Часто військові звертаються до цивільних із проханням допомогти зі зборами на дрони, тепловізори чи інші мілітарні речі. І здебільшого після донату цивільна особа відчуває полегшення, що теж долучена до перемоги над росіянами.
Водночас самі військові кажуть, що це просто додатковий внесок у власну безпеку цивільних, звісно, що він цінний, та реальну ціну спокою у тилових містах часто не розуміють. І цю найвищу ціну платять наші сили оборони. Яка ж вона – вартість нашого спокою – спробували дізнатися у розмові з двома військовими: кадровим офіцером та мобілізованим чоловіком.
Коли я взявся писати матеріал про ціну спокою у цивільних містах, то гадав, що військові передусім розкажуть про відмову від комфорту, важкість побуту, життя за чіткими правилами, про власну неготовність до війни чи про якісь матеріальні речі, які доводиться самому купляти чи просити у волонтерів.
Які ж ще можуть бути неочевидні для цивільної людини проблеми у військових?
Та на диво, військові зовсім не про це говорили. Ні матеріальні речі, ні життя за уставом чи постійна загроза життю – це не ті проблеми, про які кажуть українські герої.
«Кожен із нас дав собі певний термін. Цивільні цього не розуміють!»
Мій товариш Сашко Балега до повномасштабної війни – звукорежисер на місцевому телебаченні. Він дивний, у хорошому сенсі слова, чоловік. Бо, не маючи військового досвіду, не служивши у війську, і маючи можливість оформити «бронь» (частину працівників «Суспільного» бронюють від служби в армії) таки пішов захищати Україну у перші ж дні. Він про це не говорив майже нікому. І на початках його друзі дізналися про таке рішення майже випадково.
Коли ми зідзвонилися зараз для інтерв’ю, то Сашко годував приблудного собаку і готував вечерю побратимам. Він переконаний, що ця війна затягнеться на роки й що кожен українець, незалежно від статі, має готуватися стати до лав ЗСУ у разі потреби:
“ Війна – надовго, і відсидітися не вийде. Цивільні не розуміють повної картини. Вони не розуміють, що бійці гинуть, що хлопці й дівчата хворіють та отримують поранення і їх треба кимось замінювати.
Усім варто не сидіти й не думати, що Україна набрала мільйонну армію, і вони воюють, а я буду на економічному, правничому, культурному чи іншому фронті. Ні, це так не працює.
А ще люди не розуміють, що війна, смерті товаришів, постійне споглядання розрухи, болю та горя – спустошує. Спустошує тебе зсередини. Люди не розуміють, яку ціну ми – військові – платимо за те, щоб хтось міг «тусити», працювати чи просто мирно жити. Ми – не роботи. Ми теж виснажуємося і хочемо відпочинку”.
Олександр каже, що пішов у перші дні війни, коли був найбільш критичний момент. Коли техніки було дуже мало, коли логістика не була налагоджена, коли люди не знали, що робити і як воювати. Коли він говорить про це друзям, то бачить нерозуміння, тим паче, що зараз його бригада перебуває на відновленні, а не десь під Бахмутом.
“Так ти ж у більш-менш безпеці, ти отримуєш грошове забезпечення, чого ти невдоволений? – кажуть мені друзі, але вони не враховують, що я за тисячу кілометрів від дому, від людей, яких люблю і яких бачу максимум два тижні у році. Коли ти щодня повертаєшся ввечері до родини, то ти не можеш зрозуміти справжньої розлуки”.
Та є ще один момент, на якому акцентував Олександр Балега – це внутрішній термін війни.
«У кожного він свій. Коли я йшов у військо, то дав собі один рік. Я був готовий віддати державі рік власного життя. Гадав, що за цей час або війна скінчиться, або нас замінять. Як же я наївно мислив. Та найгірше – розуміння, що цю жертву не оцінюють.
Поруч зі мною люди, які дуже добре заробляли у цивільному житті, які були чудовими спеціалістами у своїй галузі, та нині вони з автоматом боронять Україну і це їхній вибір.
Водночас бачу багато дописів у соцмережах про «великі зарплати військових», про відсутність роботи, про «держава мені винна» і це страх як бісить”, – каже військовий.
Сашко зізнається, що йому хочеться крикнути у відповідь людям, які так кажуть: «Ей, хочеш гарно оплачувану роботу – ходи в ЗСУ. Тут дадуть і одяг, і їжу, а я піду заробляти в тилу на цивільній роботі»!
«Коли помирає близька людина – це горе, яке переживаєш раз. У військових такого горя – в десятки разів більше»
Цивільні ніколи не зрозуміють масштабу людської трагедії, яку переживають військові. Таку фразу сказав мій товариш – майор Андрій Акімов.
Це – 30-річний чоловік, з яким ми спілкуємося на наступний день після його ювілею. Останні 16 років у майора пов’язані з військом. Він – син військового, вчився у військовому ліцей в Мукачеві, згодом закінчив академію у Львові й відразу потрапив на війну.
«До війни не можна бути готовим, скільки б ти не навчань та муштри не проходив. Я знав, що таке армія та дисципліна ще з підліткового віку. Я добре розумів, що таке армія і яке моє завдання, та вмирати чи вбивати не хоче ніхто», – каже Андрій Акімов.
Його разом із побратимами відразу після академії відправляють в зону АТО. Вони з однокурсниками – молоді офіцери, які перебирають командування підрозділами, зокрема й мобілізованими, і ще не знавши життя – йдуть у перший бій.
