“Я вас чекала. Спеціально нині не пішла плести сітки, бо ми ж домовлялися”, – каже мені Таїсія Прокопівна. Ця 70-річна пані дуже жвава, активна, випромінює море енергії та впевненості. Відразу й не скажеш, що ця жінка 7 місяців була в окупації, що її відправили “на підвал”, морили голодом, що вона пережила смерть чоловіка та втрату дому. Ця жінка бачила стільки горя, що й на три покоління вистачить, але її це не зломило.
Наша розмова починається з двох питань: якою мовою будемо говорити та чи залишиться жінка у розповіді анонімною. “Мені трохи важко говорити українською, але після всього пережитого – не можу чути російську. Мене вивертає від неї. Уявляєте? Я жила у селі, яке межує з Росією. Там всі говорили російською, там і росіян багато жило. Але зараз не можу чути їхню мову, – відповідає жінка. – Мені нічого боятися, ви можете так і написати. Тому не треба анонімності”.
Таїсія Прохорова 52 роки пропрацювала у Харківській обласній психіатричній лікарні №1, що розташовується у селі Стрілеча. Цей заклад знаходиться на українсько-російському кордоні. І від села однаково близько як до українського Харкова, так і до російського Бєлгорода. На межі між країнами, коли городи селян впираються у російський кордон, а трохи поблукавши селом можна опинитися в іншій державі, жила й працювала пані Таїсія. 24 лютого саме через їхнє село йшли колони військової техніки захоплювати Харків.
Таїсія Прохорова
Початок великої війни
“Ми зразу відчули все це. Було щось страшне. Я чула і бачила ці страшні чорні вертольоти, вибухи, чула, як падають бомби. Відразу ж набрала дітей і кажу: “Тікайте, бо в нас почалась війна”. А донька відповіла: “Мама, у нас теж”, – так згадує ніч 24 лютого Таїсія Прокопівна.
Її донька та зять на той момент жили в Харкові. Олена – донька – працює медиком, а її чоловік – військовий. Цей фактор надалі сильно вплине на долю пані Таїсії, адже про те, що зять – військовий, знало усе село. І колаборанти про це розповіли російським окупантам.
“У нас через село йде одна з доріг з Бєлгорода на Харків. Саме цією дорогою йшли колони військової техніки. Наш будинок поруч з трасою на Харків, і я бачила ці машини, танки, ракетні установки. Почала рахувати. Дорахувала до 500 і подумала: “Бідний Харків, що ж там буде?”.
Жінка висилала зашифровані смс-ки своїй доньці та внучці. А ті передавали інформацію зятю – підполковнику ЗСУ. Він боронив Харків і був одним з перших, хто через 7 місяців деокупував село Стрілеча.
У першу ж ніч село окупували. Частина військових залишилась там, а техніка і жива сила рушили в сторону Харкова. Жінка з важкохворим чоловіком не хотіли евакуйовуватися в Росію, а їхати в Харків уже не було змоги. Тому вирішили залишитися в селі під окупацією.
Психіатрична лікарня. Блокпост. Автомат
На той час у психіатричній лікарні у Стрілечій було майже 800 пацієнтів. Дуже швидко персоналу поменшало, і замість 4-5 медпрацівників на зміну виходила лише Таїсія Прокопівна з колегою. А іноді й сама.
Психіатрична лікарня у Стрілечій. Фото: Радіо Свобода
“80 людей на одного санітара – це дуже важко. Але ми старалися, кормили їх, поїли. Вдома готували їсти, щоб пацієнтам принести наступного разу, – згадує жінка. – На території лікарні стояв блок-пост, а ми ходили на роботу по перепустках.
Одного разу я купила дві трилітрові банки молока. І не встигала віднести їх додому, то взяла з собою на роботу. А вони тяжкі, тому несла, перепочиваючи. Солдат побачив, що я щось громіздке несу, наставив на мене кулемет і велів показати. Гадав, певно, що я вибухівку несу чи що?”.
