СПЕЦПРОЕКТ

Такі як усі: історії 4 закарпатських ромів, які знайшли себе в Україні

Роми, які руйнують стереотипи та змінюють життя навколо себе

en ru hu cs ro sk

Якими ми бачимо ромів? Великі сім’ї, багато дітей, кочівники, музиканти. Це стереотипи – непогані, але застарілі. Значно гірше, коли асоціативний ряд не просувається далі, ніж «красти-гадати-жебракувати». Світ змінюється, змінюються і роми, їхнє життя, цілі та прагнення.

Ми знаємо чимало поганих історій, які охоче розповсюджуються у мережі, акцентуючи на слові «ром», утім чи часто чуємо щось хороше – історії успіху, захисти дипломів, європейська освіта? Сучасні роми не кочують, навчаються в університетах, створюють громадські організації та молодіжні об’єднання, вчаться у європейських столицях. Проте й досі часто зазнають дискримінації та нерозуміння.

Ми розповідаємо історії чотирьох ромів, які знайшли себе в Україні – у мистецтві, юриспруденції, освіті та журналістиці. Вони змінюють життя навколо себе та ставлення до ромів.

059

Тиберій Йонаш, художник: «Моя головна мета – дати ромським дітям спеціальність»

Я – художник. Це моя професія, пишу вже 20 років. З цього і живу.

Мені хотілося відкрити художню школу для ромських дітей, аби передати їм талант, щоб у їхньому житті було мистецтво, а у подальшому можливо і робота.

Батьки хотіли, аби я був музикантом. Рік провчився грі на фортепіано, здав екзамен на відмінно, але у 5 класі мій вчитель у школі побачив, що я маю хист до малювання. Він викликав маму і тата і розповів про художню школу у місті. Якщо чесно, то про її існування я й не здогадувався. Так я вступив до художньої школи. У малювання я просто закохався.

Моя сім’я звичайна, але творча. Мої предки були великими музикантами в Угорщині. До прикладу, відомий скрипаль Голомбоші. Багато взагалі музикантів у родині, але не всі з них працюють саме у цій сфері. Жити за щось потрібно, а музикою сьогодні не багато заробиш. Мама вчила дітей гри на фортепіано.

Для чого я заснував художню школу? Ви знаєте, що сьогодні ромам важко знайти своє місце – і в школі, і в роботі. Мені здається, що наші діти краще розвиваються у своєму колі. Тому я вирішив створити художню школу спеціально для них. Окрім того, що вони навчаються тут малюванню, я також їх і виховую, розповідаю як себе поводити, як вчитися. Усі наші діти різні. Мені цікаво виявити талант. Якщо бачу, що дитині не йде малювання, то не приховую цього, а кажу, аби спробували співи чи музичні інструменти. З тими ж дітьми, яким вдається, я працюю дуже наполегливо, роблю усе, аби вони закохалися у цю професію так само як я.

046 047 061 062 063 064 068 070

Наша школа існує вже третій рік. На щастя, вже два роки нам допомагає фонд «Відродження». Без них усе це було б просто не можливо, адже це не лише приємний процес, а й дуже затратний. А дітки вчаться абсолютно безкоштовно – ми забезпечуємо їх усіма необхідними для малювання матеріалами.

Моя головна мета – дати ромським дітям спеціальність, аби вони завжди змогли заробити собі на шматок хліба. Я так живу і знаю, що утримувати сім’ю цією роботою можна. Головне – не здаватися.

Спочатку я збирав 30 дітей, потім поділив їх за віковими категоріями та на групи. Зараз є понад 50 учнів. Але, звичайно, що я не можу їм усім наказати, аби вони 4 рази на тиждень приходили на уроки. Буває таке, що дитині немає у чому вийти з дому, інколи батьки ідуть на роботу, а старші діти мають дивитися за молодшими. Я усе це розумію. Але є й багато дітей, які не пропускають жодного заняття. Дуже багато залежить від батьків, вони мають пояснити дітям, що навчання – це важливо, заохотити їх.

Я теж мотивую дітей як можу. До прикладу, у нас вже була виставка картин у замку «Паланок», в Ужгороді – у музеї архітектури та побуту, у Києві – у фонді «Чіріклі». А цьогоріч до Дня ромів – у Мукачеві та Києві.

Що ж до моїх власних робіт, то я постійно їжджу по санаторіях. В обідній час розкладаю їх гарно під стінкою і туристи їх купують. Буває таке, що не продам жодної, а інколи – всі. Я розумію, що це не хліб, а мистецтво. Воно людям потрібне не кожен день. Також маю замовлення – багато заможних людей, міських інстанцій. Буває, що й 20 картин замовлять одразу для оформлення всього приміщення.

Думаю, що найбільше моїм замовникам подобається те, що я не притримуюся лише якоїсь одної техніки, а працюю у різних. Мені самому так цікаво – завжди досліджую щось нове. Люблю акварель, графіку, масло, гуаш, темперу. Мої роботи об’ємні, людям це подобається. Кожного дня мені хочеться робити щось нове, так само як і музиканти щоразу грають інші стилі, так і я у своїй.

