Якими ми бачимо ромів? Великі сім’ї, багато дітей, кочівники, музиканти. Це стереотипи – непогані, але застарілі. Значно гірше, коли асоціативний ряд не просувається далі, ніж «красти-гадати-жебракувати». Світ змінюється, змінюються і роми, їхнє життя, цілі та прагнення.

Ми знаємо чимало поганих історій, які охоче розповсюджуються у мережі, акцентуючи на слові «ром», утім чи часто чуємо щось хороше – історії успіху, захисти дипломів, європейська освіта? Сучасні роми не кочують, навчаються в університетах, створюють громадські організації та молодіжні об’єднання, вчаться у європейських столицях. Проте й досі часто зазнають дискримінації та нерозуміння.

Ми розповідаємо історії чотирьох ромів, які знайшли себе в Україні – у мистецтві, юриспруденції, освіті та журналістиці. Вони змінюють життя навколо себе та ставлення до ромів.

Тиберій Йонаш, художник: «Моя головна мета – дати ромським дітям спеціальність»

Я – художник. Це моя професія, пишу вже 20 років. З цього і живу.

Мені хотілося відкрити художню школу для ромських дітей, аби передати їм талант, щоб у їхньому житті було мистецтво, а у подальшому можливо і робота.

Батьки хотіли, аби я був музикантом. Рік провчився грі на фортепіано, здав екзамен на відмінно, але у 5 класі мій вчитель у школі побачив, що я маю хист до малювання. Він викликав маму і тата і розповів про художню школу у місті. Якщо чесно, то про її існування я й не здогадувався. Так я вступив до художньої школи. У малювання я просто закохався.

Моя сім’я звичайна, але творча. Мої предки були великими музикантами в Угорщині. До прикладу, відомий скрипаль Голомбоші. Багато взагалі музикантів у родині, але не всі з них працюють саме у цій сфері. Жити за щось потрібно, а музикою сьогодні не багато заробиш. Мама вчила дітей гри на фортепіано.

Для чого я заснував художню школу? Ви знаєте, що сьогодні ромам важко знайти своє місце – і в школі, і в роботі. Мені здається, що наші діти краще розвиваються у своєму колі. Тому я вирішив створити художню школу спеціально для них. Окрім того, що вони навчаються тут малюванню, я також їх і виховую, розповідаю як себе поводити, як вчитися. Усі наші діти різні. Мені цікаво виявити талант. Якщо бачу, що дитині не йде малювання, то не приховую цього, а кажу, аби спробували співи чи музичні інструменти. З тими ж дітьми, яким вдається, я працюю дуже наполегливо, роблю усе, аби вони закохалися у цю професію так само як я.

Наша школа існує вже третій рік. На щастя, вже два роки нам допомагає фонд «Відродження». Без них усе це було б просто не можливо, адже це не лише приємний процес, а й дуже затратний. А дітки вчаться абсолютно безкоштовно – ми забезпечуємо їх усіма необхідними для малювання матеріалами.

Моя головна мета – дати ромським дітям спеціальність, аби вони завжди змогли заробити собі на шматок хліба. Я так живу і знаю, що утримувати сім’ю цією роботою можна. Головне – не здаватися.

Спочатку я збирав 30 дітей, потім поділив їх за віковими категоріями та на групи. Зараз є понад 50 учнів. Але, звичайно, що я не можу їм усім наказати, аби вони 4 рази на тиждень приходили на уроки. Буває таке, що дитині немає у чому вийти з дому, інколи батьки ідуть на роботу, а старші діти мають дивитися за молодшими. Я усе це розумію. Але є й багато дітей, які не пропускають жодного заняття. Дуже багато залежить від батьків, вони мають пояснити дітям, що навчання – це важливо, заохотити їх.

Я теж мотивую дітей як можу. До прикладу, у нас вже була виставка картин у замку «Паланок», в Ужгороді – у музеї архітектури та побуту, у Києві – у фонді «Чіріклі». А цьогоріч до Дня ромів – у Мукачеві та Києві.

Що ж до моїх власних робіт, то я постійно їжджу по санаторіях. В обідній час розкладаю їх гарно під стінкою і туристи їх купують. Буває таке, що не продам жодної, а інколи – всі. Я розумію, що це не хліб, а мистецтво. Воно людям потрібне не кожен день. Також маю замовлення – багато заможних людей, міських інстанцій. Буває, що й 20 картин замовлять одразу для оформлення всього приміщення.

Думаю, що найбільше моїм замовникам подобається те, що я не притримуюся лише якоїсь одної техніки, а працюю у різних. Мені самому так цікаво – завжди досліджую щось нове. Люблю акварель, графіку, масло, гуаш, темперу. Мої роботи об’ємні, людям це подобається. Кожного дня мені хочеться робити щось нове, так само як і музиканти щоразу грають інші стилі, так і я у своїй.

