Фодри, ройти і фараметлики: Петро Мідянка про історичне вбрання Закарпаття

Фодри, ройти і фараметлики: Петро Мідянка про історичне вбрання Закарпаття

Намагання осучаснити чи модернізувати давню ношу закарпатців – це один із цікавих проектів на сайті Varosh.

Звісно, що ужгородський скансен володіє багатющою колекцією народного вбрання. Цим упродовж багатьох років займалися його колишні працівники Ярослав Байрак, Володимир Фединишинець, Микола Матола та Павло Федака. У проекті представлено різні етнографічні та локальні групи Закарпаття головно в жіночому вбранні. Адже «фешіон» були переважно закарпатські пані та панянки. Чоловічий одяг буде адаптовано або згодом або взагалі не буде…

Коли сніжаної зимової пори я вийшов на сільський базар у білій ворсистій гуні з оксамитовими обшлагами, старше жіноцтво скептично на те дивилося.

Ті, хто затямив такий вид одягу, не хотіли повернення в давнину. Очевидно глибоко в’їлися в шкіру гумові постоли з автопокришок. Шустерські топанки були не в усіх та й то здебільшого на свято.

Не знаю наскільки розвинена в нашому краї служба кутюр і стилізації давнього одягу, але концертний одяг художніх колективів часто грішить на автентику.

Наразі існує чимало літератури та ілюстративного матеріалу про народну ношу закарпатських українців, починаючи з малюнків художників ХІХ століття та фоток чеського періоду.Ясінянські гуцули та інші, котрі мешкали при залізниці, задля заробітку позували перед фотокамерами та олівцями заїжджих чеських фотографів та малярів.

Про це розповідає в статті «Мої зустрічі на Срібній Землі» чеський художник Вацлав Фіала. Саме йому оплачували в селах Тячівщини місцеві мешканці за свої портрети грудкою домашнього масла.

Музейні бібліотеки Ужгорода мають у своїх фондах праці Федора Потушняка «Русинський народний костюм», публікований у науковому збірнику «Зоря», яке видавало «Подкарпатське общество наук», а також чудовий альбом Маковського «Народное искусство Подкарпатской Руси».

Ця книжка вийшла в Празі 1925 року тиражем усього 300 примірників. Там уміщено детальні описи народного вбрання Турянської долини, де побутував «фараметлик» як вишивка чоловічої сорочки.

Одну зі свої поетичних книжок я не випадково назвав «Фараметлики», котра вийшла у приватному видавництві «Ґражда» в 1994 році. Про «фараметлики» я вже знав тоді.

Очевидно у «вариському» проекті не стояло завдання деталізувати всі нюанси закарпатського народного вбрання, бо це справа етнографів-науковців. Тотального носіння народної одежі не затямив я сам. У шістдесятих роках минулого століття в закарпатські села прийшла фабрична одежа. І тільки в якості весільного одягу молодої використовували головний убір нареченої – «примітку». В селах долин Тереблі, Тиси й Ріки її називали «парта». Либонь від «партиця», що означало смужка.

Стародавній одяг мав і естетичну, і ритуальну цінність. На прохання старих ґаздинь на мертве тіло мусили вдягати вишивану сорочку.

Таку сорочку тримала моя мама на смерть, але в суєті вона не потрапила нам під руки й ми поклали фабричне. Моя баба померла 1968 року, я був тоді третьокласником і добре пам’ятаю, як бабі на мертву голову вдягали оксамитовий чепець. Покривало на тіло називали «фатьолом» і були такі сміхованці, що до нього прив’язували нитку й симкали за неї. Здавалося, що покійник встає і налякані дяки втікали з «псалтирі», погасивши свічки й гасову лампу. Народ був ще досить суєвірним.

Тересівська долина, звідки я родом і проживанням,  як більшість марамороських сіл увібрала в себе елементи румунського традиційного одягу.

Жіноча сорочка була з квадратовим вирізом коло шиї й дуже пікантним «морщінням» на пазусі й зап’ясниках. Літні чоловічі штани були знизу на холошах оздоблені «ройтами»-торочками. Тобто до назв деталей народної одежі була й специфічна лексика, яка частково використана в матеріалах сайту.

Нині з усього того надібку модною залишається тільки вишиванка. На жаль, я сам не маю автентичної закарпатської вишиванки, натомість є гуцульська, досить дорога в ціні. Дорога тканина онікс не рівня домотканому «помуту», в якому ходили наші предки.

Але таке оживлення сприяє зв’язкам духовної спадщини поколінь. Пригадую, як одна київська мадам хизувалася костюмом такого крою, який носила її бабця за Австрії ві Львові. І в цьому є якась загадка, містика й фантастика.

 

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Петро Мідянка про візит до пані Едіти

Петро Мідянка про візит до пані Едіти

Вона виростала у верхів’ї Ужа, через яке пролягала залізниця й шосе на Лемберґ, чарували турні мурованих і дерев’яних церков, і майже впритул до колії стояв невеличкий будинок станції Феньвешвелд, по-місцевому Ставне.

Вона чула дзенькіт срібних приборів на фарі, ніжне тремтіння порцелу, коли вчителька пані Скибова подавала гостям білу каву.

Це було потішне дівчатко Едітка, котре обіцяло таткові не плакати. Цю обіцянку Едіта Іванівна Бабиченко-Скиба затямила на все життя. Хоч у ньому було більше плачів, ніж сміху. Плачі ковтала крізь спазми в горлі й виплакані очі.

Нині за її вікнами хлюпають хвилі низинного Ужа, хлюпають так дзвінко, що видно вологу на стінах, прикрашених картинами корифеїв пензля, підпертими шафками й секретерами, стелажами з майже колекційними книгами. Іншим звуком подзенькує витончена порцеляна, наповнена ароматною, яка може бути тільки в Ужгороді, кавою, порцел цоркотить зовсім по-іншому, не так, як у руках її мами в Ставному колись. На тарільчиках кокетують ті неповторні тістечка, які вміють випікати тільки в блодері попівських кухонь.

Попадею Едіта Іванівна не стала, хоч це була предвічна традиція закарпатських священичих сімей. Та й її мама, хоч була дружиною уніатського попа, мала педагогічну освіту найпрестижнішої на ті часи в краї Ужгородської вчительської семінарії і вчила читанню, рахунків сільських дітлахів.

Я не прийшов до Едіти Іванівни записувати спогади-мемуари, було якось ніяково випитувати літню жінку, в котрої тюремні й табірні слідчі допитували  батька, потім чоловіка. До просторих зашторених легким тюлем вікон долинав шум весняного сусіднього ботанічного саду. З боку старої Великої Підвальної зі засміченими підземними склепами звисали цілі каскади не так давно розповитого дівочого винограду, шепотіння декоративних кущів, котрими щедро наповнені вузенькі вулички прадавнього Ужгорода.

Спершу я намагався зав’язати бесіду бодай про якихось спільних знайомих (Закарпаття не настільки велике, щоб у ньому не зналася інтелігенція).

Тією знайомою виявилася Катерина Володимирівна з родини Грабар, яку колись телефоном просив допомогти у встановленні для мене біографічної істини. Едіта Іванівна, незважаючи на її високі, в порівнянні з моїми літа моментально пригадувала ту чи іншу постать і розмова почала сочитися, як струмок Ужа з витоків під Ужоцьким перевалом.

