СПЕЦПРОЕКТ

«Коріння»: багатонаціональне Закарпаття в історіях незвичайних людей

Коли ви вперше запитали себе: хто я? Яка в мені тече кров?

Ким були мої предки? Де вони народилися та жили, чим займалися?

Чи багато з вас, бодай задля розваги, малювали своє генеалогічне дерево? Чи виходило дістатися до коріння цього дерева?

Хтось знає про своїх предків з дитинства, а для когось – уся ця інформація стає відкриттям вже у дорослому віці.

Старі фотографії, як співав Кузьма Скрябін. Документи з архіву. Неймовірні життєві драми та сюжети у розповідях батьків, бабусь та дідусів. Родинні звичаї, легенди та забобони. Все це куди цікавіше, ніж серіали від HBO, Showtime чи BBC.

Особливо, якщо в людині «намішано» 7 національностей, а родичі жили ледь не по всій Європі. Саме так і є в героїв нашого спецпроекту «Коріння».

Ми створили його, аби не тільки нагадати про мультикультурність Закарпаття та його мешканців, а й закликати усіх дослідити своє коріння, щоб ніколи не забувати, ким ми є, та поважати коріння інших.

Діліться власними історіями про своїх рідних під хештегом #моє_коріння та надсилайте їх нам.

А тепер – гайда читати та дивитися, що ми для вас приготували.

Dsc 7054

Федір Шандор,

експерт з туризму 


Я – закарпатський українець. Про національності родини я зацікавився навчаючись на історичному факультеті Ужгородського національного університету. Здивувався, що за всі роки моя сім’я не цікавилася коріннями походження. Думаю так само і сьогодні більшість закарпатців.

По мамі: дідусь – українець, бабуся та прабабка – італійка з Трентіно, прадідо – хорват зі Славонії. По татові: дідусь – напівсловак-напівугорець, бабуся – напівукраїнка-напівугорка.

На Закарпатті цими рисами поліетнічності в своїх коріннях володіють всі, тому говорити про чистоту вподобань буде некоректним та надуманим.

Найбільше мені з дитинства запам’яталися колядки бабусі, і особливо гастрономія: коли став фудблогером зрозумів неоднорідність та багатогранність страв у родині, деякі гастрошедеври робилися з такою звичністю, що дають підстави підтвердити національні коріння тих чи інших родичів у сім’ї.

Моя дружина Тетяна – напівсловачка-напівукраїнка. Тому у наших дітях зібрано ДНК з усіх народів, що населяли Карпати.

Завдяки мультинаціональності я розширюю діапазон своїх зацікавленостей. Цікавлюся історією тих регіонів, звідки моє коріння, і мені стає легше зрозуміти у своїх діях специфіку Карпатського регіону.

Dsc 7149

Катя Моргентал,

дизайнерка


Я – українка, але в мені тече ще італійська, угорська, німецька, правильніше навіть сказати швабська, кров.

По маминій гілці у мене всі українці, ще є інформація щодо польської гілки прабабусі, але поки нема прямих доказів, тому – це наразі лише гарна легенда. Решта маминих родичів – українці, що завжди проживали на території Закарпаття.

По батьковій гілці у мене в сім’ї просто інтернаціональний мікс – італійці, німці, угорці, шваби. Моя прабабуся – італійка (Maria Schiratti), вийшла заміж за німця (Antal Morgenthal), котрий шив чоловічий елегантний одяг. То ж їхній син (Emil Morgental) вже був наполовину німцем, наполовину італійцем, але за харизмою, виглядом і темпераментом він був 100% італійцем, обожнював танцювати і фехтування, малював фантастичні шаржі і професійно займався виготовленням взуття.

Випадково ми дізналися, що дідусь в юності малював живописні пейзажі маслом, але ніхто, окрім сусідів, котрим подарував полотна, їх не бачив. То ж, ґену творчості, італійської експресивності, любові до сиру, вина, готування їжі та любові до дизайну я завдячую своєму італійсько-німецькому корінню.

Мій прадід Антал Моргентал виготовляв чоловічий одяг та вже у ті часи мав свою етикетку «Morgenthal». Дідусь Еміл Моргентал створював взуття і був фантастичним шаржистом. А мій батько Віктор Моргентал займався технологією та експериментальною частиною виробництва кераміки.

