На другий рік повномасштабної війни образ українського воїна/воїнки стає для нас більш персоналізованим: з’являється все більше друзів, знайомих, родичів на фронті. Ми допомагаємо їхнім підрозділам, переповідаємо фронтові історії або просто стежимо за ними у соцмережах. Дехто уже завершив службу чи відновлюється після поранень, дехто приїжджає у відпустку чи відрядження.
За останніми прогнозами Міністерки у справах ветеранів Юлії Лапутіної, після перемоги в Україні налічуватиметься приблизно 4-5 мільйонів ветеранів, їхніх сімей і сімей полеглих воїнів. Це приблизно 10% населення. За її словами, у відсотковому відношенні це найбільша цифра серед інших країн, у яких також є ветерани та ветеранські політики.
“М’яке” повернення воїна/воїнки у цивільний світ (хай і поки тимчасове) потрібне найперше нам, цивільним. Окрім поваги та вдячності за їхню бойову службу, ідеться також про формування міцного суспільства з новими ролями, економічне відновлення країни після війни.
Інтегруватись потрібно їм чи й нам?
Так, політику у сфері захисту військовослужбовців та ветеранів (медико-психологічна реабілітація, гарантії соціального захисту тощо) формує та реалізовує держава.
Та ще один важливий учасник процесу реабілітація та адаптації воїна – ми з вами. Найпростіше, що можемо робити – бути у контексті, мати природну мотивацію вивчати потреби воїнів та ветеранів, підтримувати. Ми можемо проявляти це навіть при не безпосередньому контакті з ними (наприклад, через повагу та готовність допомогти сім’ї, партнерці/партнеру, поки чоловік чи жінка захищають країну).
Контакт цивільного світу та військового – тема, яку дедалі частіше обговорюють публічно у контексті екзистенційних питань та конкретних неясностей у комунікації.
Різний досвід, який проходимо ми всі, неможливо уніфікувати, так само й неможливо встановити чіткі правила для комунікації. Але ми можемо спробувати розібратись у почуттях та досвідах один одного і вести діалоги зі взаємної поваги.
Ми попросили поділитись особистим досвідом та роздумами про контакт цивільних та військових і військових, і цивільних.
Едуард Коваленко, військовослужбовець ЗСУ:
У військових теж людські проблеми, болі, вразливості, характери й темпераменти. Комусь важливо відчувати вдячність від цивільних, а комусь може й байдуже. Мені приємно, коли незнайомі люди підходять і дякують за захист або якось інакше висловлюють вдячність. Хоча, якщо ви думаєте, що це часте явище – помиляєтесь. Часто бачу це хіба у текстах у соцмережах, в чиїхось репостах, але це не те ж саме.
Наживо мені просто так дякували незнайомі люди, мабуть, разів 3-4, більше на початку, коли ще було багато страху і робота військових тоді не сприймалася як даність. Мабуть, зараз людям ніяково от так просто підходити до військових. Скажу, що відчуття, ніби я дратую людей, коли у формі сідаю випити каву десь далеко від фронту, трапляється зі мною набагато частіше, ніж відчуття, що мені вдячні.
За останні 16 місяців був в Ужгороді двічі (по 10 днів). Щодо незручних моментів, то більшість випадкових розмов на вулиці зі знайомими були якраз незручними, якщо це були чоловіки.
Замість якихось буденних питань/відповідей як раніше, знайомі починали розповідати, чому не пішли воювати, ніби намагаючись виправдатись переді мною, хоч я жодного разу не питав і не натякав на це. Ці розмови були ніяковими для нас обох. Людям треба спочатку самим прийняти свою життєву позицію, визнати її. А ще трохи бісило запитання від людей на вулиці, які знають, що я у війську: “Ти що, всьо?”. Що це взагалі має означати?
Військовим (і не тільки) хочеться розуміти, що ви теж берете участь у війні, що ви допомагаєте, що ви не байдужі. Мені здається, що для притомних українців взагалі ігнорувати факт війни неможливо. Це ніби страшна й смертельна хвороба, з якою неможливо просто далі жити, бо як тільки ви почнете її ігнорувати, – вона вмить розростеться по усьому тілу та вб’є вас. Це не означає, що з військовими треба говорити тільки про війну. Але найімовірніше, якщо розказувати тільки про відпочинок на пляжі, досягнення в бізнесі чи свою нову машину у цей час – ви можете дратувати співрозмовника, і не тільки військового, а будь-кого свідомого.
