Думаю, що Іван Верхратський не образився б на мене, що позичив для назви колонки заголовок його книжки. Та й саму книжку я читав досить давно, позичивши її в Петра Часта, котрий мав оригінальні видання НТШ у Львові.
Інший великий галичанин Іван Франко насмілився написати: «Діалект чи самостійна мова? Найпустіше в світі це питання…»
Та й, зрештою, я не «Наша файта», не Шандор Мерявчик і не Веруна Кобулей, що вважають себе знавцями закарпатських говірок, далеко кращими, ніж Іван Панькевич, Іван Гарайда, Ласло Деже і Йосип Дзендзелівський.
Далебі я не знаю всіх тонкощів місцевих говірок, хоч мої пращури примандрували з Галичини ще на початку ХVIIстоліття. Я не кажу «вера Божа», навіть «на мого Бога», не кажу ні «ай», ні «гей»… Аби я був стовідсотковим русином, то мені при слові «картопля» треба говорити цілий синонімічний ряд. Отож правий був поет Марко Бараболя (чомусь Бараболя, бо в Трибушанах кажуть «ріпа») в своїй незабутній «Продукції язиков»: «Бо кидь пан із кавийгазу вийде в керт шейталовати, нем легет нікаким каком по-простацьки глаголати…»
Колись Іван Чендей безапеляційно посадив мене на незнанні північномарамороських говорів, хоч наші рідні села через два верхи. Відтоді я перестав хвалитися, що нашу бесіду я знаю добре. Письменник Олександр Сливка публікував зразок мови закарпатців початку ХХ століття: «роваш», «чевдарі»… Сливка родом із Золотарьова, працював у Дубовому. Той текст я зрозумів на половину, хоч мій батько говорив подібно: «Цурашня би ти з фатьовом».
Місцеві говірки – це цілий пласт призабутого, нерозпізнаного і втаємниченого. Призабутого чи й назавжди віджилого разом з тими речами, які пішли в небуття.
Є в Закарпатті прізвище Вудмаска, мало хто здогадається, що це з ткацької термінології. Кафедра української мови Ужгородського університету спеціалізувалася на діалектології: не тому, що її очолював відомий славіст і діалектолог Йосип Дзензелівський, ще давніше Степан Бевзенко. Кожен викладач мав свій напрям дослідження: Кирило Галас – топонімію Закарпаття, Михайло Сюсько – зоонімію, Павло Чучка – антонімію, Василь Лавер – фразеологію, Іван Сабадош – ботанічну номенклатуру, Василь Добош – синтаксичні конструкції турянських говірок. Петро Лизанець, уродженець Ізвора (румунізм на Свалявщині) вивчав українсько-угорські запозичення. Тільки закарпатці мають і досі в своєму активі вливання нікому незрозумілої мови в Європі. Через ті запозичення (головно лексичні) вони вже на 25% знають угорську.
Окрему групу складають раритетні діалектні словники, що видані окремо або в додатках наукових праць, або в літературно-художніх виданнях. А також двомовні словники Ласло Чопея й Олександра Митрака, де зафіксовані вівчарська, бокораська лексика говорів Закарпаття. Надзвичайно цікаве дослідження в угорській славістиці займає праця Ласло Деже «Деловая письменность русинов ХVІІІ века», де зареєстровані такі слова, що невідомі молодим угромовним людям, наприклад «ґоз» у значенні бур’ян. У «Глаголниці» Антонія Годинки зареєстровано одне еротичне й улюблене всіма нами дієслово «є…ти».
До приходу росіян закарпатці матюкалися мало, але страшенно кляли, особливо мараморощани.
Найфундаментальнішою лексикографічною працею є словник Миколи Грицака, досі не оприлюднений, його картотека хіба лексикографічна пам’ятка.
Діалектизми створюють колорит, але їх проблематично інтегрувати в поезію естетського класу. В народно-поетичній творчості вони ще сяк-так побутують, а от поезія на якійсь чистій говірці звучить кумедійно, смердить побутовщиною. Тому й Василь Довгович, наш священик і храмостроїтель, наш академік, поряд з латиномовноми, угромовними панегіричними віршами удостоївся написати тільки 18 віршів рідною золотарівською говіркою.
І далеко не пікниця, шовдар і дзяма є візиткою нашої лексичної самобутності.
Лісничий Віктор Симканич сказав мені таке слово з лісорубської лексики, що я, будичи сином старого закарпатського бутиняша-лісоруба, його не знав. І це ми з Віктором обидва з діда-прадіда закарпатці!
І коли комерційне радіо «Єден» пропагує говіркові елементи типу «но сесе ай», то воно добре. Хоч я не говорю «єден», але кажу «Складай уєдно, не удвоє».
Двадцять членів Шевченківського комітету голосували за мою «Луйтру в небо». Це слово змушений був вимовити й непартливий тодішній Президент України при врученні. І тоді в мені заговорив закарпатський гонор, кедва.
Краще берегти ту нашу предківську спадщину й не витворювати з неї мікромови. Бо й говірка має бути природня й автентична.
Я студентом слухав нашого великого Федора Манайла, в котрого була дивовижна бережанська говірка. Мало хто з митців так умів по-домашньому говорити. Є таке старе закарпатське слово «в домашности».То хай і наші молоді й старі краяни будуть також «у домашности»!
Петро Мідянка, спеціально для Varosh
*** Цей матеріал опубліковано, як авторська колонка, відтак редакція Varosh може не розділяти погляди та думки, які автор висловив у даній публікації.
