Думки

Михайло Рошко: руйнування міфів про закарпатський діалект

19 Листопада 2019 4 632

Закарпатський діалект української мови викликає багато дискусій, розмов, пліток, міфів, жартів. Він надзвичайно колоритний, страшенно відрізняється як від літературної мови, так і від усіх інших українських діалектів, і майже незрозумілий для українців – не закарпатців. Пам’ятаю, якось супроводжував групу киян автобусним туром по Закарпаттю. Одного разу хтось із гостей області спитав: а чи правда, що закарпатський діалект дуже відрізняється від літературної української мови, набагато більше, ніж відрізняються інші українські діалекти: галицький, буковинський, волинський, чернігівський тощо? «Не дуже» – усміхнувся я у відповідь. – «Хочете, я щось скажу на цьому діалекті, і ви самі усе оціните…» І я сказав класичну фразу: «Позирай, як онде за вызором потятко файно фітькат» (переклад: «Дивись, як он там за вікном пташка гарно виспівує»). Наші кияни нічого не зрозуміли. Для них фраза прозвучала, як іноземна мова. Хоч я спеціально вибрав речення, у котрому нема жодного запозиченнь із угорської чи румунської мов. Уся лексика – чисто слов’янська, корінна для наших закарпатських українців.

Але, незважаючи на велику кількість обговорень, питання закарпатського діалекту так і залишається не до кінця проясненим і розкритим. Справа у тому, що більшість дискусій з цієї проблеми є, на жаль, надзвичайно заполітизованими. Здається, учасників дискусій цікавить не так бажання справді чесно розібратися у проблемах діалекту (що є його лексичною основою, які у нього лінгвістичні ознаки, граматичні правила, фонетичні тенденції, які відмінності, як він виник), як бажання будь-що довести свою уже наперед сформовану політичними уподобаннями «правоту». І приклади для підтвердження своєї «правоти» підбирають тільки ті, котрі грають їм на руку, а ті, котрі їх «правоті» суперечать, активно «не помічають».

Я не претендую на останню інстанцію у цьому поки що наукою не до кінця вивченому питанні. Тим паче, що я хоч і філолог, але не лінгвіст, тим паче не діалектолог, а літературознавець-«зарубіжник», і не займався дослідженням закарпатського діалекту і його говірок. Але питання закарпатського діалекту мене цікавить, бо це мій рідний діалект, на котрому (вірніше, на одній з говірок якого – а саме на говірці високогірної Міжгірщини) – я виріс. Цікавить мене це питання і як українського письменника, котрий іноді переживає певні труднощі при спробі правдоподібно передати розмову персонажів своїх творів, особливо якщо персонажами виступають жителі закарпатського села, та ще й не представники інтелігенції. А заставити таких персонажів розмовляти літературною українською мовою – значить сфальшивити, піти проти правди… Але й передати розмову діалектом теж буває дуже не просто…

То ж я просто хочу викласти деякі свої неупереджені спостереження і міркування щодо проблеми, котра мене цікавить, не претендуючи на непогрішність і на істину в останній інстанції. Я можу багато в чому помилятись. Але маю право викласти свої думки щодо цього складного питання.

Тим паче, що оприлюднена у Varosh-і стаття Петра і Павла (Мідянки і Чучки), до речі, гарна і цілком об’єктивна, без однобокості і політичної заангажованості, мене зацікавила і дала поштовх для продовження розмови. (Дуже поважаю обізнаність обох – і нашого поета – Шевченківського лауреата, і колишнього мовознавця, а тепер активного громадського діяча – у всіх багатствах і специфіці закарпатського діалекту з усіма його говірками).

Але хочу дещо додати, а найперше – відкинути деякі розповсюджені, але, на мій погляд, упереджені стереотипи щодо закарпатського діалекту.

