СПЕЦПРОЕКТ

Коріння. Частина II: багатонаціональне Закарпаття в історіях незвичайних людей

чому точка, з якої ми починаємося, є такою важливою

Хтось зберігає старі фото, речі та метрики, а хтось вважає себе людиною світу, для якої національність на коріння лише умовності, які не надто впливають на життя. Ми із захватом слухаємо кожну з історій через їхню унікальність та той блиск в очах, з яким люди розповідають про своє походження.

Для закарпатців це завжди складні та заплутані розповіді, а часом навіть подібні на справжній детектив. Українці, словаки, угорці, чехи, румуни, шваби, євреї, роми, французи, італійці і навіть монголи – розповімо вам про ці, і не тільки, національності наших героїв.

Також щиро радимо вам переглянути наші попередні історії про коріння: 

Gabda Korinnya

Влад Габда

митець


угорці, чехи, словаки 

В моєму домі з дитинства говорили двома мовами – угорською та словацькою. Я ходив до російської школи і в цьому ніхто не винен, такі були часи. До кінця першого класу я погано розумів, про що взагалі там мова.

Мою маму всі називають росіянкою, бо вона народилася в Москві, хоча її дівоче прізвище Тищенко. Мамин батько був військовим, тому вони постійно їздили з міста в місто і врешті решт потрапили до Москви, де вона й народилася. Після цього вони переїхали до Закарпаття.

Батько мого батька народився в Гуменному (ред. – місто в Словаччині), але він – угорець. Бабуся-словачка закінчила угорську гімназію і за власними переконаннями переписала себе угоркою. Вона після навчання бездоганно читала німецькою.

Моя бабуся була ужгородкою в 4 поколінні, тобто я – вже в шостому. На нашій вулиці більшість розмовляла угорською. Коли сюди потрапила моя молода мама, то вона за рік вже розмовляла угорською перфектно. А через 3 роки старші угорки приходили до неї радитися щодо рецептів угорської кухні.

Якщо мене запитають – Габда, хто ти? То я мислю так: мій батько плакав, коли чув угорський гімн, я виріс на російській літературі. Угорська – моя рідна мова, я не володію так само як російською. Українською трохи гірше, але хіба тоді, коли йдеться про якісь технічні моменти. Спілкуватися нею завжди дуже стараюся. До речі, якщо взяти кістяк закарпатської школи живопису, а це приблизно 10 чоловік, то вони між собою спілкувалися угорською мовою. Лише Манайло чітко казав, що він русин.

Нас, ужгородців, ніколи не турбував і не бентежив жоден народ та мова, бо ми зібрані із цих крупиць. Ми з дитинства дивилися словацьке телебачення. Я спілкуюся угорською, російською, українською, словацькою, чеською трохи. В сім’ї у нас ніколи не було ніякої ворожнечі на національному підґрунті.

Моєму батьку кілька разів пропонували переїхати жити за кордон. Щонайменше з того, що знаю я, 3 рази. Одного разу навіть потужний колекціонер з Канади пропонував переїхати і відкрити майстерню з виставковою залою на Ніагарі. В Кошице йому пропонували роботу і квартиру в центрі міста. Але він відповів, що тут його дім, тут поховані його предки, тут росте його сад, в якому він знає кожну сливу. Батько казав, що якщо у тебе немає батьківщини, то в тебе немає нічого. Ми з сестрою притримуємося тієї ж думки. Нам багато разів пропонували продати будинок, але для нас навіть така думка є неприпустимою. Неможливо втратити цей сад і це крісло, на якому сидів батько. Це все наше життя, наше коріння. Наш батько заповнював мистецтвом увесь простір. Було дуже важко пережити той час, коли він пішов. Поки мама була жива, то ми ще відчували через неї якийсь контакт з ним, а після втрати мами, стало взагалі важко…

Для мене слова «дім» і «додому» – непрості. Пам’ятаю, коли служив в армії у Львові, то мене рік не пускали додому, а коли це трапилося, то це напевно був один із найщасливіших моментів мого життя. Після завершення служби, я повернувся додому, крадькома відкрив ворота, сів під ялинку і дивився у вікно на кухню, де мама з татом про щось говорили. І в якийсь момент батько повернув голову і побачив мене, вони обоє повернулися. Не забуду цей погляд. Це чудо.

Коли я закриваю очі, то можу повернутися на вулицю Берчені 70-х років. Це була бруківка, кам’яні рви, старенькі будинки, один і той самий двірник, який щодня підмітав вулицю.