Ліків для пацієнтів дуже не вистачало, але окремі препарати вдалося випросити зокрема й у молодого лікаря окупантів. Він сказав, що сам із Санкт-Петербурга.
У місцевій школі російські солдати влаштували шпиталь. Там лікували своїх поранених, а у психлікарню віддали лише одного окупанта, у якого були ознаки психічного захворювання.
“Перед тим, як допустити до роботи, вони ходили, перевіряли усіх хворих, дивилися, чи пацієнт – не АТОшник. Поводили себе дуже жорстоко. Це було страшне”.
Частина пацієнтів не зуміла пережити стресу від окупації. Росіяни вивозити їх на територію росії не збиралися, медикаментів та медпрацівників було замало, тому люди почали помирати. Працівники госпіталю, які залишилися на роботі ховали їх на території лікарні. На кожній могилі робили таблички з іменем померлого. “Нам це було важливо. Адже якщо родичі будуть їх шукати, то хоча б так вдасться ідентифікувати”, – каже пані Таїсія.
Згодом, після деокупації села, українські військові з медиками вивозили пацієнтів цієї психлікарні. Точніше, тих, хто пережив окупацію. Російські військові відразу після втечі, почали бомбити Стрілечу. Тому під час евакуації пацієнтів 2-х хворих поранили, а 4-о медиків – загинуло.
Прошу пані “на підвал”
У селі й околицях виявилося багато колаборантів. Колишній голова Липецької сільської ради, а на той момент – місцевий депутат Олександр Федоренко, добровільно перейшов на бік ворога й очолив окупаційну адміністрацію. До речі, він втік в Росію, а згодом повернувся в Україну, де його затримали й нині судять, як колаборанта. А ще був сусід Таїсії Прокопівни – місцевий підприємець-перевізник, місцеві поліцейські, які охороняли офіцерів-окупантів та місця, де тримали й катували українців, директор місцевої школи, окремі сільські депутати і т.д. У такому середовищі мати проукраїнську позицію означало ходити по лезу.
“У мене поруч жив підприємець. У нього були маршрутки, які їздили до Харкова. Так і він пішов служити рашистам, і його дружина, і її сестра. Вона, до речі, роздавала пайки місцевим, бо ж купити нічого не можна. “Боже мой, ви нє прєдставляєтє как ми с мамой ждали Россию, я с дєтства мєчтала”, – сказала вона мені. А коли дізналася хто я, то відразу замовкла. Бо вже в окрузі знали, що у мене проукраїнська позиція”, – згадує жінка.
Затримання пані Таїсії було питанням часу. Невдовзі, до неї заявилися військові з обшуком. Причину не назвали, але шукали зятя-військового. Нічого і нікого не знайшли, але помахали перед жінкою пустим листком паперу А4, який лежав на комоді й заявили, що це якийсь документ із військкомату.
Фото ілюстративне
“Звісно, що це була брехня, але ж вони прийшли не істину шукати, а затримати мене. Вони мене погрузили в машину, і повезли на підвал. “Посідіш, бабуля”, – сказав мені військовий. Вони кинули мене у цей підвал. Там сиділо 25 осіб. Чоловіки, жінки. Чоловіки курили у малому приміщенні. Я у житті ніколи не курила, а тут усе в диму. Здавалося, що просто плавились мізки від того диму”, – розповідає пані Тая.
Через 5 днів на підвал привезли ще одну жінку – лікарку Тетяну з Харкова. Вона приїхала перед вторгненням з чоловіком до батьків у село. Тут потрапили в окупацію. Сусід доніс, що подружжя передає інформацію ЗСУ і їх теж забрали “на підвал”.
“До речі, вона теж медик, умнічка така, психологічно дуже сильна жінка. Я дуже хочу її знайти. Ми були лише дві жінки, а решта – чоловіки. З нами ще більш-менш нормально поводились, а от хлопців звозити із сусідніх сіл, переважно це були АТОшники. На моїх очах через них пропускали струм. Під’єднували дроти до мізинців і били струмом, – розповідає жінка. – Потім одного, Сергія, так побили дубинками, що поламали ребра. Він дуже стогнав”.
