Life

Як жінки наближають перемогу. З топменеджменту – в армію: шлях Касатки

25 Січня 2024 229

Раніше відомий слоган “жінки — це 50% успіху України” можна актуалізувати до “жінки — це 50% перемоги України”, адже з початком повномасштабного вторгнення українки швидко опанували нові ролі. Все більше жінок є у війську, як на тилових, так і на бойових посадах, чимало стають волонтерками, хтось – відчайдушно розповідає світові про українську війну прямо з лінії фронту.

Таких жінок легко можна знайти у будь-якому українському регіоні: на Харківщині чи Волині, на Одещині чи в столиці, й ці історії – типові приклади, а не винятки з правил. Журналісти з “Першого Криворізького”, “Накипіло”, “Varosh” та “Новин Донбасу” зібрали кілька показових історій про українок на війні.

штефанюк 001

Ганна Штефанюк, псевдо “Касатка”

– Коли у мене питають: “Навіщо воно було тобі треба?”, я не знаю, як відповідати. Це щось сильніше від мене, я називаю це покликом крові, –  повертається у спогадах у лютий 2022-го Ганна Штефанюк, поки ми їдемо в автівці до пункту постійної дислокації військової частини, де вона нині несе службу. – Ми з чоловіком вийшли 25 лютого здавати кров, а повернулися вже з мобілізаційними розпорядженнями. Просто так було треба…

До повномасштабної війни – керівниця з розвитку Західного регіону компанії “Золотий вік”, –  від лютого 2022 року й понині Ганна є військовослужбовицею 68-го окремого батальйону тероборони “Закарпатські шаркані”. За майже 2 роки повномасштабної війни вона з нуля освоїла нову військову професію, отримала звання сержантки ЗСУ, разом із бойовим підрозділом побувала у самому пеклі війни, вийшла заміж наодинці і весь цей час лише кілька разів мала змогу міцно обійняти доньку. І це – її історія.

Павло Казарін: “Момент, коли львівська бригада воює поруч із донецькою, позбавляє нас усіх цих регіональних стереотипів”

Нова військова родина, служба в УПА та одруження на відстані

Псевдо “Касатка” (саме так жінка просить писати її позивний, адже під таким формулюванням її знають побратими, відтворюючи його латинкою як kAsAtKa – ред.) дісталося Ганні Штефанюк ще з цивільного життя – так її називали колеги з довоєнного минулого. Позаяк жінка – за гороскопом риба, спершу жартома кликали її “акулою”.

“Але ніяка я не акула. А ось косатка – так: ця велика тварина тримає вкупі й боронить свою територію; на перший погляд, наче мила й безневинна, але насправді – хижак, який вміє постояти за себе і за свою зграю”, – пояснює воячка.

Струнка, світловолоса, з відкритим ясним поглядом і м’якою щирою посмішкою – якби не військова форма та незліченні стоси товстенних папок у кабінеті, де ми бесідуємо з Ганною, ніщо би не вказувало на те, що на її тендітних плечах останні кілька місяців тримається весь документообіг військового підрозділу. Ганна Штефанюк несе службу у стройовій частині батальйону «Закарпатські Шаркані» – структурному підрозділі військової частини, що відповідає за документообіг та облік особового складу.

штефанюк 004

Ганна Штефанюк, псевдо “Касатка”

–  Іронізуючи, ми називаємо себе бійцями УПА – української паперової армії, – посміхається Ганна Штефанюк.  – Останні кілька місяців було особливо важко, бо доводилось самій робити весь цей велетенський обсяг паперової роботи. Зранку о 8-ій сідаєш працювати, а потім в якийсь момент дивишся на годинник – а там вже 16-та. Зараз, сподіваюся, вже буде трохи легше, бо набрали нових людей. Але їх ще треба навчити.

Нині Ганна Штефанюк несе службу в пункті постійної дислокації батальйону на Закарпатті – перевелася, аби бути поруч із чоловіком Іваном. Від початку повномасштабного вторгнення він захищав Україну у лавах 128-ої бригади, брав участь у боях за Гуляйполе, Херсон, Мар’їнку. Був важко поранений торік у грудні під Соледаром, тривалий час перебував на лікуванні у шпиталі. Відтак, звільнений із військової служби за станом здоров’я, продовжує лікування вдома. Побралися Ганна з Іваном, вже будучи у війську і на відстані: на розпис чоловіка з фронту відпустити не могли, тож оформляли шлюб дистанційно.

