Life

Павло Казарін: “Момент, коли львівська бригада воює поруч із донецькою, позбавляє нас усіх цих регіональних стереотипів”

28 Грудня 2023 2 964

Крива біографії журналіста, публіциста, філолога-літературознавця Павла Казаріна неодноразово робила круті зиґзаґи. Жив і навчався в Криму, працював у місцевих виданнях. Після окупації півострова отримав російський паспорт. Позбувся громадянства Росії та переїхав до Києва.  Працював ведучим на радіо та телеканалах, писав статті, вів авторські колонки, видав книгу «Дикий Захід Східної Європи». З початку повномасштабного вторгнення вступив до Сил Оборони.

Станом на сьогодні Павло — солдат Збройних сил України, учасник бойових дій, нагороджений нагрудним знаком «Щит сил ТрО». Що буде далі — не знає, але вже давно навчився нічому не дивуватися. Періодично пише про війну та робить нотатки до блокноту.

казарін 001

На форумі Re:open Zakarpattia з Павлом Казаріним ми поговорили про його нинішню діяльність та про те, якою бачить журналіст війну із внутрішнього боку.

— Що нового у вас самому відкрила служба у війську?

— Коли ти опиняєшся на війні, тобі потрібно звикати до того, що твої колишні компетенції не дуже стають у пригоді. Чим довше ти живеш, то більше занурюєшся у власну професію, підіймаєшся фаховими сходинками вгору і раптом все змінюється. Ті речі, які тобі вдавалися найкраще, можуть не мати жодного стосунку до нових обставин твоєї повсякденності. По-друге, це геть новий досвід, тому що ти вже не належиш своєму звичайному професійному оточенню, колу спілкування, обставинам свого життя.

Мені майже 40, я ніколи не збирався перезавантажувати в цьому віці своє життя і перевертати його з ніг на голову. Але повномасштабна війна впоралася із цим завданням замість мене. Це новий досвід, якого я ніколи не прагнув, але який з’явився і є невід’ємною частиною мене самого.

казарін 005

— Що стало головним, а що другорядним? 

— Війна виводить на перший план дуже вітальні речі, пов’язані з життям, здоров’ям твоїм, твоїх друзів, близьких. І ти передусім вчишся цінувати саме це. Я пам’ятаю, як навесні цього року мені зателефонувала дружина мого друга, з яким ми знайомі ще із Сімферополя. Я вчився на філфаці, а він на історичному факультеті. Саша воює у 110-й бригаді і ми кілька разів перетиналися на фронті. Так от вона розповіла, що його поранили. Хлопці пішли забирати тіла загиблих побратимів і натрапили на стрілецький бій. Тіла евакуювали, але йому куля прилетіла в ногу, роздробила кістку і він зараз в Запоріжжі у шпиталі.

Я спитав, чи потрібна допомога, вона відповіла, що ні: «Я зараз Сашку забираю додому, щоб він вдома проходив лікування апаратом Єлизарова». Я слухав її і думав водночас про те, як це круто. Тому що Сашка — командир розвід-взводу. У той момент всі вже очікували початку контрнаступу і його посада не гарантувала йому збереження життя. А це поранення, як не парадоксально, мені і його дружині гарантує, що найближчі 3 місяці Саша буде в безпеці. До початку повномасштабки я б ніколи такими категоріями не мислив.

— Ваше суспільне середовище, оточення на військовій службі сильно змінилося. Яких людей ви для себе відкрили?  

— Якщо людина звикла ставитись якось трохи зверхньо до всіх навколо внаслідок довоєнного рівня заробітку, власних компетенцій, світогляду, способу життя, то армія здатна дуже її приземлити. Тому що один з найкращих снайперів, яких я колись зустрічав, — це звичайний єгер з Івано-Франківського лісництва. На момент нашого знайомства у нього було 53 підтверджених «хороших руських» і орден «За мужність» ІІІ ступеня від президента. Але він все життя працював єгерем і планує після війни повернутися у своє лісництво.

казарін 002

Взагалі на війні вміння щось робити своїми власними руками і розуміння приземлених речей, їхньої внутрішньої структури і те, як вони вибудовуються, може бути набагато важливішим, аніж зануреність у всю складність світової політики. Війна здатна тебе перезнайомити з людьми, з якими ти за звичайних обставин ніколи б не перетнувся, і здатна нагадати тобі, що під час криз ці люди можуть бути набагато кориснішими, ніж люди з твого колишнього оточення.

— До війни ви заробляли на життя писанням, були ведучим. Які компетенції відкрилися в армії?

— Я так само вмію впорядковувати хаос до стану сенсів і розповідати історії. Всі ці додаткові компетенції, які у мене з’явилися, я сподіваюсь, не сильно мені допомагатимуть у моєму повсякденному житті після того, як я знову стану цивільним.

— Чи зруйнувала війна якісь стереотипи, що існували в українському суспільстві до повномасштабного вторгнення? 

