Під час перегляду цього фільму глядачі заледве не падали. На щастя, не з гір.
— Ганно Василівно, Німець м’яса не їстиме. Він вегетаріанець.
— А молоко пив!
— Він каже, що то було молоко щасливих корів.
— А як він знає, щаслива та корова чи ні?
Таких епізодів у фільмі Максима Мельника не бракує. Його документальний фільм “Три жінки” демонструвався на кінофестивалях в Європі й в Нью-Йорку. І от 24 вересня відбулася найголовніша прем’єра – в Ужгороді, рідному місті кінорежисера.
Це був фільм закриття і чи не найгучніший показ Карпатського гірського міжнародного кінофестивалю. Робота Максима Мельника здобула приз у номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм”.
Після роботи на Закарпатській обласній телерадіокомпанії Максим Мельник вивчав кіно у вишах Братислави і Берліна. Зараз мешкає у Німеччині. Опікується волонтерською допомогою Україні.
Гори та відчуття вершин
За темою CMIFF незвичайний фестиваль. Його глядачі поєднують поклик гір із натхненням від екстремального кіно.
Українські автори у програмі у меншості. Документалістка з Києва, випускниця кіношколи Indie Lab Ліза Пирожкова представила фільм про наслідки обстрілу Ізюма “Алло, я на горі”. Ще одним яскравим показом став фільм акторки з Києва Флори Боровик. Після повномасштабного вторгнення вона перебувала на Закарпатті й працювала на зборі помідорів. Мистецьким підсумком річного життя у селі став її фільм “Довкола”. Флора Боровик виступила не лише режисеркою, а й виконала перформанс. Її кармінова сукня у поєднанні з балетною хореографією додала естетства польовій праці та простору Карпат. А кінорежисери Вікторія та Павло Семенови зосередилися на загрозі повені, що часом несе і людські долі («Причал»).
Кінофестивалі у поєднанні зі зйомками кіно у Закарпатті відкривають світові не тільки імена кінорежисерів, а й Україну, де душу зігріє не тільки бограч з ерош піштою, а й музей Андрія Коцки, Малий Галагов чи лютневі води річки Уж.
“Стужиця – це тупик”
Фільм Максима Мельника вже раз прославив Закарпаття, здобуваючи призи кінофестивалів. У документальній комедії про село Стужицю є все, що сподобатись аудиторії кінотеатрів. Зокрема, це щире та емоційне кіно, де колоритний гумор збиває ї ніг. Однак в Україні кінодистрибуцію ускладнила велика війна, тож тут потрібен досвідчений продюсер. Максим Мельник, навпаки, цінує свободу творчості. Досвіду співпраці з продюсером він ще не мав. Фільм “Три жінки” було знято як дипломну роботу на кошти Бабельзберзького університету кіно імені Конрада Вольфа.
З великого екрану до зали звертаються мешканки села Стужиці. Їхні долі заблукали у білих гірських туманах. Цю розгубленість відчувають, принаймні, кілька жінок у селі, на яких зупиняється камера кінематографістів. Літня пані називає себе “найнещаснішою на світі”, поштарка Марія “море тільки по телевізору бачила”. Заробітків великих у селі немає, а вирватися до міста чи сусідньої Словаччини вони не наважились. Або не захотіли – як науковиця Неля Коваль, яка проводить дослідження у місцевому національному парку.
Провідна героїня фільму, Ганна Василівна, називає Стужицю тупиком. Село межує з Євросоюзом, однак про перспективи вступу до унії жінкам не йдеться. Натомість, кожна з них має свою печаль. І вони так довго чекали на слухачів, що готові ділитися своїм життям з кінематографістами, не помічаючи габаритної камери.
Із темою самотності у фільмі співіснує тепла дружба. Кінорежисер активно спілкується зі стужинками, а німецький оператор навіть сідає стригтися в хаті. Для цієї оказії по сусідах шукають одноразовий станок. Зрештою його приносять, вручаючи з коронною фразою “Плодіться, закарпатські воші!”. Адже, як вона надбала цю бритву, пані не пам’ятає.
Операторами фільму виступили Флоріан Баумґартен та Мерет Мадьорін. Ганна Василівна звертається до них однаково – “Німець”.
Із сільського побуту камера виокремлює естетичні епізоди, на які мало хто звертає увагу у повсякденному житті. До фільму також увійшла драма свині, яку в селі приймають у подарунок як домашнього улюбленця.
Про документування та звя’зок зі Стужицею режисер розповів в короткому інтерв’ю для Varosh.
“Немає неважливих тем про Україну”
– Максиме, якою була Ваша інспірація у виборі теми цього фільму?
– Перші мої зйомки у Стужиці були ще до переїзду до Берліна, для Закарпатського обласного телебачення. Я готував репортаж про біологиню Нелю Коваль, яка, зокрема, займається темою кажанів в Ужанському національному парку.
Вона мене дуже вразила. Науковиця, у якої горять очі, і яка має машину, яка постійно ламається. Я розпитував її про дослідження. І от, коли ми знімали на даху старої закарпатської дерев’яної церкви, Неля каже: “Я шукаю медвежі екскременти, це справжній скарб!”. Виявляється, для науки цінно знати про міграцію ведмедів у Карпатах. Адже вони можуть приходити сюди з Польщі чи Словаччини. Ці дані, наприклад, мають польські науковці, і їх цікаво порівнювати
Щоби визначити популяцію, чисельність цих тварин, треба збирати генетичний матеріал. Це або шерсть, або екскременти. Не так просто знайти сліди ведмедя, його послід – пожива для інших тварин. Неля поклала на це 10 років життя.
