«Зустрічаємось о 22:30 під монументом незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», – цей пост журналіст Мустафа Наєм написав 21 листопада 2013 року о 21:02 після того, як уряд Миколи Азарова оголосив про відмову від Угоди про асоціацію України з ЄС.
За кілька годин потому на знак протесту на Майдані Незалежності зібралося близько 2 тисяч людей. Відтоді події почали розгортатися з шаленою швидкістю: пружина громадського невдоволення була стиснута вже занадто міцно, тож рано чи пізно мала вивільнитися. Протести щодо відмови від євроінтеграційних процесів щодня відбувалися по всій країні.
Євромайдан в Ужгороді на площі Театральній. Фото: Сергій Денисенко
30 листопада вночі Майдан Незалежності, де безперервно перебували протестувальники – переважно студенти – оточили близько 2 тисяч озброєних бійців «Беркуту». Застосовуючи вибухові пакети та кийки, скидаючи людей з постаменту монументу Незалежності та б’ючи їх ногами, силовики брутально зачистили територію протесту. Силовий розгін, внаслідок якого було травмовано кілька десятків людей, став переломним моментом у протистоянні суспільства та антиукраїнської влади «імені Януковича-Азарова»: 1 грудня тисячі українців вийшли на вулиці своїх міст, вимагаючи відставки уряду.
Так розпочалася боротьба українців за свою Гідність та Свободу. За можливість бути українцями у своїй українській Україні. За власну українську ідентичність, яку російськоорієнтована «Партія регіонів» намагалася поставити на службу Кремлю з моменту приходу до влади Віктора Януковича у 2010 році.
Ця боротьба триватиме довгих три місяці і згодом отримає горду назву – Революція Гідності. Вона народить нових Героїв та викристалізує в суспільстві розуміння України, якою вона повинна бути – вільною, демократичною, безпечною та людиноцентричною. За ці цінності понад 100 протестувальників сплатять своїми життями: героями Небесної сотні, які загинули під час революційних протистоянь, стали абсолютно різні за віком, фахом та освітою люди. А лемківська балада «Плине кача», яка стане гімном прощання з героями – спершу Революції Гідності, а відтак і наступної війни з росією – назавжди відгукуватиметься в серцях українців болем і скорботою.
Барикади біля Закарпатської ОВА
Сьогодні, у День Гідності і Свободи, виповнюється також і 10-та річниця з пам’ятних подій 2013 року – перших протестів Євромайдану, які згодом трансформуються в національно-визвольні змагання Революції Гідності.
У цей день Varosh вирішив згадати, з чого починався Євромайдан для закарпатців, котрі були його рушійною силою на місцевому рівні. Ще раз проговорити, чому Революція Гідності була і є важливим етапом на шляху становлення сучасної України. Поміркувати над тим, як змінилося суспільство за останнє «постмайданне» десятиріччя. І подумки згадати всіх тих, хто за майбутнє України сплатив і продовжує сплачувати найвищу цінну.
Томаш Лелекач, військовослужбовець батальйону «Карпатська Січ» «Легіону Свободи»
Томаш Лелекач, військовослужбовець батальйону «Карпатська Січ» «Легіону Свободи»
— З чого для тебе розпочалася Революція Гідності?
— Для нас усе почалося ще з так званого «мовного Майдану», який став відповіддю суспільства на прийняття мовного закону Ківалова-Колісніченка. З його ухваленням стало остаточно зрозуміло, що та влада є ворожою до України, до української нації.
Уже після побиття на Майдані Незалежноті в Києві ми організовували центральний пікет, привозили дрова, бочки, щоб грітися. Перші дні перебували в Ужгороді, облаштували намет, де здійснювався запис бажаючих їхати в Київ. Тоді ж у побратимів представники Державтоінспекції вилучали водійські права, щоб унеможливити рух на Київ. Уже тоді все вказувало на те, що протистояння неминуче.