штефанюк 003

Ганна Штефанюк, псевдо “Касатка”

–  Ми з Іваном – односельці, обоє родом з Кобилецької Поляни Рахівського району. Але після того, як і я, і він поїхали з села, не бачилися впродовж 17 років. Коли ж зустрілися знову, відчули, що тягне одне до одного, почали будувати стосунки.

Чому військові люблять котиків? Спецпроєкт про закарпатців на фронті

Побралися Ганна з Іваном вже у розпал повномасштабної війни, й на той момент вони обоє служили в різних військових підрозділах. Ганну після відвідин військкомату розподілили у 68-ий батальйон тероборони, Іван долучився до 128-ої бригади і в перші ж дні війни вирушив на фронт.

“Війна нас дуже зблизила, з’єднала, показала, що всі розбіжності, які ми мали раніше – дрібниці, що взагалі нічого не важать, коли ти щодня розумієш, що можеш втратити кохану людину. Розписали нас 4 квітня, Іван саме був у Гуляйполі і навіть не мав змоги вийти на відеозв’язок, то я сама усе попідписувала. Чоловік досі жартує, мовляв, його без нього ж оженили”, – згадує воячка.

Війна як гарт і руйнівниця стереотипів

На момент, коли прийшла у військкомат, Ганна, як каже, не мала й “зеленого поняття” про армію та її устрій. Згадує, як почувши про тероборону, навіть деякий час думала, що це «якась типу громадська організація».

– Мене чомусь навіть не збентежило, що оформлятися треба через військкомат, – посміхається жінка. – Лише коли побачила своє прізвище в наказі й отримала форму, усвідомила, що я – у війську.

Одразу на початку повномасштабного вторгнення свою тоді ще 13-річну доньку Ганна вивезла до батьків у Чехію. Сама ж повернулася додому і трохи пізніше телефоном сповістила батьків про те, що йде служити. Згадує, як мама, почувши це, розплакалася – в перші дні вторгнення, серед вибухів, на тлі стрімкого наступу росіян ніхто не знав, як розвиватиметься ситуація. Утім Ганна, ухвалюючи рішення, не вагалася ні секунди: магазини мережі, в якій працювала на момент вторгнення, були закриті. А вона фізично не могла сидіти, склавши руки, і нічого не робити.

штефанюк 002

Ганна Штефанюк, псевдо “Касатка”

Заступивши на службу, з нуля почала вивчати премудрість оформлення документів, ведення реєстрів та заповнення «журналу журналів». З удячністю згадує командира, який допомагав розбиратися у хитросплетіннях документообігу в армії, ще й в умовах воєнного часу: «О, мій перший командир – це неймовірна людина з незабутнім почуттям гумору та величезним багажем досвіду в ЗСУ! Мені дуже пощастило, що я відразу ж попала в підпорядкування саме до нього!».

Інтегруватись потрібно не лише військовим, а й нам. Про контакт цивільного та військового світів

Дуже швидко 68-ий батальйон тероборони перевели в підпорядкування оперативного командування «Схід» і у квітні тероборонівці вирушили на Донеччину. Про те, що висуваються на передову, Ганна рідним не зізналася, каже: вони б лише марно «з’їли» собі всі нерви. Згадує, як уперше відчула неспокій, коли всі отримали наказ вдягнути захисне спорядження. Трохи згодом настав час для справжнього страху – перша в її житті міна прилетіла у трьохстах метрах від їхнього автобуса.

–  Ми такі «зелені» ще тоді були, розбіглися хто куди. Це зараз вже всі «обстріляні», знаємо, як діяти в тій чи іншій ситуації. А на початках… Звісно, що я боялася: думала, що ми будемо десь в умовно спокійному місці, а нас одразу кинули на бойові, – згадує Ганна Штефанюк. – Дорогою до місця дислокації мені в автобусі чи то наснився, чи примарився колишній чоловік. Він також був військовий, воював ще з часів АТО. Велику війну зустрів у війську, загинув 24 березня 2022 року під Житомирщиною, рятуючи побратимів і відводячи вогонь на себе під час російського наступу. Коли ми їхали на позиції, ще навіть не пройшло 40 днів з його загибелі. І ось я в автобусі в якомусь напівмареві бачу, як він стоїть і показує мені знак рукою: все буде добре. Я не забобонна людина загалом, але тоді заспокоїлася.

