у клітці з мінімальним захистом. Це вищий рівень змагань.

Михайло: Друга наша мета – створити велику федерацію. Залучити якомога більше дітей до спорту, просувати здоровий спосіб життя.

Ірина: У шидокан карате є головна людина – Канчо Йосідзі Соено. Саме він вирішує, кому надавати право в межах тієї чи іншої країни бути головним і розвивати бойові мистецтва.

У травні в Будапешті були змагання, на яких Михайло став чемпіоном світу. Звідти Канчо приїхав до нас в Ужгород. Під час його візиту стало відомо, що саме Михайло стане головним з шидокану в Україні. Це право він офіційно отримає у жовтні цього року. До речі, він наймолодший у світі, хто заслужив такий титул. Так що Михайло не тільки лідер обласної федерації, а й бранч-президент шидокан в Україні.

Тепер ми маємо можливість розвивати не тільки обласну федерацію, а й залучати усю країну. До цього часу ми могли працювати лише в межах Закарпатської області.

Михайло: Тому у нас в планах зареєструвати всеукраїнську федерацію.

Ірина: Ще ми плануємо збільшити кількість членів федерації. Чим вищий рівень федерації, тим більша кількість спортсменів. Відповідно можна робити великі змагання і діти конкуруватимуть. Чим серйозніший рівень змагань, тим серйозніша мотивація у дитини виграти змагання, бути чемпіоном.

Михайло: До того ж коли буде велика федерація, ми зможемо обирати достойних спортсменів і виставляти їх від України на міжнародних змаганнях.


Про спорт, як роботу і відпочинок


Михайло: Спорт – основна наша діяльність.

Ірина: У мене був період, коли я одночасно вчилася на журналіста і психолога, працювала у сфері реклами і тренувалася. Це недовго тривало, два чи три роки, десь четвертий-п’ятий курси.

Михайло: Тааак, не довго (сміється).

Ірина: Зрозуміла, що далі так тривати не може. Я зменшила навантаження: працювала і тренувалася. Третя моя освіта – це фізичний реабілітолог. З цією освітою я і пов’язала свою роботу.

Михайло: Нам справді інколи дуже хочеться відпочити. У нас в день буває чотири заняття, на яких ми тренуємо і тренуємося. Це досить важко. Але якщо у нас є вільний день, ми не знаємо чим зайнятися.

Ірина: Прокинулися, поїли, а далі що робити? Тому інколи в неділю ми йдемо в зал. У будь-якому випадку, для нас обох такий стиль життя значно кращий, ніж знаходитися в офісі з дев’ятої до шостої. Жоден з нас цього б не витримав.

Михайло: У мене був період, коли у 27 років я сказав собі: "Досить. Більше не виступатиму". А потім одні змагання, інші, виграв і хочеться рухатися далі. Взагалі, щоб відмовитися від участі у змаганнях має бути відповідний стан душі.
Завдяки багатогранності карате, можна виступати на змаганнях й після 40 років, а потім переходити в інші стилі.

Ірина: До того ж є категорія "ветерани", де виступають після 35 років.

Михайло: Однак я думаю, що у віці 38-40 років треба закінчувати спортивну кар’єру і робити акцент на тренерській роботі.


Про виховання підопічних


Михайло: Ми не лише тренуємо. Ми вчимо їх поводитися, розповідаємо, де можна застосувати свою силу-знання, а де не можна. Раз у півроку ми перевіряємо щоденники підопічних.

Я вже казав, що карате – це ще й певна філософія. У нас є етикет Доджо, де розписано як ми маємо себе поводити незалежно від того знаходимося в залі, чи на вулиці. Карате формує та виховує сильну та розумну людину.

Ми завжди попереджаємо дітей: якщо вони погано вчитимуться, то не зможуть тренуватися. Фізичний розвиток не може йти без розумового розвитку.

Ірина: Деякі батьки звертаються до нас за порадою. Наприклад, не знають як себе повести у ситуації, коли хлопчик побився в школі. З одного боку, добре, що він вміє себе захистити, а з іншого – батьки хочуть нашої з Михайлом поради. Наприклад, щодо того як поговорити з дитиною, щоб вона цю силу не використовувала у поганих цілях.