Мені би так хотілося, аби мій Ужгород, моє місто, не знищували… Я часом їжджу у словацьке місто Комарно, воно подібне до Ужгорода, тільки трохи менше. Там не знищується жоден будинок, а якщо його перебудовують, то фасад залишають і реставрують. Те, що відбувається в Ужгороді і на моїй рідній вулиці Берчені – це просто жах.

Delsol Korinnya

Іріс Дель Соль

еко-активістка, юристка в екологічній сфері, учасниця екологічного саміту ООН


італійці, французи, угорці

Мені завжди було доволі дивно, бо хоча я й народилася та виросла в закарпатському селі, але мене часто не могли ідентифікувати навіть тут і сказати звідки я. Коли я поїхала вчитися до Львова, то на моєму курсі не було жодного іноземця або когось хто б мав не українське ім’я чи прізвище. Навіть пам’ятаю як одного разу викладачка з філософії сказала, що якщо ви є сумішшю різних національностей та з дитинства спілкуєтеся кількома мовами, то ви не можете себе ідентифікувати. Якраз все про мене – змішані різні крові та з народження білінгвальна. Але я іншої думки. Нас із братом батьки виховували дітьми світу. І ми справді себе такими відчуваємо, бо це нормально, що у світі відбуваються міграційні процеси, які поєднують у сім’ї людей різних національностей. Скажімо, мої бабусі і дідусі досі не можуть спілкуватися між собою без нашого перекладу, хоча кожен з нашої родини володіє чотирма або щонайменше двома мовами.

Мені завжди подобалося те, що в мене багатонаціональна родина. Це збагачує культурно, ми значно більше знаємо про традиції світу, багато подорожуємо, більш відкриті до всього нового.

Вперше я летіла за кордон, коли мені було 3 тижні – батьки хотіли показати мене бабусі і дудусеві у Франції. Власне, це мало відбутися раніше, бо батьки планували пологи там, але тато не зміг оформити візу для мами. І от коли вони вже були з документами, то я народилася у пологовому у селі Драгово, там вже його нема зараз. Але завдяки цьому моє третє ім’я Віза. Його не хотіли реєструвати, але батько пояснив, що це латинський бог подорожей, тому я – Іріс Лідія Віза Дель Соль.

Завжди, коли мене питають про те, ким я себе більше відчуваю француженкою чи українкою, то я уточнюю, якими очима людина хоче дивитися на світ – позитивними чи не негативними. Так, можна вважати, що я і тут іноземка, і там, але це не про мене. В Україні – я вдома, але коли я їду через Угорщину – то і там я вдома, бо моя мама угорка; в Італії – я вдома, бо мій тато італієць за походженням; і у Франції – я у себе вдома, бо звідти моя родина.

Мамина рідна мова угорська і в її родині всі угорці. Вона родом з Ракошина і я ще застала свого прадіда, її діда, він не спілкувався жодною мовою, окрім угорської і, називаючи мене Іриною, казав, що 4 рази за життя змінював паспорт країни, не виїжджаючи зі своєї хати.

Мій батько – француз італійського походження. Його батько з Півночі Італії, а мама – з Сардинії, яку місцеві й Італією не надто вважають. Вони обоє іммігрували в Париж, де і познайомилися, одружилися, вже там народився мій батько. Але рідною мовою у їхній родині залишилася італійська. В Італії у мене дуже багато родичів, переважна більшість фермери та рибалки.

Ми всі говоримо 4 мовами і не обов’язково, аби ці мови перетиналися. Вдома ми спілкуємося французькою, тато з нами розмовляє лише французькою, а мама – літературною українською. Я та мій брат Арсен розмовляємо французькою, українською, англійською та російською. Батько – французькою, італійською, англійською та українською. Мама – угорською, українською, французькою та російською.

Відслідкувати свою генеалогію доволі важко, бо, скажімо, в італійців по 3-4 імені і прізвище, тому татові непросто згадати, хто в якому році народився та як їх було звати. Утім, вивчаючи Сардинію я розумію, що колись там були іспанці, а ще в раніші часи – араби. У свою чергу, угорці пов’язані з татаро-монголами кочівниками.

Всі наші родичі з України живуть на Закарпатті, тому по країні ми не багато подорожували, а от в Італії та Франції з дитинства були дуже часто. Власне там ми і вдосконалювали мову. Протягом останніх років деякі родичі також переїхали жити в Америку.

