Війна

Окрім зустрічей та прощань. Бути коханою воїна – це як?

12 Березня 2024 1 344

Чекати кохану людину з війни – виклик, який сьогодні проходять сотні тисяч партнерок та партнерів українських воїнів. Для когось це перший досвід очікування, а кохані військових та ветеранів, які стали на захист України з 2014 року, проходять цей шлях знову.

У 2023 році  Veteran Hub презентував “Шлях коханої воїна” – перше дослідження, що допомагає розібратися, як саме кохані українських воїнів переживають війну, з чим стикаються, що для них важливо. 

Ужгородки Світлана та Ольга – дружини військовослужбовців, чиї зустрічі та прощання з чоловіками зворушили тисячі користувачів у соцмережах. 

На прикладі цих історій, де прощання та зустрічі є лише частиною досвіду, ми б хотіли розповісти, як це – проживати війну з воїном: у буднях та святах, в нових здобутках і викликах, житті не разом, у прочитаних повідомленнях, у недоставлених повідомленнях, у змінах кожного, часто відкладеному житті, зрештою – у рішенні йти цим шляхом разом зі своїм партнером, який сьогодні служить українському народові.

Історія Світлани

З моїм чоловіком Сашком ми разом уже 10 років. У нас є двоє діток – Захар, 9 років та Остап, якому 6. До вторгнення ми жили гарне життя.

Я знала, якщо буде війна – він стане військовим. Це було зрозуміло на якомусь ментальному рівні. Саша був поліціянтом, його дідусь пройшов всю війну. Перед початком вторгнення Сашко дивився багато документальних фільмів про війну. Мені не дозволяв, боявся, що снитиметься (усміхається). 

Коли все почалось – він пішов у військкомат, а потім десь місяць ми жили в стані очікування, – чоловік чекав замовлену амуніцію. Як я ставилась до його рішення піти? Я його розуміла, бо якби була чоловіком, вчинила б так само. Та навіть якби у нас не було дітей, то була б поряд з ним і робила б те, що він говорить. Я могла маніпулювати сльозами, дітьми, але ніколи таке не роблю і розуміла, що від цього йому буде ще більш боляче.

Він поїхав у березні 2022. Того дня вдома було багато людей, яким ми надавали прихисток: хтось ночував, хтось тільки приїхав, хтось вже кудись їхав. Мені здається, саме цей хаос допоміг пройти адаптацію. Якщо чесно, ми настільки не знали, що таке війна, що коли Сашко йшов – ми навіть попрощались просто сказавши один одному: “Я тебе люблю”. Досі пам’ятаю цю картину, як він просто пішов собі сходами. Це я вже потім все зрозуміла, особливо після його поранення.

Коли Сашко пішов, у мене не було відчаю як такого. У складні моменти, коли, наприклад, було важко справлятись з дітьми, – дуже допомагав Сашко. Знаєте, що він робив? Постійно “нарізав” мені завдання. І зараз це робить. Як тільки я щось виконаю, він: “А про ось це ти подумала? Ні? То подумай”. Тому ці два роки він тримає мене в тонусі. Чоловіка дуже не вистачає поруч, навіть у побуті – ми завжди робили все разом, жартуємо, що я вже 2-й раз мию вікна одна!

Ми багато спілкуємось в смс, зідзвонюємось рідше, – боюсь зателефонувати не тоді. Найважче і найстрашніше – коли його немає на зв’язку. Коли він іде на завдання і знає, що буде без зв’язку – він мене попереджає.

Кохана воїна Сашка Світлана Онищук

Як бути коханою воїна. Історія Світлани Онищук

Про поранення чоловік повідомив в смс: “Я обіцяв завжди говорити тобі правду. Тому хочу сказати, що я у лікарні”. Я тоді відразу подумала – пише, отже при свідомості, отже з руками. Сашко отримав поранення у серце. На місці оцінив себе як не дуже пораненого, надав собі допомогу. Уже в лікарні виявилось, що великий уламок зупинився просто біля серця, були 2 дірки в легенях. 99,9% він мав загинути. Операція, відновлення, повернення і зараз мій чоловік бігає по 22 кілометри. Я завжди кажу, що він – моє чудо Боже. Лише згодом я усвідомила, що він міг загинути. Пишу йому: “Онищук, ти ж міг померти!” А от днями якраз сказала йому, що кожна хвилина його життя, як додаткова радість.

Наша близькість не загубилась. Ми завжди пишемо одне одному романтичні повідомлення, він часто дарує квіти через друзів. Чоловік піклується про мене звідти. І це сталось не зараз, так було завжди, бо набути під час війни це складно. Тобто всі попередні роки ми проробили домашню роботу, щоб у кризі зараз посилити одне одного. Мені здається, зараз у нас найкращі стосунки за весь період. Довіра зросла, відкрито говоримо про все на світі – зраду, смерть і т.д.. Я розумію, що в буденному житті, напевно, про таке ми б ніколи не говорили. Такі речі дуже зближують. 

Ужгородка Світлана чекає чоловіка Сашка з війни

Світлана Онищук

Інколи мені здається, що зараз наше життя відбувається від зустрічі до зустрічі. Я тільки поїхала і вже мрію про те, щоб їхати знову. Коли їду до нього, відчуття, що їду додому. Сашко приїжджає рідко. Відео, яке так розлетілось соцмережами – зняв і опублікував наш друг. Тоді Сашко вперше з початку вторгнення приїхав додому, без попередження. Я так поспішала виконати чергове завдання, яке він мені вигадав, що навіть не помітила і пройшла повз машину, в якій він чекав, щоб зробити сюрприз. На відео це він вже наздоганяв мене. Коли відео розлетілось – наступні кілька днів до мене підходили люди в магазинах, на вулиці, у потягах, дякували чоловіку, дякували мені. Це відео допомогло згодом закрити великі збори.

 

Щодо мого оточення – на самому початку я відчувала, що люди бояться щось питати, навіть близькі. Мало того, що вони бояться мене щось запитати, та вони питають у мене про Cашка. Я кажу: “Пишіть йому, питайте, я думаю йому буде приємно, якщо ви запитаєте в нього”. 

Іноді люди ставлять відверто дурні питання. З останнього: “Так може вже досить? Хай уже вертається, уже навоювався”. Люди ніби взагалі не розуміють, що відбувається. Інколи питають про зарплати військових. У мене є знайома, яка десь рік взагалі нічого не питала і не згадувала про Сашка. А от її чоловік, з яким ми рідше спілкуємось, постійно питає: “Розкажи, як там Саша, як його здоров’я?”.

Одне з найважливішого, що ми з чоловіком набули за цей час – здатність до діалогу. Війна стала для нас поштовхом говорити про дуже важливі речі в нашому житті. Я б хотіла, щоб пари починали ці розмови не тому, що розлучає війна.

Сашко та Світлана Онищуки

Світлана та Сашко Онищуки

Зараз ми багато мріємо, мрії обов’язково мають бути в житті військових. Жити лише сьогоднішнім днем – не наш варіант. Мріємо ще про дітей. Бути Дружиною Воїна для мене — це про повагу, про мудрість і величезну підтримку, про прийняття всіх змін, які відбуваються в чоловіку та про довіру Богу і постійну молитву. Я дуже поважаю його і все, що він робить. Мій чоловік готовий віддати все за це. Моя місія – бути підтримкою для нього.

Світлана Онищук чекає коханого Сашка з війни

Світлана Онищук

Історія Ольги 

Мене звати Оля Балажі, я дружина військовослужбовця. Минулого року виповнилось 20 років нашого з Максимом спільного життя. Нашій дочці Даші – 15. До вторгнення ми щороку їздили сім’єю кататись на лижах, вболівали за Максима на бігових марафонах, їздили нашою областю з друзями та брали участь в інтелектуальних іграх. Напередодні вторгнення ми мовчки розуміли, що якщо почнуться масштабні військові дії –  я навіть не матиму права його відмовляти.

Ольга й Максим Балажі др війни

Ольга й Максим Балажі

Коли все почалось – Максим взяв військовий квиток і пішов у військкомат, я – на роботу, потім у волонтерський штаб. У ТЦК чоловікові сказали чекати дзвінка. Рюкзак уже був зібраний. Коли через тиждень за ним зателефонували і він поїхав у частину, я зрозуміла, що в нашому житті щось зміниться. Тепер він буде залежати він чужих людей, приймати рішення він не зможе. Перший місяць вони навчались.

4gvydsgmhvp3hfxbОльга й Максим Балажі. Фото: Сергій Гудакuxwtk6eoki

Ольга й Максим Балажі. Фото: Сергій Гудак

Це фото зробив наш друг Сергій Гудак на вокзалі перед відправкою Максима на Схід. Це був Великдень. Я пам’ятаю, тоді на пероні всі стояли купками зі своїми сім’ями, командир оголошував скільки залишалось часу до відправлення, час спливав. Спочатку він попрощався з дочкою, а потім ось я. Взяла тоді його голову і подумки уявляла, як чимось його накриваю. Коли ти з людиною прощаєшся, то тільки у фільмах цілуються, але тобі не треба цих поцілунків. Ти хочеш поділитись своєю енергією, закутати його в куленепробивний оберіг. Тоді я одягнула йому на шию свій хрестик, попросила не знімати (ніколи не носив раніше). Він не знімає його дотепер. Добре пам’ятаю що тоді відчувала і що відчував мій чоловік. Коли дивлюсь на це фото, – ті відчуття завжди підступають до горла. Відчай, пам’ятаю, що це був відчай. Я тоді не прощалась, сказала “до побачення”. І не плакала при ньому, але коли сіла в машину – просто накрило.

Коли фото почало подорожувати світом, я зрозуміла, що воно уже не належить нашій сім’ї, а живе своїм життям. Я його “відпустила”, воно уособлює кожну українську жінку, яка відпустила свого чоловіка на війну.

Перший місяць був психологічно дуже складним, опускались руки. Ти не знаєш, як його захистити, не можеш до нього поїхати, не можеш витягнути звідти. Це було жахіття і розпач, де ти залишаєшся зі своєю проблемою наодинці. Було важко готувати, а це те, що завжди мене надихало, –  звикла готувати на нас трьох. Врятувала мене донька, яка потребувала уваги, турботи і смачної маминої їжі.

Ольга Баоажі з браслетом

Парні браслети-обереги. Ольга

У мене є багато друзів, які не залишили мене, не відсторонились. Вони постійно кажуть: “Твій Максим там, тому ми робимо те, що зробив би для тебе він”. А це поремонтувати замок, підвезти кудись і т.д.

Ольга та Максим Балажі мають парні браслети-оберіги

Парні браслети-обереги. Максим

Сьогодні я щоранку обов’язково йому пишу, вітаю, розповідаю про плани, якісь буденні речі. Максимові важливо знати, що ми живемо тим життям, яким жили до великої війни. Що не змінились звички: варити каву і т.д. Він теж пише: “Привіт, прокинувся”. Усе, мені цього достатньо. І протягом дня зідзвонюємось, якщо є можливість.

Я вважаю, що нам за ці 2 роки пощастило – ми бачились 4 рази. Але це так мало. Ось зараз повернулась від нього: 2 доби в дорозі, 1 доба з ним.

Щоразу, коли чоловік приїжджає додому – це також і стрес. Усі хочуть з ним побачитись. Макс каже: “Оля, ми вдвох і не буваємо”. Але наші вечори і наші ночі – були лише наші. Ми лягали один навпроти одного і просто говорили. Я дуже люблю дихати ним. Це щось особисте. Коли ми зустрічаємось на вокзалі, я просто його обіймаю і ми можемо стояти так 5 хв. Я обіймаю і дихаю ним, мені потрібно надихатись. Це наш давній, особливий ритуал, протяжністю ось уже 20 років.

Ужгородка Ольга Балажі

Як це – бути коханою воїна? Історія Ольги Балажі

Зараз у принципі намагаюся жити тим життям, яким жила до, але тепер я більше відстоюю свою думку. З’явились побутові проблеми, яких раніше у мене не було, бо їх вирішував чоловік. У 52 роки я склала іспити з водіння і зараз отримую шалене задоволення від їзди на авто. Уже наїздила 20 000 км.

Сьогодні я пишаюсь тим, що наші стосунки з Максимом живі, вони розвиваються і мають майбутнє. Але нам дуже шкода, що ми старіємо один без одного. Цей час, який ми втрачаємо і який не повернемо, – частина цього досвіду — очікування. 

Я відчуваю гордість за чоловіка. Особливо поруч з тими чоловіками, які ховаються. Максим сильний у своєму прагненні захистити країну і сім’ю, а я сильна у своєму прагненні зберегти те, що він залишив. У нас така домовленість: він сильний там, я сильна тут. 

Ольга Балажі - про досвід чекання коханого з війни

Ольга Балажі

___________________

“Кохані воїнів – це люди, які розділяють відповідальність, фрустрації та виклики воєнного часу, а також виконують власне суб’єктивне служіння суспільству, через що зазнають обмеження своїх потреб, комфорту, відчуття спокою і безпеки заради колективної безпеки країни. Це шлях, який вони зазвичай не обирали і який проходять гідно. Цей досвід вартий визнання та поваги”, – з дослідження “Шлях коханої воїна”.

Піклування про себе – важлива складова для полегшення досвіду жінок під час та після служби коханих. Підтримка та навіть перебування серед “своїх” можуть стати помічними на цьому шляху. Наостанок ми б хотіли поділитись посиланнями на ресурси, послуги та можливості саме для коханих військових і ветеранів. Вони стануть корисними також для тих, хто хоче підтримати друзів і близьких, які проживаються схожий досвід.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Іванна Стець для Varosh

Фото: Наталка Боднар, Сергій Гудак та з особистого архіву героїнь

0 #
# varosh # Іванка Стець # кохана воїна # наталка боднар # новини Varosh # Ольга Балажі Ужгород # Світлана Онищук Ужгород # сергій гудак # чекання з війни # чекати з війни # чекати коханого з війни