На Донеччині “Закарпатські шаркані” стояли від весни й до кінця літа. Увесь цей час, каже Ганна, ворог обстрілював їх з усіх можливих видів зброї. У вересні підрозділ доєднали до танкової бригади, з якою тероборонівці брали участь у звільненні Харківщини.

Ганна з теплом згадує, яке сильне приємне враження справила на неї Донеччина, і як перевернулися її уявлення про цей регіон за період перебування на сході України. Каже: їхала з упередженнями та стереотипами про «сепаратистів», готувалася зустріти вороже ставлення. А натомість почула, як діти, споруджуючи іграшкові блокпости чи граючись літніми вечорами у дворах, наспівували українських пісень. А ще побачила, з якою шанобливою вдячністю ставляться до українських військових дорослі. Й понині Ганна дбайливо зберігає цілу колекцію подарованих дітьми дрібничок, яку привезла з українського багатостраждального сходу: плетені зі шнурівочок браслетики, саморобні патріотичні листівки, поробки з жовто-блакитних стрічок…

Ми знаємо, за що ми боремося. Історії військових з Луганщини

Жінки і військо: погляд зсередини

Бесідуючи з Ганною, внутрішньо відмічаю для себе, що військова форма личить не лише чоловікам: на моїй співрозмовниці піксель виглядає дуже органічно. А може, просто час такий, що українська військова форма викликає захват і вдячність за замовчуванням?

Питаю жінку, як на неї реагують цивільні люди, коли бачать по формі. Адже й зараз часто можна зустріти думку, мовляв, жінкам в армії не місце. Ганна каже: вже так звиклась із одностроєм, що уже давно не надто зважає на погляди сторонніх. Утім згадує, що кілька разів помічала, як деякі чоловіки, зустрівши її у формі на вулиці, поспішно відводять очі.

За час перебування підрозділу на бойових позиціях у батальйоні, за словами Ганни, службу несли 8 жінок.

–  І жодна з нас, я вам скажу, жодного разу не спасувала. Ми були у дуже важких, небезпечних умовах, але я ніколи не бачила серед наших дівчат паніки, – каже Ганна. – Кожна дівчина у нас – на своєму місці, і кожна – корисна для батальйону. Я би й сама не була тут, якби вважала інакше.

Заразом переповідає історію, почуту свого часу від чоловіка: про бійчиню на псевдо Мишка, яка служила у 128-ій бригаді. Історію про те, як Мишка знищила ворожий танк: вичікувала, спостерігала, а відтак влучно підбила його з Джавеліна. “Бо жінки часто терплячіші, більш стійкі психологічно. Але в цілому, жінки, як і чоловіки, різні бувають”, – знизує плечима Ганна.

штефанюк 007

Ганна Штефанюк, псевдо “Касатка”

Загалом же, каже, в армії, незалежно від статі, кожен може знайти своє місце. Навіть на тій ділянці зовні не завжди видимої, але такої важливої роботи, яку сьогодні «закриває»  Ганна Штефанюк, катастрофічно не вистачає людей.

Цікавлюся у неї, як, в такому разі, вона ставиться до питання обов’язкового військового призову для жінок. І чи не варто, зважаючи на сусідство України з кровожерливим агресивним федеративним утворенням, переймати досвід держав, де жінки проходять обов’язкові військові вишколи на рівні з чоловіками.

– Я не знаю, як до цього ставлюся, бо не мала часу, щоб ґрунтовно над цим поміркувати, – сміється Ганна. – Але якщо є практики інших країн, то чому би й ні. Однак треба розробити механізм, щоб це адекватно працювало. Щоб, вступаючи на строкову службу, були чітко визначені її терміни. Бо зараз всі служать до демобілізації, та коли вона буде – ніхто не знає. Напевно, на облік треба ставити всіх. На строковій службі жінка зможе набути певних навичок і умінь, навчитися самозахисту та військовій справі. Зрештою, зрозуміти, чи бачить вона надалі себе в армії: можливо, усвідомить, що це її покликання, і надалі залишиться служити вже на контракті.

Після перемоги хочу бути з родиною

Випробовування, через які вже другий рік поспіль проходять українці, безповоротно змінюють кожного з нас поокремо та суспільство в цілому. Кардинальні внутрішні особистісні трансформації спостерігає за собою й Ганна Штафенюк. Насамперед каже, переоцінила погляди на те, що в житті важливо, а що – лише таким здається. Розповідає, що раніше майже не була суспільнозорієнтованою: жила своїм життям, виховувала доньку, будувала кар’єру. Війна в одну мить змістила акценти: і ось уже жінка відвозить доньку у безпечне місце, сама ж – іде служити Україні.