Те, що я зараз роблю в дизайні та мистецтві – лише те, що вклали в мене ці троє вагомих в моєму житті чоловіків. Їхню справу продовжую тепер.

Я завжди обожнювала розпитувати прабабусю історію про те, як її батьки приїхали з північної Італії розвивати місто Хуст. Заснували там цегельний завод і займалися розбудовою міста. Вона часто розповідала дуже цікаві історії про батьків, про своє дитинство, про життя. Важливо і дуже цінно знати свою історію. Так ми краще розумітимемо себе і свої завдання по життю.

Люблю свою італійську історію. Мріяла потрапити до Італії, вивчити мову, були думки навіть переїхати. В якийсь період мене туди дуже тягнуло, здавалося, що там навіть повітря солодше. Маю там друзів і близьких, то ж і змогу навідуватись. Але зараз мені дуже добре в Україні.

Подорослішавши і маючи змогу побачити світ, я зрозуміла, що недаремно народилася тут і ще більше полюбила все, що мене оточує. Навіть перебуваючи у фантастичних куточках планети, куди мріяла потрапити і можливо залишитися жити, згадую наші Карпати, вмикаю в плеєрі український плейлист і подумки пакую валізу додому. Тут в горах мені дихається по-особливому і відчуваю своє під ногами.

Ментально мені напевно ближче українське, але коли мова йде про приготування їжі, напади емоційної експресивності та гастрономічної насолоди, я – 100-відсоткова італійка. Мені подобається бути таким собі уособленням різних культур, відчуваю себе певною мірою багатшою внутрішньо, бо кожна національність має на мене значний вплив.

Мене дуже часто запитують стосовно мого прізвища – воно звучить незвично, особливо часто в Києві запитують чи то я якийсь псевдонім собі придумала. Насправді – це все мені дісталося від прадіда, а наше прізвище має ще й дуже гарний «живописний» переклад. Morgental з німецької перекладається, як «ранкова долина». В Швейцарії є навіть цілий регіон з такою назвою, а в Цюриху – зупинка метро. Тож хотілося б якось поїхати в ті краї.

З італійського – дуже яскраво пам’ятаю обіди в саду прабабусі, де завжди цвіло багато троянд і пахло смачною їжею. А ще, коли приїжджали наші італійські родичі. То було дуже гарно і галасливо – багато вина, смачної іжі, музика, танці. Закарбувалися в моїй дитячій пам’яті збори винограду всією родиною, все робилося разом, допивали минулорічне вино, новий врожай збирався, паралельно жінки готували їжу, діти бігали подвір’ям. Це справжнє життя. Просто як гарне сорентінівське кіно.

Що ж до українського, то мені подобається все, в нашому випадку ще й закарпатське, а тут така колоритна палітра звичаїв та народної творчості. Хочеться зберегти і перейняти більше традицій на свята. Створювати і колекціонувати етнічні скарби – ліжники, килими, рушники, текстиль, кераміку, глиняний посуд – все те безцінне повезу в свою хату.

Dsc 7115

Олеся Смирнова,

журналістка


За національністю я – українка. Моя мама з України, а батько народився і провів дитинство у Казахстані. На скільки я знаю, у мене в родині тільки дві національності – українці та росіяни-переселенці, які переїхали у Казахстан.

На жаль, я мало знаю про татових родичів, через фізичну відстань. Його мама, моя бабуся Валя, з Казахстану, його батько, мій дідусь Михайло, з України. Коли тато був малий, вони переїхали на Закарпаття. Тато, як це властиво дітям, швидко асимілювався і з екзотичного у нього залишилась тільки зовнішність і абсолютна харизма людини, полікультурного виховання.

Я безперечно відчуваю себе українкою. Люблю українську мову, українські ландшафти, українські пісні, українську молитву.

Чесно кажучи, мене дотепер не відпускає захоплення своїм дитинством і тою культурою, в якій виросла. Дуже багато часу проводила в селі, у бабусі по маминій лінії. Мене оточувала купа родичів – українців, а точніше – закарпатців до глибини кісток. Вони постійно працювали і співали, всі трималися купи і багато часу проводили посеред природи. Мені здається, цей період – найкраще, що могло у мене бути на той час. Тому у мені пульсує закарпатська кров і темперамент.

