Андрій Любка і його літературний тунель у Європу

Ірина Колодійчик: Андрію, про що твоя нова книжка із обкладинкою яскраво бірюзового кольору під назвою «Карбід»? Дуже нагадує і асоціюється із стилістикою Юрія Андруховача. Чи не забагато цих загравань, чи пак посягань?

Андрій Любка: Книжка називається «Карбід», або я ще додаю «Карбід, або Песимізм» Головний герой, Тис – вчитель історії, який немилосердно п’є, виголошуючи тости за Київську Русь, такий життєвий лузер і, водночас, патріот України. Мені здається ці поняття часто поєднані, зокрема на містечковому, провінційному рівні, тому цей образ запам’ятався мені. Це все з’явилось два роки тому. Спочатку виникла ідея, потім з’явився герой. Це було тоді, коли я три роки тому на сторінці Reuters прочитав, що в Ужгороді справді знайшли підземний тунель довжиною 700 метрів, який вів у Словаччину. Вхід у цей тунель знаходився у будинку у приватному секторі. У ньому була вагонетка і він функціонував як метро, там була електрика і, очевидно, їздив поїзд, яким перевозились товари. Це стало сенсацією і я зрозумів, що ця тема геніальна для книжки. Ми в Ужгороді жартуємо, що в межах Ужгорода знаходяться села Минай, Сторожниця і Євросоюз. Одна з вулиць Ужгорода – Собранецька закінчується кордоном з іншою країною і це все знаходиться в межах міста. Закінчується район дачних ділянок і починається кордон із Словаччиною, до якого з центру дуже близько можна дійти пішки. Я почав теж збирати інформацію на тему контрабанди на Закарпатті і це зайняло мені майже два роки. Я не міг тоді писати книжку, але коли вже все було готове до праці, то минулого року я за неї сів і написав. Я подумав, що людина, яка вигадала тунель під кордоном – це супер. Паралельно довгий час у мене в уяві існував такий герой, який мав бути зовсім балканським персонажем, але ці історії у мене ніяк не поєднувались разом. Мій перший задум цієї книжки у тому, що вона мала бути не смішна, це мав бути нон-фікшн, пригодницька кримінальна повість, не сатирична, але вона вийшла таки сатиричною. Так початковий задум книжки почав обростати іншими сенсами.

І.K: Однак, до чого тут «Карбід» і як назва книжки пов’язана із прямим змістом?

А.Л: Це алюзія на твір Вольтера «Кандід». Відповідаючи на перше запитання, це загравання із Вольтером, а не з Андруховичем. Свого часу я зрозумів, що ментальний кордон поміж Західною і Східною Європою створив Вольтер своїм твором XVIII століття «Кандід». Головний герой, на ім’я Кандід, весь час шукає свою кохану і віднаходить її, Кунігунду, у Стамбулі, де вона пере одяг ув’язненому втікачеві Ракоці. Історично, Ракоці був лідером повстання проти Габсбургів і сидів у Мукачівського замку. Предметним є теж те, що географічно Кунігунда – це назва головного озера із комплексу солотвинських озер, досі вживана. Коли Кандід знаходить ту свою наречену, то вона виявляється старшою, ніж він собі думав і він задає собі питання, чи потрібна вона йому тепер взагалі? Роман Вольтера закінчується не дуже оптимістично, але ж, все одно, він її знаходить. Я подумав, якщо роман Вольтера називається «Кандід, або оптимізм», то мій називатиметься «Карбід, або песимізм». Поняття Східної Європи ввійшло у вжиток в епоху Просвітництва. До XVIII століття образ Східної Європи прочитувався зовсім інакше. Східна Європа не вважалась другим, ані третім світом, ані чимось відсталим, а була символом мудрості, якогось неймовірного казкового східного багатства. Тож, це книжка про кордон. Про те, що він існує. І теж про те, що навіть після Майдану для українців досі існує закритий кордон і візи в Європу, принизлива візова процедура і те, що у нас немає чіткої європерспективи – це в деякій мірі заслуга Вольтера і його «Кандіда». Нас одружили на оцій біді і символові, скажу польским словом – «nedzy».

