У Ясінянській селищній раді працює Людмила Шевченко. Це жінка, яка пережила місяці окупації, довгу і виснажливу подорож через територію загарбників, жила в Європі та все ж повернулась в Україну.
Її рідне селище майже знищене, чи встояв родинний будинок – не відомо, та пані Людмила дуже хоче з часом повернутися додому. А поки вчиться їсти банош, насолоджуватися горами та казати “Йо”.
Ми з пані Людмилою зустрілися у невеликій кав’ярні в селищі Ясіня. Це був перший день її відпустки. І вона з новими друзями з нової роботи планувала поїхати в невелику подорож, але не склалося. Зате склалася наша розмова.
Окупація
“Зневіра, жах та страх. Так можна описати початок вторгнення, коли через нашу громаду рушили росіяни на Харків. Нічого не було зрозуміло. Ми ховалися по підвалах. Всюди стріляли, бахкали. Згодом пропало світло, зв’язок та інтернет”, – згадує в розмові пані Людмила.
Громада, в якій Людмила Шевченко працювала державним реєстратором потрапила під окупацію з перших днів війни, зараз, коли частина Харківщини відбита в росіян, Дворічанська громада досі поділена на територію, контрольовану українськими військовими та рашистами. Тож тепер це зона неспокою та постійних обстрілів.
“Пригадую, що зранку 24 лютого збираюся на роботу, а мені дзвонить керівник і каже, щоб не йшла в сільраду, бо війна почалась. Я не повірила. А потім почула вдалині вибухи. Та на роботу все одно пішла, бо там електронна черга, а її не можна не запустити”, – каже Людмила Шевченко.
Відтак жінка з мамою та сусідкою ховалися по підвалах. Що збирати у тривожні валізки не знали, та й для чого їм ті валізи теж розуміння не було. На той момент мости були перебиті й виїхати на підконтрольну Україні територію було дуже складно.
“У частини людей був такий принцип: вижити при будь-якій владі. Тому коли прийшли росіяни, то були люди, які кидалися до них і говорили, як чекали і які раді. Відверто, у нас багато хто “сидів” на російських каналах. Там мізки промиті й люди перестають критично мислити, вони ніби втрачають здатність думати”, – згадує пані Людмила, – А в мене така пустота була від розуміння, що там може залишитися росія. Таке відторгнення було, така огида і відчуття, що все руйнується”.
Вона разом з багатьма колегами відмовилася співпрацювати з окупаційною владою. Однак з апарату сільської ради таки 12-13 людей погодилися співпрацювати з ворогами. Зараз стосовно частини з них СБУ завело справи. Окремих зрадників затримали. (via)
Щоб ситуацію ще сильніше розбурхати, призначений окупантами комендант, котрий до речі, не називався, організував мітинг проти обраної на минулих виборах місцевої влади. Переважно пенсіонери вимагали, щоб працювала пошта, пенсійний фонд та інші установи.
“А я кажу, який пенсійний фонд, яка пошта? Війна в країні. А один старенький каже, що війни нема, то її бандерівці придумали”, – обурюється Людмила.
Були й неприємні ситуації, коли поважні люди намагалися вислужитися перед окупантами. Так усіх чиновників, вчителів, медиків та комунальників росіяни зібрали на загальні збори. Тоді головний лікар місцевої лікарні спитав, кому і коли здавати зареєстровану зброю.
Провокація
“Ми не знали як себе поводити в окупації, особливо, коли зв’язку із зовнішнім світом нема, – каже пані Людмила, – Але мусіли якось показати власну позицію. Росіяни влаштували святкування на 9 травня. Наше керівництво вирішило влаштувати свій захід на годину раніше. Не знаю наскільки це було правильним, бо думки не питали, але я передчувала, що буде якась провокація”.
Так і трапилося. Окупанти пригнали військову техніку для “параду” та знімальну групу. І коли проукраїнські активісти виходили із селищної ради, росіяни пустили БТРи та танки. І вже згодом вийшов матеріал, що дворічани вітають окупантів із квітами на параді 9 травня.
“Я кажу колезі – ходімо звідси. І ми пішли й поклали квіти до пам’ятного знаку атошникам. Потім бачу, що й інші працівники ради так зробили”, – згадує жінка.
Наступного дня окупанти демонтували пам’ятник бійцям АТО. Відтак на поручнях побачили тризуб, то і його вирізали. Росіяни видаляли все, що їм нагадувало Україну. А людей, які підтримували нашу державу – ув’язнювали.
У середині травня 2022 року окупанти затримали сільську голову Дворічанської громади Галину Турбабу, яка не пішла на співпрацю з росіянами й ув’язнили її. Це був лише початок.
“Багатьох затримували. Нашу голову забрали. Загалом вона пробула в полоні 88 днів. Її двічі затримували. Був проміжок 10 днів між затриманнями, то голова ходила і переконувала, що Україна пам’ятає про нас, говорила, щоб не йшли на співпрацю. Тому її скоро знову забрали.
Було й багато доносів, тоді почали затримувати значно частіше. Я сама чула, як російський комендант казав, що місцевість у вас красива, природа красива, а от люди… Люди просто зводили рахунки один з одним.
Поліція не реагувала. Ходили зброю окупантам здавати. Начальник відділку точно є у “Миротворці”. Зараз він ніби кудись виїхав”, – каже жінка.