Закарпатські парохи за період пастирської практики обслуговували не одне село. Кілька тижнів тому ми проїжджали величезне село Керецьки під Боржавською полониною. Не можна було бодай поглядом з автівки оминути ренонований під ортодоксію сільський храм, у якому починав своє служіння абсольвент Ужгородської духовної семінарії о.Іван Скиба, тато Едіти Іванівни і в якому була охрещена дружина нашого священика о.Антона Ізая Ольга Зомборі, рік кончини якої досі не з’ясований, бо попуючи в Широкому Лузі о. Ізай подавав оголошення в газету «Budapest» про пошук служиниці. Ольга Зомборі в Гайдудорозі народила йому трьох дітей. У тому ж Гайдудорозі жив один з братів Едіти Іванівни.

До приходу «руських» Ужгород зазвичай не був великим містом, інтелігенція зналася між собою, спілкувалася з тою обережністю, яку потрібно було мати в собі.

По місту порипували портупеї енкавесників, в передпокоях було чути гуркіт офіцерських чобіт і прокльони чи схлипування арештованих, етапованих, як хочете. Таким був і о.Іван Скиба, котрого взяли прямо в Ставному, залишив учительку Євгенію Скибу-Данкулинець з малими діточками. Серед тих діток була мужня Едітка. Нова влада строго-настрого забороняла попаді будь-які виклади й настави, а це означало бідування родини в прямому розумінні в нелегкі повоєнні роки.

В Ужгороді жила родина Бращайків, дуже відомих медиків і просвітян. Марія Григорівна Бращайко працювала головним лікарем санаторію «Малятко» в недалекому від міста селі Оноківці. Забезпечення санаторіїв було досить пристойним. Марія Григорівна і влаштувала на роботу в цей заклад Євгенію Скибу, котра могла сяк-так уже допомогти сім’ї.

Едіта, маючи природний потяг до знань, вступила до місцевого університету, котрий вважали подарунком радянської влади для верховинців. Правда, й той недавно створений університет невтомно патрулювали спецслужби. Про це свідчить життєва доля чоловіка Едіти Іванівни Арсена Бабиченка. Студенту могли запросто пришити «націоналізм», відрахувати й відправити на 25 років табірного покарання-виправки.

Едіта Іванівна говорить спокійно й розважливо, без сліз і нарікань, наче й нічого не було тяжкого на серці, хоч для її ніг уже затяжка хода. Від її дому на Ольбрахта не так уже далеко до Резиденції. Саме так в Ужгороді називають греко-католицький собор. Перед богослужінням чи й після нього вона поспішає до немічної приятельки, щоб допомогти їй у дрібних побутових справах. Джерела милосердя відкриті. В серці Едіти Іванівни вони не занесені намулом байдужості.

З гордістю  розповідає Едіта Іванівна про внука Олексія, котрий пішов слідами прадіда Івана Скиби й працює в одній з греко-католицьких громад США. Це давня традиція закарпатського уніатського священикування. Довгий час американці не визнавали русинських заробітчан з Австро-Угорщини як католиків візантійського обряду. Коли заснували Пітсбурзьку митрополію, тоді багато священиків із Закарпаття поїхало в Америку: Михаїл Бендас, Антон Кичкеш, Антон Ізай.

Модерна практика попування дещо відмінна від історичної, але незмінно залишається стародавня традиція.

Едіта Іванівна своїм жвавим аналітичним розумом зачаровує, хоч з людей її покоління живе вже й не так багато. В ній живе той бадьорий дух, котрий їй передав незламний і мужній батько. З неї віддзеркалює юна Едітка в Ставному на Ужанщині, котра, як Леся Українка не хотіла плакати…

У ботанічному саду хилилися від тягаря роси пещені троянди. В тропічній оранжереї поволі розпускалися бутони екзотів. У дворі дому Бабиченків, минаючи екзотичні кущі, думалося зовсім не про реліктове.

Думалося про дивовижну Едіту Іванівну, що проводжала до брами, даруючи високий духовний настрій.

 

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Як Петро Мідянка ледь не став русином. Розповідь від першої особи

Як Петро Мідянка ледь не став русином. Розповідь від першої особи

Працюючи в літературі не одне десятиліття, я мав нагоду особисто запізнатися з лідерами й промоутерами новітнього русинства. Це професори Павло-Роберт Маґочі, покійний Іштван Удварі з Ніредьгази, не кажу вже про Володимира Фединишинця.

Вони мені подарували чудові бібліотеки з русиністики, через які я побачив специфіку ідентитету закарпатців слов’янського походження. Чимало почерпнув для себе з тих книжок, маю навіть «Історію України» пана Маґочія, людини вже солідної за віком і в дослідженнях.

Десь у паперах загубився допис молодого поета Андрія Любки «Як Мідянку сватали в русини». Повертаючись зі Всесвітнього Конгресу русинів у румунському Мараморошсиготі, професор Маґочій разом з Валерієм Падяком, моїм однокурсником, який не раз фотав мене плівковим фото пристроєм на військовій кафедрі Ужгородського університету.

Валерій ще студентом був переконаним русином ,багато говорив мені про Івана Раковського, здається, був пов’язаний з ним родинно. Ми з Любомиром Белеєм сміялися з «русофілів». Падяк у ті часи працював у філії видавництва «Радянська школа» й ходив по Ужгороду зі симпатичною бородою. То його візит у крайнє південно-західне село Тячівського району був цілком обґрунтованим.

Маючи  за собою таких авторитетів як колишній редактор часопису «Ужгород» чех Франтішек Тіхі, поет Зореслав, юрист і дипломат Вікентій Шандор, я ніяк не приставав на карпаторуську лінію і писав антирусинські статті в газету «Карпатська Україна», котру редагував Петро Скунць.

Нині покійний Іштван Удварі то все читав і написав мені, що він з тими хто будує, а не руйнує. І мій приїзд у Ніредьгазу на початку 90-х років виявся досить казуїстичним. Все ж Удварі поселив мене в гостьовій кімнаті місцевої педагогічної школи, приніс «тормозок» і дав 60 форинтів на поїздку в Маріяповч, іронізуючи, що я хочу висповідатися в духовному центрі карпатських русинів. Потому ми ще поїхали разом до Загоня, а далі в його рідне село Еперйешке неподалік Батьова, де він і спочиває…

Більшість своїх книжок я видавав у Києві й придумував для них неординарні назви, запозичені з русинських видань. Бо вже ніхто в народі не говорив «фараметлики», «дижма», «ярмінок», «фирес», активною лексемою залишалася «луйтра». На київських вечорах поезії мене не розуміли, хіба що шармові старорусинські словеса з неповторною фонікою лоскотали вуха слухачів, однак усі літературні премії мені давав, як не дивно Кийвар.

Саме так пойменував українську столицю молодий поет-киянин Вано Крюґер (Іван Коломієць). Він висловлював солідарність Київської Русі з Карпатською. І каноніка Пряшівської єпархії Олександра Духновича можна було називати Сашком і в екстравагантний спосіб виходити на Хрещатик вигукуючи «оставте глубокий сон!»

Уже в Пряшеві на березі річки Ториса я побачив пам’ятник Духновичу з постаттю маленького хлопчика, який тримає в руках «Книжицу читальную для начинающих». Це був той Сашик Духнович. У такий спосіб осучаснювався Шоніко Духнович, син уніатського попа Василя Духновича з Тополі на сучасній Пряшівщині.

В одній поезії я вжив «Петрос Карпаторос», це мені шили як літературне псевдо, хоча ніде його не реєстрував і це не моє псевдо. Також на початку 90-х років я написав вірш «Сервус, пане Воргол», котрий виспівав лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай, син поета Чубая, до школи котрого належало багато тодішніх молодих поетів карпатського ареалу. Вірш переклали англійською, чесько, словацькою мовами. Сергій Жадан, що мене в приватних тусовках постійно кликав «вуйку», в газеті «Столичные новости» рецензував збірку «Дижма» й написав «Петро Мідянка русин чи хохол?»