І.K: Отже, це книга про наш український кордон із Європою і контрабанду, яка існує навколо нього? Чи пересічному читачу треба шукати ще глибших сенсів у цьому тексті?

А.Л: Закарпаття найменша область України, що має чотири кордони, кожний зі своєю специфікою і різними видами бізнесу на ньому. Через угорський перевозять цигарки, це головний бізнес там. Словацький кордон лежить у горах, у Великоберезнянському районі і цей кордон, це основа основ для перевезення нелегалів, бо він знаходиться у горах і лісом їх легше перевести. Нелегала не має сенсу перевозити у Румунію, оскільки Румунія не шенгенська країна. Географічно так поділені види бізнесу на кордоні у Закарпатті. Працюючи над книжкою, мені все почало збиратись нагромаджуватись цілими колами, бо пишучи про контрабанду, я мав писати про специфіку Закарпаття і чому саме тут можлива така активна контрабанда і це вже зачіпало менталітет і історичні моменти. Іншою річчю було те, що уже сам вибір місця означав і політичну певну специфіку, бо якщо ти пишеш про Закарпаття і про існування кордонів, то постає основне питання – ці кордони існують: чому вони там існують? Культурно угорці і закарпатці були тисячі років разом і Закарпаття входило в склад Угорщини і ментально великої різниці не існувало. Європа не зробила угорців цивілізованішими. Вони так само корумповані і того боку кордону так само займаються контрабандою, як і закарпатці. В контрабанді, а швидше у дрібному перевезенні товарів через кордон є зацікавлення по одному і по другому боці кордону в Ужгороді. Тож, це не лише наш, український ґандж чи мінус.

I.K: Чому герої книги саме такі? Прототипами є пересічні мешканці Закарпаття?

A.Л: Із восьми героїв – шестеро це контрабандисти і матеріал я збирав зустрічаючись із різними людьми, паралельно я перекладав книжку польської репортерки Лідії Осталовської «Акварелі» про ромів і кілька разів зустрічався із ромським середовищем. На румунському кордоні Закарпаття основні контрабандисти – це, власне, роми. Вони займаються найтемнішими справами – перевезенням наркотиків, контрабандою людських органів, бо вони найменше бояться.

І.К: Як ти збирав матеріал? Пишучи цю книжку, ти спеціально відвідував ці прикордонні місцевості, де панує контрабанда

А.Л: Ні, я там живу. Я виріс на угорсько-румунському кордоні у Виноградові, моє родинне містечко, знаходиться на двох кордонах – 15 хвилин від угорського кордону, 15 хвилин від румунського кордону. Трикутник абсолютний і тому все моє дитинство, всі дев’яності роки, коли взагалі не було нічого їсти і мій вітчим займався перевезенням різних товарів. Я це все пам’ятаю.

І.К: Ти їздив з ним?

А.Л: Ні, ніколи, але я знаю як це робиться в теорії, як дістаються паспорти, візи, як поводитись на кордоні. У мене на щастя, не було потреби вдаватись то цієї справи: перевозити товари через кордон або займатись контрабандою. Коли я їду через словацький кордон на запитання євросоюзівських митників: «Що ви везете? Сигарети є?», – я завжди відповідаю: «Ні, сигарет я не везу, бо не палю».

– Алкоголь? – питають вони далі.

– Так, везу. В собі. І в собі я можу вести його скільки хочеш. Коли я був студентом у Варшаві, то я міг використати старі навички і перевезти максимум три блоки сигарет.

І.К. Старі навички? Ти ж щойно сказав я ніколи цього не робив?