Із французьких традицій у нас вдома – харчування та етикет. Батько працював офіціантом у мішленівських ресторанах та вчився на цю спеціальність і тому з дитинства усі ці тонкощі ми знали. Нещодавно у нас з татом зранку була суперечка через те, що я не правильно відрізала сир. Батько каже: «Іріс, який сором, що ти не вмієш різати сир!». (ред. – сміється) Через французьке коріння у нас вдома завжди був сир, а також, оскільки, тато сомельє, то й добре вино. З італійського у нас прижилися аперитиви. Коли ми довго не бачимося з родичами або друзями, то можемо сісти і всі разом їх зробити.

З угорською та закарпатською кухнею у нас вдома не склалося. Якось бабуся перегодувала тата голубцями, тому на капусті в нашому домі досі стоїть «бан». Загалом у нас переважає французька та італійська кухня. Швидше ми будемо сидіти і робити равіолі, ніж вареники. Що ж до угорської мови, то в 4 роки я попросила маму не говорити зі мною так. Вже третю мову було мені заважко сприймати.

Нещодавно подруга запитала в мене, якою мовою я думаю. І я спершу не була впевнена чи взагалі потрібно «ставити» мову на думки, а потім все ж зрозуміла, що в голові планую день та пишу списки українською.

Я закінчила юриспруденцію в університеті Франка у Львові і от лиш щойно завершила навчання у Парижі в Сорбонні. Вдосконалила свою англійську, зробила кілька стажувань. Мені було цікаво поїздити та попрацювати за кордоном, бо хоча ми й їздили часто до родичів за кордон, але все ж я росла в Нижньому Селищі і бачила лише те, що й інші діти з села. Я досить розчарована навчанням у Франції. Головна причина – це велика конкуренція за робочі місця і сусід по парті це майбутній конкурент. В Україні наразі такого немає, під час навчання у Львові ми всі дружили, допомагали одне одному, підтримували. Також мені не дуже сподобалася система викладання суцільної теорії, в Україні дають більш прикладні знання.

Я повертаюся додому, на Закарпаття, тому що мені важливо відчувати зв’язок з родиною та друзями. У Франції люди дуже закриті. Я жила в мільйонному місті і я мала з ким поспілкуватися, але такого як вдома ніколи не було. Ще я дуже ціную відносини з батьками і те ставлення до сім’ї, яке є у нас. У французькій культурі – «16 років, до побачення, ми тобі дали все, що могли, далі сам». Для мене справжнім шоком стали переповнені будинки для літніх людей за кордоном. У нас же бабусі і дідусі – найважливіші члени родини.

Voznitskyi Korinnya

Андрій Возницький

митець


українці, росіяни, можливо євреї та монголи

Тема коріння мене завжди дуже цікавила. Але хочу доповнити що моя думка стосовно цього питання змінюється кожні 7-10 років. Тож імовірно, що і те, що я скажу вам зараз, через 7 років звучатиме в мені зовсім по-іншому.

Хтось каже, що «моє коріння – це бабусі і дідусі», мені ж здається, що спражнє коріння людства почалось більше 1 млн. років тому. Я переконаний, що генетичний відбиток на людині створюють не 3-4 покоління і навіть не 10, а можливо 100 поколінь. А найближчі 3 покоління нам дають модель виховання. Впевнений, що якби мої діти виховувалися в іншій родині та при інших обставинах, то вони б були абсолютно іншими людьми.

Я бачу себе листком дерева, наші батьки – це гілки цього листя , діди-прадіди – гілки дерева, а основне  коріння – в землі.

Мої предки – прості люди, які багато працювали та любили свою землю. Якщо ж говорити про найближчих, то моя мама – художник-реставратор, тато – спортсмен. Мій дід дуже цікавився корінням нашої родини, склав генеалогічне дерево, воно зберігається у мами. Я ніколи не думав, що на мене дуже вплинуло те, якої я національності. Більше – це моделі, в яких я виховувався і люди, які були поряд зі мною. Те, що я роблю зараз, значною мірою засноване на цьому.

Дітей із самого початку ми не налаштовували на те, що вони мають бути якимось чином дотичними до мистецтва. Донька сказала, що хоче бути лікарем, та ніколи не розповідала нам, що малює. Коли ми з дружиною побачили ці малюнки, то були неймовірно здивовані. Син – поступатиме на факультет графічного дизайну до академії мистецтв.

Колись я мріяв стати археологом, досліджувавти шари та зрізи землі. Ми живемо лише якусь мить і дуже важливо, що залишимо по собі. Для мене, національності, країни і кордони – це незначущі питання. Значно важливіше, якою ми залишимо цю землю після себе.