Міф № 1

Переконання, що основною причиною відмінності закарпатського діалекту від літературної української мови є запозичення з угорської та румунської мов, тобто «мадяризми» і «румунізми»


Звичайно, мадяризми у нашому діалекті є, і немало. Але… У якій мові нема іноземних запозичень? У всіх європейських мовах їх надзвичайно багато, особливо із латинської, і трохи менше – із грецької. У сучасній українській багато «татаризмів» («тюркізмів»): кафтан, булава, килим, калим, баштан, кавун, базар тощо. Сучасна російська мова, як відомо, захаращена «галицизмами» (запозичення із французької мови), котрі особливо активно заполонили російську літературну мову у ХІХ столітті (згадаймо, що навіть Пушкін спочатку розмовляв французькою, а вже потім вивчив російську). На початку того ж таки ХІХ століття велася полеміка між двома групами письменників: західниками-«карамзіністами» і пуристами-«шишковістами». Шишков був прихильником очищення російської мови від «варваризмів» – тобто запозичень із чужих мов, у першу чергу із французької. Для цього намагався придумувати нові слова для позначення предметів і явищ, які ввійшли у Росію із Франції з французькими назвами, і відповідників у російській мові не було. Тоді «карамзіністи» придумали жартівливий приклад і показали, як можна по-шишковськи «очистити» від «галицизмів» російське речення: «Франт ідьот із цирка в тєатр по тротуару в галошах». У даному реченні, котре нам сьогодні здається «російським», маємо насправді одне-єдине слов’янське слово – «ідьот». Усі інші – французька лексика. Якщо б очистити це речення від французьких запозичень, вийшло б таке чисто слов’янське: «Хорошіліще (франт – це той, що «пріхорашіваєтся») ідьот із рісталіща (цирк) в позоріщє (театр, де є «зрітєль») по топталіщу (тротуар) в мокроступах (галошах)». Тобто сучасна російська мова дуже відрізняється від давньоруської (котру можемо зустріти у літературних пам’ятках часів Середньовіччя: «Повість временних літ», «Слово о полку Ігоревім» тощо),  у першу чергу через велику кількість запозичень із французької мови (і не тільки).

Сучасна українська мова теж відрізняється досить сильно від тої давньоруської, і теж завдяки запозиченням, серед яких чи не найбільше «полонізмів» – запозичень із польської мови (і не тільки).

Сьогоднішня англійська мова, мабуть, є прикладом найбільш суттєвих запозичень з інших мов, котрі її докорінно змінили. Адже давньоанглійська була близькою до німецької мови, це ж – германська мова. Але сильний вплив спочатку латинської, потім – данської, а зрештою – найсуттєвіший – французької мови (за сотні років панування у Англії франкомовної норманської знаті) створили сучасний тип англійської мови, її основні граматичні форми і значні лексичні відмінності.

То ж сучасної європейської мови без іноземних запозичень майже не існує.

Що ж до закарпатського діалекту і його запозичень, то тут справді є значна частина угорських слів. Найбільше вони використовуються у близьких до Угорщини районах (Берегівський, Виноградівський, трохи менше – Мукачівський, Ужгородський), а у центральних Іршавському, Свалявському, Хустському (верхня його частина), і особливо у гірських (Великоберезнянському, Воловецькому, Міжгірському) їх значно менше. Я виріс на Міжгірщині, у нас у високих горах угорські родини не проживають, то ж коли мене забрали в армію і відправили служити в Угорщину, я зовсім не знав угорської мови, бо раніше її не чув. Офіцери дивувалися, бо знали, що деякі закарпатці служили перекладачами з угорської мови. Але то були або закарпатські угорці, або наші українці з «нижніх», «не гірських» районів, розташованих біля кордону з Угорщиною, котрі виросли разом з дітьми з угорських родин, котрі дивилися по телебаченню угорські програми, особливо мультфільми і музикальні передачі, тому непогано володіли угорською.

76702474 487701055289490 2975019735931944960 N

Фото дідуся і бабусі автора, Ілька та Анни Рошко, зроблене у 20-30 роках. с. Верхній Бистрий Міжгірського району