А.Л: Я мав на увазі не навички, а бекграунд. В мене просто дуже пізно з’явився паспорт. Я ріс без батька, я не міг перетнути кордон аж до 18 років, тому що в мене не було ані дитячого паспорта, ані нотаріального дозволу від батька. Мені, в ті часи, без нотаріальної довіреності від батька, наприклад, з мамою або з вітчимом неможливо було перетнути жоден із близьких мені кордонів.

І. К: Чому ж ти не міг отримати паспорт? Як же це можливо, що в Україні 90-тих у паспортному столі закарпатського містечка від тебе вимагали нотаріальний дозвіл від померлого батька? Це ж якийсь юридичний нонсенс, висловлюючись мовою української класики, «сон рябої кобили».

А.Л: Я Андрій Любка, моя мама Марія Гал, ти ж відчуваєш, що різні прізвища, бо вона вдруге вийшла заміж і змінила прізвище. Я її син і це всі навколо це знали, але для того, щоб отримати нотаріальний дозвіл перетину кордону це ще треба було довести, пройшовши судову процедуру, бо у нас же прізвища різні і в цьому для паспортного столу був конфлікт. Такими були тодішні юридичні вимоги. Тому я, живучи 15 хвилин від двох кордонів, свій перший закордонний паспорт зробив собі після повноліття і вперше виїхав за кордон вже як доросла людина, у 2009 чи 2010 році на творчий письменницький вечір в Дармштадті у Німеччині.

I.K: Звучить, і як парадокс прикордоного Закарпаття, і як неймовірний казус закостенілої совдепівської юридично-паспортної системи патріархальної країни, де громадяни, живучи півгодини до кордону, не могли його перетнути.

А.Л: Можливо. Але мої знайомі їздили в Угорщину, наприклад в басейн. Там все було як «за кордоном». Я теж хотів, але для мене це стало можливим лише після 18 років. Зрештою, я нещодавно виробляв собі новий закордонний і це було пекло. Я, назавжди, зненавидів, сучасну українську паспортну бюрократію.

І.К: Минув вже деякий час, коли ти повернувся з Варшави на Закарпаття. Маючи той весь багаж життя у інших містах, як тобі живеться зараз в Ужгороді? Чи вважаєш ти, що можеш і хочеш щось змінити у цьому місті?

А.Л: Я вже старше і вирішив, що уже не маю бігати з плакатами, а володію іншими інструментами впливу. Тому опублікував цю книжку, де є моє теперішнє ставлення до Закарпаття і закарпатського менталітету. Там я розвінчую кілька відомих міфів про Закарпаття: зокрема, про те, що ми дуже толерантні, мультикультурні і працьовиті. Це три великі брехні, які є про цей регіон і я їх це розвінчую у своїй книжці. Вважаю, що це такий мій вклад у зміну Ужгорода – сміх із самого себе, бо я ж теж закарпатець. Перевага Ужгорода у його розташуванні, бо від нього до 11 європейських столиць ближче, ніж до Києва. Ужгород, дійсно, місто на перетині і це виявляється у різноманітті мов, які ти чуєш на вулиці, у тому, наприклад, що де б ще можна послухати в Україні літургію словацькою мовою, як не в Ужгороді, у тому, що якщо підеш на базар, то червоний перець чи паприку обов’язково продаватиме там стара угорка. До Будапешту, так само як до Львова – 3 години. З Прагою, ще більше зв’язку, бо Закарпаття було частиною Чехословаччини і більшість закарпатських заробітчан працює саме в Чехії. Моє покоління знає де і які концерти відбуваються у Будапешті, а старші, цього може і не знатимуть, але і ті перші, і ті другі, знають, який курс гривні до чеської крони чи угорського форінта, але можуть не знати про найвидатніший угорських фільм останнього часу «Туринський кінь» Бели Тара, що зробив Орбан із угорською конституцією, що таке Фідес і хто такий Йоббік. Закарпатцям до розуміння культури Угорщини дуже далеко, тому я б сказав, що це не мультикультурність, а моєю тезою є те, що це «недокультурність», бо закарпатці часом не знають навіть української культури. Поясненням цьому є те, що віками тут не створено традиції, і сильної освітньої школи, бо в силу того, що цей регіон був під Угорщиною, а не під Австрією, то перша використовувала його лише як сировинний придаток, не інвестуючи у школи і освіту.

