Олександр Вешелені: В Україні переміг вітаїзм. І продовжує перемагати

Він виріс в угорськомовному колі родини та українськомовному колі мукачівської школи №20. Закарпатське прикордоння давало Олександру Вешелені чимало варіантів для розвитку. Але у 17 років він обрав українську філологію у далекій від рідного Мукачева Вінниці. Із Вінниччини походить батько Олександра та один із його улюблених письменників – Михайло Коцюбинський.

Тепер він добре відомий як у культурному, медійному та адміністративному колах Вінниці, так і серед українських та європейських літераторів. У тепер вже рідному місті Олександра Вешелені знають як колишнього координатора подій Книгарні «Є». Віднедавна він розробляє туристичну стратегію Вінниці у департаменті маркетингу міста та туризму в міськраді.

У світі літератури його знають як перекладача художніх творів з угорської на українську мову, зокрема Ласло Краснагоркаї і Дєрдя Шпіро. Але насамперед Олександр Вешелені відомий як один з організаторів “Острова Європа” – фестивалю малих літератур, мов та ідентичностей, без яких меншою стала б ціла Європа.

В інтерв’ю для Varosh Олександр пояснює, чому обрав життя у Вінниці, яку пам’ять про Закарпаття зберігає, що йому дарує угорське коріння та як він знайшов свою ідентичність за допомогою української літератури.

– Яким ти пам’ятаєш Закарпаття, яке було домом для тебе?

– Коли вчишся у школі на Закарпатті, то розумієш, що Україна велика, а ти десь скраю. Формується набір асоціацій, що ти завчив: пісні, “калина”, “сопілка”. Тоді я сформулював для себе міф “Великої України”, що є така “велика земля”, і там – Тарас Григорович. Усі ці речі не викликали у мене відторгнення, хоча школа зазвичай подає це шаблонно.

1993 року мої батьки розлучилися, і батько повернувся додому. Так у мене з’явилася нова точка на мапі – у Вінницькій області. Підсвідомо я розумів, що десь є мій батько, моє друге коріння, друга мова. І це також було укладено у мене в голові: що моя материнська мова – угорська, а батькова – українська.

До 6 класу у мене було батькове прізвище. Але потім мама повернула собі своє дівоче. Відповідно у мене, за згодою батька, теж воно змінилося. Це важливий момент. Я не відкидаю прізвища батька, але для мене принципово, що я – Олександр Вешелені, українець угорського походження. Хоча коли я представляюся угорцям, називаю себе Шандором.

Мені комфортно в ідентичності, яку я вибрав сам для себе. Вдячний мамі, що вона не замикала мене у якійсь рамці. Важливо мати можливість удома говорити угорською, чути її по телевізору, а у школі, театральному гуртку вивчати не просто українську мову, але й культуру. Адже якщо я живу в країні, що зветься Україна, я маю розуміти її культуру з усіма гранями, з усією багатовимірністю.

У мене багато родичів за кордоном – в Угорщині, Італії. Завжди мав відчуття кордону: хтось приїздить не з твоєї країни. Тоді у мене з’явилося тяжіння до прикордоння, усвідомлення, що у мені багато що намішано.

Мені важливе відчуття помежів’я. Я люблю Вінницю, тому що її минуле – це, фактично, історія прикордоння. Сьогодні тут центр країни. Але спочатку це була межа між Європою та Диким полем. Потім – східний край Речі Посполитої, потім – смуга осідлості в Російській імперії. І лише із ХХ століття вона стала центром.

Із Закарпаттям те ж саме. Воно завжди було на окраїні, із якого боку не дивися. І це сильно вплинуло на теперішню атмосферу у регіоні, на те, як живуть люди, які у них здобутки та цінності.

– Чому все ж вирішив залишити Закарпаття?

– Про Закарпаття я можу багато що розказати. Історія цього краю зібрана на поличках моєї пам’яті. Є у мене і сентимент до нього: і до “одноденної” Карпатської України, і до змін режимів (вони трохи відбилися і на моїй сім’ї, хоча не так драматично, як на багатьох інших).