Я не зміг забути таку історію. Вже міркуючи про те, яким може бути цей фільм, запитав, чи є у цьому селі листоноша. Так я познайомився з тіткою Марією. Вона якраз у той день несла мішок грошей – пенсію для людей. Часом, ще й продукти до тих віддалених присілків із собою бере. Питаю, чи не страшно їй, бо ж тут ведмеді ходять. Вона каже: “Ні, ведмедів я не боюся. Боюся чоловіків-п’яниць”.
Третю, найголовнішу жінку для фільму, я зустрів випадково. Спочатку Ганна Василівна категорично була проти зйомок: ”Іди, знімай інших жінок!”. Але якось ми знайшли дорогу один до одного.
Часом розповідав про своїх героїнь колегам. Моя подруга Христя, феміністка з німецького радіо, побачила у цих історіях тему жінок.
– То Стужиця – село феміністок?
– Як казала моя викладачка з Братислави, феміністка, критикиня Сюзанна Татарова, фемінізм – це про жіночий погляд на все.
У цьому селі мало чоловіків. Може, тому мої героїні сильні, більш стійкі до життєвих випробувань. Ганна Василівна втратила чоловіка і двох своїх синів, і їй дбати про себе доводиться їй самій. Чоловікам може бути важче в таких моментах.
І все ж, у фільмуванні я керувався своїм зацікавленням цими людьми. Вони самі потребували спілкування, і це був постійний обмін думками, енергією. Ми продовжуємо спілкуватися і поза фільмом.
– Чи важко шукати теми для міжнародної аудиторії?
– На початку мені здавалося, що це дуже локальна історія. От, мовляв, десь на Закарпатті є таке село Стужиця.
Як виявилося, тема дуже універсальна, і всюди фільм приймають однаково тепло. І та ж виплата пенсій у безпосередньому контакті з людиною – це не лише про Україну. “У нас так само, тож передавайте листоноші вітання з Америки!”, – сказала глядачка на фестивалі документальних фільмів у Нью-Йорку.
Найбільш ціннісна тут, певне, людяність українців. Це фільм про нашу ідентичність, і про мою також. В одному з епізоді героїня спілкується на старому закарпатському діалекті. Це мова і моєї бабусі, і її матері.
А “Стужиця”, за цим діалектом, – це щось дуже холодне. Власне, й поїхав туди, аби дізнатися, чому така назва селе. Так, в горах там дійсно холодно. Відчувається, що це північна частина Закарпаття.
Тим ціннішим був пошук людського тепла. Відчувалося, що цим жінкам було що про себе розповісти.
– Як звучить це кіно в Європі зараз, коли відчувається певна втома від теми війни в Україні?
– Надзвичайно добре! Найчастіше глядачі очікують на трагічні історії з України. Натомість вони сміються.
Представляючи фільм, я кажу, що це пам’ятник цій Україні, тому відносно мирному життю, яким ми жили до двадцять четвертого лютого. Коли розпочалася велика війна, ще тривав монтаж. Тож довелося все відкласти і займатися відправкою медичної допомоги з Берліна. Я такий досвід маю з 2014 року.
І тільки мама запитувала, коли ж я завершу фільм. Я міркував, що все це уже не актуально. А вона не погоджувалася: “Це актуально, бо потрібно показати те, які ми є і що ми любимо”.
І тепер все більше людей дізнається, що Неля проводить рідкісні дослідження. Так, вона не має для цього навіть мікроскоскопа, однак не здається – захистила докторську дисертацію. Коли Неля приїхала на прем’єру до Німеччини, німецькі науковиці були в захваті: “Боже, я хотіла це зробити, а не зробила!”. І в той момент Неля, здається, відчула визнання й підтвердження, що вона робить важливу справу.
– Ви вивчали кіно в університетах Братислави й Берліна. Чи корисним для фаху режисера був ваш досвід роботи на телебаченні?
– Я працював, певне, на найкрутішому телебаченні в світі. У матеріальному сенсі ситуація на Закарпатському обласному телебаченні була, як у тої науковиці, що працює без мікроскопа. Але ми мали бажання працювати. І ця мотивація, сильний колектив – те, що відрізняло нас від інших обласних телерадіокомпаній. Ми ж все-таки дуже близько від Заходу. В нас була величезна, дуже сильна угорська редакція, ще сім національних команд – німецька, румунська, ромська…
Це було унікальне телебачення по своїй суті, адже ми мали повну свободу дії. Мені така незалежна позиція у зйомках дуже потрібна.
Останній рік я працював на телевізійному фільмі для німецького телебачення. І там роботи з засіданнями-обговореннями. не бракувало. Тому ці гарні часи Закарпатського телебачення згадалися не раз.
– Які наративи потрібні зараз у документалістиці, аби привернути більшу увагу світу до війни?
– Та, я думаю, не треба ніяких наративів. Само якось воно має людям відгукуватися. Якщо режисер має зацікавлення до своєї теми, то кіно буде цікаве й глядачам.
“Двадцять днів в Маріуполі” мають переглянути всі. Водночас у фільмі “Три жінки” я вважаю важливою історію свині чи рідкісні зйомки ведмежих екскрементів, які більшість людей бачили хіба на ілюстраціях до дитячих казок.
Найважливіше, що стоїть за фільмом, як його знято. А якщо кожному автору доручити зйомки війни, це буде повний жах.
Немає неважливих тем про Україну. Бо все, що з нами зараз відбувається, дотичне до теми війни.
Четвертий Карпатський гірський міжнародний кінофестиваль проходив з 21 по 24 вересня в Ужгороді. Його локаціями стали Закарпатський академічний обласний театр ляльок «Бавка» і Закарпатська академія мистецтв.
Олена Коркодим спеціально для Varosh
Фото Наталії Павлик та кадри з фільму “Три жінки”