I.K: Повертаючись до сучасної української літератури. Які з цьогорічних українських книг ти вважаєш знаковими?

A.Л: Мені здається, що важливою книжкою «Аптекар» Юрія Винничука про середньовічний Львів. Там трохи дивна і заплутана оповідь, але вона такою має бути, бо це середньовічна стилістика. Друга найважливіша книга – це «Іловайськ» Євгена Положія, справжній нон-фікш. Він їздив туди і списував ці історії. Сама Іловайська трагедія є такою, що про неї варто було писати. Безумовно, важливою є книжка Олі Гнатюк «Відвага і страх», яка цьогоріч отримала титул «Книга форуму видавців» у Львові. Вона не стане ніколи бестселлером, бо це складно написана, ретельно зроблена книжка, яка піднімає дуже важливі питання, показуючи людей одного середовища, інтелектуальну еліту, яка опинившись в нелюдських умовах, дрейфує і, неможливо однозначно ствердити хто як поведеться і чи дійсно люди культури будуть або не будуть прогинатись під владу, писати доноси. Для всіх національностей центрально-східної Європи II Cвітова війна була великою трагедією тому, що карта Європи змінилася повністю. Для Львова як міста – це взагалі була подвійна трагедія, бо він перевернувся з ніг на голову. У ці часи війни ні в кого не було доброго виходу. Полякам не було шансу залишатись із польською державою, бо вона перестала існувати. Не було шансу, якщо ти підтримував прихід німців. Тут немає національного фактору, бо не можна сказати, що всі поляки поводилися однозначно так, а євреї так, а українці так, все індивідуально. Навіть, якщо ти кандидат на Нобелівську премію, то вплинути ні на що не можеш. Не йдеться теж про те, що високоосвідчені світила більш моральніші за інших. Я вважаю, що ця книга заслужено отримала гран-прі Львівського форуму і мені хочеться, щоб її прочитало якомога більше людей.

І.K: Відштовхуючись від того, що ти щойно сказав, який найкращий вихід ти бачиш для людей, які зараз перебувають в зоні, підконтрольній сепаратистам, а також в зоні контролю українських військ? Який, на твою думку, для цих людей найправильніший вихід? Власне для перших і других?

А.Л: Люди Донбасу стали розмінною монетою. Вони думали, що вони так як і Крим ввійдуть у склад Росії, а їх кинули, а зараз Лавров всіма силами намагається переконати їх, щоб вони стануть Федеральним регіоном і так впливатимуть на українську політику, беручи участь у виборах, але Україна цього вже не хоче і вони приречені на життя у замороженому конфлікті. Це для них зараз найкраще, бо якщо не заморожений конфлікт – то продовження бойових дій. Іншого виходу немає. Донбас не може бути окремою державою, не може існувати самостійно, без грошей Росії і її підтримки. Україна теж його уже не хоче. Для цих людей найбезпечніше тривати у замороженому конфлікті, бо тоді хоча б не стріляють, але такий стан речей Путін у якомусь моменті використає, бо він сів на голку популярності. І коли в нього вона буде падати, він знову піде у наступ, наприклад на Маріуполь. І всі далі будуть жити в страху.

І.K: На завершення запитання, яке є завжди є актуальним у Польщі – Волинська трагедія 1943 року. Як повинні поводитись українці відносно своєї провини на різних суспільних рівнях? Твоє бачення.

