Ужгородський письменник та журналіст Олександр Гаврош не боїться неординарної зачіски в свої кільканадцять та вдало поєднує "словесні" професії.
Журналіст мислить сьогодні, конкретно і коротко. Письменник – це сповільнення, спостереження, дистанціювання, підняття над сучасним днем. Але часто життя робить вибір за нас. На Закарпатті поступово почали відмирати часописи, аналітична журналістика, статті про культуру – те, чим я займався. Тож в Ужгороді ця ніша скоротилася до мінімума. Тому публікуюся не тут – маю блог на київському "Радіо Свобода". Щодо творчості, то я почав з віршів, але досить природнім чином відкрив для себе інші жанри. І хоча за освітою і світосприйняттям я формувався як журналіст, нині я радше письменник. До слова, багато письменників починали з журналістики, а деякі й до кінця життя поєднували обидва напрями.
Я думаю, що як журналістика, так і література зараз розвиваються у напрямку спрощення форми. І чим далі, тим простіше історії будуть розказувати. Тенденція прямує до наближення до мислення звичайної людини, до розмовного стилю. Все йде до спрощення, тому з’являтиметься дедалі більше авторів.
Еротична тематика неоднозначна. Це було свого часу революційно. Я попросив художницю, що оформлювала обкладинку поетичної збірки "Фалічні знаки", аби назва книги читалася не одразу. Це дражливий момент, але читач на цю тему теж є завжди. Я був значно молодший і це природно, що еротику повинні писати молоді.
Ясно, що це було виклично. Але почуття страху не дуже мені притаманне. Я і в журналістиці прославився критичними статтями. Зараз би, напевно, я б не дозволив собі таку збірку. Але світ належить тим, хто не боїться. Я вже дистанціювався від цієї сторінки в своїй творчості, якої не соромлюся. Головна моя реалізація в інших жанрах. Те, що я хотів сказати в поезії, я вже сказав.
Писати історичні книжки дуже важко. Але те, що в середині нас закладене, не може не проявитися. Я дуже любив історію. Свого часу довго думав, на який факультет вступати: на журналістику чи на історичний. Думав аж до початку вступних екзаменів. Зрештою, я став журналістом.
Звичайно, сучасний твір легше писати. Перед очима маєш все, що треба: просто списуєш з реального життя. А спробуй написати твір про ХІХ століття чи середньовіччя? Як персонаж себе поводить, у що вбраний, як висловлюєтьвся. Все повинно відповідати тій добі. Це дуже складно. Але любов до історії в мені є. Тому пишу про історію і журналістські матеріали, і художні твори.
Є такий вираз: "Щоб написати одну книжку, треба прочитати сто". Повністю згоден. Зараз я готуюся писати твір про ХVII століття, і вдома в мене вже складена гора книг. Це треба не тільки прочитати, а й опрацювати. Заради того, аби написати твір на півсотню сторінок. Журналістика зробила мене дуже відповідальним, якщо я про щось пишу, значить, знайшов такий факт у джерелах. Тому мої твори дуже стислі, як здавлена пружина, без зайвих словесних потоків, їх швидко читаєш. Вони не перенасичені описами. Головне для мене – розказати цікаву історію.
Про Івана Силу вже була книжка Антона Копинця. Вона й стала моїм поштовхом до написання дитячої версії. Коли я прочитав цю історію, стало шкода, що діти такого не знають. Але не копіював, а грався з фактичним матеріалом, ввів нові лінії, героїв. Моїм завданням було зробити цікаву книжку для дітей, де прототипом є Іван Фірцак.
Потім я почав більше вивчати цю легендарну людину. Моя документальна книга "У пошуках Івана Сили" є результатом десятирічних напрацювань. І нині далі знаходжу все нові і нові матеріали.
Подзвонили з невідомого номера, я взяв слухавку. Чоловічий голос сказав: "Вас турбують з Києва. Хотіли запитати, чи ви ще не продали право на екранізацію вашої книги?" Я був в шоці. Спочатку подумав, що – розіграш, але виявилось правдою.
Я приїхав до Києва, переді мною поклали контракт. Запитали, скільки я хочу за екранізацію. Як людина з провінції я попросив найменший гонорар. Але я радий, що кіно вийшло цікавим. Потоваришував з режисером Віктором Андрієнком, знімальною групою, був присутній на деяких зйомках. Це дарунок долі, адже є багато чудових письменників, багато цікавих творів. Але далеко не кожен письменник має екранізації, тим паче – вдалі.
Я не ставив творчій групі своїх умов. Тому режисер писав сценарій сам. Звичайно, мені хотілося взяти участь у цьому процесі, але вони обійшлися власними силами. Потім вже ми говорили з Андрієнком, що деякі репліки у фільмі можна було зробити цікавішими. Письменник міг би хльосткіше висловитися. Але як є, так є. Я радий, що кіно вдалося.
Постановники вибрали дитячу книжку, бо тільки такий проект повністю фінансувався державою, але Андрієнко зробив родинне кіно.
Словацьке телебачення влітку знімає фільм за моїм сценарієм. Це такий спільний словацько-український проект, за яким матимемо десять півгодинних фільмів для дітей. З них п’ять фільмів – про відомі місця Закарпаття, а інші п’ять – про словацькі. Серед п’яти українських серій є мій сценарій, за моєю легендою про Середнянський замок. Показ усіх десяти фільмів буде в січні наступного року на словацькому телебаченні. Це унікальний проект, який фінансується Європою, і другий художній фільм, знятий за моїми творами. Є й документальні фільми. Зокрема, "У пошуках Івана Сили" знятий за мотивами моєї документальної книжки.
У театрі я вже працював. Мене запросили на посаду завліта (завідуючим літературно-драматичною частиною). В Європі ця посада називається драматург. Це людина, яка займається репертуаром, зв’язками з громадськістю, роботою з журналістами. Таке собі публічне обличчя театру. Минуло десять років і мені запропонували знову повернутися на цю посаду. Я вже рік у Закарпатському муздрамтеатрі. Театр – рідне для мене середовище. Адже я сам пишу п’єси. Люблю театр. Завжди ходжу на вистави, де би не був – у Києві, Львові.
Але гадаю, що це лише етап в моєму житті. Увесь час нам потрібні зміни. Я вважаю, що людина, яка не змінюється, консервується. Я, наприклад, почав цього року зранку бігати, розумніше харчуватися. Люди мають працювати над собою. Зміни роблять наше життя цікавішим.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту "MyMedia".
Анна Дорожко, Varosh
Фото: Росана Тужанська