Також Ганна відзначає, що стала більше розуміти свою внутрішню силу, вміння реагувати та орієнтуватися в екстремальних ситуаціях. Однак відчуває, що постійне нервове перевантаження не минулося без наслідків для здоров’я.

А ще війна змінила ставлення до окремих людей, каже воячка: «Дехто з тих, кого я вважала друзями, за весь час від початку повномасштабного вторгнення жодного разу мені не подзвонили й не написали. Поруч із тим, люди, від яких я цього ніколи не чекала, стали надійною опорою. Війна добре показала, хто є хто, розклавши всі крапки над і».

З особливим теплом у розмові Ганна згадує побратимів, з якими проходить нелегкий армійський шлях: «Я дякую долі за те, що маю нагоду служити саме у рідному мені 68-му батальйоні, де я познайомилась з чудовими, вмотивованими людьми. Я пишаюсь нашим батальйоном та нашими хлопцями – у нас дуже багато гідних, надійних, професійних та відданих своїй справі людей».

З прикрістю розповідає, що помічає, як змінюється ставлення до людей у формі на умовно безпечних територіях. Згадує, як після евакуації пораненого чоловіка з Дніпра у Мукачево заселялися в готель, щоб переночувати. І на звернення Івана до адміністратора на рецепції – “Слава Україні!” – почули у відповідь: “Угу”…

– Мені часто буває боляче за те ставлення, яке я бачу тут до хлопців. Військовим не треба якихось поклонів чи боготворіння. Ідеться про просту людську повагу: привітайтесь, не ігноруйте, запропонуйте пройти без черги. Особливо це стосується поранених. Натомість замість елементарної ввічливості люди часто себе негідно поводять, – каже Ганна.

штефанюк 008

Ганна Штефанюк, псевдо “Касатка”

Питаю в Ганни, що вона робитиме після завершення війни і чи бачить себе надалі у війську.

– Ні, в армії не залишуся. Хочу бути з донькою, з родиною, – відповідає Ганна Штефанюк. – Я би могла звільнитися з війська і зараз, оскільки маю неповнолітню дитину. Але я мушу розуміти, що зробила все від мене залежне, щоб моя совість була чиста. Тож поки я тут потрібна, не можу взяти і все кинути. Це важливо, в першу чергу, для мене.

10 способів підтримати свою психіку в умовах тривалої війни. Розповідає психологиня Аніта Соскида

“Вона 24/7 на телефоні: щось дістає, комусь щось передає”

Світлану Янович у Кривому Розі знають сотні, якщо не тисячі людей. З перших днів повномасштабного російського вторгнення вона поринула у волонтерство. За вже майже 2 роки за допомогою команди волонтерів, у якій працює і Світлана, вдалось закрити зборів для військових на щонайменше на пару мільйонів гривень і передати безліч допомоги.

У Світлани власна мотивація волонтерити: її чоловік, Володимир Янович, служить в підрозділі аеророзвідки “Люфтваффе” 129-їокремої бригади територіальної оборони. У відео 1kr.ua — як кардинально змінилось життя подружжя Яновичів за час “повномасштабки”, неймовірні здобутки Світлани як волонтерки та щемка історія особистих переживань і любові.

“Військовослужбовці боронять землю з автоматом у руках, я зі словом”

Анастасія Волкова працює в Донецькій області. Її репортажі зазвичай – з міст та сіл, в які іноді не їздять навіть волонтери. Бахмут, Вугледар, Авдіївка – все це стало життям дівчини. До звуків обстрілів вона вже звикла, бо на передову їздить постійно, – ділиться дівчина з журналістами “Новин Донбасу”. Буквально останній репортаж Насті – з Сіверська. Це прифронтове місто на північ від окупованого Соледару. Воно – під постійними обстрілами російської армії.

волкова001

Журналістка Анастасія Волкова

Дівчина у журналістиці вже 12 років. 10 із них – у війні. Вона завжди мріяла пов’язати життя саме із телебаченням. Народилась у Щасті на Луганщині. Війну в 2014 році застала у Луганську. Сім’я Анастасії залишилася в окупації. Батьки не захотіли виїжджати та кидати будинок. Дівчина їх не звинувачує. Вона не звикла до того, що родина далеко, але вважає, що кожен сам приймає рішення, евакуюватись чи ні. Сама вона переїхала у Сєвєродонецьк, де й почала працювати на телебаченні. З 2014 року Анастасія документує війну та те, як вона змінює людей.

