Олександр Мавріц майже 2 місяці, як звільнений із лав ЗСУ – поранення, тривале лікування в кількох госпіталях та віковий ценз «відпустили» його додому з передової після півторарічної служби у війську. Він – провідний актор Закарпатського обласного музично-драматичного театру, відомий широкому колу кіноглядачів також за ролями у кінофільмах «Червоний», «Іловайськ 2014», «І будуть люди», а тепер іще й «Довбуш».
На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Олександр Мавріц у перші ж дні пішов до військкомату, ставши на захист країни. Брав участь у боях на Бахмутському напрямку, був поранений, три місяці провів по госпіталях, де й зустрів своє 60-річчя. Але прем’єру «Довбуша», де Олександр Мавріц зіграв одну з ролей, актор зустрічав уже вдома: опинившись після тривалого лікування спершу знову на позиціях, звідти після звільнення він повернувся вже на рідне Закарпаття.
Ми зустрілися з Олександром Мавріцем саме коли «Довбуш» йшов у кінотеатрах. Говорили про війну і героїзм, про безповоротні коштовні людські втрати, про «гримаси долі» і зустрічі на бойових позиціях зі старими знайомими і, звісно, про театр і кіно як явища.
— Пане Олександре, ви давно повернулися додому з фронту? В театр уже також повернулися?
— Із ЗСУ мене звільнили майже як 2 місяці. У зв’язку зі сімейними обставинами, я зараз проживаю у рідному Довгому. У штаті Закарпатського обласного музично-драматичного театру числюся, звісно – мене поновили після повернення. У нових виставах я поки не задіяний, а попередні пропозиції мені були не до душі.
Зустріч зі студентами та викладачами Академії культури і мистецтв. Фото зі сторінки Департаменту культури Закарпатської ОВА
У жовтні мають розпочатися зйомки нового сезону одного з серіалів, у якому маю лінійну роль. Від кількох пропозицій зйомок довелося відмовитися – мушу перебувати в Довгому, доглядаючи за батьком, тож важко підлаштувати графік репетицій. Сподіваюся найближчим часом розв’язати питання з організацією часу, аби мати змогу повернутися до регулярних репетицій.
— Ви ж мобілізувалися одразу від початку широкомасштабного вторгнення?
— Після вторгнення росії 24 лютого 2022 року я добу не відходив від телевізора, слідкуючи за новинами. І вирішив, що ще одну таку не переживу.
—Тим більше, що мені тоді ж передзвонили з військкомату – звіряли списки мисливців, які мають зареєстровану зброю. Ну, я і сказав, що сам прийду до них, пішов у військкомат 26 лютого. Там ми зустрілися з нинішнім директором Закарпатського обласного муздрамтеатру Рудольфом Дзуринцем – випадково, не домовлялися попередньо. У військкоматі подивилися на мій вік, кажу – я ще маю пів року.
Нас записали до лав тероборони. Місяць ми не вилазили з полігону, готувалися. А потім нас відправили на Попасну, де приєднали до 24-ої бригади.
— Я пам’ятаю те фото, на якому ви з Рудольфом Дзуринцем у військових однострях – письменник і волонтер Андрій Любка проілюстрував ним збір на авто для вашого підрозділу.
— До речі, той куплений джип дуже скоро врятував нам життя – ним нас евакуювали з позицій під час обстрілу. Гроші на авто тоді зібрали дуже швидко, за 4 дні. Гурт «Даха Браха» перерахував одним донатом на збір 1 тисячу євро, я був у шоці.
Рудольф Дзуринець і Олександр Мавріц. Фото зі сторінки Андрія Любки у ФБ
Андрій Любка пригнав джип у Краматорськ, за ним їздив Рудольф, я був на завданні, тож тієї автівки навіть не бачив, не знав, як вона виглядає. І коли нас на позиціях почали «крити», і ми з Василем Дзуринцем – двоюрідним братом Рудольфа – почули звуки авто, подумали, що це росіяни наближаються. Залягли в засаді, за урвищем, а, побачивши джип, вважали його ворожим і вже готувалися стріляти. Насправді ж це їхав наш командир – забирав бійців з позицій. Добре, що він завчасно нас побачив, зупинився, і, блимнувши на попередження фарами – повільно вийшов з авто. Нам аж відлягло: свої! Ще не вистачало б на нервах перестріляти одне одного.
— До повномасштабного вторгнення велика частина українського суспільства не вірила чи не хотіла вірити, що буде велика війна. Для вас вона також була несподіваною? Питаю про це з огляду на вашу участь у фільмі «Іловайськ 2014» і спілкування з вояками батальйону «Донбас».