Так, у Виноградові (Виноградівськй район, як і Берегівський, прилеглі до угорського кордону) закарпатські українці до батька звертаються по-угорськи: «опо», (хоч маму називають чисто по – слов’янськи «мамо»), але у більшості населених пунктів Закарпаття до батька звертаються «няньо» (окрім кількох сіл, що тонкою смугою притулилися  до умовного кордону з Львівською та Івано-Франківською областю, де до батька звертаються, як і по всій Україні – «тато»). У Виноградові українці кажуть «никай» (дивись), «фийса» (сокира), «мачка» (киця), «штрімфлі» (шкарпетки) та ін. У нас на Міжгірщині, кажуть відповідно «диви», «сокыра», «мыца», «капці» тощо. На Виноградівщині використовують угорські слова «оболок» (вікно), «крумплі» (картопля), у нас на Міжгірщині відповідно на картоплю у більшості населених пунктів називають «ріпа» (у тих селах, що по дорозі на Воловець – «булі»), вікно раніше називали «вызір» (те, через що «визирають» – корінь «зір»), хоч тепер уже переходять на слово «вікно». У нас на Міжгірщині із угорської лексики широко вживаними є зовсім небагато угорських слів: «чіжми» (чоботи), «погар» (стакан), «фінджа» (кружка), «паленка» (горілка), «бирувати» (могти, мати силу), «гарадичі» (сходи), «парадичкы» (помідори) та, може, ще кілька, котрі не зразу мені приходять у голову. Загалом це – усього кілька слів…

То ж закарпатський діалект відрізняється від літературної української мови не тільки і не стільки через угорські лексичні запозичення, яких, якщо чесно, не так уже й багато, як про це усюди стверджують. Угорська мова дуже віддалена від слов’янських мов, тому вона так слабо входила в ужиток серед слов’ян-закарпатців (тоді їх закарпатцями не називали).


Румунських запозичень серед широко уживаної закарпатськими українцями лексики і того менше. З румунської ввійшли слова «токан», «брындзя».

Головні відмінності закарпатського діалекту від української літературної мови – це цілком слов’янська лексика закарпатського діалекту. Є і деякі граматичні і фонетичні відмінності, але їх небагато. То ж ми їх і розглянемо.

І. Граматичні

1.Закінчення іменників жіночого роду в орудному відмінку: замість «рукою, ногою, головою, довбнею, коровою, вівцею» – у нас кажуть «руков», «ногов», «головов», «довбньоув», «коровов», вівцьов».

2.Замість повних займенників, наприклад, «я його знаю», «я йому скажу», «я тебе добре пам’ятаю», «я тобі дам», – у нас відповідно вживають скорочені форми займенників «Я го знаю», « Я му уповім», «Я тя добре тямлю», «Я ти дам» тощо (або, як ще більш скорочений варіант: «Знаю го», «Уповім му», «Добре тя тямлю», «Дам ти».

3.У минулому часі у першій і другій особі однини і множини замість використання займенника + дієслово (наприклад: «Я був», «Я бив», «Я робив», «Я спав», «Я знав», «Я бачив») у нас кажуть «Бывим», «Бивим», «Ройбивим», «Спавим», «Знавим», «Відівим», (у жіночому роді: «Былам», «Билам», «Робилам», «Спалам», «Зналам», «Віділам», у множині: «Былисьме», «Билисьме», «Робилисьме», «Спалисьме», «Зналисьме», «Віділисьме»).

Так само у 2 особі: однина чоловічого роду: «Бывись», «Бивись», Роубивись» і т.д., жіночого: «Былась», «Билась», «Роубилась» і т.д., множина: «Былисьте», «Билисьте», Робилисьте»… і т.д.

4.Закінчення деяких дієслів першої особи однини у теперішньому часі замість «ає», у діалекті дає «ат», «ать»: «співає» – «співат» («співать»), «літає» – «літат» (літать), «лягає» – «лігат», «плаває» – «плават», «рубає» – «рубат».


Але закінчення – «ає», «ує» «ює» – вживаються у дієсловах «має», «малює», «дяглує», «крає», «грає», «дає» та ін.

ІІ. Фонетичні відмінності

1.Тут у першу чергу потрібно наголосити на нетиповому для літературної української мови і усіх, окрім закарпастького, українських діалектів, зате типовому для мов Західної Європи (англійська, французька, угорська, чеська та ін.) голосному звукові, котрий у англійській звучить у слові “girl”, “work”, “birthday”,”bird”  і є нейтральним голосним звуком, для передачі котрого у алфавіті літературної української мови нема відповідної букви, тому я позначатиму його російською буквою «ы». У закарпатському діалекті він часто вживається у деяких словах на місці загальноукраїнського звуку «и»: «рыв» (рив), плыв (плив), мыв (мив), выв (вив у значенні «вовк виє»), стыв (холонув), але далеко не завжди. У закарпатців у багатьох словах використовується і звичне українське «и» (пив, бив, цідив, робив, любив, чинив, вив (у значенні «вив вінок»). А іноді (значно рідше) цей звук вживається на місці вживаного в українській літературній мові звуку «у»: слова «був», «була», «були» – у нас звучать як «быв», «была», «были» (наголос на першому складі).