Отже, в поезії я мав усі підстави стати русинським бардом.

Це й досі викликає певні непорозуміння в літературному седовищі, бо в реквізитах моєї збірки «40 сонетів і гербарій», яку видав «Лаурус» у Києві пише, що «русинською мовою» і про це йдеться в передмові «Антологія Петра Мідянки», в російських перекладах моїх текстів, опублікованих московськими часописами «Новый мир» і «Дружба народов».

Отаке. Боротьба двох напрямів у закарпатському та й галицькому середовищі з часів Австро-Угорської імперії й до наших днів не увінчалася великим успіхом. Бо крім етнографічних рис важко щось піднести до матриці загальнолюдської культури. Намагання Габора Гаттінгера з русинсько-угорської Комловшки «Не чул єм тя, подкарпатський» так і залишилося літературним пам’ятником.  А представники молодшої генерації літераторів Закарпаття Олександр Гаврош, Андрій Любка воліють не пити колу з русинським спеціалететом.

Як би не рухалися суспільні процеси, закарпатські говірки не є приречені на погибель, бо їх носії глобалізовані інтернетом. А коли молода людина, френд по ФБ, в месиджах мені пише слово «мындра» (так називали старі деревний спирт, який робили на старих закарпатських лісохімкомбінатах «Клотильда», «Балінт»), то я просто тішуся. Саме слово румунізм і в румунській мові означає «красуня», «улюблена». Чому це перенесли на продукт кустарного алкоголю не знаю.

В цьому ракурсі треба багато толерувати, а не палитися й гарячкувати. Мудрість приходить у літах…

 

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Відкрити Румунію, або автом до Барсани. Розповідає Петро Мідянка

Відкрити Румунію, або автом до Барсани. Розповідає Петро Мідянка

Наш фантастичний Мараморош – один з найзагадковіших регіонів Румунії та України. Варто освоїти не лише його українські долини річок Тиси, Тересви, Тереблі й Ріки та верхню течію Боржави, але й податися до лівобережних тисянських приток Виші, Ізи й Сопинци. Бо саме румунське лівобережжя навіть у часи тирана Чаушеску найменше скомуніздили.

Сьогодні – це живий музей у центрі Європи й у центральній Європі. Бо знаходиться географічно на відстані від Уральських гір, Атлантичного океану, Скандинавського півострова та острова Крит. У 20 км від Сігету-Мармацієі, історичної столиці Марамороша, є знак (Ділове), що позначає рівновіддаленість між верхнім узбережжям Норвегії на півночі, узбережжям Криту на півдні, Ірландським узбережжям на заході та гірськими хребтами на сході.

Великий румунський поет і есеїст Іоан Александру, уродженець сусіднього з Марамурешем жудецю Клуж, написав цілу збірку «Гімни Марамуреша», де зокрема йдеться: «Марамуреш, наше Мертве море. Ліс, що всмоктує в себе хрести придорожні. Вежі, що списами врізаються в небо».

Поезія Александру глибоко містична, як сама румунська ортодоксія, патріархально-модерна, як життя селян у горах Цібле, Гутай і Родней.

Долина річки Іза (не плутати із селом Іза, що під Хустом) від Ваду-Ізей до Сечел сподоблена різьбленими дерев’яними портами дворів, шпилями кріпацької готики Потисся і тими хрестами,  про які пише Іоан Александру, продовжувач традиції Мірчі Еліаде. Правда, завершив життєвий шлях extraRomania, західнонімецькому місті Бонн 2000 року.

Найунікальніший по цій Ізянській долині комплекс монастиря Барсана, де не тільки другий за висотою в Європі дерев’яний шпиль церкви, а ще крута ігуменя, що їздить у Сігет на дорогому позашляховику.

Photo5467539466148227903

Фото автора

З Верхнього Селища (у нас Нижнє Селище) на скруті в Сечел у попелястій мряці можна побачити вершину Пієтросул Родней, про який я писав раніше. У комуні Богдан-Воде височіє пам’ятник марамороському воєводі Богдану. Він і Драгош дали назву поселенням Богдан-Воде, Драгомірешті й нашому Драгову.

Неподалік комуна Йовд, де був створений Збірник Йовд – свідоцтво зародження румунської писемності на ґрунті цивілізації даків.

Над фантасмагоричним Марамурешем золотисті хмари, небесний ультрамарин і тривання вічності.

Зрештою, де ми живемо, мультикультурні краяни? Ми не читаємо Александру, не дивимося Глюка й Голлоші. Аби бабло, ковані порти, а не краса марамороського дерева.

У підсумку, ми так і не потрапимо на  Cimitrul vessel, бо не маємо такого майстра виготовлення надгробків, яким був Петраш із Сопунки. В нас будуть цілі марвань-шафи в узголів’ї, а ще краще металеві крижі. Та спершу варто пройтися по некрополю в Сопунці. І зануритися в марамороський трансцедент…

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Петро Мідянка про закарпатський діалект

Петро Мідянка про закарпатський діалект

Думаю, що Іван Верхратський не образився б на мене, що позичив для назви колонки заголовок його книжки. Та й саму книжку я читав досить давно, позичивши її в Петра Часта, котрий мав оригінальні видання НТШ у Львові.

Інший великий галичанин Іван Франко насмілився написати: «Діалект чи самостійна мова? Найпустіше в світі це питання…»

Та й, зрештою, я не «Наша файта», не Шандор Мерявчик і не Веруна Кобулей, що вважають себе знавцями закарпатських говірок, далеко кращими, ніж Іван Панькевич, Іван Гарайда, Ласло Деже і Йосип Дзендзелівський.

Далебі я не знаю всіх тонкощів місцевих говірок, хоч мої пращури примандрували з Галичини ще на початку ХVIIстоліття. Я не кажу «вера Божа», навіть «на мого Бога», не кажу ні «ай», ні «гей»… Аби я був стовідсотковим русином, то мені при слові «картопля» треба говорити цілий синонімічний ряд. Отож правий був поет Марко Бараболя (чомусь Бараболя, бо в Трибушанах кажуть «ріпа») в своїй незабутній «Продукції язиков»: «Бо кидь пан із кавийгазу вийде в керт шейталовати, нем легет нікаким каком по-простацьки глаголати…»

Колись Іван Чендей безапеляційно посадив мене на незнанні північномарамороських говорів, хоч наші рідні села через два верхи. Відтоді я перестав хвалитися, що нашу бесіду я знаю добре. Письменник Олександр Сливка публікував зразок мови закарпатців початку ХХ століття: «роваш», «чевдарі»… Сливка родом із Золотарьова, працював у Дубовому. Той текст я зрозумів на половину, хоч мій батько говорив подібно: «Цурашня би ти з фатьовом».

Місцеві говірки – це цілий пласт призабутого, нерозпізнаного і втаємниченого. Призабутого чи й назавжди віджилого разом з тими речами, які пішли в небуття.

Є в Закарпатті прізвище Вудмаска, мало хто здогадається, що це з ткацької термінології. Кафедра української мови Ужгородського університету спеціалізувалася на діалектології: не тому, що її очолював відомий славіст і діалектолог Йосип Дзензелівський, ще давніше Степан Бевзенко. Кожен викладач мав свій напрям дослідження: Кирило Галас – топонімію Закарпаття, Михайло Сюсько – зоонімію, Павло Чучка – антонімію, Василь Лавер – фразеологію, Іван Сабадош – ботанічну номенклатуру, Василь Добош – синтаксичні конструкції турянських говірок. Петро Лизанець, уродженець Ізвора (румунізм на Свалявщині) вивчав українсько-угорські запозичення. Тільки закарпатці мають і досі в своєму активі вливання нікому незрозумілої мови в Європі. Через ті запозичення (головно лексичні) вони вже на 25% знають угорську.