— Ні, я не думав, що така велика масштабна агресія можлива. Хоча фільм «Іловайськ» дав повне розуміння, що вже тоді у нас тривала війна. У фільмі знімалися всі бійці батальйону «Донбас», які вижили, вийшли з оточення та повернулися з полону. На етапі підготовки ми впродовж місяця жили в наметах, вони нас тренували і розповідали про своїх побратимів, які полягли в боях за Іловайськ, про те, як був розстріляний «зелений коридор», як усе було насправді…
Зустріч зі студентами та викладачами Академії культури і мистецтв. Фото зі сторінки Департаменту культури Закарпатської ОВА
До речі, зараз бійці тодішнього батальйону «Донбас» – знову на передовій, ми випадково зустрілися з їхнім командиром біля Попасної. Я тоді був за кермом, ми їхали з хлопцями, і з нами поїхав один із нацгвардійців, які стояли неподалік. Ми розговорилися, він зауважив, що моє обличчя йому знайоме і згадував, де міг мене бачити. Так ми вийшли на обговорення фільмів, я згадав «Іловайськ 2014», і виявилося, що в його роті служить велика кількість бійців батальйону «Донбас», з якими я познайомився на зйомках фільму. І ми ж із ними стояли зовсім поруч! Ось такі «гримаси долі», як то кажуть.
— В інформаційному просторі можна знайти дуже мало коротких скупих згадок про те, що на війні ви дістали поранення.
— Мене поранило під час обстрілу під Попасною, після чого довелося три місяці провести по госпіталях: спочатку – у Бахмуті, звідти мене перевели в Павлоград Дніпропетровської області, потім – Дніпро, Вінниця і наостанок – ужгородський госпіталь, який був уже шостим. Свій ювілей я зустрів саме у госпіталі…
Зустріч зі студентами та викладачами Академії культури і мистецтв. Фото зі сторінки Департаменту культури Закарпатської ОВА
Після лікування повернувся в Краматорськ, куди відвели наш підрозділ. І ще близько 2 місяців чекав на документи на звільнення. Мені пощастило: мене поставили на ноги, я повернувся додому живим. Але ж я і життя пожив, і щось у житті бачив, тоді як на фронті зараз гинуть зовсім юні, молоді хлопці.
Ми коли з уже згадуваним командиром нацгвардійців їхали, він розповідав: розумієш, у 2014 році моєму сину було 10 років, я пішов на війну, щоб потім йому не довелося. Відтоді минуло 8 років, і тепер уже мій син пішов воювати. І у війні загинув…
Я тоді й собі подумав, що моєму сину зараз 15 років. І якщо ми тепер не виборемо свою правду і своє право на існування, за кілька років виборювати їх, цілком можливо, доведеться моєму сину.
Хоч він, до речі, й каже, що хоче бути військовим – планує вступати на навчання у військовий ліцей.
— Символічним видається те, що ви стали до зброї, маючи важливий досвід зйомок у серйозних історичних фільмах про важкі для України випробовування, пов’язані з колоніальним минулим, зокрема, «Червоний», «І будуть люди».
— Мені в цьому плані, можна сказати, пощастило. До речі, з фільмом по Дімарову вийшла цікава історія: я початково був затверджений на роль іншого персонажа – Свирида Івасюту, якого потім грав Віктор Жданов, тоді як він мав грати мого Михайла Гайдука. Ми тоді зустрілися зі Ждановим на режисерських пробах, він каже: «О, мені твій персонаж більше подобається». А мені персонаж Гайдука якраз був дуже до душі. Ми й вирішили спробувати помінятися, з тим і прийшли до режисера. А після режисерських проб нас із Віктором уже й поміняли ролями. Деколи режисери йдуть на такі рішення, почасти – через лояльність, почасти – від розуміння, що коли актор грає роль, в якій почувається органічно, то й персонаж зрештою виходить харАктерним, об’ємнішим, повнішим. Мені Михайло Гайдук дуже імпонує – рішучий, твердий, принциповий, справжній воїн.