«Я не можу інакше, адже війна забрала мій дім. Двічі. Я вже звикла до Сєвєродонецька, вважала його своїм домом. Обживала квартирку, купуючи всякі дрібниці на кшталт столового приладдя. Потім туди знову постукали окупанти. Я не хотіла виїжджати до останнього. Хотіла бачити, що відбувається з містом та доносити це до всього світу. Коли почалась повномасштабка, у мене не було паніки. Я встала з першими вибухами, заклеїла вікна, купила крупи, макарони, чаю та кави. Потім пішла працювати. Знімати черги у банкомати, паніку людей. Я вже знала, що буде. І знала, як треба діяти. У мене був великий запас води, сірники, свічки. 2014-й навчив мене, до чого треба готуватися», – розповідає Анастасія Волкова.

Валентина Васильєва – про Ужгород і волонтерство, роботу в Китаї і креатив заради перемоги

З Сєвєродонецька дівчина виїхала за два дні до окупації – наприкінці червня 2022 року. Тоді там вже було чутно стрілецькі бої. Через певний час квартира Анастасії згоріла. Після короткої перерви у Дніпрі журналістка повернулась на Донбас. Їздила в Лисичанськ до його захоплення російськими військами у липні 2022 року.

“Я зрозуміла, що залишусь. Не поїду кудись, де безпечніше. Працюватиму на передовій. Адже я пройшла шлях військової журналістки із 2014 року. Так, тоді війна була не такою. Але сукупність всіх дій навчила мене, як виживати без води, світла і газу. Навчила працювати в екстремальних умовах. Я вважала, що такі люди, як я, зараз дуже потрібні – треба доносити правду. Показувати, як росіяни вбивають мирних українців, як вони позбавляють дітей їхніх батьків. Показувати, що від нас йдуть захищати країну найкращі”, – каже Настя.

“Всім страшно. На передовій військові жартують, що не страшно лише дурню. Але є ціль. Військовослужбовці боронять українську землю з автоматом у руках, я зі словом. В нас різні фронти. Мій – інформаційний. І поки є сили і здоров’я, я продовжуватиму боротися. Перемагаючи страх. Тому що я захищаю своїх знайомих, які залишилися в окупації і раз на тиждень запитують у мене стабільно: коли нарешті вони розгорнуть прапор України та зможуть заспівати гімн рідної країни? Так. В окупації мешкають проукраїнськи налаштовані люди. І вони чекають на деокупацію”, – каже Анастасія.

волкова002

Журналістка Анастасія Волкова

Але попри ризик кидати свою справу дівчина в жодному разі не планує, бо займається важливим. Розповідає про війну: “Путін позбавив мене і ще тисячі людей дому, можливості бачитись з рідними та близькими. Я не знаю, коли зможу прогулятися знайомими стежками, пройти до знайомого озера, погодувати лебедів. А якщо стежок цих вже немає? Озеро висохло. А лебеді туди ніколи не повернуться. Десять років я не бачила рідне місто. І я така не одна. Тому для мене це справа життя. Показувати міста та села, як у них виживають люди. Показувати тих, кого війна не зламала та кого зламала, адже все це – людські історії. За всіма моїми сюжетами стоять історії про людей. Я знаю, що багато хто чекає на мої сюжети. І це вселяє в мене надію, що все недаремно. Що я на своєму місці”.

 “У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти”

Відома бойова медикиня “Куба” (Юлія Сідорова з 92-ї окремої механізованої бригади), приїжджає в редакцію «Накипіло» рівно в той час, на який домовились. На ній військова форма, на обличчі — легка засмага: у Куби перша відпустка з початку великої війни, тож поїхала погостити до мами та собачки Бусі за кордон.

Волонтерка Катерина Терехова: “Коли тебе спитають, що ти робила у важкий для твоєї країни час – я вже маю відповіді на це питання”

Колись успішна дизайнерка стала однією з найвідоміших бойових медикинь. Вірш Сергія Жадана “Госпітальєрка” – присвячений саме Кубі. Боротися за своє Куба навчилася під час Революції Гідности. Цей досвід знадобився їй у «Госпітальєрах». Не маючи ані навичок, ані досвіду, в 2014 вона пішла на війну. Швидко вчилась, здобувала досвід у найгарячіших точках Донбасу, закінчила курси підготовки парамедиків за стандартами НАТО.