Фото ілюстративне
Чоловіка Тетяни, лікарки, яка теж потрапила на підвал, катували. Його так і не повернули до полонених. І як склалася їхня доля – не відомо. Багатьох хлопців, який мучили колаборанти та російські військові, відвезли в Росію. Самій Таїсії Прохоровій пощастило більше. Через 12 днів її відпустили. Вона так і не сказала нічого про зятя. А зрештою, що вона розповісти, якщо прямого зв’язку із зятем – не мала.
“Мене не били, певно тому, що я стара. Але морально сильно давили. Брали на допит і кричали, потім приходив інший рашист, розпитував і знову кричали. І так по колу. Медичної допомоги не було, їсти давали якусь кислу капусту з оцтом, що аж обпікало. Це був жах”, – згадує жінка.
За 12 днів жінка схудла на 10 кілограмів. Хоча й до того була тендітною та зовсім не високою. Вона ледь дійшла додому і кілька днів просто відлежувалася і приходила до тями. “Я дуже хотіла помитися, змити із себе усю ту грязь: у прямому і переносному сенсі”, – згадує пані Таїсія.
Згодом вона дізналася, що окупанти проводили ще кілька обшуків, поки жінка була заручницею. Забрали усю техніку: ноутбук, телефон, планшет. А ще забрали ресторанний посуд, який привезли на зберігання друзі родини. Ще до Великої війни, в часи ковіду їм довелося закрити ресторан в Харкові. І весь дорогий посуд довелося кудись перевезти. Прохорові запропонували свій гараж. А під час окупації все забрали “луганські бойовики”.
“Повірте, найгірші, найжорстокіші були луганські бойовики, які прийшли з росіянами. Вони над усіма знущалися, обкрадали. Жахливі люди”, – пригадує Таїсія Прокопівна.
Вдала і невдала втеча в росію
Коли у перші години 24 лютого 2022 року Харків почали обстрілювати, то донька і внучка пані Таї вирішили покинути місто. Вони поїхали до бабусі з дідусем. Гадали, що там будуть у безпеці. Та спокійно дістатися Стрілечої не вдалося. Напівдорозі зустрічалися колони російської техніки, нікого не пускали в жодну зі сторін. Тому жінки фактично застрягли між двома арміями. Пані Таїсія знала про план дівчат приїхати в село і дуже сильно переживала. Тоді українські мобільні оператори там уже не працювали й зв’язок був втрачений. Вона просила допомоги у місцевої влади. У результаті їх вдалося розшукати. Після тижня поневірянь та пересидок в іншому селі, жінки дісталися Стрілечої. Та згодом виплив фактор “дружини та доньки українського військового”.
Фото ілюстративне
“Наше село ніхто не обстрілював. Росіяни його захопили, тому не бомбили, українці не стріляли, та й воювали на околицях Харкова. Тому ми мали певний спокій. Особливо, коли дівчата таки дістатися дому. Та скоро мені одна з сусідок сказала: “Будь астарожна, у тєбя же зять ваєнний, а тут дєвачкі прієхалі” Та коли це сказала й інша людина, а потім третя, я запанікувала. Прийшла і сказала, що вони мусять втікати. А куди їхати? Тільки в сторону росії. Тоді сформувалася колона із машин і їм вдалося виїхати”, – говорить пані Таїсія.
Жінки переїхали кордон, потрапили на Бєлгородщину, а відтак поїхали на кордон однієї з балтійських країн: “Вони зібрали документи, свої речі, свою маленьку собачку і поїхали через Росію. А там через Прибалтику поїхали. І дісталися Німеччини”, – каже жінка.
До речі, зараз родина повернулася в Україну. Відразу після деокупації села Таїсію Прокопівну з чоловіком Василем Миколайовичем зять перевіз у Харків. Туди ж повернулася донька з онучкою.