А.Л: Для України питання Волинської трагедії не таке важливе як для Польщі, бо у нас немає його у головній суспільній дебаті. І це тому, що Україна дуже різна і Волинь складає менш ніж 10% території, є маргінальним регіоном. Ця тема не стала спільним надбанням України, бо на загал, чи в Одесі, чи в Дніпропетровську щось про це знають? Ні. Якби у нас була мудра закордонна політика, то найкращим виходом із ситуації було б те, щоб Україна як держава, вибачилась за це і зробила перші кроки, впорядкування цвинтарів, включення їх у мапи території, можна зробити монумент, показати, що були польські села і що сталось. Це пам’ять людей, які були вбиті звірячим чином. Поза тими, які прагнуть ажіотажу чи дешевої слави, як наприклад режисер Смажовський, який знімає фільм про Волинь, який, припускаю, може стати польсько-українським антипоєднанням. Повинна бути створена комісія спільних істориків, які повинні з’ясувати цифри жертв і якась узгоджена спільна правда на науковому рівні. Історики повинні заспокоїти цю суспільну дискусію, сказавши «Ми знайшли правду». Звичайно, зменшити кількість жертв не можна, але можна з’ясувати. які документи залишились і на якій підставі ми можемо з’ясувати, що вбито саме таку кількість людей.

І.K: Тут постає питання як українцям поводитися у ситуації усвідомлення, що вони є не тільки народом, який був у ролі жертв, а й теж були серед українців зловмисники і злочинці, але про це не говориться у головному суспільному українському дискурсі. Чи не вважаєш ти, що це повинно змінитись і перейти на міжособистісний рівень вибачення перед поляками, які постраждали у цих подіях? Можливо, це повинно зробити сучасне наше покоління?

А.Л: Насправді, яке відношення має до цього наше покоління? Чи, скажімо, я особисто як закарпатець? Інше питання чому до таких жахів не дійшло в Галичині. Тут, мабуть, специфіка Волині як регіону полягає у тому, що він був достатньо відстали порівняно із іншими і тому тут дійшло до таких жахливих вбивств. Найперше, повинно бути вибачення української держави, по-друге, на рівні самоврядування – мають бути впорядкувані цвинтарі, максивально ідентифіковані останки, але це не означає, що поляки повинні забути, яким було становище українців у II Речі Посполитій, режим санації, спалені церкви, операція Вісла, депортації і що було приводом таких настроїв у українців.

Culture.pl — це найсвіжіша інформація про новини та події польської культури у трьох мовних версіях — польській, англійській та російській, з текстами українською мовою. Інтернет-проект Інституту Адама Міцкевича у Варшаві — державної інституції Польщі в галузі культури.

Culture.pl

Фото Алекс Кумпан

Андрій Любка: Мені здається, що я родом із багатьох міст

Про міста

Нещодавно мене попросили написати есей про "прикордоння": як я його відчуваю, що уявляю. Коли я почав писати, то, перш за все для себе, хотів розібратися, яке ж місто є для мене рідним і коли мене питають: "Звідки ти?", що б я мав відповісти. Сьогодні чіткої відповіді у мене немає.

Я народився в Ризі, вчився в Мукачеві, закінчив університет в Ужгороді, жив два роки у Києві, майже два роки прожив у Варшаві, по місяцю жив у Вентспілсі, Кракові й Ґраці. Всі ці міста рідні мені, всі вони якоюсь мірою мене формували.

Один з філософів казав, що якщо на кордоні посадити дерево, то зі зміною часу доби сонце пересуватиме тінь від нього по колу. Думаю, що у радіусі цього кола, тіні, виростають дуже специфічні люди.

Чому говорять, що у закарпатських українців якийсь трохи інший менталітет, звичаї? Йдеться про те, що тут це дерево крутилося настільки різним ландшафтом, що людина Закарпаття набралася усього від різних культур.

Нещодавно у Румунії я їв те, що мама готує вдома – човлент. Від угорців ми взяли "шитимені", бограч, папрікаш, від балканців музику і так далі. До речі, ви знали, що слово "папучі" – сербське? Ось і робіть висновки.

