З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну благодійний фонд Сергія Притули акумулював близько 6 млрд. грн. на потреби Сил оборони. За них купувалися БПЛА, FPV-дрони, оптичні прилади, засоби зв’язку, медицини, транспорт і навіть супутник для проведення розвідки.
За словами засновника фонду Сергія Притули, волонтерські збори – це прояв любові людей до солдата, жертовності задля тих, хто захищає батьківщину. Також він каже, що окрім основного значення – збору коштів та закриття певних потреб військових – волонтерство в Україні виконує не менш важливу функцію гуртування суспільства. Непереможні, коли об’єднані.
І попри втому, виснаження й об’єктивне зниження спроможності населення здійснювати донати, команда Притули продовжує забезпечувати армію усім необхідним для наближення перемоги.
Про критичні моменти у зв’язці «волонтер – держава – бізнес» йшлося на дискусії під час форуму Re:Open Zakarpattia 2023, учасником якої був Сергій. Ми ж паралельно встигли поговорити про роботу його команди на даному етапі війни та про особисте сприйняття процесів, що відбуваються в країні.
– Війна триває. Попри неймовірний героїзм наших воїнів і їхні досягнення, із фронту надходять трагічні звістки про загиблих, ворог продовжує вбивати людей, знищувати інфраструктуру. І трапляються моменти, коли опускаються руки, пригнічений стан зменшує продуктивність, ти не розумієш, чи достатньо того, що ти зараз робиш. Чи буває таке у вас і як ви себе виводите із цих станів?
– Ми живемо у перманентному стані нервового зриву. Це виснажує. Через інформаційні потоки неможливо не страждати ментально. Якщо в тебе є серце, якщо ти живеш війною, Україною, то ти, вочевидь, отримуєш дуже багато болючої інформації, яка тебе ранить. Мені здається, потрібно все ж таки знаходити розраду у якихось справах, де ми можемо приносити користь один одному, армії, державі в цілому. Я по собі це знаю.
Якими б не були важкими виклики і страшні новини, коли ти з головою впірнаєш в роботу і бачиш результати, то розумієш: ось ми об’єднали людей навколо якоїсь ідеї, звели все до спільного знаменника, зібрали гроші, щось придбали і зберегли життя. Тоді стає трохи легше. Мені здається, що за 20 місяців з моменту повномасштабного вторгнення варто вже було всім знайти десь своє місце у цьому хаосі. Якщо ви його досі не знайшли, то питання – чому?
Я часто спілкуюся з молоддю і вони запитують, чим іще вони можуть бути корисними: «От ми донатимо. Що ще?» З одного боку, мені приємно, що вони цим переймаються. Але мені б хотілося, щоб молодь не відчувала якоїсь провини, наче вони мало роблять. В різних людей є різні можливості. Молодь має жити своїм життям: вчитися, любити, цілуватися, але тримати завжди в голові слова вдячності і розуміння, завдяки кому вони мають цю можливість. Тому на зустрічах із школярами чи студентами я прошу, щоб вони добре вчилися. Адже хтось платить життям за те, щоб вони мали таку змогу.
Які власні відкриття ви зробили щодо українців за час війни?
Те, що відбувається зараз, – це те ж саме, що відбувалося в 2014-му році, тільки кількісно більше. Стало більше людей, більше емоцій. Так само тоді дітки приходили до мене у хол Нового каналу, де я на той час проводив збори, допомагав військовим, і вже тоді вибивали землю з-під ніг історії про те, що «ми збирали на новий фотоапарат, але ось вам гроші для наших воїнів світла».
Те саме зараз, коли діти десь у переходах грають на музичних інструментах, проводять ярмарки і донатять. Просто в 2014-му те, що трапилося з Кримом і Донбасом, не торкнулося так масово українців. А зараз, коли війна постукала в кожні двері, і в Україні немає практично жодної сім’ї, у якій би хтось не служив, не був поранений, чи не загинув, – це зовсім інша історія. Тому я дуже тішуся, що українці все ж таки попри велику втому від війни досі тримаються купи і готові багато чим жертвувати заради свого війська.
– Ви багато спілкуєтеся з військовими. Які трансформації відбулися в українській армії?
– Перша метаморфоза – що зараз військовими стало дуже багато людей, які ніколи ними не були. Армія, яка до повномасштабного вторгнення налічувала 250 тисяч людей, виросла до більше мільйона осіб. Усі вони – вчорашні вчителі, економісти, агрономи, банківські менеджери, айтішники.
Мобілізація не зупиняється, йде постійне поповнення. І якщо кадровий військовий – все життя військовий, то доброволець – людина, яка, не маючи жодного військового досвіду, пішла захищати свою країну. Звичайно, масові хвилі добровольців були на початку вторгнення, але, слава Богу, таких людей вистачає і досі.