Але коли я вийшов на вокзалі у Вінниці у 2005 році, то відчув, як щось у мені змінилося. Що моя історія починається звідси. Історія цільної особистості. Те, чого мені не вистачало на Закарпатті, я отримав тут. А те, чого могло би бракувати тим, хто виріс на Вінниччині, я отримав завдяки своєму закарпатському походженню.

У першу чергу, я маю на увазі свою білінгвальність, яку називаю одночасно даром і прокляттям. Одна справа споріднені мови, а інша – абсолютно відмінні групи, як українська та угорська. Дві мови – це завжди можливість дивитися на речі із двох перспектив.

Це ще більше дає мені бажання працювати із різними літературами, створювати “Острів Європа”, що має акцент на малих мовах, на ідентичностях, на помежів’ях, на взаємовпливах, на конструюванні себе.

Головне, щоби одна ідентичність не заважала іншій. Угорська допомагає мені бути уважним до Іншого. Я відчуваю себе своїм настільки, наскільки приймаю свою інакшість. На Вінниччині це добре зійшлося для мене.

На Закарпатті просто бути інакшим у сенсі культур, етнічного походження. Але у сенсі зацікавлень – важко. Наприклад, для Мукачева мої інтереси – література, театр – були трохи дивними у шкалі цінностей, напевне, 80% населення.

Коли ти на Закарпатті заходив глибше за просто прийняття різноманітності, то розумів, що у гуманітарному полі тобі чогось бракує. Силової точки, кола людей, якихось професій чи інституцій, у яких ти бачиш себе хоча би на рівні освіти.

– Хіба Ужгород не давав таких можливостей?

– Коли я потрапив до Вінниці, за перші два місяці обходив багато культурних івентів: філармонію, концерт “Сухішвілі”, виступи джаз-бендів, виставки. Ясно, що Вінниця за насиченістю мистецтвом поступається великим містам, але на той момент такої концентрації культурних подій я ніде більше не відчував. В Ужгороді тоді не було такого інтенсивного руху. Принаймні, я не бачив цього.

Поки я жив у Мукачеві, небагато їздив Закарпаттям. Почав для себе його відкривати, вже коли більш-менш сформувався у Вінниці. Про Ужгород тоді я дізнавався від своїх однокласників і однокласниць, які, рухаючись кар’єрною вертикаллю, переїздили туди із Мукачева. Там вони уже відчували себе повноцінними містянами із певною культурною інфраструктурою.

В Ужгороді все це було, і продовжує активно розростатися. Стежачи за ним ззовні, зокрема крізь призму Varosh`a, зараз я вже почав уявляти себе у тих параметрах, у яких не уявляв у 2005 році.

Я розумію, що у той час там вчилися й активно розвивали культуру Андрій Любка, Лесь Белей, Вік Коврей, Валік Кузан. Я їх усіх дуже люблю, знаю, поважаю за все, що вони зробили і роблять. Але якось не тяжів до їхньої тусовки, бо вони виросли із кола закарпатського українства, а я був вкорінений у трохи абстрактніше культурне поле по той бік Карпат.

– Тобто, зараз, якби тобі було 17 років, ти б там залишився?

– Думаю, що ні. Із моїм бекграундом мені бракувало би моєї другої половини. Я, вочевидь, робив би там більше проектів. Не виключаю, що робитиму їх у майбутньому. Але там тепер відбувається зворотній процес: той же Ужгород притягує людей, які не мають коренів на Закарпатті, скажімо Олексу Манна чи Галину Танай.

Я взагалі прихильник того, про що говорила колишня керівниця управління культури львівської міськради Ірина Магдиш. Вона казала, що Львів врятують не-львів’яни. Так, гадаю, і з іншими містами. Принаймні, із тими, у яких є певне зациклення ідентичності чи культури. Це не означає, що вони погані. Це означає, що ці міста настільки добрі, що до них варто додавати свої зусилля ззовні.

Зрештою, зараз світ будується на тому, що мобільність ставить перед людьми необхідність постійно робити вибір. Вибір у спектрі середовищ і їх атмосфер, де ти хочеш робити щось персональне як частину спільної цінності. На Закарпатті можливостей створювати такі цінності з’явилося дуже багато.