Нині, оглядаючись назад, тішуся, що зробив вибір саме на користь «І будуть люди», коли довелося визначатися. Тоді одночасно з пропозицією на цей проєкт я отримав запрошення на інший серіал – «Сага». Проби пройшов і туди, і туди, але вони мали зніматися паралельно; поєднувати зйомки я б не зміг, тож довелося обирати. «І будуть люди» був мені внутрішньо ближчий. І тема важлива, складна – зміна режимів, становлення радянської влади, спротив аж до загибелі невпокорених українців, Голодомор…
— У цій стрічці вражає, зокрема, й те, як тоді багато українців повірило радянській владі. Тепер, крізь роки, ця довірливість дуже тригерить…
— А зараз хіба, в багатьох випадках, не так? Безсумнівно, що після масштабних ракетних обстрілів багато хто щось переусвідомив. Але ж до початку широкомасштабного вторгнення стільки українців вірили у хороших росіян, у дружбу з ними. І нині, на жаль, є ті, кого бомби не переконали.
Ми коли були на Донбасі, дивувалися, скільки людей відмовлялося евакуйовуватися, ми їм кажемо – їдьте звідси, тут будуть жорстокі бої, а вони сиділи по підвалах, чекали руський мір. Дочекалися…
Кадр із фільму “Червоний”
Та й що ходити далеко – тут у нас під боком є такі: он днями затримали у Мукачеві адепта руського міра, дитячого письменника, на секундочку. Тому зарано говорити, що всі все усвідомили.
— Наразі останнім фільмом, в якому ви знялися, став «Довбуш». Неймовірного розмаху робота, справжній український екшн, який вартий того, аби показати його всьому світу.
— О, так, коли «Довбуш» вийшов у прокат, стало зрозуміло, що недарма було витрачено стільки часу, сил, нервів та енергії. Кінострічку ж почали знімати ще у 2018 році, і, хоч загалом було всього 100 знімальних днів, дуже довгим був період постпродакшна, озвучки, корекції, ковід сильно загальмував процес. А потім заплановану на 2022 рік прем’єру зірвала повномасштабна війна.
Торік навесні, вже коли я був у війську, мені дзвонив режисер Олесь Санін – треба було переозвучити буквально одну фразу мого персонажа Штефана. Там був брак у сцені – чи то пес загавкав, чи що. То я тоді відпрошувався у командира і їхав до Івано-Франківська: під Києвом саме йшли бої, тож студія евакуювалася на західну Україну. Я тоді швидко переозвучив потрібне й повернувся у розташування. І ось з того часу минув іще понад рік, і нарешті «Довбуш» дійшов до глядача.
— А ви загалом дивитесь сучасні українські фільми? Як в цілому оцінюєте рівень нинішнього кінематографа?
— Зараз у селі не дуже маю технічно змогу дивитися повний метр. З останнього, що бачив – «Памфір», дуже гідна професійна робота. Чекаю на вихід «Королів репу». Також у планах – перегляд «20 днів у Маріуполі».
— Українське кіно, очевидно, стає кращим, якіснішим. Це стосується й акторської підготовки, і з точки зору візуальних, сценарних підходів та рішень.
— Один лише Сергій Михальчук – оператор «Довбуша» – чого вартий. Він, до речі, зараз воює у 68 окремій єгерській бригаді ім. Олекси Довбуша. І саме в цій бригаді відбувся перший показ цього фільму, можна сказати – в окопах. Сергій Михальчук – фантастичний, на майданчику повсякчас був такий врівноважений, делікатний, толерантний. Ніколи б не подумав, що він піде воювати, а зараз, хлопці розповідають, він на передовій творить чудеса.
— Ви кажете, що ніколи не думали, що кінооператор колись піде воювати. А хіба про себе думали колись, що підете?
— Та ні, звісно, що не думав. Навряд хтось із цивільних, та ще із представників творчої чи мистецької сфери, приміряв на себе в думках ролі солдатів. Ніхто не народжений для війни, для того, щоб битися на смерть. Ніхто не заслуговує бачити, як гинуть його побратими, молоді хлопці, у яких ще все життя попереду.
Зустріч зі студентами та викладачами Академії культури і мистецтв. Фото зі сторінки Департаменту культури Закарпатської ОВА
— Після звільнення з війська ви підтримуєте зв’язок з побратимами?
— З багатьма зв’язок втратив – хтось позмінював номери, погубивши телефони в посадках. Я, до речі, свій телефон теж десь там втратив. Когось намагаємося з Рудольфом Дзуринцем тримати «в полі зору». А так… Чекаємо перемоги, сподіваємося на якнайшвидше завершення війни. Хоча, мені здається, до цього ще не близько, дай Бог, щоб наступного року вирішилося.