Я спілкувався з Калиною із «Азову». Він розказував про їх рекрутингову мережу і підтвердив, що багато молодих хлопців ідуть до них, тому що «Азов» – це репутація і закріплена легенда. Це круто і сильно мене вражає – який у нас реально крутий безстрашний народ, які молодці наші козаки і дівчата, та який високий у них моральний дух. Я часто приїжджаю до військових з 2014 року понині. Балакаєш і вони кажуть: «Так, складно. Так, є втрати. Того не вистачає, іншого – але х*й ці п*ри пройдуть!» І ти їм віриш.
– Сергію, вам довіряють мільйони. Навіть ті, хто розчарувався, втомився, зневірився, продовжує стежити за вами і брати участь у зборах. Не страшно схибити, підвести людей?
– Страшно, звичайно. Я абсолютно свідомий того, що ми живемо у суспільстві, у якому немає права на помилку від слова «взагалі».
Це насправді дуже велика проблема. Особливо для людей, які хочуть бути корисними країні, хотіли б піти на державну службу, але бояться, що ти на тій чи іншій посаді зробиш один невірний крок. Тобі і так ніхто не буде дякувати, а якщо ти ще й помилишся, то тебе згноять, твоя репутація буде помножена на нуль і твоє майбутнє буде невизначеним. І тому люди вибирають залишитися осторонь всіх цих процесів.
І так само тут очевидно, що є певна група людей в суспільстві, які на низькому старті чекають, щоб я десь оступився, щоб піднести це і сказати: «Ага! Бачите, а ми ж вам говорили всі ці роки, що він у вас такий!» Тому у мене без варіантів: треба зважувати кожне слово і вчинок. Але оскільки фонд аполітичний, від імені фонду не коментуються ті чи інші події в Україні, тому мені трошки легше.
Бо якщо і з’являється бажання щось прокоментувати, то потім я сам собі кажу заткнутися і не ставати на той чи інший бік. Це не означає вдягати біле пальто, а подумати, чи твої слова допоможуть ситуації, чи не поставлять під удар роботу фонду, а відповідно – зменшать можливість допомагати військовим. Так і живу.
– На вашій дискусійній панелі форуму Re:Open Zakarpattia 2023 йшлося про те, що волонтерам доводиться дедалі більше і частіше креативити, аби закривати збори. До яких нестандартних рішень чи колаборацій доводилося вдаватися фонду Сергія Притули останнім часом?
– У нас існує цілий департамент партнерств і комунікацій. Різні формати співпраці передбачають спільні збори коштів. Це можуть бути підприємства чи мережа ресторанів. От, наприклад, на панелі вашого форуму ми зустрілися з Юрком Назаруком зі львівських «Фестів». Також з компанією «Uklon» ми запустили спільний збір на 2 тисячі FPV-дронів і навчання операторів у військовій школі «Боривітер».
Щоб просувати цей проєкт, «Uklon» винайняв креативну команду, вони написали трек «Подавай дрони як патрони», підключили туди Лачена і Лебігу, з ними вийшов якийсь мальований кліпчик. У свою чергу, бренд «Авіація Галичини» розробив спеціальний мерч, випустив футболки, кошти з продажу яких полетіли на цей збір. І це компіляція різних креативів навколо спільної ідеї «Давайте дамо нашим хлопцям дофіга дронів, щоб вони вбивали руських». Тому так, доводиться, часом, досить серйозно прокачувати креативну складову.
- Учні Ужгородського центру профтехосвіти виготовили на фронт пічки-буржуйки з «волонтерського» металу
– Як визначаються пріоритети і те, на що буде наступний збір?
– Все дуже просто: філософія існування волонтера як одиниці, що допомагає військовим, полягає в тому, що ми робимо те, про що нас просять бійці. Військові ставлять задачі і ми їх вирішуємо.
– Ваші шанувальники жартують, що для Притули немає нічого неможливого, і якщо купили супутник, то можна назбирати на що завгодно – найновітнішу зброю чи завод, наприклад, який буде її виробляти.
– Так, але, на жаль, згідно із Законом України про благодійні організації та благодійну діяльність, я не можу інвестувати кошти у побудову оборонних заводів.
– На минулорічному форумі звучала думка про те, що волонтерство має підставити плече, допомогти державі, поки вона сама не стане на рейки і не буде самостійно забезпечувати армію. Далі волонтерам необхідно повернутися до своїх основних занять, утримувати сім’ю, забезпечувати роботу економіки. Ви погоджуєтеся з цим?
– Ні. Волонтерство не має зупинятися і повинно існувати до завершення бойових дій. Тому що нам треба наближати перемогу своєю роботою. Вона сама по собі не прийде. Масштаб тотальної війни такий, що держава сама, навіть з допомогою західних партнерів, не впорається. Тому розслаблятися зарано – маємо бути включені всі.
Лариса Липкань, Varosh
Фото Наталії Радченко, Сергія Денисенка