Найгірше, що суспільство може зробити для своїх військових – ігнорувати їх. Прояв поваги чи вдячності для мене – це якісь прості речі: прямі слова, не прихований та не косий погляд, щира усмішка чи вдячний кивок головою. Мені здається, важливо цю вдячність по-справжньому відчувати, усвідомлювати вартість роботи військових, і проявляти її, як вмієте.
Я часто дякую іншим військовим, я ними захоплююся, у кого доля на війні відрізняється від моєї, кому, на мою думку, буває набагато важче. Хоч і не особисто в очі, та я дякую піхоті в окопах, артилеристам, штурмовикам, саперам та славлю їх… Я знаю, які відверті жахи переживають різні роди військ та різні підрозділи. Я не можу бути їм не вдячний, ця вдячність тепер частина мене.
Анатолій Щербей, військовослужбовець 47-ї ОМБр:
Мені не хочеться категорично розділяти людей на військових і цивільних. Адже більшість теперішніх військових ще рік-півтора тому були такими самими цивільними людьми. Я вважаю, що є населення країни, в якій зараз йде війна, і на кожному індивідуально лежить відповідальність за її результат і наслідки, які цей результат за собою потягне.
Я добровільно пішов захищати країну і чим довше знаходжуся на фронті, тим більше відчувається дистанція між мною і моїм оточенням, яке зараз вдома. Це не може бути інакше, адже проживаю ситуації, які не проживають вони. І я щиро радий, що більшість людей уявлення не має, що дійсно відбувається на фронті. Але важливо не забувати та вносити свою частку в нашу загальну перемогу. Це надважливо!
На мою думку, у спілкуванні з військовими, як і будь з ким іншим, основне – це щирість і підтримка. Відчувається, коли люди питають в тебе «як справи» чи «як здоровʼя» просто для галочки, бо відчувають певну провину.
Дуже приємно, коли незнайомі люди на вулицях дякують, пропускають в чергах в магазині чи зупиняються, щоб підвезти тебе тощо. Зрозуміло, що я все одно розраховуюся за все у повному розмірі, стою в чергах як і всі. Але сам факт, що люди стараються проявити до тебе повагу таким чином – дуже приємний. Коли ви бачите військового, незалежно від того є поранення чи ампутація і т.д. – було б добре, якби в погляді була щирість і відчуття гордості за цю людину, а ні в якому разі не жалість. І важливо не бути байдужим в принципі. Про потребу допомогти також треба питати, бо часто військові стараються самостійно справлятися з усім і якщо їм дійсно потрібна допомога, то відповідь на ваше питання буде позитивна, навʼязувати її точно не потрібно.
А щодо тем, то часто військовим взагалі не хочеться обговорювати війну, а хоч подумки відволіктися і поспілкуватися на якісь звичайні теми. Тим більше обговорювати з цивільними війну – це розповідати якісь «кіношні» історії, які все одно можуть бути незрозумілі. Війну неможливо переказати, тільки пережити.
В одному з останніх соціологічних досліджень (січень-квітень 2023) Український ветеранський фонд Мінветеранів вивчав потреби ветеранів та військових: “Абсолютна більшість опитаних військових та ветеранів вважають, що на сьогодні українське суспільство поважає ветеранів (52,2% – скоріш поважає + 9,5% – однозначно поважає). На думку 21,4% респондентів – суспільство скоріш не поважає ветеранів, а 4% переконані, що зовсім не поважає. Натомість близько 13% опитаних не змогли дати точної відповіді на дане питання. Варто зауважити, що в січневому опитуванні населення України від Групи “Рейтинг” також абсолютна більшість (91%) вважала, що суспільство сьогодні поважає ветеранів, але частка тих, хто має протилежну думку була суттєво меншою (6%)”.
Дослідження Українського ветеранського фонду поки єдині офіційні дослідження портрету військових та ветеранів та їхнього сприйняття суспільством, зокрема.