Жінки виїхали самі, хоча пропонували вивезти й дідуся з бабусею. Тоді літня пара відмовилась. Переживали, як дорогу перенесе Василь Миколайович. Згодом, після 12 днів “на підвалі”, пані Таїсія таки захотіла виїхати. Вони з чоловіком намагалися повторити шлях доньки й через Росію та Балтику дістатися Німеччини, де на той час була частина родини.
“Тоді, щоб виїхати треба було отримати дозвіл. Я, чесно, думала, що треба до дітей поїхати. Були такі думки. Але дізналася, що невиїзна. Там було приміщення, де були оці луганські. Серед них командир із позивним “Граніт”. Він мене за шкірку взяв і сказав: “Ти у нас на кантролє, в общєм – не виєзная”. А ще там були наші українські поліцейські, які працювали уже на росію. Вони з тими луганськими пили, їли разом, охороняли їхню базу. Потім всі повтікали”, – каже жінка.
Раптова деокупація
“Я була на нічному чергуванні. Це були десь 10-ті числа вересня, і до мене прийшов рашист військовий і сказав: “Бальних нікаво не випускайтє на прогулку. Я сказав нє випускайте, будут бомбіть”. Я обурювалася, що у мене розпорядок і я людей маю вивести на прогулянку, але він заборонив. А зранку я вийшла на вулицю і аж дихати стало легше. Вони за ніч всі втекти: і військові, і колаборанти”, – згадує пані Таїсія.
Якраз у той час українські військові мали шалений успіх на харківському напрямку. Села й містечка звільнялися з якоюсь неймовірною швидкістю, а росіяни втікали так, що часто покидали техніку та боєприпаси.
Фото деокупації від Deepstate
Звісно, що Стрілечу українські військові не бомбили. Тому, коли пані Тая зустріла юнаків у формі й спитала: “Ви хто?”, то не могла повірити, що це наші військові. Розплакалась з радості й запропонувала кавуни. Того року баштани вродили дуже файні, розміром з відро. А коли нарвала, то ледь дотягла.
За кілька днів у село приїхав зять, з групою для евакуації пацієнтів. Він майже примусом вивіз тещу з тестем. “Я ж була впевнена, що село звільнили й все скоро й війна закінчиться. Росіяни ж втекти. А зять казав, що росіяни Стрілечу будуть бомбити й треба їхати. Я не хотіла. Треба ж до зими готуватися. Куди їхати. Та він майже за шкірку взяв і у машину посадив. Привіз нас з чоловіком до себе у квартиру в Харків, а сам поїхав далі працювати, воювати”, – каже жінка.
Василь Миколайович після переїзду в Харків прожив не довго. Пів року тому чоловіка не стало. Відтоді розрада – це спільна справа. Жінка з десятками інших харків’ян та переселенців з усієї області плете сітки для військових. Ходить туди майже як на роботу.
Фото ілюстративне
“Тут я знайшла своє духовне щастя. Тут спокійно, тут мої однодумці. Мені не треба нікому доказувати, що мед солодший і добріший для мух, ніж, ви розумієте, що. Дякую внучці, бо це вона мене напоумила йти в колективи та плести сітки. Чесно, я не думала, що проживши стільки років у власному домі, у власне задоволення, я побачу ще й страшну війну. Але вже так сталося, то мушу докладати зусиль, щоб ми перемогли й зупинили цю навалу”, – зізнається Таїсія Прокопівна.
До війни жінка з чоловіком мали гарний сад, вони робили домашнє варення та наливки, які так любила уся родина. Їхній заміський будинок був острівцем раю що для старшого покоління, що для молоді. Нині будинок і сад частково знищені російською артилерією. Господарство частково розграбоване. Та і я, і пані Тая віримо, що сади Прохорових ще зацвітуть, будинки відбудуються, а Стрілеча буде мирним, спокійним місцем під захистом українського війська.
Роман Сов’як для Varosh
Фото співрозмовниці, Аркадія Шиншинова та з відкритих джерел