«Знаєш, в чому парадокс? Якщо ми будемо говорити про однокурсників, то швидше за все – твої всі живі, а своїх я почав втрачати через місяць після випускного. Ми з хлопцями тягнули жереб, хто їде першим. Так випало, що спочатку поїхав я. Потім поїхали інші. Не всі повернулися», – розказує майор.
Про першого загиблого друга Акімов дізнався, перебуваючи в госпіталі. На той час у нього майже не працювала нога. У міських боях в Андрія поцілила граната.
Тоді склалася така ситуація, що понад 1000 українських солдатів вороги взяли в оточення та намагалися нищити з двох боків. Підрозділ, де служив тоді ще лейтенант Акімов, був надісланий для обманного маневру. Вони відтягували на себе росіян, щоб інші військові могли вивести оточені війська.
За задумом керівництва, сепаратистам та російським військовим «злили» інформацію, що українці кидають великі сили для визволення своїх підрозділів. Для більшої переконливості ворогам передали маршрут пересування проривної бригади. Та замість бригади там було більше сотні бійців, які відтягували на себе вогонь ворога протягом тижня, доки ту 1000 вивели з кільця.
Це – чи не найуспішніша рятувальна операція ЗСУ. Великі сили вийшли без втрат. А от у підрозділі Акімова не все так гладко. Не всі навіть встигли дістатися точки контакту.
«Я був уже в госпіталі, коли подзвонив командир нашого відділення ще з академії й сказав, що однокурсник загинув. Я на той час уже бачив смерті, але в цю новину не міг повірити. Бо в армії зв’язки значно сильніші. Я дзвонив у бригаду, телефонував хлопцям з його підрозділу, усім кого міг знайти, щоб пересвідчитися, що це – помилка. Але, на жаль, ні.
Кожного разу, коли гине твій однокурсник чи зникає безвісти – це нова моральна травма. Особливо я важко пережив, коли загинув Васька Білак з Виноградова. Ми разом вчилися в ліцеї, потім в академії. Він мені, як брат. З його батьками досі підтримуємо зв’язок і їздимо з побратимами на могилу. Це було дуже важко. Звісно, що для цивільних смерть близького – це трагедія, та військові переживають її набагато частіше, – ділиться Андрій Акімов.
До речі, ногу юнак повністю так і не відчуває. І у 21 рік його фактично списали з війська. Як каже сам Андрій: «Бойову кар’єру я завершив, навіть не почавши жити». Нині він працює в територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (колишні військкомати). Каже, що більшість там – це поранені й покалічені військові, які постійно через роботу отримують від цивільних купу негативу.
«От зараз в ТЦК був випадок, коли перевели працювати пораненого військового. Він лише повернувся з пекла, з Бахмута. Чоловік пішов роздавати повістки, бо це його робота. І тут жінка на вулиці починає його проклинати, обзивати та питати, чого він тут, а не воює десь в Бахмуті, – розповідає Андрій. – У такі моменти дуже розчаровуєшся. Цивільні не розуміють масштаби жертви військових і можуть наговорити багато образ, не подумавши».
Чим платять військові за спокій в тилу – на Закарпатті й не тільки
Безперечно, що війна втомлює, виснажує, зневірює і травмує. Не дарма кажуть, що війна у людях розкриває найгірші та найкращі якості одночасно. Як в Олександра Балеги, так і в Андрія Акімова є справедливе обурення, що цивільні часто недооцінюють величину моральної травми, яку отримують військові. Я вже мовчу про фізичні. Хлопці зізнаються, що є відчуття, що подвиг скоро забувається. Ти – герой лише в моменті, а потім тебе готові розіп’ясти фразою: “Чого ти не в Бахмуті”, або “Я тебе туди не посилала”.
Тут є кілька непроханих порад.
- Коли говорите з людиною, яка воювала, зважайте, бо ніколи не знаєте, що вона пережила, які втрати мала і чим пожертвувала, щоби ви могли обурюватися в безпеці.
- Дякуйте хлопцям і дівчатам за їх роботу, бо важчої, певно, у світі нема. Ви хоча б раз та бачили, як у голівудському кіно зображають цивільно-військові відносини. Люди в формі, які в разі загрози першими віддають життя за країну, мають шану і повагу від цивільних.
- Не забувайте про війну. Якщо вам пощастило і ваш дім цілий, у вашому регіоні нема російських військових, ви маєте роботу, їжу, а ваші рідні поруч, то це в першу чергу заслуга кожного українського воїна. Ми ж у тилу маємо їм допомагати. Усім, чим можемо.
Неусвідомлення нами жертви військових, не змушує бійців депресувати, агресувати чи плюнути на все. Наприклад, Андрій навчився переживати своє горе, зокрема допомогла і реабілітація в Польщі та Сакартвело. Він каже, що дуже щасливий, бо живий і одружений, а ще – може сходити в душ і поїсти нормальної їжі.
На швидке забуття подвигів та жертовності військових цивільними він не ображається, а ставиться дуже просто. “Це – нормально. Ми – у різних світах, але я, як і решта, боремося за кожного українця, бо 99% з них не хочуть жити під москалями й так чи інакше готові боротися”.
Олександр Балега, який перейшов внутрішній річний рубікон, теж не склав руки з відчуттям, що з нього війни досить. Нині чоловік записався на курси офіцерів і хоче бути ефективнішим воїном. “Я міг сидіти й чекати завершення війни, я міг сховатися чи спробувати втекти за кордон, я міг просто нічого не робити, але я тут і я буду захищати своїх друзів, рідних, свій край, свою країну. Навіть, якщо більшість і не розуміє ціну, яку ми платимо”.
Роман Сов’як спеціально для Varosh
Фото надані співрозмовниками
