Волонтерку Руху підтримки закарпатських військових Валентину Васильєву в Ужгороді знають, зокрема, як творчу особистість із невичерпною енергією й умінням творити красу з простих речей.
Насамперед одним із прикладів її креативних ідей є тематичні фотозони та підбір костюмів для благодійних акцій «Фото патріота», на яких ужгородські волонтери ще з 2014 року збирають донати для українського війська. Однак якщо раніше проєкт передбачав світлину від професійного фотографа на фоні синьо-жовтого прапора, то тепер акція стала ще креативнішою.
Зокрема, Валентина Васильєва стала ідейною натхненницею різноманітних благодійних фотозон і творчинею тематичних реквізитів – тут і вбрання японських гейш у сезон сакур, і незвичні костюми до Дня Миколая чи Геловіну, і старовинна колекція вишиванок та прикраси зі символами до Дня Незалежності тощо.
Про креатив заради перемоги і не тільки Varosh поспілкувався з волонтеркою, яка, до слова, знайшла час на розмову між підготовкою до заходу для поранених захисників і родин військовослужбовців.
Прямі трансляції з Китаю та зйомки світових брендів
Валентина Васильєва приїхала в Ужгород після повномасштабного вторгнення росіян. Жінка – харків’янка. Розповідає:
– Ми виїхали з Харкова не першого дня. Я застала, коли танки заїжджали в місто, БТРи, летіли винищувачі… Поїхали вже, коли в моєму районі поруч пролунали вибухи і три дні ми були без світла… Вирішили виїжджати в Ужгород. Раніше були тут кілька разів, і я розуміла, якщо близько повітряний простір Словаччини, то, вочевидь, буде безпечніше. Плюс тут живе мій товариш, ми попросили його допомогти знайти житло. Бо Ужгород уже тоді був, як рукавичка. А третій момент – я багато подорожувала Україною і з-поміж західних міст мені найбільше сподобався Ужгород, його позитивні люди.
До війни жінка займалася фото- та відеозйомкою.
– В основному це були не українські бренди. Я їздила в Туреччину, літала в Китай – ми робили відеозйомку «під ключ» для брендів – від одягу до, наприклад, блютуз-колонок та навушників. Я відвідувала заводи, де все це виготовляли, знімала контент для тих підприємств, матеріали для реклами, проводила прямі ефіри на AliExpress, мала близько 400 тисяч підписників… Тобто я їхала туди, дивилася, як це виготовляється, щось пробувала сама, і просто показувала, що все це робиться не в підвалі «на коліні», як кажуть, а на великому потужному виробництві.
Тому для мене фото- й відеозйомка – це рідне. Але, наприклад, в акції «Фото патріота» я беру участь не як фотограф, а найперше як дизайнер фотозон.
Рух підтримки закарпатських військових
– Коли вже приїхали в Ужгород навесні, в одному зі супермаркетів побачила волонтерок, які дали нам із подругою перелік продуктів, потрібних для військових. Ми купили, поставили в кошик, а потім я їх запитала, чи можу долучитися до команди волонтерів. Думала, може, мої професійні навички можна десь застосувати, аби зібрати більше грошей для війська. Товариш познайомив нас із Сергієм Денисенком, який є ініціатором акції «Фото патріота» і, зрештою, він привів мене в Рух підтримки закарпатських військових.
Там я здебільшого роблю щось руками на продаж, малюю або проводжу майстер-класи. Наприклад, із виготовлення букетів із вербових котиків, які потім продавали на благодійних ярмарках, розфарбовування екоторб, виготовлення сакурових віночків із фоамірану – спеціального матеріалу для рукоділля тощо.
Загалом наші волонтери не люблять просити гроші, вони ініціюють великі класні акції, які пожвавлюють людей. Тобто спочатку волонтерам треба попрацювати, щось придумати, приготувати – ти вкладаєш свою енергію, сили, якісь матеріали, але це примножує гроші, за які пізніше можна придбати щось суттєве для наших захисників – дрони, генератори, тепловізори.
Креативні фото за донати
– Багато років на акції «Фото патріота» люди за донати на будь-яку суму отримували професійні фото на згадку. Раніше акцію проводили раз на рік до Дня Незалежності. І для постійних місцевих учасників це була можливість зробити певну щорічну ретроспективу, побачити, як ти змінюєшся, як зростають діти. Але зараз проєкт проводиться декілька разів на рік, бо кількість запитів військових зросла. Тому і для місцевих потрібна додаткова мотивація приходити частіше, і для переселенців треба вигадувати щось цікаве.