куба 1

Юлія Сідорова, бойова медикиня на псевдо “Куба”

“Часто буває, що на війні ти не відчуваєш страху. А потім повертаєшся і згадуєш: “Там мене могли вбити, дивом вижив”. У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти. Але всі знають, що я ніколи не відправлю екіпаж у місце, куди сама не можу поїхати. Буває, водій відмовляється. Мовляв, там не проїдеш, можуть обстріляти. Та я кажу: “Є якісь інші пропозиції?” — і ми все одно їдемо».

Юлія переважно працює з чоловіками. Вони перебувають під її керуванням. Хоча потрапити на фронт навіть для мотивованої жінки — задача із зірочкою. Куба офіційно звільнилася із ЗСУ ще у 2019 році, але в 2022-му знову стала військовою.

“Ще на етапі військкоматів не надто радіють жінкам. Коли я перед армією проходила ВЛК, прийшла до хірурга. Він мені: “А як ти будеш із таким манікюром воювати?”. А я до того вже у “Кракені” воювала і мала бруд під нігтями замість манікюру. Я була на війні й так, просто прийшла офіційно оформлюватися. Тож подумала, що він мене засоромив за відсутність манікюру, почала виправдовуватися. А виявилося, що він говорить це кожній жінці, навіть не дивлячись на її руки”.

На жаль, часто буває, що жінки не можуть потрапити в армію через те, що вони — жінки. Юлія радить самостійно набувати знань і вмінь. Коли ти маєш не лише мотивацію, а реальні навички — це збільшує шанси.

“А взагалі, це сумно. Є багато чоловіків, які не можуть або не хочуть воювати, а їх змушують. А є багато мотивованих жінок, яких не беруть. Попри те, що мене знає дуже багато людей, до приходу нового комбата, який адекватно оцінює мій професіоналізм, я стикалася з сексистськими моментами. Мовляв, “займайся папірцями, а евакуацією хай інші опікуються. Ти жінка, куди тобі їздити?”. Я за те, щоби жінок мобілізували на рівних із чоловіками, тоді й ставлення буде змінюватися”.

куба 2

Юлія Сідорова, бойова медикиня на псевдо “Куба”

Куба каже, що готувалася до великої війни ще з 2014 року. Точно знала, що вона буде. Пригадує: її посестра у 2017 році тільки-но стала парамедикинею і мріяла когось врятувати. Тоді ситуація була стабільнішою, поранених було мало. Юлія їй тоді сказала: “Війни вистачить на всіх” — і, на жаль, виявилася права.

Сергій Притула: Перемога сама по собі не прийде – маємо бути включені всі

“Дуже багато поранених, яким я допомогла”

“Я не знаю, як рахувати. Можна поїхати рятувати людину з легким пораненням, але в такі умови, що ніхто інший її не забрав би. Був такий випадок нещодавно: хлопці дякували, бо не вірили, що хтось приїде. А можна врятувати життя завдяки професіоналізму, але бути в безпечніших умовах.

Дуже багато поранених, яким я допомогла, але вирахувати, кому врятувала життя, а кому просто допомогла — складно. Іноді рятуєш життя людині тим, що навчив надавати допомогу собі. Буває, пишуть хлопці, про яких я вже забула, бо знайомилися ще у 2015 році. Вони дякують, що я їх навчила, і це врятувало їм життя. Приємно, але це, звісно, не так ризиковано, як їхати витягувати когось на Бахмутському напрямку”.

“Я не знаю, що таке “безтурботно”. Насправді хочеться Перемоги, та щоби ця безтурботність була загальною. Нещодавно мала розмову, і мені порадили зробити певні речі, аби “дати всьому лад”. У моєму розумінні лад — це те, чого більше ніколи не буде. Я можу уявити, що все буде добре чи погано, а щоб лад… Не уявляю. Але думаю, що Україна має всі шанси на Перемогу, просто потрібно дуже багато працювати. Усім”.

Тетяна Клим-Кашуба

Varosh,

Фото: Михайло Мельниченко, надані героїнями матеріалу

Якщо вам подобається медіа Varosh – ви можете підтримати нас.

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття, слідкуйте за нами в соцмережах — Facebook та Instagram.

0 #
# Анастасія Волкова # війна # Війна в Україні # Ганна Штефанюк # жінки на війні # Закарпатські Шаркані # Михайло Мельниченко # Світлана Янович # Юлія Сідорова