2.У закарпатців є два види звуку «о»: є чисте «о», як в українській літературній мові, наприклад, у словах «рот», «город», «полоти», «полова», «мокрый»,  але є і редуковане (згладжене) «о», ніби перехідне в «у»: у словах «воулы», «гоулоува», «коурова», «моутуз» та ін. Тут цей звук не такий відкритий, рот не так сильно відкривається і заокруглюється, звук нагадує щось середнє між «о» і «у».

3.Окремо можна говорити про специфіку вживання звуку «і», але це правило не загальне для усіх говірок закарпатського діалекту, воно в різних говірках вживається по-різному: десь як «і» (особливо в гірських селах біля кордону з Львівщиною та Івано-Франківщиною), а спускаючись вниз за течіями річок, переходить у «і» з відтінком «у» (тут, мабуть, якраз і є вплив угорського звуку), а ще нижче у деяких говірках – замінюється на «у». Наприклад: у нас у селах Торун, Верхній Бистрий, Майдан кажуть чисто «вівці», у Міжгір’ї і селах вниз по течії річки (Запереділя, Вічкове) кажуть «віуці», а ще нижче за течією річки – у селах Хустщини, Тячівщини, і в селах Міжгірщини по річці Теребля (с. Колочава) кажуть «вуці». Так само буде зміна цього звуку у словах «піп» – «піуп» – «пуп», «кінь» – «кіунь» – «кунь», «стій» – «стіуй» – «стуй» тощо. Але звук «і» не буде змінюватись від географії населених пунктів у словах «лівый», «білый», «смілый» тощо.

Звичайно, часто збиває з пантелику наголос – він у закарпатців часто переноситься на перші склади, хоч не завжди, але частіше за все ставиться навіть у знайомих для літературної мови словах не там, де звично.

73399841 835102213574218 2407960976277110784 N

ІІІ. Лексичні відмінності

Саме лексика надає головні відмінності закарпатському діалекту. І не стільки через запозичення (угорські, румунські), котрих насправді не так уже й багато, як прийнято вважати, а саме через відмінність лексики слов’янського походження. Наводжу приклад деяких загальновживаних закарпатських діалектних слів (повторюю, не запозичених ні з угорської, ні з румунської), а «корінних слов’янських», і паралельно даю переклад на літературну мову:

Dialekt Ta Urkainska

Таких відмінних від літературної мови закарпатських слів – сотні. Я навів тільки декілька з них просто для прикладу. Але якщо хтось зацікавиться, може звернутись до словників закарпатських діалектних слів, їх уже існує багато.


Ще одна складність для українців на шляху розуміння закарпатського діалекту – швидкий темп спілкування. Закарпатці між собою розмовляють, як правило, дуже швидко. Темп спілкування насправді дуже різний у носіїв різних мов. Повільно розмовляють прибалтійські народи, особливо латиші та естонці. Російські диктори телебачення говорять швидше, ніж наші українські телеведучі. А ось англійські та американці диктори ведуть розмову навіть набагато швидше, ніж російські. Серед українців Закарпаття трохи повільніше спілкуються жителі Виноградова і Виноградівського району, Берегівщини. Найшвидше спілкуються жителі високогір’я, особливо у селах Міжгірщини (хоч, звичайно, усе це – тенденції, темп спілкування кожної людини залежить ще і від особистого темпераменту).

Ну і, хоч це і боляче мені визнавати, на слух наш закарпатський діалект звучить далеко не так милозвучно, як плавна, співуча літературна українська мова, особливо у своєму класичному – Черкасько-Полтавському, варіанті. Закарпатський діалект грубіший, твердіший. А ще наші закарпатці (говорю про тенденцію) спілкуються дуже голосно, і зі сторони тим, хто діалект не розуміє, може здатися, що закарпатці між собою постійно сваряться, кричать один на одного. Хоч насправді при цьому незрозуміло чому усміхаються (насправді закарпатські селяни з гумором, люблять у розмові «фіглювати» (літературною – «жартувати»).