Треба усвідомити: Ми – це теж коріння наступних поколінь. Але якщо все, що ми можемо створити це «фейкові» ідеали, звалища псевдо архітектури, то ми – коріння вже згнивше. Тому нам треба створювати вагомі і амбіційні речі навколо себе, щоб наступне покоління могло з гордістю нас згадати.

Migali Korinnya

Руслана Мігалі

рестораторка, кондитерка


румуни, українці

Я народилася на Тячівщині в селі Солотвино. Мій тато румун, а мама – напів румунка, напів українка. Мамин батько румун, а мама українка із села Руське Поле з прізвищем Гісем. Мій дідо народився в Сигіті, що в Румунії, але вони там недовго жили, лише до 7 років, і вимушено переїхали до Солотвина.

Імена в моїй родині практично всі українізовані: бабуся Іліє – Ілля, Мігай – Міша, Ануца – Аня. Мені дуже подобаються румунські імена і коли з чоловіком думали як назвати нашого сина, то намагалися підібрати таке ім’я, яке б звучало обома мовами і зупинилися на імені Даніель, яке в румунській вимові читається без м’якого знаку.

Я люблю своє румунське прізвище Мігалі. У Румунії навіть був такий відомий письменник. За чоловіком я Дзюба – це українське прізвище, яке носить і наш син. Хоча чоловікові бабусі і дідусі жили на Уралі, а його прадід – словен.

Мій прадід працював на залізниці у Солотвині. Дідусь закінчив лише 3 класи, але говорить румунською, угорською, українською мовами. Вже в 7 років він почав працювати. Йому зараз 85 років. Він дуже говіркий, тому багато порозповідав мені – колядки угорською та німецькою мовами, купу історій.

Ми, сучасні люди, виросли дуже парниковими – нам потрібно купа умов і передумов, аби чогось досягти. А дивлюся я на своїх бабусь і дідусів і розумію, що вони жили у дуже складні часи, але і мови знали, і родини годували, і з господарством завжди мали порядок, і діти всі нагодовані та чисті, і худобу вміли тримати і будинок побудувати. Коли я була мала, дідусь побудував вдома таку піч, що вона, по-перше, ідеально працює досі, а по-друге, у бабусі завжди в ній виходить ідеальний бісквіт. Я в неї питаю: «Ну от як ти знаєш, яка там температура?». Це нам треба модні печі з обдувками і з купою ідеальних умов, а в них все було інакше.

Мої батьки завжди спілкувалися між собою російською мовою, а зі мною українською. З бабусею та дідусем я говорю румунською. Перші молитви та колядки, які я вивчила, були румунською. Мені здається, що важливо із самого дитинства впустити дитину в світ мов – розмовляти з нею та біля неї, включати аудіо або відео. Це не дає сформуватися блокам і тим, що називають «мовним бар’єром». Я спілкуюся українською, російською, румунською, досить добре розмовляю іспанською та англійською, розумію італійську, угорську розумію частково.

Пишаюся своїм коріння і тим, що я румунка. Відчуваю в собі цей темперамент – ми рішучі, наполегливі.  Коли я йду Ужгородом, то одразу бачу румунів. Не знаю, чому так, але це дуже дивне відчуття.

Я виросла з думкою, що голубці – це румунська страва. У нас вони неодмінно дуже маленькі і для мене це особливий стрес для приготування. (ред. – посміхається) Також наша домашня фірмова страва – мамалига. Це кукурудзяна крупа з салом та бринзою. У нас була традиція щонеділі робити «токан ку бринза» і це робив лише тато. А бабуся робить дуже смачну страву, яка називається «шалата ді сордіт», тобто салат для сьорбання. Вона нарубує салат, зелену цибулю, оцет і додає холодну воду з криниці.

Purtov Korinnya

Олексій Пуртов

ресторатор, бартендер


українці, росіяни, буряти, поляки

Я нічого не знаю про своїх прадідів та прабабусь, бо вони жили в часи, які називали «часом мовчазних», люди боялися розповідати про те, хто вони і звідки, якщо їхня національність чи походження могли стати причиною політичних справ.

Моя бабуся за маминою лінією родом з Польщі, дідусь – народився в Білорусі, його я не знаю, бачив лише на фото.Бабуся у 12 років залишилася сиротою, тому за її лінією важко відстежити свій родовід далі. Свого батька я бачив, коли був маленький і зовсім не пам’ятаю, і лише один раз побачив, коли був дорослий у свідомому віці. Батьки рано розлучилися. Але я знаю, що за лінією батька усі родичі із Забайкальського регіону, Чита, Північ Росії.