Людина поки живе, доти вчиться. А вчителі у мене були прекрасні. Я їзди до Ужгорода в майстерні до Людмили Корж-Радько, Надії Пономаренко, у Мукачеві – до Петра Фелдеші, Золтана Мічки. Усі вони мені дали дуже багато, я задавав питання, а вони показували, пояснювали.

Для того, аби досягти успіху, треба працювати. Все інше дає час. Потрібно показувати свою роботу, не сидіти лише в майстерні, а ділитися тим, що робиш з людьми.

Віктор Човка, тележурналіст: «Моя родина в Ужгороді налічує понад 300 осіб»

У журналістику я закохався у 2014 році завдяки Євгенії Навроцькій, саме вона привела мене на колишню «Тису», яка зараз вже стала UA:Суспільне. Там я спочатку волонтерив, а потім пропрацював до 2018 року. Далі розпочав роботу на 21 каналі, де працюю і зараз. У нас є програма, яка називається «Романо лав», що у перекладі означає «Ромське слово».

Ви не повірите, але у дитинстві я мріяв бути ведучим новин. Потім якось ця мрія призабулася, але ще у 2008 році, коли Віллі Пап створював свою телевізійну програму «Романо Джівіпен», то я мріяв туди потрапити. Однак тоді ще вчився, тому довелося трохи зачекати.

Мої друзі жартують, що я колекціонер дипломів. Навчався спочатку в ЗакДУ, потім було об’єднання з УжНУ. Тож першу освіту я отримав у ЗакДУ, а магістра – в УжНУ. Після цього поїхав у Будапешт, там була спеціальна ромська програма Roma English Language Program у Центрально-Європейському університеті.

Прийнято вважати, що ромські сім’ї великі та багатодітні. Але це стереотип. У мене, до прикладу, лише одна рідна сестра. А от родина – це інша справа. Вона в нас, напевно, найбільша в Ужгороді, понад 300 осіб, тому куди б я не пішов, то повсюди зустрічаю своїх родичів.

Бути ромом в Україні – по-різному. Приємно – коли цікавляться, знімають, хочуть прийти подивитися як ми живемо. Але в останні роки мене дуже засмучує та хвиля негативу, яка є в інтернеті. Я бачу, що по відношенню до ромів з’являються нові стереотипи та отримують нове життя старі. Мені усе це чути неприємно. Як каже одна моя знайома: «Змінюється світ, змінюються і роми».

На жаль, усіх ромів судять за вчинком когось одного. Якщо щось сталося, то в очах суспільства винні всі роми, а не тільки та людина, яка це зробила. Якщо говоримо про українську громаду, то все інакше – судять того, хто це зробив, а не всіх українців. Ці речі мають не дуже добрі наслідки, адже є вже ромські громади, які закриваються всередині себе. Вони думають: «Для чого нам бути відкритими, якщо по відношенню до нас відбувається такий негатив».

  

Найбільшу роль у досягненні успіху для ромів відіграє підтримка. Підтримка батьків, суспільства, яке тебе оточує. Дуже важливо і те як ти живеш. Якби я жив бідно, то не зміг би вступити в університет, продовжувати навчання. Бідність заважає іти далі. Виходить замкнене коло – не навчаються тому що бідні, а бідні тому що не навчаються.

На досягнення цілей мене завжди надихала моя родина. А ще – започаткований ромський рух, який набуває обертів по всій Європі. Є можливість бачити, що можна досягати вершин і робити корисні справи не лише для ромської громади, а й для суспільства, в якому ти живеш.

Відносини в ромських громадах різні. До прикладу, на Закарпатті живуть різні етнічні групи ромів – роми-словаки, роми-угорці, роми-серви, роми-румуни – котляри. У всіх них є свої особливі відносини у громадах. І коли хтось новий з’являється, то обов’язково розпитують «а хто ти, а звідки?» і лише після цього розуміють, з ким мають справу. Унікальність ромів у тому, що ми присутні на всіх континентах, в усіх країнах та в усіх релігіях. З мовою, до речі, так само. Мої друзі з Києва та Херсона не розуміють ту мову, якою ми говоримо тут, на Закарпатті. Наша ромська більше подібна до тої, якою говорять в Угорщині, Словаччині, Чехії.

Розвиток ромської громади на Закарпатті я бачу в подальшому об’єднанні, бо запорука її розвитку саме у цьому. Якщо ми не об’єднуватимемось, то успіху я не бачу. Загалом же за останні 10 років є великий розвиток у житті ромів. Хоча зміни відбуваються і повільно, але вони є, а це головне. З’являється багато освітніх програм, правозахисних, журналістських. Тому я маю велику надію, що ромська професура не за горами.

Елеонора Кулчар, директорка благодійного фонду «Благо»: «Ромські діти дуже розумні та здібні, але усе залежить від суспільства, в якому вони живуть»

У 2014 році ми запустили проект, який займається підготовкою дітей з ромських громад Ужгорода до школи, а також курси відповідального батьківства в ромських громадах. Ми готуємо до школи дітей, яким виповнилося 6 років, але вони не ходили у садочок.