Учасники Євромайдану в Ужгороді
Трохи згодом ми поїхали на центральний Майдан. Закарпатців було багато, ми сформували окрему закарпатську сотню, один період я був у ній сотником. Дислокувалися у Жовтневому палаці, який самі для себе перейменували на Палац Свободи.
— Як і чому сталося так, що після Небесної Сотні і десятків скалічених на Євромайдані за українську свободу, антиукраїнські сили за кілька років знову наростили сили?
— Участь у Революції брало близько 5% населення – це і ті, хто були безпосередніми учасниками подій, і ті, хто їх підтримував. На жаль, більшості українців все одно, яка політична система діє в Україні. Люди часто не цікавляться політикою, не вникають у біографії тих чи інших народних обранців. Відсутність політичної відповідальності, коротка пам’ять – все це все сприяло тому, що певні особи, які займали активну антиреволюційну позицію, пізніше стали «нейтральними», їх потім знову обирали до влади, і зараз їм навіть нічого не заважає ходити до пам’ятників Революції Гідності, класти вінки, свічки палити…
Томаш Лелекач на Євромайдані в Ужгороді
Антиукраїнські політичні сили в якийсь момент змінили вивіски, не міняючи свою суть, і продовжили свою діяльність, нарощуючи потуги. Частково здобували собі популярність, спекулюючи на болючому питанні АТО/ООС, залучаючи симпатиків з числа тих, хто «дуже змучився» від війни. Таким чином, залучали електорат, який за них голосував, підтримуючи всі ті тези, мовляв, «треба домовлятися», «миритися» і «все буде добре, будем жити в мирі, дружбі».
— Як змінилося суспільство за останні «постмайданні» 10 років, враховуючи ще й фактор постійної війни, котра ось уже майже як два роки набула повномасштабної форми?
— На жаль, ця війна була неминуча. Але через певну сліпоту суспільства, через те, що воно лише зараз «дозріває», ми платимо в цій війні дуже велику ціну.
Утім, зміни є, і вони кардинальні. Пам’ятаю, як у революційні часи на Майдані нам намагалися заборонити користуватися гаслом «Слава Україні! Героям слава!», називаючи нас нього провокаторами. А тепер гасла, які ми використовували під час Революції Гідності, тепер є не просто популярними: гасло «Слава Україні! Героям слава!» й узагалі стало офіційним вітанням в українській армії. Маршем українського війська є гімн ОУН-УПА «Зродились ми з великої години». Тобто, те, за що раніше нас вважали радикальними, тепер у суспільстві є нормою.
— Про які досягнення Євромайдану можемо говорити?
— Революція Гідності добилася, як мінімум, того, що провела чітке розмежування, зробивши патріотизм нормою поведінки і довівши, що будь-які антиукраїнські настрої в Україні неприпустимі.
— Певна частина суспільства зрозуміла, що справжнім носієм влади є народ, люди стали більш активні. Ми стали ближче до Європи в багатьох аспектах, зокрема, те, що всі відчули – це безвіз. Дещо змінився підхід до формування правоохоронної системи: вона стала більш людиноорієнтованою. Звісно, є і зараз прикрі випадки, але загальна модель правоохоронної системи все ж міняється. Багато людей зрештою почали переходити на українську мову, відбувся підйом української культури, з’явилися нові українські музичні гурти, українське кіно. Досягнення є.
Юлія Дуб, волонтерка, громадська активістка, підприємиця
Юлія Дуб, волонтерка, громадська активістка, підприємиця
— В чому особливість Революції Гідності в Ужгороді?
— Коли з’явились перші повідомлення, що молодь у різних містах виходить на площі, то ми в Ужгороді студентським активом також вийшли на підтримку. Нас небагато тоді зібралося на Театральній, здається, людей 12. З часом до нас приєдналося старше покоління активістів, яке була на попередніх революціях.
Це було справжнє об’єднання різних поколінь людей, борців за свободу.