Є сім’ї, де немає батька. Тоді у дитини формується ставлення до тренера як до батька, у якого можна знайти чоловічої підтримки. Нам приємна така довіра. Не лише навчати, а й виховувати – це приємна і відповідальна місія.


Про шахрайство і релігію в карате


Михайло: На жаль, бойові мистецтва зіштовхнулися з проблемою, коли функціонує багато федерацій, які не є представниками світових. Тобто людина два-три роки позаймалася бойовими мистецтвами і вже створює власні стилі.
У нас ніхто не забороняє відкривати організації. Ми можемо відкрити новий стиль і спокійно його зареєструвати. Я б сказав, що це шарлатани. Бо вони атестують дітей, збирають з них гроші і дають їм документ, який можна повісити дома і кидати в нього дротики. Він не має жодної ваги. Хіба що в межах організації.

Ірина: Нам подобається, коли батьки зацікавлені тим, де займатиметься їхня дитина. Коли батько приходить особисто знайомитися з тренером, який цю дитину тренуватиме тричі на тиждень…

Михайло: І матиме на неї вплив.

Ірина: Тому добре, коли батько заходить в зал, питає хто ви, яка у вас освіта, яку федерацію представляєте, які змагання проходять, чи маєте ви міжнародний статус. І тільки після цього дитину відправляють на тренування. А є такі батьки, які побачили чоловіка в кімоно і вже переконані, що до нього можна вести дитину.

Михайло: Ми бачили оголошення "Тренування по міксфайту, ММА, UFC, М1 проводить Іван Іванович". Я хочу з ним зустрітися і повчитися. Тому що UFC, М1 – це все організації, а не стилі. Це як правила змагань. Діти приходять, повівшись на обгортку, а їх потім ламають як психологічно, так і фізично.

Людина не має дозволу тренувати, не має педагогічної освіти, сама не пройшла якоїсь дороги в певному стилі і подивившись на YouTube відео, відкриває тренування. Ця проблема, властива не тільки Україні, а й світу.

Думаю, що з цим можна боротися. Ми цим не займатимемося, бо не маємо для цього юридичних підстав, чого не скажеш про міські й обласні ради. Тобто, якщо ти є тренером, то маєш хоча б принести документ з міжнародної федерації, що вона зареєстрована і що тобі надано дозвіл тренувати.

Цей контроль має бути. Бо саме у бойових мистецтвах багато шарлатанів. Не у тенісі, футболі чи греко-римській боротьбі, а саме у бойових мистецтвах. Хоча все ж таки варто зазначити, що не обов’язково людина, яка придумала власний стиль навчить чомусь поганому.

Є ще одна проблема – тренери, які агітують і підтримують агресію. Він може прийти і розказати дитині, що те, що роблять російські солдати в Україні – це добре.

Ірини: А дитина у 10-15 років не завжди свідома і не може відсторонитися від того, що говорить тренер. Вона сприймає його як вчителя.

Михайло: Ще я зіштовхувався із випадками, коли на змаганнях священники усіх хрестять, влаштовують молитви. Я прихильник іншого: молитва – в церкві, тренування – у спортивних залах. До того батьки наших учнів належать до різних конфесій. Ми не проти релігії, але вона має бути окремо від спорту.


Про стереотипи


Ірина: Найабсурдніший стереотип, який я чула про карате – ним займаються страшні дівчата, які стають чоловікоподібними. У моїй групі з тай-бо, де карате вийшло на перше місце, займаються красиві дівчата. Я вважаю, що краса – це добре, але ще краще, коли це сильна краса.

Михайло: Ще один стереотип, що у карате багато крику і мало роботи. Кажуть, що ми займаємося медитацією, кричимо, а не наносимо удари. Але таке ставлення сформоване через існування неповноконтактних видів карате. Але є і неповноконтактний кікбоксинг. У нас шидокан карате повноконтакте. І ми показуємо це на змаганнях. Нам трохи смішно, коли кажуть, що карате неефективне. Ми кажемо: приходьте, потренуйтеся.

Володимир Волощук, Varosh

0 #