За 5 років роботи ми підготували 144 дитини, з яких 39 пішли в українські школи, 10 – в угорські, а решта – у сегреговану ромську школу. Величезний акцент робимо на роботу з батьками. Важливо відзначити, що у 6 років діти приходять до нас з нульовими знаннями і ту програму, яка подається у садочках, ми викладаємо у стислому вигляді за 7 місяців. Починаючи від правил поведінки і завершуючи усіма необхідними знаннями, які мають бути у 6-річної дитини.

Найбільше я люблю у своїй роботі – посмішки дітей, сяючі очі, дитячий сміх і той величезний потенціал, який я бачу в наших дітях. Якщо ставитися до них з любов’ю та вкладати знання, то з них можуть бути вчителі, лікарі, професори. Діти дуже розумні та здібні, але усе залежить від суспільства, в якому вони живуть. Звісно, ніякого розвитку не буде, якщо на дитину, хай навіть і 5-річну, дехто дивиться звисока, мовляв, «це ж ром, циган». Але, якщо дивитися інакше – якої б національності не була ця дитина – це ж дитина, до якої потрібно ставитися з любов’ю, тоді і вона буде прагнути розвиватися.

В дитинстві я мріяла стати археологом. Але в якийсь момент зрозуміла, що хочу служити своєму народу. Наша організація розпочала роботу у 2003 році з гуманітарної допомоги. Ми допомогти 1000 людей, але я усвідомила, що це порожнє дно. Звичайно, і така допомога потрібна. Але для того, аби рухатися далі та розвиватися, треба щось інше. Один з найважливіших аспектів, яких бракує нашому народу – це освіта. Саме тому я розпочала роботу у цьому напрямку.

Так виглядало приміщення, коли потрапило до благодійного фонду 

Ми єдина в Україні подібна школа, хоча і в інших областях вже є перші спроби, утім про якісь результати поки не говоримо.

Бути ромкою в Україні – це і гордо, і складно водночас. Я пишаюся тим, що я ромка, що працюю зі своїм народом. З іншого боку – є складнощі. Але я відверто скажу, що без Бога я б не змогла. Усім, що я маю і чого досягла, я завдячую йому. Навіть ті труднощі, які є, Бог допомагає мені долати.

Мирослав Горват, правозахисник, депутат: «Я ром, який є щирим українцем» 

У дитинстві найбільшою моєю мрією було – подорожувати світом. Ця мрія актуальна і досі, хоча частково здійснилася.

Запорукою досягнення успіху, на мою думку, є віра в себе. Це головне. Якщо у вас немає віри у себе, залиште цю справу.

Для мене найголовніше – залишитися тим, ким я є. А хто я? Я – ром, але у той самий час, щирий українець. Якби я хотів покинути цю країну, то вже б давно міг це зробити, бо можливості були. Але я хочу проживати тут і боротися за той рівень життя, який би я хотів, аби був у моїх дітей в цій країні.

Я вірю в те, що ми подолаємо проблемні питання та подолаємо перешкоди. Лише об’єднавшись як громадянське суспільство, не ділячись на національні меншини, на тих людей, які ходять в іншу церкву та за кольором шкіри, збудуємо нове громадянське суспільство. Хотілося б, аби в ньому були і роми, тому що ми є його невід’ємною частиною.

Свою кар’єру я починав в газеті «Романі Яг». Там були сильні журналісти, прекрасні лідери, головний редактор, правозахисники. Усі вони наштовхували мене на думки, що починати завжди треба з себе. Це для мене справді найголовніше.

У 2012 році я вступив в університет і для мене це було великим кроком. На той час я вже був батьком і пішов вчитися на 7 років. Потім отримав ще одну освіту за іншою спеціальністю. Сьогодні я аспірат, кандидат наук. Не знаю, яким шляхом піду далі, але я завдячую тим людям, які мене направляли, вони відіграли дуже важливу роль у моєму житті. І це були не тільки роми.

Мої діти навчають в університеті. Діти моїх друзів, знайомих – також. Ми докладаємо максимум зусиль, аби ромська молодь змінювала своє життя. Тільки таким шляхом має йти ромська громада. Той стереотип, який є у суспільстві, – не про нас. Ми намагаємося формувати трохи іншу думку. Сьогодні ми маємо багато дітей, які закінчують 11 клас, близько 50 ромів навчаються у вищих навчальних закладах. Є молодь, яка готова йти працювати у державні органи.

Роми Закарпаття є однією із найбільших громад на території України. Ми усі дуже різні, навіть всередині однієї області, але є те, що нас усіх єднає – ромська кров, культура, традиції. Де б я не був, в мені все це залишається.

Цей матеріал представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Його створення стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

 

Росана Тужанська

Антон Рижих