— Будь-яка криза здатна руйнувати старі неактуальні стереотипи і може створювати нові, що співпадають із цайтгайстом – духом часу. Я пам’ятаю, як капелан в Івано-Франківській бригаді розповідав мені, що якщо у нього на батьківщині після досвіду цієї війни у когось виникне бажання розповідати щось погане про хлопців зі Сходу, то він може нагадати їм, що саме ці хлопці із Запоріжжя, які стоять поруч, не раз приходили на допомогу, коли франківці цього потребували. Що саме цей досвід співпраці Заходу зі Сходом робить цілком неактуальною регіональну гоноровість, коли кажуть, що ні, тільки хлопці з якогось регіону можуть вважати себе справжніми борцями за незалежність, а всі інші на цей привілей розраховувати не можуть тощо.

Мені здається, що момент, коли львівська бригада воює поруч із донецькою, здатен позбавляти нас усіх цих регіональних стереотипів щодо один одного і дарує спільний простір спільної побутовості, спільних викликів і їх долання. Це, напевно, найважливіший з досвідів, який може запропонувати війна. Це фронтове братство, яке будується на спільності переживань, відчутого досвіду.

— Як примирити військових і цивільних і чи потрібно це робити?

Я не впевнений, що у цивільної людини може з’явитися повне розуміння того, з чим доводиться стикатися військовому, тому що військовий на нулі насправді живе у найскладніших умовах з усіх своїх громадян. Просто треба розуміти, що він платить за спільний комфорт своїм власним комфортом, відвойовує право на життя, в тому числі, коштом власного життя і здоров’я. І реалії його побутового існування на нулі настільки відрізняються від реалій усіх інших співгромадян, що він готовий вважати за рівного тільки ту людину, яка знаходиться з ним поруч.

казарін 003

— Чого потребуватиме ветеран у цивільному суспільстві? 

— Не військовий повинен адаптовуватися до цивільного життя, це цивільні повинні адаптуватися до повернення військових. Солдат на нулі вразливий до будь-якої зради саме через те, що реальність його побуту дуже несхожа на реальність усіх інших співгромадян. Саме тому усім цивільним завжди потрібно давати ветерану зрозуміти, що вони пам’ятають про його внесок, цінують його і вдячні за його жертву і службу. Тільки відчуття того, що про тебе пам’ятають і твою жертву цінують, здатне зменшити цей контраст і напруженість між фронтом і тилом.

— За чим вам як журналісту цікаво спостерігати на фронті?  

— В армію після 24 лютого прийшло дуже багато цивільних, і вони досі приходять, тому що кадрова армія, на превеликий жаль, приречена потроху закінчуватися. Зараз я не знаю точне співвідношення, але можу припустити, що на одного кадрового приходиться 7-8 мобілізованих. І вони приносять в армію свої цивільні компетенції. До війни багатьох із цих людей армія не могла б просто собі дозволити, тому що вони в цивільному житті заробляли набагато більше, ніж армія будь-коли могла їм запропонувати. А зараз вони своїм досвідом збагачують армію. За цим дуже цікаво спостерігати. За тим, як людям, яким ніхто не встиг пояснити, що в армії так не роблять, говорять: а що, так можна було?

казарін 006

— Що наразі є предметом аналізу?

— Все, що я наробив у публіцистичному житті, вписується у формулу «впорядковувати хаос до стану сенсів». Цим я намагаюся займатися і зараз, коли пишу якісь тексти про війну. Предметом аналізу може бути все, що завгодно — все, що впадає в очі, відображає еволюцію наших внутрішніх суперечок, нашого внутрішнього порядку денного. Тем навколо безліч – бери і досліджуй.

— В армії можна будувати майбутнє?

— Я зустрічав кількох людей, які були цивільними до 24 лютого, а після закінчення війни або після оголошення демобілізації планують залишатися в армії і будувати військову кар’єру. Безумовно, такі є. Я просто до них не належу. Я якраз людина, яка не бачить для себе військової кар’єри, і я якраз із тих, хто не народжений для війни. Коли з’явиться можливість, я залюбки повернусь до журналістики. Але не раніше, ніж ця можливість офіційно з’явиться у всіх, хто прийшов в армію у лютому 2022 року.

казарін 007

— Чи робите ви якісь нотатки, які можуть перерости у наступну книгу?

— Іноді. Безумовно, робляться якісь спостереження, фіксуються ситуації. Часом я використовую це під час написання статей, просто не дуже активно їх зараз пишу. Не виключаю, що якщо доживу, у мене буде амбіція написати другу книгу, яка буде певною мірою підсумовувати цей військовий етап мого життя. Але для цього потрібна всього лиш така дрібничка, як не програти війну.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Сергій Денисенко, Наталія Радченко

Принагідно радимо вам переглянути промову Павла Казарані на форумі Re:Open Zakarpattia 2023, яка вас точно вразить.

0 #