Війна

Між військовими та цивільними. Про що ми не говоримо, а варто було б

20 Червня 2024 116

Зізнаюся, я була щиро вражена відвертістю розмови Тетяни Трощинської та Валерії Суботіної (позивний “Нава”) під час Львівського медіафоруму. Бо зазвичай ти не чуєш такої відвертості на публічних заходах. А це було водночас і як холодний душ, і як зняття рожевих окулярів, і разом з тим — майже наочний посібник для того, як всім нам — журналістам і не тільки — спілкуватися з військовими. 

На третьому році повномасштабного вторгнення і вже 11-му від початку війни росії з Україною, здавалося б, ми вже мали б зрозуміти, як і про що можна говорити, варто говорити чи чого варто уникати. А втім, слухаючи журналістку, військовослужбовицю та колишню військовополонену Валерію “Наву” Суботіну, мимохіть відчуваєш, як багато випускається чи проходить повз у цивільному житті. 

Iras3899

Валерія “Нава” Суботіна

Далі — пряма мова, основні тези із висловленого під час дискусії.

Не бійтеся питати про страшне і говорити про страшне

“Для журналістів, на жаль досі є табуйованими якісь доволі відверті питання. Хоча, я вас запевняю, що вони не є табуйованими для багатьох колишніх військовополонених, для поранених військовослужбовців, для військовослужбовців, що мають ампутації кінцівок. Всі ці обмеження і страхи існують у ваших головах.

Якщо ви про це не питаєте — якщо ви боїтеся поставити те саме питання, наприклад, про сексуальне насилля над людиною — тим самим ви підтримуєте (хочете ви цього чи ні) кривдників людини. Тому що говорити про сексуальне насилля, про побиття, про приниження особистості — абсолютно не соромно. Треба пояснювати суспільству, що говорити про це — нормально, чути про це — нормально і сприймати це — нормально.  

Iras3859

Валерія Суботіна

У нас часто намагаються сформувати образ сміливої незламної людини. І це, з одного боку, дуже добре, а з іншого — було б набагато крутіше показати людину, яка не зламалася, пройшовши всі ті випробування. Показувати сюжети не про жалість, а про гордість — тими людьми, які пережили цей досвід”, — Валерія “Нава” Суботіна.

Немає де говорити про своїх загиблих так, щоб тобі не давали поради 

“Для мене дивно і дико, що 10 років війна в Україні, дуже багато втрат, але немає де говорити про свої загиблих так, щоб тебе підтримали, а не давали пораду. Я, наприклад, стикаюся з порадами, як правильно переживати втрату, що робити, щоб стало легше і так далі. 

Тому для мене, наприклад, було важливо показати досвід однієї звичайної мами зі звичайною величезною втратою, та яка кожен ранок змушена шукати якісь мотиви і сенси для того, щоб вставати і йти працювати, щось робити, чимось заповнювати оцю порожнечу, яка утворюється після того, коли ти втрачаєш найдорожчу людину. 

Iras3816

Тетяна Трощинська

Я стикнулася з тим, що дуже багато людей не сприймає, що ти живеш звичайним побутовим життям. Ти можеш робити те, що і вони, але твоя втрата нікуди не поділась, оця дірка, яка є в тебе в душі, нікуди не поділась. А поруч, навколо тебе, коли ти ще живеш в Україні в цей період, ще просто величезна кількість людей теж ходять з цими втратами. І вони намагаються якось тримати цей свій світ, тому що вибір у нас не такий великий”, — Тетяна Трощинська. 

Може людина не знаходить сили. Може вона просто обрала продовжувати боротися

“Образ людей, які когось або щось втратили, на наших екранах — це образ кіборгів. Це незламні люди; це постійні питання “де ти береш сили, щоб жити далі?”. А відповідь на це питання не подобається нашим журналістам, хоч вона дуже проста: я живу, бо в мене немає вибору. Бо які ж альтернативи? Не жити, виходить? Може людина не знаходить насправді сили. Може вона просто обрала продовжувати боротися.

Iras3878

Тетяна Трощинська на Валерія Суботіна

На жаль, зараз часто в медіа намагаються підлаштувати співбесідника під формат розмови і показати те, що хочеться показати; те, що сподобається аудиторії — і це неправильно, тому що, виходить, аудиторія не бачить справжніх колишніх військовополонених, не бачить справжньої ситуації на фронті і не бачить я справжніх військовослужбовців. Чому?  Тому що цікавіше бачити якийсь певний образ.  Але цей образ не є справжнім. І власне через те також продовжує рости той самий розкол між військовослужбовцями і цивільними, тому що навіть військовослужбовець, який дивиться потім сюжет про себе, часто себе в цьому сюжеті не впізнає”, — Валерія “Нава” Суботіна.

Від суспільства є багато жалості, але мало гордості

“Ми з моїми побратимами й посестрами часто чуємо ось цей момент, що від суспільства є доволі багато жалості, але доволі мало гордості. 

Наприклад, більшість моїх побратимів пішла на війну ще в 14-му році. Той, хто був молодший і подорослішав ближче до повномасштабного вторгнення, пішов на війну пізніше. І абсолютно для всіх них полк “Азов” — це було свідоме їхнє рішення. А шкодувати й жаліти людину за її рішення — це абсолютно дивно, як мінімум. Це викликає дискомфорт. Повірте,  ваші сльози,  такі прояви емоцій здаються насправді дуже дивними.  

2p1a9685

Тетяна Трощинська на Валерія Суботіна

Бо це було їхнім вибором. І хочеться, щоб суспільство їх підтримувало, щоб суспільство ними пишалося. На жаль, і досі, коли я їду до своїх побратимів на Лиман, я слухаю їх — і надихаюся, і продовжую вірити в перемогу. Коли я спілкуюся з цивільним населенням, дуже часто те, що говорять люди, мене злить і ображає. Так не має бути.

Чим більше ми будемо говорити — і не лише говорити, а й чути — не лише ту правду, яку ми самі собі придумуємо, тим меншою буде відстань між нами. Якщо ми будемо готові чути правду, навіть коли вона не є такою приємною”, — Валерія “Нава” Суботіна.

Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Львівський медіафорум

Завдяки твоїй підтримці наша команда створює ще більше важливих матеріалів. Підтримай нашу роботу — долучайся до спільноти Varosh.

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.

0 #