Виноградів – це місто, у яке я повертаюся, але ідея зі зміною кордонів якось припала мені до душі. Тому я кажу, що народився в Латвії, але не за кордоном. Хотілося б, наприклад, рік або два пожити у Бразилії. Спробувати щось кардинально інше, поки є така змога.

Поки я не прийшов до певного рішення осісти, часто розповідаю про те, де б я хотів пожити. Коли я у Ґраці, то думаю, що я б там міг замешкати: клімат гарний, люди, Альпи поруч. Коли приїжджаю на Закарпаття, тиждень побуду тут, порибалю, то потім мене ще довго тримає бажання жити тут і я впевнений, що кращого місця на землі немає. Влітку, коли ми з Андрієм Шекетою подорожували Балканами, я подумав, що варто б жити у Сараєві чи Скоп’є – весь час ти хапаєшся за соломинки, де б пожити, залишитися, осісти. Наразі ж – моє місце в дорозі. Та й загалом я почуваюся географічно дуже вільною людиною, бо моя основна Батьківщина – це мова.

Поети вигадали таку фразу "місце сили" – це те місце, де ти наповнюєшся, де ти сильний, де ти найбільш успішний та продуктивний, з якого ти ростеш. Мені здається, що я з багатьох міст. (ред. – посміхається)

Мене запрошують наступного року взяти участь у фестивалі в Бразилії, три тижні їздити й читати вірші в найбільших містах, там є такий специфічний фестиваль. І я цілком серйозно думаю про те, щоб викупити квитки хоча б на три місяці – й пожити в Ріо кілька тижнів, як звичайний ріо-де-жанейрець. Мабуть, це прекрасне відчуття – і навіть звучить відповідно! – бути ріо-де-жанейрцем.

Я знаю, що існують рокові жінки, тому серце мені підказує, що це рішення – де осісти – автоматично за мене прийме моя жінка. Тобто та, від якої я не зможу втекти. (ред. – посміхається)

Плани і роми

Останній рік мене дуже цікавить тема ромів. Одну з книжок, прочитаних них останнім часом, хочу перекласти з польської. Її автор Лідія Осталовська, репортер "Ґазети Виборчої". Вона вже багато років займається циганами у всій Центральній Європі та має книжку про становище ромів у різних країнах. Утім, є й окрема про сам феномен.

Мені здається, що ці інопланетяни Європи – найромантичніше, що у нас є. Умовно кажучи, якби ми сіли з ромом на одну лавицю і дивилися перед собою, то бачили б дві зовсім інші реальності. У них все абсолютно по-іншому. Думаю, жартуючи, що навіть кольороподіл у них інший. Це люди, у яких немає системи світоглядних поглядів. Власне, система є, але вона зовсім інша, ми її не розуміємо.

Сьогодні це найцікавіші та найенергійніші персонажі. Я хотів би перекласти про них книжку, а у майбутньому може навіть написати щось на кшталт репортажу. На них приємно дивитися, вони поводяться не як цивілізовані люди, обтяжені нормами – вони живі. Ром не знає, де завтра прокинеться, чи не порішить його самосуд і більше ніхто його не знайде. У них один паспорт на п’ятьох, але це люди, у яких є життя. Знаю, що в Закарпатті їх багато хто недолюблює, і тому мені здається, що буде прекрасно, якщо для рівноваги я перекладу книжку Осталовської. Може, тоді стане більше розуміння й порозуміння. Зрештою, захищати слабших – це благородна місія.

Про дружні стосунки з Задурою, Андруховичем, Бойченком

Думаю, що Сашко Бойченко має найкраще почуття гумору в цій країні. Він кращий український літературний критик. Колись йому дорікали тим, що він добре відгукується про Андруховича, бо вони дружать. Насправді, це завжди працює навпаки і, до речі, у них теж так було: спочатку Сашко прочитав книжки Андруховича, вони йому сподобалися і вже потім вони познайомилися і потоваришували. Саме якісний рівень літератури зробив їх співрозмовниками і вже потім друзями, а не навпаки.