В Ужгороді революція пройшла без кривавих побиттів чи сутичок. Пам’ятаю, одного дня нам повідомили, що побили нашого друга Максима Кицюка, який очолював Євромайдан в Івано-Франківську. От тоді стало страшно, бо було незрозуміло, як таке могло статися у місті, яке ніби таке патріотичне і не таке бурхливе, як Київ. У цей період хлопці постійно проводжали нас додому чи в гуртожитки. І тоді мені подарували газовий балончик.
Ми прагнули цивілізованого протесту, без нищення майна абощо. Пам’ятаю, що студентів не пускали з пар на протести. І що ми придумали? Якщо студенти не потраплять в університет фізично, то зможуть прийти на площу! Тож ми просто вночі ланцюгами і колодками заблокували двері всіх факультетів, і крейдою написали, що двері опечатано, у нас страйк.
Ми писали крейдою, бо для нас було важливо не перетворитися на вандалів, які вибивають вікна чи нищать майно університету.
— Розкажи про кілька найяскравіші спогадів періоду Революції Гідності?
— Пам’ятаю ніч, коли побили студентів у Києві. Я захворіла, і грілася біля бочок, гортала стрічку і прочитала це. Зранку люди пригостили нас на площі тортиком і кавою, бо знали, що ми сиділи тут цілу ніч. Потім нам почали приносити теплий одяг, бутерброди. Ніхто нікого не просив це робити, люди якось самостійно організувалися і приходили, приносили. Потім ми поставили банку, де збирали гроші, щоб поїхати у Київ на Майдан.
Барикади біля Закарпатської ОВА
Пам’ятаю, як на Театральній спалювали у великій бочці символіку Партії Регіонів, а хтось навіть свій партквиток.
Після перших вбивств на Майдані ми всі зібралися біля обладміністрації. Пам’ятаю, представники влади, переважно приналежні до Партії регіонів, вишикувалися перед нами, приїхала міліція. Ми з дівчатами просто хотіли почепити траурні стрічки на двері, говорили емоційні промови, я не вірила, як можна йти в різнобій зі своїм народом. Але там в очах була лише байдужість.
— Що тобі дав Євромайдан?
— Майдан дав мені надійних і патріотичних друзів. Не з усіма ми спілкуємося часто, але всі стали хорошими людьми — хтось воює, хтось волонтерить, а хтось веде соціально-відповідальний бізнес. Це щастя мати друзів, з якими і каву можна випити, і революції робити. І, звісно, я вірю, що Майдан дав країні нову генерацію активних і небайдужих людей, які в тому числі рятують нашу країну зараз.
— Як вважаєш, чи досягнута основна мета Євромайдану?
— Вважаю, що так: демократичні інституції і процеси у країні збережені, громадянське суспільство діє. Зараз вже від кожного громадянина залежить, як він обирає владу та потім з нею комунікує чи знає, наприклад, свого місцевого депутата. Тому мій такий меседж — все залежить від нас самих, вчіться бути відповідальними громадянами і все буде добре.
Павло Гомонай, військовослужбовець ЗСУ
Павло Гомонай, військовослужбовець ЗСУ
— Чим було і чим залишається для вас особисто явище Євромайдану?
— Для мене Євромайдан – це завершення національно-демократичних революцій 1989 року у Східній Європі, які завершили еру тоталітарних режимів. Ті зміни, які відбуваються зараз, я очікував тридцять з чимось років тому, коли у мене ще все життя було попереду. Але враховуючи складність задач одночасної деколонізаціі і демократизації, довелося чекати допомогу ще двох поколінь. Навіть Помаранчевої революції, аналога класичних оксамитових революцій виявилось недостатньо, щоби позбутись тоталітарного ярма назавжди. Але нічого, зате зараз трансформації будуть глибше.
Євромайдан на Театральній. У об’єктиві — Павло Гомонай
— Чи відбулося переосмислення Євромайдану крізь ці роки з моменту Революції Гідності?