– Після магістратури, коли ти думав, чи залишатися у Вінниці, планував монетизувати знання угорської мови. Зрештою почав працювати у Книгарні “Є”, і ця необхідність потроху розчинилася. Сьогодні ти живеш в українськомовному середовищі. Яке місце посідає угорська у твоєму житті?

– Мене дуже дивує, що за десятиліття незалежності на Закарпатті не сформувалася перекладацька школа художньої літератури з та на угорську мову. Є профільні кафедри, багато бюро перекладів, є люди, які на цьому заробляють (і я не був винятком у свій час). Але на рівні того, щоби створювати додану вартість своєю діяльністю на ґрунті порозуміння, на ґрунті культурних містків – цього немає.

Мені страшенно шкода, що стільки людей мають подвійні ідентичності, білінгвальні чи багатоетнічні коріння, говорять із родичами і дивляться удома телевізор іншими мовами, але глибше, у культурний шар не заходять. Мало хто став каналом, через який йде не лише контрабанда із Європи, але і цінності.

Тож я запрограмував себе на те, щоби принаймні спробувати це. Я не був впевнений, чи зможу багато і якісно перекладати. Це були пробні кроки: десь – кілька віршів, десь – фрагмент оповідання, десь – п’єса, десь – фільми. Після цього було декілька хороших відгуків, скажімо, що нарешті після 8 років існування фестивалю угорського кіно люди сміялися і плакали там, де треба.

– Але якщо говорити про називання чи почування за допомогою мови, то чим для тебе є угорська?

– Угорська дає іншу мелодику. Гадаю, ті, хто мене слухають українською, все одно це відчувають. Частина із своїм досвідом питає, чи я із Західної України. Я кажу, що так, але не з тієї її частини, з якої вони думають.

До Дня рідної мови я записував на “Радіо Культура” декілька віршів Ендре Аді – спочатку в оригіналі, а потім у перекладі. Намагався читати однаковою мелодикою угорський та український текст. І я розумів, що, коли читаю український переклад, все одно мелодійно намагаюся читати його, як оригінал.

Тривалий час я думав, що мова – це лексика. Але насправді, це завжди фонетика і музика. Угорська трагічність народжується із духу музики – Ліст, Барток, Кодай. Зараз я перекладаю українською роман, і це для мене виклик. У мене мурашки, буквально, від кожного речення. Cподіваюся, так буде і в читача.

– Мати хотіла, щоби ти обрав англійську філологію в університеті. Ти ж пішов на українську із мотивацією “Розібратися, що ж це таке”. Чому такий вибір?

– Свою українську ідентичність я вибудував завдяки літературі. Перший мій шок і катарсис був у 10 класі, коли я читав “Перехресні стежки” Івана Франка. Мене здивувало, якого рівня літературний твір міг з’явитися в українській літературі. Раніше думав, що вона мученицька, кріпацька і взагалі вся на один мотив.

У 15-16 років я розумів, що можна бути ура-патріотом і любити літературу тільки за те, що вона твоя. Але треба її розуміти і в інших площинах: психології, філософії, якогось глибинного коду. Протягом шкільного навчання я бачив, що світова література з її огромом текстів і постатей витворила багато величного. Тож ставив собі запитання, чому так все в українській літературі.

Моя любов до України виросла із любові до літератури. Не із комплексу меншовартості – вона його випередила. Ця ж любов випередила феномен “літератури до ЗНО”: я вчився в останній рік, коли ще не треба було його складати для вступу до університету, відповідно я не мав установки прочитати тільки те, що мені треба для тестів.

У 10-11 класі, попри недосконалу і несталу програму, були списки для додаткового читання. Учителька не мала можливості їх давати на уроці, але я брав у шкільній бібліотеці усі цікаві мені книги. І таким дивом до мене потрапив 4-томник “Українське слово”. 2 і 3 томи його стосувалися періоду Розстріляного Відродження – імен, надовго викинутих з офіційної програми. Тоді був 2004 рік – і на мій особистий період зростання наклалася Помаранчева революція.