Людина поки живе, доти вчиться. А вчителі у мене були прекрасні. Я їзди до Ужгорода в майстерні до Людмили Корж-Радько, Надії Пономаренко, у Мукачеві – до Петра Фелдеші, Золтана Мічки. Усі вони мені дали дуже багато, я задавав питання, а вони показували, пояснювали.

Для того, аби досягти успіху, треба працювати. Все інше дає час. Потрібно показувати свою роботу, не сидіти лише в майстерні, а ділитися тим, що робиш з людьми.

015

Віктор Човка, тележурналіст: «Моя родина в Ужгороді налічує понад 300 чоловік»

У журналістику я закохався у 2014 році завдяки Євгенії Навроцькій, саме вона привела мене на колишню «Тису», яка зараз вже стала UA:Суспільне. Там я спочатку волонтерив, а потім пропрацював до 2018 року. Далі розпочав роботу на 21 каналі, де працюю і зараз. У нас є програма, яка називається «Романо лав», що у перекладі означає «Ромське слово».

Ви не повірите, але у дитинстві я мріяв бути ведучим новин. Потім якось ця мрія призабулася, але ще у 2008 році, коли Віллі Пап створював свою телевізійну програму «Романо Джівіпен», то я мріяв туди потрапити. Однак тоді ще вчився, тому довелося трохи зачекати.

Мої друзі жартують, що я колекціонер дипломів. Навчався спочатку в ЗакДУ, потім було об’єднання з УжНУ. Тож першу освіту я отримав у ЗакДУ, а магістра – в УжНУ. Після цього поїхав у Будапешт, там була спеціальна ромська програма Roma English Language Program у Центрально-Європейському університеті.

Прийнято вважати, що ромські сім’ї великі та багатодітні. Але це стереотип. У мене, до прикладу, лише одна рідна сестра. А от родина – це інша справа. Вона в нас, напевно, найбільша в Ужгороді, понад 300 чоловік, тому куди б я не пішов, то повсюди зустрічаю своїх родичів.

Бути ромом в Україні – по-різному. Приємно – коли цікавляться, знімають, хочуть прийти подивитися як ми живемо. Але в останні роки мене дуже засмучує та хвиля негативу, яка є в інтернеті. Я бачу, що по відношенню до ромів з’являються нові стереотипи та отримують нове життя старі. Мені усе це чути неприємно. Як каже одна моя знайома: «Змінюється світ, змінюються і роми».

На жаль, усіх ромів судять за вчинком когось одного. Якщо щось сталося, то в очах суспільства винні всі роми, а не тільки та людина, яка це зробила. Якщо говоримо про українську громаду, то все інакше – судять того, хто це зробив, а не всіх українців. Ці речі мають не дуже добрі наслідки, адже є вже ромські громади, які закриваються всередині себе. Вони думають: «Для чого нам бути відкритими, якщо по відношенню до нас відбувається такий негатив».

Dsc01209  Dsc01218 Dsc01219

Найбільшу роль у досягненні успіху для ромів відіграє підтримка. Підтримка батьків, суспільства, яке тебе оточує. Дуже важливо і те як ти живеш. Якби я жив бідно, то не зміг би вступити в університет, продовжувати навчання. Бідність заважає іти далі. Виходить замкнене коло – не навчаються тому що бідні, а бідні тому що не навчаються.

На досягнення цілей мене завжди надихала моя родина. А ще – започаткований ромський рух, який набуває обертів по всій Європі. Є можливість бачити, що можна досягати вершин і робити корисні справи не лише для ромської громади, а й для суспільства, в якому ти живеш.

Відносини в ромських громадах різні. До прикладу, на Закарпатті живуть різні етнічні групи ромів – роми-словаки, роми-угорці, роми-серви, роми-румуни – котляри. У всіх них є свої особливі відносини у громадах. І коли хтось новий з’являється, то обов’язково розпитують «а хто ти, а звідки?» і лише після цього розуміють, з ким мають справу. Унікальність ромів у тому, що ми присутні на всіх континентах, в усіх країнах та в усіх релігіях. З мовою, до речі, так само. Мої друзі з Києва та Херсона не розуміють ту мову, якою ми говоримо тут, на Закарпатті. Наша ромська більше подібна до тої, якою говорять в Угорщині, Словаччині, Чехії.

Розвиток ромської громади на Закарпатті я бачу в подальшому об’єднанні, бо запорука її розвитку саме у цьому. Якщо ми не об’єднуватимемось, то успіху я не бачу. Загалом же за останні 10 років є великий розвиток у житті ромів. Хоча зміни відбуваються і повільно, але вони є, а це головне. З’являється багато освітніх програм, правозахисних, журналістських. Тому я маю велику надію, що ромська професура не за горами.

