“Внутрішньо переміщена особа”, “переселенець”, “тимчасовий переселенець” — це наче і не назавжди, але і не скажеш точно, на скільки… Людей з таким досвідом в Україні, а часто й подвійним, за останні 8 років з’явилося чимало. Вони залишли все – роботу, місто, вулицю, крамничку за рогом, школу і улюблені гуртки своїх дітей…залишили друзів, іноді рідних, тих, хто не зміг чи не захотів поїхати. Залишили дім. Залишили, щоб врятувати життя.
Ці тексти були написані в рамках проєкту “Однакові різні”, який Varosh реалізував спільно зі “Східним Варіантом” та громадською організацією “Вокс Україна”. В ньому ми досліджуємо досвід вимушеного переміщення, інтеграцію в нових середовищах, виклики, з якими ми всі зіштовхуємось та як їх долаємо разом.
Катерина Переверзева, Донецьк-Харків-Чернівці-Київ:
“Перші 5-6 років мені було складно ідентифікувати себе
і назвати переселенкою”
Перша тема присвячена філософському питанню самоідентифікації. Журналістка Катерина Переверзева з 2014 року переїздила вже кілька разів: спочатку з Донецька до Харкова, потім, з початком повномасштабного вторгнення ‒ до Чернівців, відтак знову повернулася в Харків, а потім переїхала до Києва.
‒ В мене питання “хто я” з варіантами відповіді “переселенка/біженка/ВПО” стояло ще з 2014 року, коли я переїхала з Донецька. Було дуже багато звинувачень в тому, що ми якось не так захистили місто, або в тому, що ми самі це кликали і самі в цьому винні. Тож я на якийсь час взяла собі таку тактику: якнайменше казати, звідки я…
Маріуполь, Лисичанськ, Ужгород. Як мами з дітьми будують нове життя на Закарпатті
У цій статті — розмова з двома жінками, які приїхали на Закарпаття навесні 2022 року через війну. Це дві різні історії, різні ситуації і різні бачення, в яких, однак, є багато спільного. Щонайменше – причина, через яку вони опинилися тут.
Катерина Бутенко з двома дітьми — 10 і 12 років — до 24 лютого вони жили в Лисичанську, потім виїхали у Слов’янськ. Та після 3 тижнів під обстрілами вирішили їхати в Ужгород.
— Житло на Закарпатті ми не потягнемо, — каже жінка. — Розглядаємо такий варіант, коли більш-менш все стихне, винаймати квартиру в Харкові. Там знайомі, легше домовитись.
Ксенія Грішакова приїхала до Ужгорода з Маріуполя у березні цього року. До того, як виїхати, вони провели у рідному місті кілька тижнів під обстрілами. Перед тим, як потрапити на Закарпаття, Ксенія з родиною (двома дітьми 7 та 12 років, чоловіком та мамою) ночувала в Токмаку, потім – в синагозі в Дніпрі, після того – ще кілька днів прожила у Вінниці. А вже потім – Ужгород, де вони живуть вже 8 місяців.
Ужгород (не)доступний. Що заважає переселенцям з інвалідністю інтегруватись на Закарпатті
Марина Сташина-Неймет ー експертка з питань доступності громадського холдингу “Група впливу”, а також членкиня Ради Закарпатського обласного товариства осіб з інвалідністю. Говоримо з нею про очевидні і не дуже проблеми, потреби та запити, а також те, що ми спільно можемо зробити для того, аби стати зручним містом для прихистку ВПО з інвалідністю.
— Мало такої допомоги, що чітко враховує потреби ВПО з інвалідністю. Скажімо, банальні макарони і гречку дають практично всім. Але те, що може бути справді потрібно ー біла тростина, яка залишилася в окупованій місцевості, бо коли ти тікаєш, ти в першу чергу береш документи.
“В нас люди не люблять дітей з інвалідністю,
а тут такого нема”. Як живуть в Ужгороді жінки-переселенки
з дітьми з інвалідністю
На кухні медико-соціального реабілітаційного центру “Дорога життя” зібралися жінки: перемовляються, нарізають овочі, щось шкварчить на сковороді, шумить вода з крану — в мікрорайоні щойно дали світло, і жінки-переселенки, які мешкають тут з дітьми з інвалідністю, потягнулися готувати вечерю.
Ми поспілкувалися з кількома з них — мами, бабусі, вони приїхали в Ужгород з різних міст, у різний час та в різному складі. Але діти з інвалідністю поєднали їх під одним дахом.
“Не знаю, які тут маркери відкритості, але на нас ніхто косо
не дивився”. Марія про досвід вимушеного переселення
на Закарпаття
Разом зі своєю партнеркою Марія виїхали з Києва на початку березня і пів року провели в селі Нижнє Селище на Хустщині. Однак через майже 6 місяців, як і багато інших киян, жінки повернулися додому.
Наша розмова з жінкою — про досвід вимушеного переселення, про те, як їх приймала громада на Закарпатті, про ставлення місцевих до них з партнеркою як до лесбійок та те, як вони наважилися повернутися додому і досі залишаються там.
Фото надані учасниками розмов.
Головна світлина ілюстративна.