Зараз на фронті важко: техніка є, а людей не вистачає. В перші місяці великої війни було навпаки: довжелезні черги у військкомати, але – біда з озброєнням. Пам’ятаю, ми сиділи в окопах, заради цікавості рахували: зафіксували співвідношення 26 прильотів у наш бік і лише 4 – відповідь за нашого боку. Зараз озброєння є, але людського ресурсу мало. Постійно йдуть розмови про те, що воїнів треба берегти. Але як це – берегти? Вони вже більше півтора року у війні, багато хто повернувся у стрій після поранень і контузій, вони виснажені психологічно, морально і фізично, їх не берегти треба, а ротувати й міняти… Але ж бачите, про це мова не ведеться…
— Після такої тривалої перерви в акторській роботі, як зараз ви відчуваєте, де вам комфортніше: в театрі чи в кіно?
— Важко так сказати, бо ж усе відносно. Театру мені, направду, зараз дуже не вистачає. Театр – це живе спілкування, наповненість, обмін енергією. Разом з тим, цікавий проєкт у кіно, гарна історія, якась потужна роль, харизматичний персонаж – теж неймовірно класно.
Кадр із телесеріалу “І будуть люди”
Втім, якби зараз довелося обирати – хороше якісно кіно або хороша вистава в театрі, – думаю, що обрав би кінозйомки. Тим більше, що й у театрі зараз не хочу грати хоч би що, аби лише вийти на сцену.
Не люблю беззмістовних пустих вистав, оце модне зараз – з нецензурною лайкою, дешевими приколами, низькопробним гумором – це не моє.
Розумію, що воно приносить гроші, що режисери орієнтуються на глядача. Але для мене це ніщо інше, як шлак: глядач після таких вистав виходить із зали і вже за кілька хвилин забуває, що він дивився. Я не хочу в цьому брати участь.
— Колись в інтерв’ю ви розповідали, що актором стали випадково, адже спершу хотіли вступати на музичний відділ. Також читала, що свого часу ви грали гітарі. Музика зараз присутня у вашому житті? Що загалом ви слухаєте на дозвіллі?
— Так, я грав у школі на гітарі: брат навчив азів музичної грамоти перед тим, як ішов в армію, а коли повернувся зі служби, я вже з інструментом був «на ти». У школі ми навіть свій гурт зібрали, виступали на вечорах, на концертах, грали на випускному. Однак після завершення школи я ж узагалі не думав про те, куди вступати. Ми з друзями, поки батьки по роботах, «росли на вулиці» – річка, ліс, стадіон, карти, гітара, тусовки – яке навчання?
В училище мене привів брат, але позаяк на музичному відділі був перебір, та й музичну школу я не відвідував, то пішов на режисерський відділ. Це був останній курс Всеволода Майданного, саме він познайомив мене з театром і його магією. Після навчання я спочатку кілька років працював в обласному театрі ляльок «Бавка», а відтак прийшов у Закарпатський обласний музично-драматичний театр. Весь цей час, так чи інакше, музика була і є в моєму житті. В деяких виставах мої персонажі навіть грали на сцені на фортепіано.
Слухати люблю рок, блюз, джаз, класичну музику. Свого часу був фанатом Pink Floyd, і досі, якщо чую гітарні партії від Девіда Гілмора, пробирає до мурах. Але зараз не все можу слухати, деяка музика ятрить все всередині, здіймає з глибини спогади і може завести в такі емоційні хащі, що краще не треба. Це стосується не лише музики – деколи може вплинути якась, здавалося б, незначна деталь чи слово, діаметрально міняючи настрій і викликаючи флешбеки. Це не залежить від мене, воно відбувається саме собою. Може, з часом це пройде, побачимо.
Загалом я вже потроху адаптовуюся до цивільного життя. Спостерігаю, як тут, на умовно мирних територіях, люди звикли жити на фоні безперервної війни: наче дві паралельні реальності. Зрештою, людина здатна адаптуватися до всього – звикаєш навіть до життя під обстрілами в окопах. Головне – ні на мить не забувати, що боротьба за наше виживання триває. І що хтось за наше майбутнє віддає найцінніше – своє життя.
- Погляд збоку. Анна Стожко про можливості для Закарпаття стати по-справжньому надійним тилом
- 10 неочевидностей про Ужгород та Закарпаття очима немісцевої людини
- Маршрут: Харківщина, Росія, Литва, Чехія, Словаччина, Ясіня. Історія Людмили Шевченко
Тетяна Клим-Кашуба. Varosh
Фото – Карл Смутко (архівні), зі сторінки Андрія Любки у ФБ та з зустрічі зі студентами та викладачами Академії культури і мистецтв
(сторінки Департаменту культури Закарпатської ОВА)
Читайте більше про людей, які надихають, в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