079

Елеонора Кулчар, директорка благодійного фонду «Благо»: «Ромські діти дуже розумні та здібні, але усе залежить від суспільства, в якому вони живуть»

У 2014 році ми запустили проект, який займається підготовкою дітей з ромських громад Ужгорода до школи, а також курси відповідального батьківства в ромських громадах. Ми готуємо до школи дітей, яким виповнилося 6 років, але вони не ходили у садочок.

За 5 років роботи ми підготували 144 дитини, з яких 39 пішли в українські школи, 10 – в угорські, а решта – у сегреговану ромську школу. Величезний акцент робимо на роботу з батьками. Важливо відзначити, що у 6 років діти приходять до нас з нульовими знаннями і ту програму, яка подається у садочках, ми викладаємо у стислому вигляді за 7 місяців. Починаючи від правил поведінки і завершуючи усіма необхідними знаннями, які мають бути у 6-річної дитини.

Найбільше я люблю у своїй роботі – посмішки дітей, сяючі очі, дитячий сміх і той величезний потенціал, який я бачу в наших дітях. Якщо ставитися до них з любов’ю та вкладати знання, то з них можуть бути вчителі, лікарі, професори. Діти дуже розумні та здібні, але усе залежить від суспільства, в якому вони живуть. Звісно, ніякого розвитку не буде, якщо на дитину, хай навіть і 5-річну, дехто дивиться звисока, мовляв, «це ж ром, циган». Але, якщо дивитися інакше – якої б національності не була ця дитина – це ж дитина, до якої потрібно ставитися з любов’ю, тоді і вона буде прагнути розвиватися.

В дитинстві я мріяла стати археологом. Але в якийсь момент зрозуміла, що хочу служити своєму народу. Наша організація розпочала роботу у 2003 році з гуманітарної допомоги. Ми допомогти 1000 людей, але я усвідомила, що це порожнє дно. Звичайно, і така допомога потрібна. Але для того, аби рухатися далі та розвиватися, треба щось інше. Один з найважливіших аспектів, яких бракує нашому народу – це освіта. Саме тому я розпочала роботу у цьому напрямку.

Так виглядало приміщення, коли потрапило до благодійного фонду 

Ми єдина в Україні подібна школа, хоча і в інших областях вже є перші спроби, утім про якісь результати поки не говоримо.

Бути ромкою в Україні – це і гордо, і складно водночас. Я пишаюся тим, що я ромка, що працюю зі своїм народом. З іншого боку – є складнощі. Але я відверто скажу, що без Бога я б не змогла. Усім, що я маю і чого досягла, я завдячую йому. Навіть ті труднощі, які є, Бог допомагає мені долати.

009

Мирослав Горват, правозахисник, депутат: «Я ром, який є щирим українцем» 

У дитинстві найбільшою моєю мрією було – подорожувати світом. Ця мрія актуальна і досі, хоча частково здійснилася.

Запорукою досягнення успіху, на мою думку, є віра в себе. Це головне. Якщо у вас немає віри у себе, залиште цю справу.

Для мене найголовніше – залишитися тим, ким я є. А хто я? Я – ром, але у той самий час, щирий українець. Якби я хотів покинути цю країну, то вже б давно міг це зробити, бо можливості були. Але я хочу проживати тут і боротися за той рівень життя, який би я хотів, аби був у моїх дітей в цій країні.

Я вірю в те, що ми подолаємо проблемні питання та подолаємо перешкоди. Лише об’єднавшись як громадянське суспільство, не ділячись на національні меншини, на тих людей, які ходять в іншу церкву та за кольором шкіри, збудуємо нове громадянське суспільство. Хотілося б, аби в ньому були і роми, тому що ми є його невід’ємною частиною.

Свою кар’єру я починав в газеті «Романі Яг». Там були сильні журналісти, прекрасні лідери, головний редактор, правозахисники. Усі вони наштовхували мене на думки, що починати завжди треба з себе. Це для мене справді найголовніше.

У 2012 році я вступив в університет і для мене це було великим кроком. На той час я вже був батьком і пішов вчитися на 7 років. Потім отримав ще одну освіту за іншою спеціальністю. Сьогодні я аспірат, кандидат наук. Не знаю, яким шляхом піду далі, але я завдячую тим людям, які мене направляли, вони відіграли дуже важливу роль у моєму житті. І це були не тільки роми.

Мої діти навчають в університеті. Діти моїх друзів, знайомих – також. Ми докладаємо максимум зусиль, аби ромська молодь змінювала своє життя. Тільки таким шляхом має йти ромська громада. Той стереотип, який є у суспільстві, – не про нас. Ми намагаємося формувати трохи іншу думку. Сьогодні ми маємо багато дітей, які закінчують 11 клас, близько 50 ромів навчаються у вищих навчальних закладах. Є молодь, яка готова йти працювати у державні органи.

Роми Закарпаття є однією із найбільших громад на території України. Ми усі дуже різні, навіть всередині однієї області, але є те, що нас усіх єднає – ромська кров, культура, традиції. Де б я не був, в мені все це залишається.

Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

1559804758 660x255

 

Росана Тужанська

Антон Рижих

en ru hu cs ro sk

0 #
# закарпаття # історії успіху # роми