Вперше я дізнався про те, що Задура знає про мене, коли виявилося, що він переклав мої вірші. І вже потім ми зустрілися у Варшаві і то було дещо на іншому рівні, бо ми вже знали, хто є хто. Таким чином, завдяки спільним перекладам, дискусіям і – ніде правди діти – пиятикам це переросло у дружбу.

Можливо, мені з ними цікавіше, ніж зі значно молодшими. Ще з моїм поколінням мені є про що говорити, але з молодими авторами мені не дуже цікаво. Мене завжди цікавлять історії. Коли Задура починає розповідати, то можна 2 години сидіти і просто слухати. Він за 60 років бачив стількох і стільки, що здається, що ти сидиш перед підручником. Та сама історія х Винничуком, який молодший за сотню молодих. Хоча є й молоді, з якими добре. Наприклад, Марта Брижак, Марк Лівін, Богдан Боденчук, Кирило Поліщук. Але це винятки.

Про друзів

Я не потребую нових друзів. З одним зі своїх давніх товаришів, Тарасом Керечаном, ми вчилися в одному класі. Зазвичай, ми не бачимося по півроку, а одного разу не перетиналися цілих два: я був у Варшаві, він – у Японії. Але ми все одно залишаємося такими самими друзями, як і були раніше. Те саме з Лесиком Белеєм та Сашком Гаврошем – ми слідкуємо за життям один одного у мережі, але, коли зустрічаємося, то наче й бачились лише вчора. Я перестав потребувати нових людей, коло друзів вже сформоване. У зв’язку з роз’їздами та частими виступами я взагалі переобтяжений соціальними контактами, хочеться часом просто самому побути.

Українська література та письменники

Я стежу за тим, що відбувається у літературі. Моїм улюбленим українським письменником незмінно є Андрухович. Усе, що він пише, мені подобається. Усе, що він робить, зроблено якісно.

Нещодавно також вийшов чудовий роман Наталки Сняданко про заробітчан "Фрау Мюллер не налаштована платити більше". Я його прочитав ще у рукописі, бо писав до нього передмову і він дещо відрізняється від того, що вона писала раніше. Дуже його раджу.

Проблему заробітчанства – дуже близьку мені, бо моя сім’я пройшла через усе це – вона розкрила зовсім по-іншому. Вона побачила у цьому і певний різновид кайфу. Бо як би ще інакше Іван з Оноку міг побачити Італію, Берлін, Прагу? Так, він їде туди працювати, але тут він би їздив за цим у Великі Ком’яти. Тому заробітчанство – це теж спосіб подорожувати, бачити світ, змінювати життя. Коли люди їдуть кудись працювати, то це часто не лише через нужду, але й через природну авантюрність. 

Робота на Закарпатті

У мене колись була божевільна ідея зібрати 12 улюблених письменників: Андруховича, Винничука, Бойченка, Прохаська, Рябчука та інших, привезти їх у Виноградів, поселити їх на Чорній горі, рибалити, їздити, спілкуватися, поїти слив’янкою й вином, варити бограч, співати пісні, а потім попросити написати по одному есею про це, на їх основі видати книжку, тематично й емоційно закорінену у Виноградів. Це єдиний проект, який би я зараз хотів зробити тут.

Мене часом просять провести якусь презентацію в Ужгороді, але не впевнений, що це мені цікаво. Гадаю, я дещо втратив контактність з середовищем. Умовно кажучи, я не знаю, кому зателефонувати і попросити, аби розклеїли афіші, а кому – щоб домовилися про приміщення. Але коли я повернуся сюди і буду жити тут, все буде інакше.

Насправді цей план повернення назад існує, я вже його бачу. Лиш не знаю, коли точно це станеться. Це має бути Ужгород або його передмістя – звідки 3 години до аеропорту у Будапешті – що найголовніше. А у Виноградів можна їздити до батьків та на рибалку.