Міф № 2

Говорити про закарпатський діалект важко і нема сенсу, бо чи не у кожному селі говорять своєю мовою, і самі закарпатці з різних куточків області чи з різних сіл між собою не розуміються. То ж про який єдиний закарпатський діалект можна говорити, коли насправді є багато різних закарпатських діалектів (говірок)

Це, звичайно, не те що перебільшення, але взагалі неправда. Почнемо з того, що насправді майже кожна національна мова має різні діалекти, між котрими часто можуть бути дуже значні відмінності.

Візьмемо, для прикладу, німецьку – там баварський діалект настільки відмінний, що у декого із мовознавців виникала думка, що баварський діалект – окрема германська мова. Але ж наявність різних діалектів і говірок у будь-якій мові не заперечує її існування, а, навпаки, тільки збагачує мову.

То ж і наявність у закарпатському діалекті різних говірок, кожна з яких має деякі відмінності, не заперечує існування єдиного закарпатського діалекту, а тільки робить його багатшим.

У той самий час було б цілковитою неправдою стверджувати, що закарпатці з різних районів під час спілкування не розуміють одні одних. Розуміють, і дуже добре. Діалект один, а відмінності зовсім незначні. Жителі одного району можуть не знати кілька слів, вживаних у іншому районі, не більше. Відрізняється вимова деяких голосних (дивись приклади вище), їх звучання, але про цю відмінність усі закарпатці знають і вона зовсім не заважає їм розуміти одні одних.


Так, наприклад, у Виноградові замість міжгірського «диви» – скажуть «никай» (а іршавські і мукачівські сільські жителі скажуть «позерай»), замість міжгірського «він го доуганят» (він його наздоганяє) у Виноградові скажуть «віун за ним утікать», замість «няню» звернуться до батька по-угорськи «опу», а замість «асфальтова дорога» скажуть «чиненик» (від загальнозакарпатського слова «чинити» – щось робити, майструвати), на наше «город» скажуть угорське «керт», але таких відмінностей буде не більше 10 – 15 лексичних одиниць (ну, може, 20, але мені здається, що 20-ти не буде).

Кожен закарпатський район чи частина району можуть мати ще кілька лексичних відмінностей, за якими можна впізнати жителів тої чи іншої місцевості, але, як правило, усі закарпатці більшість цих містечкових слів знають, навіть якщо їх не вживають. Так, жителі Воловецького району вживають тільки у них вживані слова «никус» (нічого, зовсім), хоч загалом закарпатці кажуть «нич»; і «докус» (цілком), хоч у цілому по Закарпаттю у цьому значенні вживають слово «доста» (наголос на першому складі). Міжгірчан можна впізнати за вживаними тільки ними формами «третый», «синый» (в усіх інших районах кажуть «тритій», «синій»). В Ужгородському районі кажуть «кильо» (скільки), в той час як більшість закарпатців кажуть «кілько» («кулько»), і «вельо» (багато), а в цілому закарпатці вживають слова «много» або «повно» (наприклад, «повно чиляди было ниська (нись, ныні) у селі» – «багато народу сьогодні було в центрі села»). Жителі нижньої частини Тячівського району і в деяких селах Рахівського вживають тільки цій території притаманне слово «мені гія» або «мені не гія» у значені «мені треба» або «мені не треба».

У той же час значна кількість закарпатських слів нічим не відрізняється від загальновживаної української літературної лексики:

Dialekt Ta Urkainska2

Міф № 3

Деякі автори статей заявляють, що раз лексичних, фонетичних і навіть граматичних відмінностей між українською літературною мовою і закарпатським діалектом так багато, то можна стверджувати, що це не стільки діалект, як окрема мова (русинська), котра, мовляв, ближча до західно-слов’янських мов (словацька і чеська). Деякі автори стверджують, навпаки, що закарпатський діалект ближчий до південно-слов’янських мов (сербська і хорватська, або сербо-хорватська).