— Якщо говорити про мене особисто, то я на все дивлюся крізь роки, і принаймні за тридцять років оцінка принципово не змінилась. Може було б корисніше за своє життя створити парочку нових матеріалів для польотів в космос, але ми створили модерну українську націю, це теж непоганий підсумок життя.
— Існує думка, що Євромайдан спровокував чи прискорив відкрите вторгнення росії в Україну…
— Думка хибна, хижака жертва провокує вже самим своїм існуванням. Нагадаю, інцидент на Тузлі стався у 2003 році, до всіх революцій. Москва весь час намагалась нас роззброїти через своїх агентів, до кінця 2016 року у нас мало залишитись 300 танків. Завдяки Євромайдану ми змогли захиститись і вже другий рік тримаємо оборону проти «другої армії світу».
Євромайдан в Ужгороді. Фото: Сергій Денисенко
— Чому Євромайдан був і є досі важливим для українського суспільства, навіть такою дорогою кривавою ціною?
— Засадничі речі дорого коштують, а гідність вона або є або нема. Ми тоді перемогли ворога, який намагався підступно перетворити нашу країну на свій протекторат, а зараз перемагаємо його у відкритому двобої. Так, повстання і війна забрала багато життів, але дала нам надію. Ціна поразки може бути куди страшнішою, згадайте поразку у національно-визвольних змаганнях 100 років тому. Або сьогоднішню Білорусь після провалу революції.
Якщо б ми тоді програли без бою, кремлівські карлики обов’язково б уже розв’язали якусь нову війну, їх «хотєлки» сягали пів Європи. Звісно, чужими руками, як вони це завжди роблять. І замість боронити рідний край, гнали би мобілізованих українців воювати на Варшаву і Прагу, як зараз женуть донбасян на Авдєєвку.
Галина Ярцева, журналістка, волонтерка та засновниця “Руху підтримки закарпатських військових”
Галина Ярцева, журналістка, волонтерка та засновниця “Руху підтримки закарпатських військових”
— Чим для вас став Євромайдан?
— Майдан 2013 року став для мене поворотним моментом, коли я вийшла зі стану пофігізму та перейшла на бік небайдужих людей, на сторону справедливості. Я не маю жодної краплі української крові, але після 2013 я зрозуміла, що духовно я — українка. І готова боротися за цю країну та її людей.
— Які ваші найбільші спогади і враження з того часу?
— На Майдан я поїхала 4 грудня, взявши на роботі відпустку. Пробула там два тижні, готувала їжу на кухні профспілок. У Київ вирішила поїхати, щоб переконатися: чи дійсно все про Майдан правда і це торкається всіх українців. І, знаєте, на кухні профспілок я зустріла всю Україну! Там дійсно були люди й з Луганська, Херсона, Харкова, Франківська, був навіть один ром з Мукачева, він допомагав саме волонтерам, міг щось принести чи подати, або щось веселе сказати.
Галина Ярцева на кухні профспілок в Києві
У Києві я зайшла у закарпатський намет, зустріла і обняла всіх знайомих, які туди їздили як на ротацію. Зайшла і у спільний намет Луганська і Донецька, де познайомилася з дуже класними людьми з тих регіонів.
Це дійсно був Майдан світла, не було страху, що тебе обкрадуть, зашкодять, всі намагалися тебе нагодувати борщем, баношем, кашею, бутербродами. Це справді була атмосфера єднання.
На Майдані. Фото: Галина Ярцева
Я застала 11 грудня. Це був один з моментів, коли намагалися розігнати Майдан. Я вранці прийшла на кухню профспілок, як завжди. І відчула якесь неймовірне напруження. У хлопців були приготовані держаки від лопати, будівельні каски, посилювалася охорона. Всі до чогось готувалися, повітря було буквально наелектризоване. І в той момент відбулося щось незвичне.