Діана Тищенко, CEO SAPO, волонтерка:
На вулиці я не дякую незнайомим військовим. Я з однаковою повагою відношуся і до цивільних, і до військових, тому реакція не відрізняється. Мені здається дивним підходити до незнайомого військового і відволікати його від якихось думок чи справ. Ще я соромлюся. Думаю що в більшості людей так. Можливо, якщо я висловлю подяку людині, про яку нічого не знаю, то вона з якихось причин відчує себе незручно.
Якщо ж бачу, що людині може знадобитись допомога чи підтримка я можу підійти, поставити якесь дурнувате запитання, щоб зав’язалася розмова. З військовими, для яких я волонтерю, тобто з якими знайома особисто, ми класно спілкуємось, я часто дякую, приємно і їм, і мені.
Було кілька ситуацій, де військові ділились зі мною жахливими історіями з фронту. В одному з діалогів я розгубилась і щиро зізналась, що не знаю навіть що відповісти (написати “Бережи себе” було якось тупо). В іншій схожій історії вирішила розрядити повідомлення жартом, тому що це був мій досить близький знайомий. Ми обидвоє посміялися і, здається, у мене вийшло відволікти його від дурних думок. Але знову ж, я могла так пожартувати тільки тому, що це був достатньо добрий знайомий.
А ще запам’ятались військові, які приїжджали за автомобілями в Ужгород просто з фронту. Я супроводжувала їх у місті і було дуже помітно, що вони були шоковані цивільним спокійним життям. Військові обговорювали це вголос і я не завжди знала як реагувати, просто погожувалась з тим, що так, не прилітає, так, досить спокійно живуть. Мабуть, їм дуже дивно відчувати цей контраст. А потім вони їхали назад у свою реальність. Це було не просто.
Артем Осипян, офіцер-психолог ЗСУ:
Важливо розуміти, що критична маса військовослужбовців зараз – це люди, які вже встигли втомитися від війни, їхнє життя примусово змінилося.
Коли військовий вступає у контакт з вільною людиною – для нього це може бути тригер втраченого життя. Військовий може відчувати певну ностальгію: цивільні не зобов’язані повертатися у військову частину, на фронт, в багнюку, підкорюватися наказам і тд.. З боку цивільної людини ветеран/військовослужбовець може бути великим тригером до почуття власної гідності і самооцінки. Ми можемо відчувати перед ним провину, бо уявляємо через що він прийшов, і починаємо тестувати себе, проглядати життя від 24 лютого і питати: “А що зробив я?” Якщо “не достатньо” – мені перед ним соромно.
Якщо говорити широко, в контакті відбуваються обмін емоціями. Будучи тригерами один для одного і може створюватись певна напруга. Якщо на початку повномасштабної війни ми всі були консолідовані і вдячні військовим: пропускали їх, давали їжу, безкоштовно пригощали кавою на заправках і тд., то зараз цього стає менше, тому що ми звикаємо. З’являється феномен нормалізації війни. На мою думку, культура вдячності військовим має зберігатися, тому що війна якраз не має нормалізуватись. Ми не маємо звикати до того, що у нас купа військових, варто чинити певний спротив.
Для військових війна досі не є чимось нормальним. Я пішов у ЗСУ добровільно, усвідомлюю своє рішення, але для мене все одно це все не окей. Це стосується більшості військових, які не планували ними бути. Коли їм дякують, коли їх пригощають кавою, висловлюють вдячність – для них це ніби символ того, що люди не забувають про те, що це все є ненормально і вони мають повернутись додому.
Нещодавно на Рівненщині ми з побратимами просто зупинилися взяти кави на АЗС. Вийшла жінка, працівниця АЗК, і дала нам 5 персиків. Сказати, що вони були нам критично необхідні – ні. Але було приємно. Дуже часто побратими повертаючись з відпусток повторюють одне і те ж: “Там нема війни, там нема війни”. Їм страшно уявити, що про них забули. Вони не хочуть опинитися в ситуації, де їм сказали: “Так, друзі, ви будете відгрібати це лайно”.
Прірву між військовим та цивільним життям, про яку досить часто згадують, я назвав для себе розривом реальності. Цивільне життя, в якому виросли хлопець чи дівчина та де сформувались їхні цінності, уявлення про світ – на війні вони повністю змінюється, бо там ти зіштовхуєшся з найгіршими проявами реальності, і хочеш того чи ні ти стаєш більш тривожним, підозрілим, напруженим, більш агресивним і менш емоційним. Ти змінюєшся особистісно.
З цією прірвою нічого не можна зробити, окрім усвідомити. Військові отримують той досвід, який цивільні люди ніколи не зрозуміють. Насправді його і не треба розуміти. Уявіть, що серед нас людина, яка спілкується тією мовою, яку ми ніколи не зможемо вивчити на 100%, але як мінімум невербально ми можемо зрозуміти емоції, які вона відчуває. Достатньо вислухати, включитися у розмову і спробувати зрозуміти, що він відчуває коли це каже.
Я чув історії, де жінка побачила на зупинці військового, який плаче, п’яний. І вона така: “Божечки, що ж робить?”. Було б добре, якби у нас в таких ситуаціях були сили відкласти справи, присісти, сказати: “Мені шкода, що ти у такому стані. Чи можу я тобі допомогти?”. А військовим так само потрібні цивільні друзі, знайомі, завдяки ним по поверненню буде легше соціалізуватись. І тій, і тій стороні треба шукати нові містки для взаємодії, бо старі можуть почати руйнуватись через те, що обидвоє пішли абсолютно різними шляхами. Також треба пам’ятати, що здобути стовідсоткову щирість та відкритість від ветерана, військового неможливо.
Для військових важлива здатність цивільних при контакті залишати для них трохи більше простору. Я порівнюю цей процес із контейнеруванням (термін у психології), він важливий для батьківства, коли батьки не реагують на абсолютно всі прояви дитини. Інколи достатньо ці емоції просто приймати. Коли у тебе багато всього накопичилось у війську і ти приїжджаєш додому, а твої близькі, друзі не мають сил тебе вислухати і дати більше простору у розмові – емоційно це може відчуватись, ніби тебе покинули. Було б справедливо, якби перші 1-2 місяці з повернення або під час відпустки військового ви виділяли 30-40% у взаємодії на себе, а 60-70% залишали простір для самого військового.
Є такий хороший принцип, який я перейняв у Veteran Hub – це принцип взаємоповаги і взаємної гідності. Виділити час, ресурс, сили, трошки поступитися своїм – потрібно бути готовим із вдячності. Якщо ти втрачаєш повагу до себе в контакті з військовим, втрачаєш свою гідність – це не окей, це означає, що ти починаєш бути жертвою. Тут потрібно вміти емпатично конфронтувати, тобто у ситуації, де військовий веде себе негідно важливо сказати це: “Я тобі дуже дякую за захист, але тут ти вчиняєш погано”. Закони працюють для всіх однаково. Нема і не може бути знижок чи квоти на адміністративні або кримінальні правопорушення, тому що ти військовий.
Підсумовуючи все, у комунікації один з одним нам важливо пам’ятати про:
- Принцип взаємоповаги та взаємної гідності.
- Культура вдячності військовим та ветеранам. Згодом вона буде трансформуватися, але повинна мати живий прояв. У кожного це може бути щось своє.
- Етика взаємодії. В голові варто тримати думку, що будь-хто перед вами може бути військовим чи ветераном. Хтось може причепитись до цивільного, який п’є пиво у барі, а потім виявилось, що це військовий у відпустці, який повернувся з нуля.
- Контейнерування. Здатність приймати емоції та залишити простір для військового.
Для цього нас всім потрібно займатись своїм психічним здоров’ям і дбати про себе. Особливо цивільним. Ми маємо розуміти, що нам може знадобитися емоційний ресурс і для військових також. Не лише для близьких, а і для незнайомих.
Я вважаю, що інтегруватись потрібно найперше нам для самих себе, аби комфортно взаємодіяти та знайти своє місце у новому суспільстві, де мільйони українців матимуть бойовий досвід. Ця інтеграція потрібна нам, щоб злагоджено реагувати на низку запитів, які створює цей бойовий досвід та його можливі наслідки. І це один з проявів вдячності до ветеранів та поваги до себе як громадянина. Це точно шлях назустріч, де у тилу ми можемо робити кроки швидші та більші. Без надмірної героїзації, але пам’ятаючи завдяки кому країна залишається Україною.
Іванна Стець для Varosh
Фото надані співрозмовниками