Зразу хочу навести контраргументи, і дуже вагомі. Важливою ознакою західних і південних слов’янських мов і їх відмінністю від східно-слов’янських (українська, російська і білоруська) є принцип неповноголосся у перших і повноголосся у других. Так, у чехів, словаків, поляків, сербів, хорватів, словенців, болгар слова будуть неповноголосі: хлад, глад, млад, глава, врата, блато, злато, длань тощо, а в українців, росіян, білорусів відповідно холод, голод, молодий, голова, ворота, болото, золото, долоня тощо. І цей принцип поділу мов є визначальним. То ж тепер без підказок видно, куди належить закарпатський діалект: у нас теж кажуть у всіх говірках: холод, голод, молодий, голова, ворота, болото, золото, долоня. Тобто у нас  у закарпатському діалекті – повноголосся. Ну, а з трьох східних, звичайно, наш діалект найбільше співпадає не з російською і не з білоруською, а, без сумніву, з українською. То ж тут сумнівів бути не повинно.

І, нарешті, хочу висловити свої міркування щодо причин таких разючих відмінностей закарпатського діалекту від літературної української мови і від інших діалектів. На мою думку, наш діалект виріс із тої давньоруської мови, що і українська, і білоруська, і російська. Але російська найбільше змінилася під впливом уже згаданих галицизмів та інших запозичень, білоруська – під впливом полонізмів і литовської лексики, українська теж дуже відійшла від тої давньоруської найбільше під впливом полонізмів, а на території теперішнього Закарпаття маленька частина того давньоруського православного народу, відгороджена від своїх братів широкими Карпатськими хребтами, котрі у давні часи були не такими легкопрохідними, як тепер, зберегла у законсервованому вигляді старі архаїчні форми і старі лексичні корені давньоруської мови. Скажу, що на такі думки наштовхнуло мене читання давньоруських пам’яток (ті ж «Повість временних літ» і «Слово о полку Ігоревім») не в перекладі, а в оригіналі. Знання закарпатського діалекту якраз дає можливість розуміти набагато більше тих давніх слів і граматичних форм без перекладу. Звичайно, повторюю, що це тільки моє припущення.

Але вже не припущенням, а переконанням є розуміння того, що наш закарпатський діалект української мови є великим джерелом її збагачення, насичення живими струменями розмовної лексики, і є хорошим хранителем багатьох, уже давно забутих і втрачених у сучасній українській мові, архаїчних давньоруських лексем.


Щоправда, цікавим і невиясненим поки що є питання про те, як цей давньоруський діалект на територію нинішнього Закарпаття (і на територію українських поселень у Словаччині і Румунії) потрапив. Хто його сюди приніс? Який субетнос? Бо питання субетносу закарпатців ще менш зрозуміле, ніж питання закарпатського діалекту, хоч і з ним тісно пов’язане. Справді, закарпатці-українці – представники якого українського субетносу? Я не говорю про ті невеличкі частини закарпатців, котрі представляють субетнос гуцулів (верхня частина Рахівського району Закарпаття), лемків (Великоберезнянський район і частина Перечинського), і бойків (частина Воловецького району і кілька «прикордонних» до Львівської та Івано-Франківської областей сіл Міжгірщини). Питання полягає у пошуку етнічної приналежності основної, найбільшої частини закарпатських українців, котрі і не гуцули, і не лемки, і не бойки. А це жителі Іршавського, Свалявського, Тячівського, Хустського, Мукачівського, Ужгородського, Виноградівського і Берегівського районів і більша частина Міжгірського (крім згаданих вище кількох бойківських сіл цього району). Хто ми за субетнічною приналежністю? Адже загалом українці з різних регіонів є представниками відомих субетносів: подоляки, волиняни, буковинці, галичани, поліщуки, уже згадані гуцули, бойки, лемки… Колись радянські історики і етнологи, не знаючи, куди зарахувати або як назвати цей наш народ, придумали «виссану з пальця» назву «долиняни», котра не має ніякого відношення до субетнічності, а є просто географічною ознакою місця поселення цих людей – «у долині», внизу, на противагу гуцулам і бойкам, котрі переважно оселилися високо у горах, і є «горянами». Неупереджена і чесна з наукової точки зору відповідь на це питання ще чекає попереду.

 

Михайло Рошко, спеціально для Varosh

*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.

339 #
# закарпатський діалект # закарпаття