Art

Дім-майстерня: де живе та як працює творче подружжя Беати Корн та Віктора Мельничука

3 Лютого 2016 5 650

Ужгородські митці облаштували "робочий кабінет" на своєму обійсті. Тут малюються картини й створюються скульптури, однак це місце не лише для праці — приміром, у цій же майстерні святкували Новий рік великою компанією зі співами в караоке. Їхня оселя оздоблена авторськими творіннями, а також подарунками друзів-художників. Ми навідалися в гості до мистецької пари, аби відчути атмосферу, в якій з'являється мистецтво.

— Ви працюєте в багатьох напрямках. Яке визначення можете дати тому, чим займаєтеся?

Беата. Я закінчила відділення кераміки Львівської академії мистецтв, Віктор — відділення художнього скла у цьому ж закладі. Але для роботи використовуємо різні матеріали: дерево, скло, кераміку тканини, навіть із бетоном експериментуємо. Мені імпонує такий собі європейський підхід: коли акцентуєш увагу не на матеріалі, а на думці, ідеї, яку хочеш донести.

— Як відбувається ваша творча співпраця? Як, наприклад, готуєтеся до спільних виставок?

Віктор. Кожен виконує свій шматок роботи — зі своїми, різними думками, іноді не знаючи, що робить інший/інша, однак наприкінці виходить цілісний продукт. Найважливіше — аби наші думки могли вільно, самостійно розвиватися.

Беата. Загалом намагаємося планувати роботу як безперервний процес. Наші витвори не схожі за стилем, але буває, хтось щось придумав, хтось продовжив задум, підказав якусь деталь. Так було з оленем, який був виставлений у Voto art-cafe: у Віктора з’явилася ідея, я її втілила, опісля він ще додавав дещо до образу. Крок за кроком — така спільна праця. Віктор більше організатор, скрупульозний, зібраний. У мене все літає (сміється).

Віктор. Коли я працював зі склом, навчився відповідально, бережно ставитися до процесу, бо коли в один момент відійдеш від технології — можна провалити всю роботу, все піде тріщинами. Тому змушуєш себе до порядку, а це переходить і в інші сфери.

— Розкажіть про свій останній проект “Дім спогадів” у київському “Щербенко Арт Центрі”.

Віктор. Оскільки я давно був у Луцьку — місті, де народився, то багато моїх спогадів про нього розмиті, як і експоновані картини. На виставці були роботи з назвами “Сусідка”, “Невідома”, портрети дітей, жінок. Уже багато чого не пригадуєш, ці спомини — як картинка, намагаєшся відтворити її в пам’яті, щось вона в тобі розгойдує. Через десять років зустрічаєш давніх друзів, а вони настільки змінилися, усе, що вас у дитинстві об’єднувало, зараз виглядає по-іншому.

Глядачі дивилися на живопис й бачили в картинах себе, казали: це ж наші спогади. Твориш власний світ, у якому інші шукають асоціації. Змушуєш глядачів замислитися. Для мене найвищий показник, коли люди щось для себе віднаходять.

Беата. Ми знайомі з мистецтвознавицею Оксаною Гаврош, вона гарний текст підібрала до виставки, у неї виникли асоціації з “Маленьким принцом” Екзюпері. Цей персонаж мене завжди приваблював своєю містикою, дивним дитячим світом. Це був завершальний пазл, після якого все в картинці зійшлося.

— Ваші роботи виставляються в Києві, в інших містах України, за кордоном. Як заявляли про себе?

Віктор. Коли займаєшся тим, що любиш, дорогою завжди зустрічатимеш людей, які йдуть в одному напрямку з тобою. Коли я вчився в академії, мені дуже пощастило потрапити у клас професора академіка, ректора Андрія Бокотея. Тоді відкрилися вкрай нові речі: ми могли зустрічатися з митцями світого рівня — без вікових обмежень, без зважань на їхній досвід проти нашого, без зірковості.

Ректор віддавав нам читати фахову літературу, яка приходила зі всього світу. На третьому курсі ми зайняли четверте місце на міжнародному конкурсі по художньому склу у Венеції. Роки студентства в нього навчили: не треба нічого боятися, будувати собі табу, яких насправді не існує.

— Які проблеми бачите у сприйнятті мистецтва сьогодні?

Віктор. У нас ще нема культури такого рівня, щоб картини висіли в лікарнях чи ЖЕКах. Але це важливо, бо естетична річ змусить людину швидше зробити крок. Якщо, приміром, хтось прийде в ЖЕК, де будуть висіти фотографії, графіка, живопис, виконаний зі смаком, то в нього швидше постане питання на зразок: а чому в під’їзді брудно тощо. Красиві змістовні речі навколо наче переносять людину на вищий рівень. У нас, на жаль, прошарок людей, які будуть насолоджуватися формою, тонкий, мов крига.

— Які відчуття приносить вам робота?

Беата. Це задоволення від самореалізації. Просто відчуваєш, що тебе “пре”. Такими особистостями, в яких подібна енергія, для мене є Ніко Піросмані, Марія Примаченко. Вони взірці того, як людину “рве” зсередини так, що вона просто мусить це викласти.

Дивіденди, успіх — це річ більш поверхнева, хоча теж необхідна.

Віктор. Просто не можеш без цього жити, по-іншому нецікаво. Є бажання створювати іншу реальність, перенести свої міркування в матеріальний світ. Це дуже класний стан, коли тобі кажуть глядачі: це схоже на те, що я відчуваю. Тоді розумієш, що той світ, який ти як митець можеш створити, неосяжний: він лише спочатку належить тобі, а потім уже його не контролюєш. Найвища оцінка — коли люди певні, що моє творіння співзвучне їхньому сприйняттю світу.

Ярослава Тимощук,  Varosh

Фото: Олександр Смутко

0 #