Дідусь колись був у відрядженні у Запоріжжі, в районі Великий Луг. Він привіз звідти багато чудових розповідей та фруктів, тому вже з дитинства Україна для моєї мами асоціювалася з багатством та достатком, культурою. Навіть ті українці, які жили в Забайкаллі, відрізнялися від місцевих – у них завжди було дуже чисто, в домах присутні елементи етнічного декору, вони були веселі. Уявіть, що на Півночі Росії 2-3 місяці весни і літа і вони навіть за цей час примудрялися виростити якісь огірки та помідори.

Коли дідусь пішов в запас, вони з бабусею переїхали до Запоріжжя. Так моя ще маленька мама опинилася в Україні. Але навчатися до медичного інституту вона повернулася в Читу. Там познайомилася з батьком. Він теж вчився на медичному. Коли вони навчалися на п’ятому курсі, з’явилася моя старша сестра. Після смерті дідуся, бабуся наполягала, аби батьки переїхали до неї, бо вона вже потребувала допомоги. Тому я народився в Запоріжжі. Мало що пам’ятаю про Запоріжжя, бо мама вийшла заміж вдруге і ми переїхали до Криму. А от як ми їхали туди в переповненому автобусі – згадую дуже добре. Тоді в дитинстві мені здавалося, що до Криму довше їхати, ніж на місяць. Мені було років 9, тому можна сказати, що я виріс в Криму – в Алупці, в Ялті. Третє місце це бухта Партеніт – там дуже багато парків, мальовничі пейзажі, там жила російська знать, відпочивали Пушкін, Лермонтов.

Крим для мене підлітка був райським місцем, бо я любив плавати та гуляти. Але коли трохи підріс, то переді мною з’явилися інші виклики та задачі. Після 9 класу я переїхав на навчання до Запоріжжя, закінчив технікум радіоелектроніки за спеціальністю «технолог виготовлення мікросхем». Після – вступив до Київського політехнічного інституту. Але у той самий час почав працювати і потрапив за барну стійку. Тоді я зрозумів, що навчання на певний час треба поставити «на паузу». Тоді я переїхав до Дніпра і саме там сформувався як особистість та професіонал. Моя спеціалізація готельно-ресторанний бізнес та бари.

У мене немає жорсткої прив’язки до якоїсь із національностей у своїй родині або ж крові, яка в мені тече. На жаль, у наші часи слово «патріот та патріотизм» дуже часто використовується для маніпуляцій та розпалювання ворожнечі. Мені близька думка буддистів, які не бачать людину через національність, а бачать перш за все людину. Мені байдуже якої ви національності, важливо, щоб ви були справді людиною.

Мене завжди цікавив Схід – Монголія, Китай зокрема. У мене є бурятське коріння і це все дуже поряд. В дитинстві мене часто називали китайцем, монголом. Мені цікаво було б дізнатися більше про коріння батька. Бабуся мені розповідала, що мій батько бурят, що є таких народ. Я не був схожий на дітей, які жили поряд з нами в Запоріжжі. Я цікавився корінням з самого дитинства.

Я думаю, що справжньою частиною мене став Крим. Він, до речі, так само як і Закарпаття, багатонаціональний – там живуть греки, татари, вірмени, азербайджанці. Ми всі разом навчалися, гуляли, в школі викладали кримсько-татарську мову, ми їздили в Бахчисарай. Тому всі найяскравіші події мого дитинства пов’язані саме з цим місцем.

Мультикультурність та багатонаціоналіність завжди поряд зі мною, бо зараз я знову живу в дуже різноманітному та багатому краї – Закарпатті. Коли я лише переїхав, то був вражений кількістю національностей та цікавих людей. Здається, зараз я вже до цього звик. На вулиці багато мов, до яких я досі із задоволенням прислухаюся. І навіть у наших закладах я часто зустрічаю цікавих людей, які спілкуються угорською, словацькою, чеською.

Що ж до дітей, то не знаю чи важливо їм з дитинства говорити щось про національності. Я їх просто безмежно люблю і вчу так само любити світ. Не звертати уваги на те, якої національності інша людина, а просто насолоджуватися спілкуванням з нею. Це класно, що ми всі різні і можемо жити в одній країні не ворогуючи.


Росана Тужанська, спеціально для Varosh 

Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.
1559804758 660x255

45 #
# закарпаття # коріння # нацменшини