Я почав перелистувати “Українське слово”. Купа невідомих імен, багато із них – не українські: Майк Йогансен, Юрій Клен (Освальд Бургардт), той же німець Шевельов-Шнайдер. Враз я розумію, що українцем можна бути і без українських прізвища та імені. Що українство – це певний вибір.

Тут же мені трапляється Микола Хвильовий і його “Санаторійна зона”. Твір зі своєю унікальною мовою, сюжетом, світом літератури, у який можна зануритися так, що є небезпека залишитися. Цей твір на рівні героїв-самогубців кидає тобі сигнали: вони не знайшли вихід, але ти можеш спертися на увесь травматичний досвід минулого, відштовхнутися від нього – і вибратися із цього дна.

Коли читаєш такі твори, а паралельно вивчаєш історію 1920-1930-их років, з’являється відчуття мартирності: нас гнітять, нас мучать, нас топчуть, нас нищать. Але раптом розумієш, що культура, навіть за тих умов – навіть із межі життя та смерті – змогла прорватися на такий високий рівень.

Тоді я вперше спробував порівняти твір української літератури – повість Хвильового – із творами інших літератур. І не знайшов нічого схожого. За всієї любові до Кафки чи Шульца – це був саме той твір, який говорив до мене зрозуміло, повністю був моїм.

Розстріляне Відродження – особливо Підмогильний, Куліш і Хвильовий – як домінанта визначило моє майбутнє. Другою домінантою був емігрант Ігор Костецький. Навпроти його фото у колонтитулі антології було написано “Сюрреалізм”. Тоді у мене трапився ще один шок: це теж є в українській літературі? Я прочитав його п’єсу “Близнята ще зустрінуться”. І після того вже не мав ніякого іншого вибору. Етнічні росіяни Фітільов (Микола Хвильовий) та Мерзляков (Ігор Костецький) зробили українство остаточно привабливим для мене.

– Після творів Ласло Краснагоркаї, після “Туринського коня” Бели Тарра можна подумати, що особлива риса угорської культури – це потяг до саморуйнування. З огляду на твою любов до української літератури, що ж таке українськість та Україна у ній?

– Якщо Хвильовий – це вітаїзм, то Україна – це завжди щось вітальне: вижити будь-якою ціною та любити життя.

Угорську ідентичність я для себе розклав із виходом книжки Кшиштофа Варги “Гуляш із турула”. Зміг проговорити свій досвід половинної ідентичності із позиції людини, яка багато років проводила у різних будапештських районах, у кав’ярнях та інших закладах гастрономії.

Варга інтерпретує історію через гастрономію. Ту історію, яку я теж знаю: з її злетами і падіннями. Я зрозумів, що зробив вибір не на користь української ідентичності, а на користь домінування української ідентичності. Адже для мене вона вища на шкалі “меланхолійність – вітальність”.

Зараз я перекладаю роман Антала Серба “Подорожній і місячне сяйво”. Там теж провідним мотивом є самогубство. У ньому є екстаз, який переживають герої перед тим, як вчинити собі умисну смерть. І є пошук виходу із цього. Причому, виходу не на тій території, де ти перебуваєш, а у мандрах Європою. Зрештою, угорцям теж не позичати живучості. Але вони надто багато думають про те, що обступлені чужинцями з усіх боків.

У випадку з Україною, із Хвильовим – це не обложеність, це замкнутість. Я це назвав колись психоізоляцією: коли ізолюєшся не ти, а тебе ізолює зовнішня система. Система, у якій опинилися українці у 20-му столітті, унікальна за рівнем викликів, що вона ставила перед будь-ким. Вона нав’язувала ізоляцію, яка не зникає досі, вимагаючи сплатити дуже велику ціну, в тому числі людським життям.

Хвильовий у 1933 році, вистріливши собі у скроню, усе-таки встиг утвердити романтику вітаїзму. І це не трагічна романтика. Вона не щезла. Який твір літератури від початку 20-го століття і до залишків “Розстріляного Відродження” в еміграції не візьмеш – усюди є цей вітаїзм.

Мені здалося, що в Україні вітаїзм переміг. І навіть зараз він перемагає, попри все, що відбувається. В угорській культурі трагізм має більшу вагу.