Тоді я вперше на Геловін запропонувала, що спробую створити якусь цікаву тематичну фотозону. Сама виготовила декор, фентезійні віночки з черепами, павуками – і це класно «зайшло», були просто черги охочих сфотографуватися. Потім люди, які постійно мене зустрічали, питали, коли буде наступна фотозона. Я розуміла, що не можна понижувати планку і робити щось менш гарне, а лише цікавіше. Наступну фотозону ми ініціювали до свята Миколая. Знову три дні – черги і ще більше зборів. Відкриваю фейсбук – і вся стрічка в наших «миколайчиках», ходиш вулицями Ужгорода і думаєш жартома: «Я не знаю, як вас звати, але я вас одягала».
Але найбільша черга була на «Сакура-фест»! Люди приходили і приходили, особливо після публікації перших світлин. Черга була така, що я хвилювалася, чи встигнуть усі ці люди до вечора.
При підготовці фотозони на День Незалежності України я розуміла, що хочеться щось у блакитно-жовтих відтінках, з елементом вишиванки на самій фотозоні. Для основи я використала будівельну сітку, в яку я вплітала елемент – зірку на вісім кутів – символічний оберіг, що раніше часто використовувався на вишиванках, бісерних прикрасах.
І щоразу, як людину одягаєш, є кілька хвилин поспілкуватися, спитати, звідки вона приїхала. Дуже багато людей, які приходили на фотозону з дітьми, – з окупованих місць. Дуже щемко, коли вони дякували за можливість сфотографуватися у вишиванці.
Автентичні вишиванки і прикраси в етностилі
Чи не найбільший захват на вищезгаданій акції «Фото патріота» до Дня Незалежності України викликала серед реквізиту 100-річна вишиванка з Гадяцького району Полтавщини. Вишита сукня – з особистої колекції Валентини Васильєвої. Жінка вважає, це – ще й можливість буквально доторкнутися до того, що носили наші предки, тому вирішила, що такий реквізит особливо цінний, коли в країні триває війна.
Розповідає:
– Автентичних старовинних вишиванок на фотозоні було чотири. Я збирала собі таку колекцію, бо, якщо чесно, мені дуже не подобаються ці футболки з маками, які продають зараз на кожному кроці, – як на мене, це шароварщина. Також я шила спідниці, надихнувшись взірцями зі старовинних фото та з колекцій музею.
Особливе місце у тій фотозоні ще було відведене віночку – зі стрілами як елементами свободи, колосками й синьо-жовтими квітами. До всього я додавала коралі. Їх також робила сама.
Зараз для благодійності ще виготовляю прикраси у сучасному українському етнодизайні. Українці і за кордон замовляють такі прикраси, і купують на наших благодійних ярмарках. Зокрема, приємно, що люди, які купили, наприклад браслет, потім повертаються або за подарунком друзям, або до браслета замовляють чокер чи стрічковий гердан. Це раніше дуже популярний тип прикрас – бісерна стрічка з різними малюнками, яку носять трьома способами: або на шиї як чокер, або як пояс, або як прикрасу на голові.
Ще я вишиваю для благодійного продажу автентичні кишеньки, які також у давнину носили жінки як аксесуар до вишиванок, – «прабабусі» сучасних бананок, можна сказати.
Слова вдячності і людські історії
Такі акції, каже Валентина Васильєва, – ще й можливість поспілкуватися з людьми. Часто навіть про найсокровенніше. Розповідає:
– Хтось із людей, які прийшли на акцію, розповідав, що також мали стару бабусину вишиванку, але були вимушені залишити вдома в окупації, бо вивозити такі речі здавалося небезпечним… А в когось і дому не залишилося… І ось для них це був такий цінний момент, просто дякували за можливість ось так красиво відчути себе ближчими до українських традицій.
Ще фотографувалася дівчина з окупованої частини Херсонщини. Вона довго дякувала за можливість втілити свою мрію – зробити світлину в українському строю, зізналася, що дуже хотіла би показати своє фото бабусі, яка не змогла виїхати звідти, щоб та побачила її такою гарною україночкою. Але боїться кидати це фото в месенджер, бо бабуся старенька і не вміє чистити кеш. А там постійно перевіряють телефони, і синьо-жовті кольори та вишиванки – то для окупантів, як червона тканина для бика, вони ненавидять це.
Валентина Васильєва підсумовує:
– На початку повномасштабної війни було непросто знайти, де поволонтерити, бо багато людей кинулися допомагати. Зараз, здається, дуже не вистачає волонтерів. Наприклад, на кожній події Руху підтримки закарпатських військових стоять одні й ті самі люди. Хай прикладом будуть навіть ті маленькі 3-річні діти, які також допомагають на наших акціях. Важче стало закривати збори…
Якби люди в тилу хоча б раз на тиждень дві години свого часу виділяти на допомогу армії, вже було б набагато краще. У мене дуже багато рідних і друзів залишилися в Харкові, чимало людей зараз на нулі, і щоразу, коли вони надсилають звідти фотографії чи повідомлення, мені здається, що ми всі тут робимо недостатньо, що треба більше.
Юлія Войціховська, Varosh
Фото з особистого архіву Валентини Васильєвої