Не можу сказати, що питання коріння мене почало цікавити у якийсь конкретний період у житті. Я просто з народження жила з усвідомленням, що у мене в родині, а бабусі завжди були серед найближчих, є абсолютно різні культури і ніколи не вважала це чимось особливим. Ми приблизно до моїх 16 років жили з бабусею по татовій лінії. Вона розмовляла російською, готувала їжу, нехарактерну для Закарпаття, мала свої певні забобони. А ми з братом були малими і з задоволенням і цікавістю брали участь в усіх процесах.

Не пам’ятаю якихось окремих історій, але завжди було смішно, коли бабуся Валя намагалася говорити по-закарпатськи, а у неї це був перманентний стан. Це щось було на кшталт мови «азірова». Ну і зовнішність батька завжди дає нам приводи для жартів. Мама все життя його по-доброму тролить.

У чоловіка рідня з усієї України, у мене – українці, казахські росіяни, угорці, румуни. Дочку ми, звісно, виховуємо в українських традиціях і мені би дуже хотілося, щоб вона перейняла ту сакральну культуру, яка є моєю невід’ємною складовою. Тому ми часто відправляємо її на канікули до прабабусі і дотримуємося більшості наших свят з усіма традиціями. Вважаю, що у сучасному світі і прогресивному майбутньому духовність буде особливою родзинкою.

Мене виховували, як людину широких поглядів, без стереотипів і рамок. Тому з мого боку і в мій, відповідно, не було жодних обмежень стосовно національності, віросповідання та свободи стосунків між людьми. Всі комплекси, цькування і заперечення залежить від світосприйняття і взаємодії з своїм внутрішнім. Ніколи ні в чому не вбачала стандартів чи ідеалів, поняття «нормальності» для мене також дуже ефемерне. Зазвичай, такі погляди приходять до людей з віком, а в мені ця опція існує за замовчуванням, дякуючи батькам.

У свою сім’ю я можу принести тільки себе. Таку, як є, без зайвих надуманих рис і амбіцій. І з боку батька і з боку мами у мене в роду є особливі жінки, такі, яких зараз і з вогнем у ясний день не знайдеш, дуже хочеться бодай часточку від них взяти. До речі, по маминій лінії у родинах завжди був повний матріархат. Він був очевидний мені навіть у дитинстві. Більше того, народжувалися у нас у більшості – жінки. Моїй мамі дуже пощастило, у її долю прийшов складний, цікавий і самодостатній чоловік. Тому у нашій сім`ї завжди панувала дружня атмосфера, де всі, включаючи і дітей, були на одному рівні. Ми завжди поважали «особливості» один одного і ніколи батьки не пригнічували в нас, мені і братові, якісь індивідуальні риси характеру. Тому я б дуже тішилася, якби я і моя сім’я успадкувала велике і мудре серце мами-українки, і ту харизму, внутрішній епатаж і бунтівний характер від тата.

Люди люблять казати: «Будь простішим і світ потягнеться до тебе», я ніколи не була згідна з цією думкою. Вважаю, що якщо хочеш жити цікаво, потрібно самому бути складним і такими ж людьми себе оточувати. Крім того, важливо вчитися цінувати і приймати ці риси в оточуючих. Я зараз знаходжуся і, сподіваюся, так буде завжди – на стадії самоусвідомлення і питання національності для мене очевидне, а от що стосується внутрішньої мультикультурності, її гармонійної взаємодії із зовнішнім світом – це вже питання всього життя.

Dsc 7106

Тудор Кілару,

шоумен


Важко відповісти, хто ж я за національністю, якщо в нинішні часи вважати потрібною таку ідентифікацію. Народився на дальньому сході Росії, батьки з Молдови, мені майже не було року, коли ми переїхали в Ужгород, навчався в США, працював в Туреччині.

Весь час навчання в початковій школі соромився свого імені та походження. Так я представлявся іншим дітям Федором, переживаючи, що вони почнуть глузувати з мого молдовського походження. Навіть , коли записувався на волейбол в Ужгороді, чітко пам’ятаю як назвав прізвище мами – Корецький, а не Кілару. Хоча, дякуючи нашому паспортному столу, в моїй сім’ї у всіх різні прізвища в документах. Ну не звикли вуха державних службовців до дивних для них комбінацій літер.

В старших класах почав ідентифікувати себе румуном, адже саме румунами, а не молдованами наша сім’я себе позиціонувала серед меншин нашого краю. Хоча із закарпатськими румунами ми маємо дуже мало спільного.

Так як я народився в СРСР, то мовою спілкування в нашій родині, окрім рідної румунської, а точніше молдовського діалекту, стала російська. Українську я вже вивчив пізніше у старших класах і на першому курсі інституту. Слід згадати, що мій дід по маминій лінії – поляк.

Та кров, яка тече в мені, звісно, на мене впливає. Коли чую національну музику – справжню, живу, неперероблену – то якісь струни душі грають. Також це проявляється в темпераменті, гастрономічних смаках. Але це, напевно, і все. Я ніколи не вивчав поетів чи письменників Румунії, а відповідно і пишатися ними не можу. Вчився в українській школі з російською мовою навчання. Тому усі мої герої дитинства такі самі як і у звичайного українського хлопчини, який проживав в Ужгороді.

Коли я в Румунії, для них я не румун. Там я українець або, в кращому випадку, молдаванин. У Молдові мене вважають українцем. В Україні ж – я румун. Тобто на кожній з батьківщин я свій серед чужих та чужий серед своїх. Завжди.

Dsc 7215

Тетяна Смріга,

менеджерка культурних проектів


У мене завжди були труднощі зі своєю національною ідентифікацією. Знаю історію своєї родини тільки до третього коліна, але й цього вистачає, щоби нарахувати цілих 7 національностей: угорці, словаки, русини, румуни, греки, німці, росіяни.

Я відчуваю себе людиною світу. Ну, якщо вже дуже прискіпливо ставитися – то людиною Європи. Це зрозуміла мені культура, я її відчуваю і несу в собі, собою.

Пам’ятаю, як була зовсім маленькою, і дідусь казав мені: «Запам’ятай, от там (населений пункт за кордоном) у тебе живе брат Жолті і сестра Жужа, вони угорці; а ось там – сестра Міхаела, вона словачка». Якщо чесно, я не запам’ятала, і ці імена зараз просто вигадую. Навряд чи колись зустрінуся з цими людьми. Але мене завжди дивувало: чому ж усі в моїй родині різних національностей? І що таке взагалі національність? Чому один мій дідусь вважав себе словаком, хоча його мама гречанка, а тато – угорський німець? А його рідні сестри все життя вважали себе угорками, і розмовляли лише угорською.

Як усі закарпатці, відчуваю скоріше приналежність до своєї землі. До Закарпаття, Карпат, Ужгорода. Я пам’ятаю, якось у школі учитель з історії запитав клас із 43 дітей: «Підніміть руку, у кого і мама, і тато етнічні українці». І ніхто не підняв, всі тільки зніяковіло та здивовано роззиралися навколо. Це не означає, що я не відчуваю поваги до України, не відчуваю себе частиною і українського народу, української держави. Просто я знаю, що ми вміщаємо в собі більше.

От що цікаво: у старих метриках немає графи «національність», є тільки «віросповідання». Поняття національності взагалі виникло не так давно, а на теренах Закарпаття тим більше. Коли прийшли «совєти», кожен ідентифікував себе, як хотів – так у паспортах виникли інші імена, прізвища, у рідних братів і сестер різні по-батькові. Ну і національність, підозрюю, теж кожен вказував, як підказувало бажання чи здатність до політичного прогнозування.

Національність для мене – це як важливий факт історії, загальносвітової і моєї особистої. Я хочу її знати. І використовувати як засіб розширення. Розширення свого світу, світогляду, можливостей.

Dsc 7182

Аммар Сапожніков,

автор проекту «Їж Двіж»


Я українець з арабським корінням. Народився в самому центрі Одеси, ріс в комунальній квартирі прокуреній єврейськими сусідами. В дитинстві танцював гопак і завершував його трьома словами – Сапожніков Аммар Хусейнович.

Кожен народ для мене по-своєму цікавий – і українці, і сирійці. В кожного – є щось індивідуальне, сакральне, що будувало його історію та самобутність. Що стосується ментальності, то це вже результат, вплив того чи іншого народу на нове покоління. З одного боку мені близький саме одеський менталітет. Це в першу чергу відкритість, почуття гумору, творчій підхід до справи та робота на себе. З іншого боку – в цьому і не без мінусів. Коли в Одесі наступає сезон, дуже тяжко залишатись в ритмі. Хочеться більше відпочивати, лінитись, а треба ж навпаки.

Ужгород мені трохи нагадує Одесу, тільки там море, а тут – гори. Люди, архітектура, культура, багатонаціональність. Все дуже схоже. Якби не сукупність цього, навіть не знаю чи зміг би тут жити. Забрав би жінку в Одесу, навчив би рибалити, а там вже як карта ляже.

Одна з найцікавіших історій пов’язана з моєю національністю була, коли я був ще дитиною і їздив до родичів в Росію. Ми з бабусею практично кожен рік їздили у Підмосков’я. До десяти років я був з прізвищем батька – Баракат. Коли наставала наша черга показувати документи, прикордонники спочатку були в ступорі, а потім перевіряли нас так, як і не снилось. Ну, їх теж можна зрозуміти – Сапожнікова Лілія Андріївна перевозить неповнолітнього Баракат Аммара Хусейновича. Тут можна такі мультики собі намалювати, що жодна фантазія не впорається.

Dsc 7090

Юля Антонова,

мама трьох дівчаток


Від тата в мене російська та турецька кров, від мами – українська та польська. Моя бабуся, Іванна, по маминій лінії – із західної України, з Тернопільщини. Дідусь – з Тамбова, Росія. Оскільки він був військовим, то за розподілом потрапив до Закарпаття. Спочатку він жив у Німеччині, а потім переїхав до Мукачева, оскільки тут була велика військова частина.

Від тата родина – росіяни з Бєлгорода, а турки – невідомо звідки. На ці думки наштовхує наше прізвище – Туринін. На Закарпатті такого немає. Та й в Україні ми єдині. Принаймні, так було тоді, коли тато досліджував це питання. Якось ми знайшли дальнього родича з Сибіру з таким самим прізвищем. Його також цікавило родинне дерево і він за багаторічні пошуки прорахував цей зв’язок з турками. Тому в нас тече і кров турецьких яничар.

Я українка і завжди себе саме так ідентифікувала. Особливо яскраво я почала це відчувати протягом останніх років. У нас багато родичів живе у Росії і свою позицію у такому разі важливо тримати. Хоча інколи ціна цьому – відносини з рідними. Але дядько, таке враження, що просто нас не чує. А от мій тато, в якому немає жодної краплі української крові, поводить себе як справжній українець.

Пам’ятаю, ще у дитинстві, коли мені казали, що я росіянка, то відповідала, що я українка з Тячівського району. Саме там я народилася. У Дубовому (Тячівський район – ред.) був великий завод, на якому виробляли двигуни для гелікоптерів. Тато працював там інженером – його відправили на Закарпаття за розподілом з ХАІ. Він навчався в Харкові і товаришував з маминим братом, який, власне, і привіз його на одне зі свят до бабусі додому. Вони познайомилися з мамою і так тато переїхав до Мукачева.

Ми з братом перші в нашій родині народжені на Закарпатті. Хоча ми з російськомовної родини, але ніколи з росіянами себе не ідентифікували і завжди відчували себе українцями.

Мені здається, що найбільше в собі я відчуваю українську кров. Хоча гілка Туриніних – дуже турецька. Ми всі вибухові, емоційні – достатньо секунди, аби стався вибух. Мені здається, що від цього неможливо позбутися.

З кожної крові, звичайно, хотілося б взяти щось важливе. Від турків я би взяла вірність родині. Для мене родина завжди була на першому місці. Від українців – доброту. Від росіян, напевно, вміння пристосуватися. Вони як ніхто вміють приймати речі як данність.

Не залежно від крові, яка в нас тече, ми з чоловіком намагаємося передати нашим трьом донькам найголовнішу для нас цінність, що сім’я – це найважливіше.


Пропонуємо також переглянути наш короткометражний фільм, який ми створили в рамках спецпроекту «Коріння»

 

Текст та ідея: Росана Тужанська

Фото-відео: Антон Рижих


 

Цей спецпроект «Коріння» представлений ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Створення цього спецпроекту стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст продукції є винятковою відповідальністю ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» та не обов’язково відображає погляди USAID або уряду США. Забороняється відтворення та використання будь-якої частини цієї продукції у будь-якому форматі, включаючи графічний, електронний, копіювання чи використання в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Usaid Horiz Ukranian Rgb 2 Color

481 #