– Ти говориш, що діячі української культури відштовхувалися у своєму вітаїзмі від травми. Якщо говорити про Угорщину, то протягом останнього століття її суспільство болісно переживає Тріанонську травму. Як вона відобразилася на історії твоєї родини?

– У моїй родині був випадок, пов’язаний із карпатськими січовиками. Під час війни вони вдерлися в льох до моєї прапрабабусі Юлії, яка жила поблизу Косина. Вона пішла їх якось втихомирити, знайти порозуміння. Але у неї стався інсульт через сутичку з січовиками.

Оця картина прикутої до ліжка жінки – я прапрабабусю такою на фото бачив – була для мене проблемним моментом у біографії. Адже якщо відходити ще далі родинною історією – у Першу світову, то, хоч більшість із моїх предків не воювали, але один із дядьків був у полоні в Сибіру, сильно зіпсувавши там здоров’я (передусім ментальне). У родині з’явилося відчуття, що хтось повертається з травмами після всіх цих війн, а ті, що східніше – українці, росіяни – приносять щось недобре.

Хоча найбільша концентрація цього недоброго для закарпатських родин була після 1945 року, і моя бабуся, і моя мама виростали, вибудовували своє життя і кар’єру в умовах Радянського Союзу – і я не чув від них якихось нарікань, що “українці погані”. Коли мій батько-українець прийшов у родину, то це звісно була несподіванка, але ніхто не протестував. Так само не була чужою моя мама, коли вчилася у Львові.

На хвилі останніх загострень, на фоні гібридної війни із Росією я помічаю, що дуже легко маніпулювати ось тими непроговореними маленькими травмами у свідомості моїх близьких. На етапі вибору, із ким ти себе ідентифікуєш, з’явилося відторгнення української ідеї.

Я їх не засуджую. Адже це результат непроговореності історії, яка не була присутня у публічній площині. Коли говорять збалансовані медіа, культурні діячі чи дослідники, на жаль, вони звертаються до дуже обмеженого кола зацікавлених. А у свідомості більшості оцінка тих травматичних моментів і вузлів, зокрема в історії Закарпаття, відсутня.

– Як ці больові моменти історії правильно долати?

– Відповідь є у повсякденному житті Закарпаття.

Коли Закарпаття було частиною Австрійської, Австро-Угорської імперій, цей край все одно не був моноетнічним. І багато моїх предків, які говорили угорською, теж не були етнічними угорцями, вони були мадяризованими словаками чи русинами-українцями.

Але все це нормально: час, умови, кон’юнктура, ідентичність змінюються, бо людина хоче нормально жити, мати роботу, сім’ю. Тому є чимало прикладів на Закарпатті, коли євреї вихрещувалися, угорськомовні словаки змінювали прізвище.

Не можна сприймати історію етнічної спільноти навіть невеликого міста як щось аксіоматичне. В етнічній конструкції Закарпаття багато кубиків. Із ними класно гратися на рівні позитивних смислів, а не на рівні деструкції, коли хтось розбиває чийсь замок і вибудовує свій, ще ліпший, красивіший. І хвалиться, що це його, а не “їхній” замок. А чому це не може бути спільний замок?

Відчуття спільного завжди було на Закарпатті. Геополітика намагалася тримати людей у напрузі, заважала жити спокійно. Але попри це, Закарпаття – прецедент чи не наймирнішого регіону у плані повсякденних історій. І там же розглядають цю особливість регіону як цінність.

Ми ледь не щороку із дружиною і моєю мамою їздимо в Берегово до купалень. Дуже багато людей із Львівської та Івано-Франківської областей приїздять туди на рекреацію. Очевидно, що ті, хто працюють там, як мінімум, знають українську, не нахамлять нікому.

Це для мене дуже важливий прецедент: люди усвідомлюють, що основне джерело їхнього доходу – не мешканці Берегова, не закарпатці. Їхній заробіток – ті, хто обрав цю туристичну дестинацію, позитивну асоціацію яких треба виправдати та підсилити. Треба створити сервіс, треба говорити мовою клієнта. Але це може стосуватися не лише економіки – це переходить і у сферу співжиття взагалі.

Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.