Окрему групу складають раритетні діалектні словники, що видані окремо або в додатках наукових праць, або в літературно-художніх виданнях. А також двомовні словники Ласло Чопея й Олександра Митрака, де зафіксовані вівчарська, бокораська лексика говорів Закарпаття. Надзвичайно цікаве дослідження в угорській славістиці займає праця Ласло Деже «Деловая письменность русинов ХVІІІ века», де зареєстровані такі слова, що невідомі молодим угромовним людям, наприклад «ґоз» у значенні бур’ян. У «Глаголниці» Антонія Годинки зареєстровано одне еротичне й улюблене всіма нами дієслово «є…ти».

До приходу росіян закарпатці матюкалися мало, але страшенно кляли, особливо мараморощани.

Найфундаментальнішою лексикографічною працею є словник Миколи Грицака, досі не оприлюднений, його картотека хіба лексикографічна пам’ятка.

Діалектизми створюють колорит, але їх проблематично інтегрувати в поезію естетського класу. В народно-поетичній творчості вони ще сяк-так побутують, а от поезія на якійсь чистій говірці звучить кумедійно, смердить побутовщиною. Тому й Василь Довгович, наш священик і храмостроїтель, наш академік, поряд з латиномовноми, угромовними панегіричними віршами удостоївся написати тільки 18 віршів рідною золотарівською говіркою.

І далеко не пікниця, шовдар  і дзяма є візиткою нашої лексичної самобутності.

Лісничий Віктор Симканич сказав мені таке слово з лісорубської лексики, що я, будичи сином старого закарпатського бутиняша-лісоруба, його не знав. І це ми з Віктором обидва з діда-прадіда закарпатці!

І коли комерційне радіо «Єден» пропагує говіркові елементи типу «но сесе ай», то воно добре. Хоч я не говорю  «єден», але кажу «Складай уєдно, не удвоє».

Двадцять членів Шевченківського комітету голосували за мою «Луйтру в небо». Це слово змушений був вимовити й непартливий тодішній Президент України при врученні. І тоді в мені заговорив закарпатський гонор, кедва.

Краще берегти ту нашу предківську спадщину й не витворювати з неї мікромови. Бо й говірка має бути природня й автентична.

Я студентом слухав нашого великого Федора Манайла, в котрого була дивовижна бережанська говірка. Мало хто з митців так умів по-домашньому говорити. Є таке старе закарпатське слово «в домашности».То хай і наші молоді й старі краяни будуть також «у домашности»!

 

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Петросул Маре – пік Гортія

Петросул Маре – пік Гортія

Піднятися на Петросул Родней, найвищу вершину Роднянських гір у Румунії та й взагалі Східних Карпат, було моєю давньою мрією, хоч у моїх роках перестають уже мріяти…

Румунія, як повноправний член ЄС, є нашим сусідом після Тріанонського мирного договору, коли найбільший за площею комітат Австро-Угорщини Мараморош розділили між Чехословацькою республікою й Румунією.

Photo 2019 06 30 14 23 44

На кордоні за всіх часів і народів розцвітав «контрабас». Не на заваді йому й нинішній безвіз. Країна, якої видно церковні шпилі, електричне світло, ввімкнені фари авто, що прямують впорядкованим шосе, від нас неозброєним оком.

Фантастична держава, де за часів тирана залишалися нерушеними архітектурні пам’ятки.

У центрі Сіґету-Мармацієй почуваєшся, наче й не минуло з давніх часів сто двадцять років.

Сигіт – прикордонне місто, звідки можна потрапити залізницею в Бухарест, автом у Клуж-Напоку, Пюшпекладань, Сучаву та Ясси. В околицях повіту Марамуреш дві величезні природні національні резервації – Марамуреський та Роднянський природні парки.

Photo 2019 06 30 14 23 46

До останнього можна потрапити долиною річки Виша з прикордонного українського села Вишавська Долина через строгий каньйон до Леордіни, де є лівий скрут в Рущанську долину, в три українські села.

Червень у Європі ще без туристичного напливу, бо працюють на повне навантаження едукаційні заклади, то й саме тридцятитисячне містечко Борша в підніжжі Петросула та перевалу Присліп без в’єтнамців і тайців, не кажучи вже про чехів чи угорців.

З долини Виші, у якій лежать Борша й Мойсей, Петросул Родней виглядає якимось соколиним гніздов’ям. Велетенські скелі, оповиті сивою мрякою, миттєве просвітління й знову суворі хмари.

Вершина, як і більшість карпатських верхів,крута й кам’яниста, то підійматися серпантинами пішки (джипам в’їзд заборонений) досить довго. Можна сховатися в смерековому затінку від хижого червневого сонця, можна наповнити фляги крижаною джерельною водою, куди кращою, ніж охолоджене пиво. Чи схилити голову перед пам’яттю п’яти загиблих туристів коло хреста, а потім на повні легені вдихнути арктичного вітру зі скель, спостерігаючи, як стійко тримаються карпатські дзвоники, рододендрон миртолистий та жовті тирличі. Саме їх там збирав для гербарію Коложварського університету ботанік Ваґнер.

Photo 2019 06 30 14 23 46 (2)

Внизу Вишавська долина виглядає, як на супутниковій мапі. Рівновага зелених полонин і небесної блакиті. Чому Петросулу Родней угорці дали назву пік Горті можна здогадуватися (регент Міклош Горті походив з Нодьбані). Сьогодні це повітове місто Бая-Маре для румунської частини Марамуреша.

Під первісною дикуватою вершиною Роднянських гір нуртує цивілізоване життя. В Борші смажать форель і на таріль з монограмою «Монтана» відпарюють смачну золоту мамалигу, подають лате й американо, сервірують приладдя до пасти.

Автошляхи нормальні й ти непомітно опиняєшся на пропускному пункті Солотвино зі втомленими ногами й добрим настроєм від найвищої гори Східних Карпат

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

Фото люб’язно надані автором

 

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

Програма форуму Re:Open Zakarpattia 2021

Програма форуму Re:Open Zakarpattia 2021

5-6 листопада пройде ІІ-й форум ідей та рішень Re:Open Zakarpattia. Цьогоріч він матиме фокус на темі розвитку мультикультурних фронтирів України, соціальній згуртованості, інтеграції та протидії дезінформації.

Публікуємо програму, показуємо сайт події.

Вебсторінка: https://reopen.zakarpattia.org.ua

Фейсбук-сторінка: https://www.facebook.com/reopen.zakarpattia

Подія у фейсбуці: https://www.facebook.com/events/560311701742616

Інстаграм-сторінка: https://www.instagram.com/re_open_zakarpattia/

Онлайн-реєстрація тут.

Лінки на ютуб-трансляцію, на які вже можна підписатися:

Програма

День 1, п’ятниця, 5 листопада

11:20 – 11:30 – Офіційне відкриття.

11:30 – 13:00 – Панель №1. Західні мультикультурні фронтири України: що вони можуть, чого потребують та чому вони важливі для згуртованості країни та її інтеграції в Євроатлантичний Захід.

Спікери:

  1. Ярослав Грицак, історик та професор УКУ,
  2. Оксана Забужко, письменниця, 
  3. Павло Шеремета, міністр економіки і торгівлі України в 2014 році,
  4. Олег Сенцов, кінорежисер.

Модератор: Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії.

13:00 – 13:15 – Презентація результатів дослідження SCORE 2021 “Децентралізована та згуртована Україна”. Андрій Дрига, керівник програм в України Центру сталого миру та демократичного розвитку (SeeD)

13:15 – 14:45 – Панель №2. Що чекає регіони України після децентралізації? Як забезпечити розвиток і згуртованість.

Спікери:

  1. Анатолій Полосков, голова Закарпатської ОДА,
  2. Віталій Безгін, народний депутат,
  3. Іван Лукеря, заступник Міністра розвитку громад та територій України,
  4. Олександр Солонтай, експерт Інституту політичної освіти,
  5. Ткачук Анатолій, директор з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства,
  6.  Тетяна Вачиля, голова Холмківської ОТГ.

Модератор: Микола Сюсько, Керівник Закарпатського регіонального офісу Програми “U-LEAD з Європою”.

14:45 – 15:00 – перерва.

15:00 – 15:40 – Панель №3. Діалоги про Європу з міністром закордонних справ України Дмитро Кулебою.

15:00 – 15:20 – промова Дмитра Кулеби, міністра закордонних справ України. 

15:20 – 15:40 – Hardtalk із Дмитром Кулебою про добросусідство в Центральній Європі. Інтерв’юерка  Ганна Гопко.

15:40 – 17:00 – Панель №4. Дискусія про Україну в Центральній Європі за участі послів.

Спікери:

  1. Іштван Ійдярто, Надзвичайний і Повноважний Посол Угорщини в Україні,
  2. Бартош Ціхоцький, Надзвичайний і Повноважний посол Польщі в Україні,
  3. Марек Шафін, Надзвичайний і Повноважний Посол Словацької Республіки в Україні, 
  4. Радек Матула, Надзвичайний і Повноважний Посол Чеської Республіки в Україні, 
  5. Крістіан-Леон Цуркану, Надзвичайний і Повноважний Посол Румунії в Україні.

Модераторка: Севгіль Мусаєва, шеф-редакторка Української правди.

17:00 – 19:00 – Панель №5. Місце України в Центральній Європі як геополітичному регіоні: як будувати мости та долати кордони.

Спікери:

  1. Павло Клімкін, міністр закордонних справ України 2014-2019, 
  2. Віола фон Крамон, депутатка Європейського парламенту,
  3. Іванна Климпуш-Цинцадзе, голова Комітету з питань інтеграції України до ЄС,
  4. Александр Дулеба, експерт Асоціації словацької зовнішньої політики, 
  5. Мартон Угрожди, директор Інституту зовнішньої політики та торгівлі при МЗС Угорщини,
  6. Тадеуш Іванскі, керівник департаменту з питань України, Білорусі і Молдови, Центр Східних досліджень.

Модератор: Сергій Сидоренко, редактор Європейської Правди.

День 2, субота, 6 листопада

10:00 – 11:00 – Панель №6. Які можливості для Закарпаття та інших регіонів України мають міжнародні партнери та організації.

Спікери:

  1. Сюзан Кутор, заступниця директора Місії USAID в Україні,
  2. Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС»,
  3. Йеннес де Мол, Надзвичайний і Повноважний Посол Королівства Нідерландів в Україні, 
  4. Лукас Штрауман, директор Bruno Manser Fond (Швейцарія),
  5. Дмитро Шульга, директор Європейської програми Міжнародного фонду “Відродження”.

Модераторка: Марина Михайленко, директорка департаменту ЄС і НАТО МЗС України.

11:00 – 12:30 – Панель № 7. Освіта в мультикультурних регіонах: як зупинити “падіння” та забезпечити прогрес.

Спікери:

  1. Лілія Гриневич, міністерка освіти та науки України 2016-2019,
  2. Сергій Квіт, голова Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти,
  3. Петро Мідянка, письменник та вчитель української мови, 
  4. Роман Грищук, народний депутат (член комітету з питань освіти, науки та інновацій),
  5. Ласло Зубанич, голова Демократичної спілки угорців України.

Модератор: Андрій Любка, письменник.

12:30 – 13:30 – Панель №8. Закарпаття як новий дім: особисті історії людей. 

Спікери:

  1. Дмитро Котіхін, співзасновник та генеральний директор компанії Ідеал М, що є офіційним дилером BMW (переїхав із Донецька),
  2. Харі Крішнан, фотограф та викладач УжНУ (переїхав із Індії),
  3. Христина Яремкевич, директорка клініки Асклепій (переїхала зі Львова),
  4. Аліна Гусь, доцентка кафедри господарського права ДВНЗ «УжНУ», докторантка, кандидатка юридичних наук (родом із Криму),
  5. Катерина Ірха, доцентка кафедри політології та міжнародних відносин Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Модератор: Ігор Тодоров, професор УжНУ (переїхав із Донецька).

 13:30 – 14:45 – Панель №9. Міжетнічні відносини в Україні: як забезпечити довіру та порозуміння; як протидіяти дезінформації та розпалюванню ворожнечі.

Спікери:

  1. Олена Богдан, голова Державної служби з етнополітики та свободи совісті, 
  2. Аттіла Демко, керівник центру геополітики в Колегіумі Матіяша Корвінуса,
  3. Юлія Тищенко, співзасновниця Нацплатформи “Діалог про мир та безпечну реінтеграцію”,
  4. Любов Цибульська, перша керівниця Центру cтратегічних комунікацій та інформаційної безпеки,
  5.   Андрій Сухарина, аналітик Фонду “Демократичні ініціативи” ім.І.Кучеріва.

Модераторка: Олеся Драшкаба, креативний стратег та медійниця.

15:00 – 16:00 – Панель №10. “Зелений курс для Закарпаття”: як збалансувати розвиток та екологічні виклики.

Спікери

  1. Віола фон Крамон, депутатка Європейського парламенту, 
  2. Орест Дель Соль, засновник руху Free Svydovets,
  3. Павло Шеремета, міністр економіки і торгівлі України в 2014 році,
  4. Ірина Мацепура, директорка ТОВ ВГСМ.

Модератор: Андрій Шекета, депутат Закарпатської обласної ради.

16:00 – 17:30 – Панель №11. Надихаючі історії із Закарпаття і не тільки, про які має знати Україна та весь світ.

Спікери

  1. Юрій Андрашко, професор, засновник клініки Асклепій,
  2. Ліна Дегтярьова та Олег Олашин, засновники  Uzhhorod Modernism,
  3.  Інна та Петро Пригари, засновники Селиської сироварні,
  4.  Валентин Штефаньо, кондитер,
  5.  Ігор Кріль, засновник IT-компанії TSG,
  6.  Олена і Роман Жук, засновники руху Chysto.de,
  7.  Микола Давидюк, ініціатор проєкту з популяризації Пархомівського музею.

17:30 – 19:00 – Панель №12. “Деколонізація” України: Чому це досі важливо і що варто зробити.

Спікери:

  1. Ярослав Грицак, історик та професор УКУ,
  2. Павло Казарін, журналіст та публіцист, 
  3. Алім Алієв, заступник директора Українського Інституту при МЗС,
  4. Йосиф Зісельс, співпрезидент Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України,
  5. Зоя Казанжи, письменниця.

Модераторка: Тетяна Терен, виконавча директорка Українського PEN клубу,

19:00 – 19:15 Підсумки та офіційне закриття.

* у програмі можливі зміни з огляду на форс-мажорні обставини.

Varosh

Оксана Луцишина. Перша жінка на Закарпатті – лауреатка Шевченківської премії з літератури

Оксана Луцишина. Перша жінка на Закарпатті – лауреатка Шевченківської премії з літератури

9 березня Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив переможців конкурсу 2021 року. У номінації “Література” перемогу отримала Оксана Луцишина за роман “Іван і Феба”.

Оксана Луцишина (1974) – письменниця, поетка, викладачка Техаського університету в місті Остін. Народилася в Ужгороді.

Авторка збірок поезії (“Усвідомлена ніч” 1997, “Орфей Великий” 2000, “Я слухаю пісню Америки” 2010, “Вірші Феліцити” 2018, “Persephone Blues”, Boston, Arrowsmith, 2019), збірки оповідань (“Не червоніючи” 2007),  романів (“Сонце так рідко заходить” 2007, “Любовне життя” 2015, “Іван і Феба” 2019).

Викладає українську мову і східноєвропейську літературу. Захистила дисертацію по творчості Бруно Шульца і філософії Вальтера Беньяміна.

Ось що написала пані Оксана на своїй фб-сторінці в день оголошення результатів:

«Шановне журі, дорогі друзі, дорогі читачі! Сердечно дякую за все! Закарпаття ще не мало, здається, жінок-лауреаток – з літератури… тому це дуже знаково: ось, нам відкрито і ці двері».

Українські письменниці й письменники відразу відгукнулися на чудову новину.

Лариса Денисенко: «Дякую тобі за сестринство, чутливе ставлення до жінки і жіночих прав, відтворення важливого в твоїх текстах. Читайте цей роман, він вартий вашого часу».

Остап Сливинський: «Такі лавреати, такі імена серед премійованих – це те, що дає надію. Сподіваюся, тепер так буде завжди. Тарас Шевченко заслужив на те, щоб його іменем були вирізнені найкращі з нас».


“Іван і Феба” – роман Оксани Луцишиної, дія якого розгортається в останні роки радянської влади й у перші роки української Незалежності.

Після навчання у Львові та участі у Революції на граніті Іван повертається в рідний Ужгород, де одружується з поеткою Марією, що називає себе Фебою.

Львів та Київ — міста з бурхливим політичним життям, Ужгород натомість вирізняється дещо гротескною атмосферою патріархального сімейного укладу та раннього капіталізму по-українськи. Тут легко обійтися без спецефектів із горору чи трилера: сама реальність повсякденного життя підказує ходи, які за напругою можуть посперечатися з творіннями Кінга або Кустуріци.

До речі, тираж розпроданий, проте можна замовити електронну версію на сайті Видавництва Старого Лева.


У фіналі конкурсу в номінації “Література” були ці автори:

  • Олена Герасим’юк за книгу Книга поезій”Тюремна пісня”
  • Оксана Луцишина за роман “Іван і Феба”
  • Василь Махно за роман “Вічний календар”
  • Володимир Рафєєнко за роман”Мондегрін (пісні про смерть і любов)”.

Закарпатські письменники – лауреати Шевченківської премії різних років:

Varosh

Re:Open Zakarpattia: 7-8 листопада пройде форум розвитку Закарпатської області

Re:Open Zakarpattia: 7-8 листопада пройде форум розвитку Закарпатської області

Захід має на меті привернути позитивну увагу до унікального мультикультурного регіону України в центрі Європи, відкрити його заново для всієї країни та світу, а також згенерувати ідеї для майбутніх рішень, щоб перетворити Закарпаття на нову історію успіху. 

«Re:Open Zakarpattia» – це незалежний дискусійний майданчик, створений для відвертої розмови офлайн та онлайн, щоб об’єднати якомога більше тих, хто розробляє та ухвалює рішення щодо розвитку Закарпаття, або впливає на цей процес. Окремою амбіцією форуму є прагнення спростувати негативні стереотипи про Закарпаття та сформувати новий якісний порядок денний розвитку регіону.

«За останні роки через низку причин Закарпатська область почала асоціюватися, в першу чергу, з негативними подіями чи явищами, як то сепаратизм, контрабанда чи кримінальні розбірки. Але це викривлене та хибне уявлення про регіон. Форум «Re:Open Zakarpattia» повинен сформувати та обґрунтувати інший публічний порядок денний для цього регіону, зокрема у контексті збереження унікальної мультикультурності регіону, розбудови спроможних громад та ефективного місцевого самоврядування, залучення нових інвестицій, розвитку інфраструктури та перетворення Закарпаття з суто географічних на справжні «західні ворота» України, використання історичних та культурних зв’язків регіону з сусідніми країнами, що є членами ЄС і НАТО, для нарощення транскордонної співпраці та просування європейської інтеграції», – зауважує Дмитро Тужанський, директор ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії», що є організатором форуму. 

За його словами, форум повинен дати чіткі та об’єктивні відповіді на питання, яким насправді є, а головне, – яким може і має бути Закарпаття з огляду на свою історію, ресурси та потенціал.

«Попри усі труднощі останніх років, сьогодні Закарпаття зберігає великий потенціал і є, мабуть, найбільш недооціненим регіоном України. Адже в ньому мирно живе та працює велика кількість національних спільнот, зберігаючи свою ідентичність та взаємозбагачуючи одна одну. У Закарпатській області виробляється 1/3 всіх гірських лиж у світі, а також комплектуючі для світових автомобільних брендів VW та Audi, тут випускають автомобілі Skoda, кавоварки Nespresso, шиють одяг Zara та Hugo Boss. А ще вирощують органічні овочі та фрукти, створюють неймовірне вино, ароматні сири та легендарну бринзу. Іншими словами, Закарпаття має усе, аби бути новою історією успіху України, і щоб її втілити, потрібна серйозна дискусія про Закарпаття. І це має бути дискусія най найвищому рівні в контексті розвитку України та всієї Центрально-Східної Європи», – додає Дмитро Тужанський, наголошуючи, що їхній проєкт не обмежується суто 2-денним форумом, а передбачає серію публікацій про Закарпаття у ЗМІ, відкриті дискусії, презентації.

Roz Promo 2

Форум «Re:Open Zakarpattia» пройде у форматі панельних дискусій і транслюватиметься наживо, при чому як українською, так і англійською мовами.

Посилання на онлайн-трансляції:

На заході буде також презентовано результати соціологічного дослідження про Закарпаття від Фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».

Свою участь у форумі підтвердили депутат Європейського парламенту Андрюс Кубіліус, голова Комітету ВРУ з питань інтеграції України з Європейським Союзом Іванна Климпуш-Цинцадзе, міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках Павло Клімкін, заступник міністра розвитку громад та територій України Іван Лукеря, голова Державного агентства розвитку туризму Мар’яна Олеськів, генеральний директор та ініціатор проєкту Промприлад.Реновація Юрій Филюк, засновник проєкту Ukraїner Богдан Логвиненко, режисер фільму «Мої думки тихі» Антоніо Лукіч, засновник pro.mova та член Несторівської групи Євген Глібовицький, художниця та креативний стратег Олеся Драшкаба, журналіст та головний редактор «Історичної правди» Вахтанг Кіпіані, директор Інституту зовнішньої політики та торгівлі при МЗС Угорщини Мартон Угрожді, співвласник та Голова Наглядової ради Холдингу емоцій «!FEST» Андрій Худо, президент Українського PEN Андрій Курков, актриса Римма Зюбіна, директор Міжнародного аеропорту «Львів» імені Данила Галицького Тетяна Романовська, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС» Ганна Гопко, головред журналу New Eastern Europe (Польща) Адам Рейхардт, виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан, почесний президент PEN Ukraine Микола Рябчук, голова Закарпатської ОДА Олексій Петров, голова Закарпатської облради Михайло Рівіс, голова Львівської облради Олександр Ганущин.

Reopenzakarpattia Image1

Більше деталей про форум, фінальну програму та учасників шукайте на офіційних сторінках проєкту

Увесь проєкт реалізується ГО «Інститут Центральноєвропейської Стратегії» за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). 

Програма форуму «Re:Open Zakarpattia»

День 1, субота, 7 листопада

10:40 – 11:00 – Відкриття

11:00 – 12:30 – Панель №1. Закарпаття як західний фронтир України

Панель стартує (30 хв) з презентації результатів соціологічного дослідження громадської думки місцевих мешканців до національних і регіональних проблем в Закарпатській області. Далі йде обговорення і результатів цього дослідження, і специфіки Закарпаття як західного прикордонного регіону.

Учасники панелі:

  1. Андрій Сухарина, Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва
  2. Євген Глібовицький, засновник pro.mova, член Несторівської групи
  3. Іванна Климпуш-Цинцадзе, голова Комітету ВРУ з питань інтеграції України з ЄС
  4. Вахтанг Кіпіані, журналіст, головний редактор «Історичної правди»
  5. Микола Рябчук, почесний президент PEN Ukraine

Модератор: Дмитро Тужанський, директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії

12:30 – 14:00 – Панель №2. Адмінреформа, децентралізація та регіональна політика: як розвивати Закарпаття в нових умовах

Учасники панелі:

  1. Олексій Петров, голова Закарпатської ОДА
  2. Михайло Рівіс, голова Закарпатської облради
  3. Віталій Безгін, народний депутат
  4. Іван Лукеря, заступник Міністра розвитку громад та територій України
  5. Олександр Слобожан, виконавчий директор Асоціації міст України

Модератор: Володимир Феськов, експерт з децентралізації

15:00 – 16:00 – Панель №3. Інфраструктурний прорив регіону: дороги, залізниця, авіасполучення та кордони

Учасники панелі:

  1. Тетяна Романовська, директор Міжнародного аеропорту «Львів» імені Данила Галицького
  2. Віталій Цвігун, заступник голови Закарпатської ОДА
  3. Ірина Сушко, директор ГО «Європа без бар’єрів»

Модератор: Євген Глібовицький, засновник pro.mova, член Несторівської групи

16:00 – 17:30 – Панель 4. Відносини з західними сусідами України: роль Закарпаття в «побудові мостів»

Учасники панелі:

  1. Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України відеозвернення
  2. Мартон Угрожді, директор Інституту зовнішньої політики та торгівлі (Угорщина) онлайн
  3. Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках
  4. Ганна Гопко, голова правління Мережі захисту національних інтересів «АНТС» онлайн
  5. Адам Рейхардт, головред журналу New Eastern Europe (Польща) онлайн
  6. Андріус Кубіліус, депутат Європейського парламенту онлайн

Модератор: Сергій Сидоренко, редактор Європейської Правди

17:50 – 19:00 – Панель 5. Креативні індустрії Закарпаття

Учасники панелі:

  1. Олександр Ткаченко, міністр культури та інформаційної політики України відеозвернення
  2. Антоніо Лукіч, режисер фільму «Мої думки тихі»
  3. Михайло Ілько, засновник Ilko Gallery
  4. Римма Зюбіна, акторка
  5. Олеся Драшкаба, художниця, кураторка, креативний стратег

Модератор: Олександр Мерявчик, голова ГО «Закарпатська фільмкомісія»

День 2, неділя, 8 листопада

10:00 – 11:00  –  Панель 6. Як повторити інвестиційне диво початку 2000-х на Закарпатті або створити нове

Учасники панелі:

  1. Володимир Панов, член наглядової ради ПрАТ «Єврокар»
  2. Ольга Магалецька, керівник Офісу Національної інвестиційної ради при Президентові України онлайн
  3. Юрій Филюк, CEO проекту Promprylad.Renovation
  4. Геннадій Полонський, професор Букінгемської школи бізнесу

Модератор: Володимир Приходько, директор СЕЗ «Закарпаття» (2002-2009)

11:00 – 12:00 – Панель 7. Туризм як драйвер регіонального розвитку

Учасники панелі:

  1. Федір Шандор, експерт з туризму, професор
  2. Мар’яна Олеськів, голова Державного агентства розвитку туризму онлайн
  3. Богдан Логвиненко, засновник Ukraїner
  4. Андрій Худо, співзасновник холдингу емоцій Fest
  5. Сергій Овчаров, фахівець з розвитку гірськолижних курортів

Модератор: Віталій Глагола, журналіст, блогер 

12:00 – 13:00 – Панель 8. Культура і мультикультуралізм: як перетворити різноманітність зі слабкості на перевагу

Учасники панелі:

  1. Андрій Курков, письменник, президент PEN Ukraine
  2. Олеся Драшкаба, художниця, кураторка, креативний стратег
  3. Вахтанг Кіпіані, журналіст, головний редактор «Історичної правди»
  4. Богдан Логвиненко, засновник Ukraїner
  5. Петро Мідянка, письменник

Модератор: Андрій Любка, письменник

14:00 – 15:00 – Панель 9. Екологічні виклики Закарпаття

Учасники панелі:

  1. Оксана Станкевич, еколог, керiвник РМЕО «Екосфера»
  2. Олексій Петров, голова Закарпатської ОДА
  3. Ростислав Мартинюк, учасник руху Free Svydovets, гірський рятувальник
  4. Міхаель Ґалер, депутат Європейського парламенту
  5. Олена Колтик, директор Департаменту з питань поводження з відходами та екологічної безпеки
  6. Олександр Шуст, директор Департаменту з питань надрокористування та відновлення довкілля

Модератор: Андрій Шекета, депутат Закарпатської облради

15:00 – 16:00 – Панель 10. Транскордонна співпраця: як Закарпаттю залучати більше ресурсів

Учасники панелі:

  1. Олександр Ганущин, керівник Правління Асоціації органів місцевого самоврядування «Єврорегіон Карпати – Україна»
  2. Володимир Чубірко, директор благодійного фонду «ВіЗа»
  3. Михайло Данканич, Агентство Регіонального Розвитку та Транскордонного Співробітництва «Закарпаття»
  4. Євгеній Лукша, голова правління Асоціації проектних менеджерів «Ядро»

Модератор: Мирослава Лендьєл, доктор політичних наук, УжНУ 

16:20 – 17:20 – Панель 11. Не тільки вижити, а й стати сильнішими: Україна та Закарпаття в «коронавірусній реальності»

Учасники панелі:

  1. Степан Карабіньош, лікар-інфекціоніст
  2. Тамара Готра, рестораторка
  3. Олександр Шаталов, засновник пивоварні «Ципа»
  4. Меліта Рішко, співзасновниця турагенції
  5. Катерина Гольцберг, психолог онлайн

Модератор: Віталій Глагола, журналіст

17:20 – 18:30 – Панель 12. Що єднає Україну (у партнерстві з PEN Ukraine)

Учасники панелі:

  1. Тарас Прохасько, письменник
  2. Андрій Курков, письменник, президент PEN Ukraine
  3. Микола Рябчук, почесний президент PEN Ukraine
  4. Олена Стяжкіна, письменниця

Модератор: Тетяна Терен, Віце-президентка Українського ПЕН

18:30 – 19:00 – Підсумки та офіційне закриття

Varosh

Закарпаття відкрите для світу. Колонка Петра Мідянки

Закарпаття відкрите для світу. Колонка Петра Мідянки

Не знаю, що буде зі Закарпатським регіоном після адміністративної реформи, які тут будуть повіти й волості та волосні писарі й чи залишиться поняття «Закарпаття» як історична назва. Як би там не було, але туристична привабливість Срібної Землі завжди була в тренді.

Якщо погортати букіністичну літературу про наш край різних суспільно-політичних формацій: австро-угорської, чехословацької та радянської, то видно, що туристична інфраструктура тут перебувала на різних рівнях.  Угорці щедро рекламували купальні на мінеральних і термальних водах. Залишилися цілі описи купелів Вишкова (нинішній Шаян), Кобилецької Поляни. Це тільки в Марамороші. А якщо зауважити, що колись Мараморош мав 90 дерев’яних церков кріпацької готики Потисся, то це для любителів мандрівок уже було бомбезно.

Ще школярем я любив ритися в краєзнавчому відділі сільської бібліотеки. Він був у кімнаті за заштореними тюллю дверима просторої кімнати. Бібліотекарка мене туди впускала і я віднаходив різноманітні радянські путівники, видані переважно видавництвом «Карпати». Одні були з чорно-білими ілюстраціями та кольоровими вклейками типу «Советское Закарпатье», «Знакомьтесь – Ужгород», «Тячів, Рахів, Ясіня» із супровідним словом письменника Івана Чендея. Були там і путівники «На Говерлу», «На Близницю» з гарно ілюстрованими обкладинками чи то Манайлом чи то Медвецьким. Сюди ще можна додати «Мир старины удивительной» і «Замки Закарпатья» Петра Сови, «Здравницы Карпат» професора ужгородського філіалу Одеського інституту курортології Торохтіна, батька гарного поета Саші Торохтіна.

Уже в новітні часи, працюючи над проєктом книжки про Смерековий Камінь, ми згадували про ці видання зі завідуючим редакцією туристично-краєзнавчої літератури, прекрасним фахівцем цієї справи Леонідом Годованим. Нині ж маємо неоковирні магнітики замість доладних наборів кольорових листівок та значків, в т.ч. «Турист СССР». Останній значок треба було здобути.

Я вже не кажу про окремі паперові мапи популярних туристичних маршрутів «Закарпатський пішохідний», «По Верховині», бо нині це все замінено на «Google Maps» чи на звичайний GPS-навігатор.

Я знав напам’ять перерахувати всі закарпатські турбази, всі місцеві санаторії. Ніяких фестивалів ріплянки, бринзи, різників, палачінти тоді не було, як не було приватних садиб для зеленого туризму, розважайлівок з чанами та мангалами.

Десятикласником я ще застав чеський туристичний притулок «Явірник» в околицях Березного, усть-чорнянську вузькоколійку, музей лісу і сплаву на Чорній Ріці, який курував мій добрий приятель Діонизій Матола, працівник Ужгородського скансену. Про цей скансен також був путівник в оформленні Федора Манайла.

Надзвичайно був популярний маршрут «Закарпатський автобусний» по дорогах далеко не європейського класу, однак дорожні служби працювали справно і їздити м’яким автобусом «ЛАЗ-турист» було комфортно, хоч і трясло на вирвах та вибоїнах. Навіть той транспортний засіб мав маркування «Турист».

Отож достатня кількість туристичних маршрутів для Закарпаття не є новими. Про туристичну популярність краю свідчить і споруда готелю «Закарпаття» в Ужгороді, що спроєктований як «Інтурист». У Києві таким готелем був «Дніпро» на нинішній Європейській площі. Саме там я зустрічався зі сьогоднішнім русинським академіком Юліаном Тамашем із Сербії.

Були більші чи менші турбази, але не було громіздких розважально-відпочинкових комплексів типу Драгобрата чи Пилипця. Не був просунутим «зелений туризм» у приватних садибах. У Колочаві мені доводилося бачити майже десяток таких садиб по одній вулиці з оригінальними назвами: «У Гусляшки», «На вуликах». Вже не кажучи про найпопулярнішу серед чехів «Четніцьку станіцу» родини Тумарців.

Із «зеленим туризмом» доводиться практикувати й мені самому. Київські друзі навіть придумали назву «Вілла Ай-Петрос», щось спільне між кримським Ай-Петрі й карпатськими Петросами.

Кожне закарпатське поселення має свої родзинки. Навіть найтупиковіші населені пункти на кшталт Широкого Лугу ще з давніх часів приваблювали митців, відставних офіцерів як майор Вітачек і Флоріан Заплетал. Розробка архіскладного топографічного маршруту з Лугу до Колочави через Карпатську Амазонію, біосферний заповідник букових пралісів, потребує певних фізичних затрат при можливостях сучасної техніки. Але ж художник Вацлав Фіала ще  в середині ХХ століття пробирався туди з дружиною Маріанною Бурлюк (дочкою російського футуриста Давида Бурлюка) до відомого чеського письменника Івана Ольбрахта. Ольбрах тоді жив у Колочаві, а Фіала робив йому ілюстрації до роману «Микола Шугай, розбійник». Фіала проходив мимо мисливського будинку майора Вацлава Вітачека «Вітачкова Поляна». Це Вітачеку говорив чеський генерал Ян Сирові: Вацлав, Вацлав, я б не хотів бути тут і ангелом!» Про що говорили два чеські інтелектуали, можна тільки здогадуватися…

Сусідство Угольського заповідника, куди проходили посли Івана Грозного, близькість сірководневих джерел, знаменитої ропи в чанах новоселицької бази відпочинку «Валило», відомий терешульський буркут. Не так уже й далеко найфантастичніший кордон Центрально-Східної Європи – українсько-румунський. І та божественна природа південного Марамороша з різьбленими портами румунських дворів, шпилі дерев’яних храмів по долинах Виші та Ізи, зрештою за 30 км Cimetrul Vesel (Мальований цвинтар) під охороною ЮНЕСКО в селі Сопинца, звідки за часів Австро-Угорщини походила лужанська «оньока» Юстина-Кароліна Губан.

Для спраглого туриста благотворно діє не лиш антураж монументальних верхів, а й історико-культурницькі фішки, купа сувенірів і неповторна румунська цуйка та форель з мамалигою з перфектного кукурудзяного борошна. Хоч це інша зараз країна, але Південний Мараморош – історичне Закарпаття. Саме цей край надихнув великого поета з Трансильванії Іона Александру до написання «Гімнів Марамороша», хоч гімни не надто популярні в румунській ортодоксальній духовній традиції.

Реновація загальнонаціональної траси Мукачево – Рогатин, колись поштового шляху, що з’єднував Мараморош із західними жупами в межах сучасного Закарпаття, сприяє  під’їзду до міжнародного пропускного пункту «Солотвино». До нього легко дістатися через Гутинський перевал із Центральної й Північно-Східної Угорщини.

Наш край має зацікавлених у цьому напрямку молодих креативних людей. З Денисом Доброю ми обговорювали разом з угорцями в рахівському ресторані «Європа» своєрідний поетичний маршрут по Карпатах. Владислав Товтин і Євген Забарило розробляють проєкт подорожі по місцях «бойової слави» корифеїв закарпатської школи живопису.

Не стоять осторонь туристичного тренду нашого краю радник міського голови Мукачева з екскурсійних питань Олександр Шершун і голова Довжанської ОТГ Віктор Симканич з місцевістю купи історичних і культурних пам’яток Центрального Закарпаття. Я ще користуюся додецентралізаційною термінологією.

Закарпаття можна відкривати в різних ракурсах. В Закарпатті мимо гамірних Карфагену, Істанбула й Мемфісу, портових вогнів Олександрії можна знайти справжню радість і віддушину.

Якщо в нас не буде стихійних сміттєзвалищ, якщо ми засучемо рукава й не будемо цуратися «сродної праці», ящо викорінимо з себе совкове рагульство й жлобство. Отоді б і я заспівав не «Орденоносне Закарпаття», не «Верховино, мати моя» на лад «Верховино, світку ти наш» Устияновича, а «Едельвейсом цвіте Закарпаття моє», попри всю мою лють до попси.

 

Петро Мідянка, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.