Про щастя

(В одному з інтерв’ю 5-річної давнини Андрій каже, що він нещаслива людина, що щастя у смерті і що поет має померти героєм)
Це було дуже дивне інтерв’ю для івано-франківської газети. Його попросили зробити зі мною до Дня молоді. Відповідно, воно мало бути радісним і позитивним. (ред. – сміється) Я довго не надсилав відповіді і відправив їх вже тоді, коли можливості замінити матеріал у номері не було.

Так буває. Коли мене зловити у поганому стані, то можна отримати у відповідь правду. Зараз я, наприклад, трохи втомлений після подорожі Балканами, але тримаюся. Утім, якщо мене кілька місяців немає вдома, я з валізами, то тут, то там, невідомо кому приходять мої листи і мені потрібно прати речі, перепаковувати валізи, заряджати лептоп і мобільний.. Якщо мене зловити у такому настрої і запитати чи я щасливий, то я казатиму правду – ні.

Насправді тоді, коли я давав те інтерв’ю, був пік моєї активності, я писав дуже багато віршів. Думаю, що то було максимальне цвітіння юності та зблиски максималізму. Тоді я серйозно цікавився античним періодом, зокрема трагедією. І мені вважалося, що все серйозне мистецтво – трагічне, усе решта – нижче цього. Мені здавалося, що поет має балансувати між життям і смертю, у нього має бути погана доля.

У якийсь момент це змінилося. Коли я робив інтерв’ю з московським поетом Дмітрієм Водєнніковим, сказав йому про це, що справжній поет має страждати і піти з гідністю. Десь і досі, я чесно кажучи так вважаю, бо самогубство – це все ж можливість самому покласти крапку, тоді, коли ти сам вважаєш, що настав час. Але він тоді мені відповів, що поет не має помирати на війні, він має піти на неї, всіх повбивати і повернутися героєм, щасливим. Після того я трохи інакше на це дивлюся.

Перше речення моєї першої книжки – "Вірші – це невдалі спроби самогубства". То був добрий юнацький пафос і відчуття екстреми. Так можна зачепити у людині щось живе. Але досить важко постійно жити у цьому стані, бо це немов якийсь надлом.
Зараз я трохи погіршав. Якщо раніше писав 10 віршів за місяць, то зараз стільки за рік. Той стан більше ніколи не повернеться. Але я й досі вважаю, що це добре – бути зі смертю на "ти". Це такий різновид сміливості, якого надовго не вистачає. Усі поети, що пішли молодими, були дуже щирими у своєму діалозі з нею. Але є й такі, яким вдавалося прожити хороше та гідне життя. Наприклад, сьогодні я бачив фотографію Маркеса, який перебуває у чудовому гуморі і показує пальцем "фак’ю!". Тобто дідо старий уже, мав би збожеволіти, але він і пише геніально, і почуває себе чудово.

Про прозу

Прозою легше розказати історію. Для мене це емоційний стан перш за все. У мене є вірш "Головне дожити до вересня". Якщо його прочитає людина у хорошому гуморі, то вона його не зрозуміє і він її не зачепить. Це такі собі фотографії певного стану, вони промовляють лише до тих, хто відчуває щось подібне. Що ж до прози, то мені цікаво і розповідати історію, і вигадувати її. Це ніби створення світу. Ти вигадуєш персонажа, який йде по Корзо. Він може все – все, чого ти хочеш.

Про відпочинок

Всіх це дивує, але я насправді не люблю виходити на люди. Тобто попри соціальну активність і непосидючість, я дуже домашня людина. Якщо я маю можливість нікуди не йти, то сиджу вдома безвилазно, навіть не виходжу в магазин. Для мене це найкраще – 2-3 дні читати, писати, дивитися кіно, спати до обіду, нікого не бачити. Побути самому – це як машина, яка вже зупинилася, але ще гаряча. У мене те саме – часом просто треба охолонути.

Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк