Ювілейний 70-й театральний сезон Закарпатського музично-драматичного театру ім. братів Шерегіїв закрився прем’єрою вистави "Орфей та Еврідіка" за п’єсою Жана Кокто у постановці Олександра Саркісьянца.
Жан Кокто – з тієї категорії митців, в яких дуже важко знайти домінуючу іпостась. Він був і яскравим поетом, і видатним драматургом, писав екстравагантну, але достойну прозу, малював, доклав руку до важливих театральних проектів (насамперед, до легендарного дягілєвського епатажного балету "Парад", котрий він створив разом з Пікассо та Еріком Саті, і який з легкої руки Гійома Аполлінера став дебютом нового художнього напряму – сюрреалізму) і поставив фільми, які нині входять в обов’язкову програму провідних кіноакадемій і у списки кращих картин в історії людства.
Разом з тим, не повністю правильним буде казати, що його твори зробили його знаменитим. Скоріше навпаки, завдяки харизмі і важливому місці у культурному процесі Франції першої половини ХХ сторіччя він і зробив свої твори значущими, зміг надихнути успіхом усі художні акції. Кокто – це надбання скоріше культури, аніж мистецтва. Жодна з його робіт ніколи не перевершить за відомістю його ім’я, саме тому найбільший дар історії – це його особистість, а не твори, які були рефлексією, слугували лише сповіддю та самоосмисленням його бентежного духу.
Амедео Модільяні. Портрет Жана Кокто, 1917. Приватна колекція
Не дивлячись на звитяги і регалії (він був багаторазовим академіком та орденоносцем) вже старого Кокто, все життя він відбивався від нападок консервативної преси (як Орфей від вакханок) і все життя неодмінно залишався уособленням авангарду. В якій би сфері він не випробовував свої творчі сили – усюди вічний авангардист перебував серед тих, хто випереджав час. З дитинства оточений античними скульптурами та картинами французьких класиків, він отримав прекрасну освіту в одному з найбільш престижних ліцеїв Парижу. Але й це не завадило йому відчути дух часу, знайти його у розпусних кабаре та брудних сінематографах та слідувати попри що. Кокто встиг побути і дадаїстом, і сюрреалістом (порвавши з колом Бретона якраз перед його занепадом), щоб перейти у те мистецтво, яке своїм новітнім технічним та творчим матеріалом могло вгамувати його передову натуру, – кіно.
Ранні п’єси молодого Кокто хоч і збудовані на античних сюжетах, проте залишаються авангардними творами, з бульварно-балаганною структурою і є далекими від репертуару Закарпатського драмтеатру. Його постанову директор закладу пояснив "відповідністю духу просунутої молоді" та в цілому цікавим розширенням творчих горизонтів акторського складу. На жаль, побоювання щодо правильної передачі ідеї п’єси чи хоча б відповідності творчому задуму Кокто справдилися. У п’єсі він поєднав два найвідоміші міфи про Орфея – про подорож до царства Аїда за своєю дружиною Еврідікою та про розтерзання героя розлюченими вакханками після того, як той відмовився славити Діоніса оргією з ними. Режисер Саркісьянц вирішив відкинути другий міф, скоротивши виставу лише до години, але й це не врятувало постановку від десятка глядачів, що переключили свою увагу на смартфони під час перегляду – дії катастрофічно не вистачало напруги, а більше втримати увагу аудиторії, після того, як закінчилося глузування з натяків про ménage à trois між Орфеєм, його конем та Еврідікою, було нічим.
Філіпп Халсман. Фотографія Жана Кокто, 1949
Сам Кокто так описував свою мотивацію модернізувати античні міфи: "Так само, як людина звикає до дому, в якому живе, і не помічає його більше, людство звикло до старих шедеврів, вкритих віковим шаром пилу. Ці твори перестали впливати на аудиторію, втратили свою минулу красу і ясність". Майже одночасно з ним написав свою п’єсу на той же сюжет австрієць Оскар Кокошка, проте класик віденського експресіонізму зосередив свої експериментаторські намагання на роботі з освітленням – його герой як видавав свої монологи у повній темряві, так і горів у полум’ї, коли навколо бушував данс макабр жебраків. Кокто зосередив свою увагу на текстовій складовій: його героям зовсім не властива патетична мова давньогрецьких трагедій і їхні туніки і тоги, навпаки, він намагається як можна ближче звести все до сучасного театру, одягу, мови, використовує прийоми, направлені на масового глядача. В його п’єсі сильні водевільні та фарсові джерела, використовуються циркові трюки (левітація, підміна тіл, проходження крізь дзеркала). Звісно, постановка такого спектаклю має відбуватися направду, у дусі театру Арто, перетворення усіх цих елементів на театральні умовності, як це відбулося у нашому випадку, просто знецінює їх. Сама ж вистава була занадто класичною, ближчою навіть до глюківської опери ХVIII сторіччя, ніж до хаотичної, балаганної дії на сцені, якої очікуєш від авангардної п’єси. Непогано виступили представники "потойбічних сил", відповідальні за хореографічний супровід, але їм трошки не вистачало синхронності. Не вгадали у виставі і з музичним супроводом, який скоріше нагадував тему з "Термінатора", ніж авангардистські композиції.
Оскар Кокошка. Орфеи? та Еврідіка, 1917. Приватна колекція
Насправді, підказку до того, як можна вийти з цього положення і як потрібно «читати» його твір дав сам Кокто, коли зняв у 1950-му кінофільм "Орфей". Для фільму він переробив п’єсу і написав новий сценарій. Можливо, образи оригінального твору вже не здавалися йому повністю зрозумілими сучасному глядачу, тому він змінив їх на більш відповідні контексту часу. Балакучого коня змінило радіо, Ертебіз замість скляра став водієм лімузину, помічники Смерті пересіли на байки та надягли шкіряні куртки. Як бачимо, абсолютна свобода трактування теми. Головну роль у фільмі зіграв славетний Жан Маре – який майже тридцять років був співмешканцем і кращим другом Кокто. І це не дивно, бо амплуа Орфея Кокто приміряв на себе усе своє життя. Він, як і міфічний герой, був поетом у широкому розумінні, провісником божого мистецтва, "воскресіння" Орфея він порівнював зі своїм поверненням до життя після серйозної опіумної залежності. Ще один доречний факт: Овідій називає Орфея першим гомосексуалістом, бо той зрікся домагань вакханок і навчив греків коханню до юнаків. В цьому Кокто також знаходив важливу подібність з собою, і це ще раз багато каже нам про Жана Маре у ролі Орфея. Натомість, персонаж у виконанні Михайла Фіщенка випромінює самовдоволеність, спеціально відправляє дружину назад у Пекло і насолоджується своєю грою одного актора. Будь-якого, окрім поета-медіума Кокто-Орфея.
.jpg)
Афіша до фільму "Орфеи?", 1950
Однак, не дивлячись на вищеперераховані недоліки, публіка зустріла постанову дуже приязно, відповівши їй доволі тривалими стоячими оваціями, а отже спектакль про Орфея та Еврідіку обов’язково повернеться у майбутньому театральному сезоні.
Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту "MyMedia".
Микита Богданов, Varosh
Джерела фото: film-old.ru, tumblr.com, etsy.com, follow-the-signs.ch, gallart.ua