Евакуація
Людмила майже відразу хотіла виїхати з селища, але там залишалася мама та сусідка, які потребували допомоги. Донька сусідки уже багато років живе в Данії, тож жінка була у квартирі сама. Але під час окупації переселилася до родини Шевченків. Так вони утрьох і жили.
Сама Людмила виїхала трохи раніше за маму та сусідку. Окупанти заговорили про примусову паспортизацію, а цього жінка допустити не могла.
“Пішли чутки, що 11 вересня нам примусово будуть давати російські паспорти. Я з цим жити не збиралась і сказала мамі, що їду. Я не хотіла ні російських паспортів, ні російського світу.
Ми їхали через росію. Нас було 9 людей, яких фсбешники допитували 6 годин. Сказати, що це було некомфортно – нічого не сказати. З нами їхав чоловік з родиною, якому на КПП дані стер з телефону працівник ФСБ.
Після допитів, мені поставили галочку в пропускному листку. Приходжу і питаю наших, що це значить. Сказали, що це значить, що випустять. І якось стало легше. Бо нас тримали 6 годин, з яких півтора допитували мене”, – розповідає Людмила.
На блок-постах повсюдно були радянські прапори, прапори так званих “ЛНР” та “ДНР”. На одному з блок-постів стояв бюст Леніна, а біля нього квіти.
“Ми привезли вам Радянський Союз, казали окупанти. Я вас про це просила? Таке враження, що це якісь викопні динозаври. Я ніколи б не подумала, що у 21 столітті може зберігатися такий культ совка, – розповідає жінка.
І таке відчуття було повсюдно. Коли ми виїхали на територію Росії, то проїхали, здається, 6 областей, поки дісталися країн Балтії. Пригадую, що під вечір проїжджали Орел, і мені здалося, що воно велике, як Харків, але дуже тьмяне, ніби затерте, якесь обшарпане, занедбане.
А ще було відчуття якогось сюру повсюди. Пригадую, коли ми були ще у Дворічній, утворився затор, бо їхали колони росгвардії на Харків. І якийсь дядько спитав: “Хлопці, може хоч ви знаєте, коли ця війна скінчиться”? А йому у відповідь: “Не війна, а спецоперація, а третя світова буде з Нового року”. У нас і так інформації мало, а тут ще й таке. Краще нічого не знати”.
Згодом жінці таки вдалося виїхати в ЄС. Після довгої подорожі вона оселилася в Чехії. Відразу почала шукати роботу. Взяли на склад.
“І я була рада, що щось роблю. А були люди, які жили на допомогу й перебирали: це далеко, тут мало платять, тут ще щось. Люди різні бувають”, – зізнається Людмила.
Однак довго там жити вона не збиралася і все хотіла повернутися в Україну. Почала через професійні спільноти шукати роботу. У кількох громадах пропонували посаду державного реєстратора. Після онлайн-співбесід обрала Ясіня і приїхала в іншу частину країни, де ніколи не була.
Рееміграція
“Чесно, страшно було. Бо я думала, що тут всі говорять і румунською, і угорською, і українською. Гадала, що нічого не зрозумію. Звісно, що є слова, які я з контексту розумію, або перепитую. Але все виявилося зовсім інакшим, ніж я уявляла”, – каже пані Людмила.
Найбільше дивує жінку, що на Закарпатті дуже багато церковних свят, коли місцеві нічого не роблять. Це дуже незвично, але вона намагається дотримуватися цієї традиції й не порушує місцевих звичаїв.
Найприємніше для неї – це повернутися до своєї професії. звісно, що за кордоном вона не могла б працювати державним реєстратором, а ось в Ясіню такого фахівця потребували. “Робота рятує. Тим паче та, яку знаєш і любиш”, – каже Людмила Шевченко.
“Мені пощастило із колективом: молодий, дружний, професійний. І керівник молодий, мотивований, дуже “продвинутий”. Мені з роботою точно пощастило. Та й люди тут дуже добрі. Я не зустрічала відкритої ксенофобії, що я не місцева. Десь у соцмережах таке проскакувало, але ніколи з цим не було проблем, – розповідає Людмила.
Тут дуже красиво. Ні, “красиво” не те слово. Тут велично. Ми з колегами їздили на Петрос. Це – неймовірно. А ще я в Ужгород їздила. Це були мої маленькі мандри. Вразило, що тут дуже все компактно і близько. У нас на Слобожанщині відстані значно більші між населеними пунктами”.
Лопушанський міст, автор Ольга Максимова
Після години розмови стає зрозуміло, що пані Людмила вже прийняла нову реальність та готова жити на Закарпатті, але це не применшує її бажання повернутися додому. Хоча після деокупації, по населеному пункту стали гатити російські військові. Снаряд влучив у їхню квартиру. Від спальні мами мало, що залишилося. В принципі, як і від самого селища. Звідти зараз примусово евакуювали усіх людей. І колись селище, де проживало майже 4 тисячі людей, яке було центром великої громади – пусте та розбомблене. А до його 400-літньої історії додалася сторінка про російську окупацію та знищення.
Однак усі ці факти ніяк не впливають на жагу Людмили Шевченко повернутися і все відбудувати. Коли я спитав про її плани, то почув однозначну відповідь: “Повернутися назад. Бо основне, що хотіли росіяни, щоб нас там не було, щоб нас зовсім не було. І якщо після перемоги, туди ніхто не повернеться і не відбудує Дворічну, то значить вони досягли мети. Ми не можемо цього допустити!”
Роман Сов’як спеціально для Varosh
Фото з архівів Людмили Шевченко та Аркадія Шиншинова