З нами на кухні працював роман, або дядя Рома, або Ромцьо. І тут цього дня, коли у повітрі стояла напруга, він приходить. І я бачу, що у нього білий комірець — він, виявляється, священник! Наш Ромця — то греко-католицький священник з Франківщини. Він вирвав з календаря невелику ікону, намолив воду і з якимось молодим хлопчиком нас кожного покропив. Він дуже вчасно це зробив, знайшов спосіб, як зняти цю напругу.
Тієї ночі таки дійсно були спроби розігнати майдан, тоді спалили кілька наметів зі сторони Дружби народів. Але кияни тоді не дозволи розігнати людей, а вже вранці під’їхали на автобусах люди з інших міст.
А ще ми з чоловіком та друзями пішли на Антимайдан. Було цікаво подивитися, які ж там люди зібралися? І там я вперше зрозуміла, хто такі раби і як вони виглядають. Атмосфера була така гнітюча, люди стояли у рядах так, як їх поставили. Це були явно невільні люди, навіть одяг у них був весь чорний і сірий. А Майдан був кольоровий, весь світлий.
— Що дав Майдан у перспективі 10 років?
— Мене створив Майдан — це 100%. Майдан показав мені Україну, яку я ніколи не знала. Я розуміла, що так не має бути, коли влада декларує одні речі, а зрештою робить все з точністю до навпаки. Ми по своєму духу європейці, ми живемо на кордоні з Європою, я там бувала і бачила, як живуть люди. Нам це пообіцяли і обманули. А для мене обман це найстрашніше.
— Чи була би війна, якби не було Майдану?
— Не було б, просто була би нелагідна русифікація. У нас би забрали мову і культуру, а без них не існує нації. Мені прикро дивитися в бік Білорусії, бо від країни там, на превеликий жаль, залишилася одна назва. Кордон з росією там умовний, їх, як нації, уже немає. Тому я дякую Майдану, який зберіг нам Україну. Без нього нас би просто поглинули.
Юрій Світлик, військовослужбовець ЗСУ
Юрій Світлик, військовослужбовець ЗСУ
— Про що для тебе особисто Євромайдан?
— Про свободу, гідність і солідарність, а також про прекрасних, шляхетних і волелюбних людей з гарячими серцями і вогником в очах.
Мені важливо було стати частиною Револції Гідності, позаяк свобода – це моя релігія. Не уявляю себе поза Майданом.
Все відбувалось спонтанно, я не приймав якихось рішень про участь чи не участь, Майдан мене просто поглинув повністю з першого дня. Є така думка, що найщасливіші моменти в житті людини трапляються спонтанно. Плюсую і підтверджую.
— Де б могли зараз опинитися, якби не Революція Гідності?
— Уявлення не маю, життя непередбачувана штука, але точно в Україні. З 26 лютого 2022 року я у Збройних силах України, мобілізувався добровільно, служу наразі в тилу, після поранення, лікування і реабілітації. І хоч вже трохи втомився, чесно кажучи, але не шкодую, що пішов до війська в такий критичний для країни момент.
Юрій Світлик у війську
— Чи може вважатися Революція Гідності свідченням дорослішання українського суспільства?
— Частини суспільства. У нас суміш прогресивних людей, для котрих свобода – основоположна цінність у житті, і безхребетних «совків» – сучасних рабів по факту.
— Чи відчував у наступні роки після Євромайдану, що він вплинув на свідомість та відповідальність українського суспільства? Як саме?
— Населення трансформується в націю, люди стають громадянами – це дуже складний і тривалий процес, але вже незворотній. І Майдан тут як відправна точка – початок великого шляху вперед, до нової України. Революція Гідності ще не завершена, вона фактично переросла у війну за незалежність, але питання розбудови тієї нової, омріяної і, виплеканої на Майдані України, не знято з порядку денного. Навпаки, після Небесної Сотні і десятків тисяч полеглих на війні Героїв, це питання стоїть і стоятиме руба в майбутньому.
Перемогти московію, реформувати, по суті, перезапустити державу і передати дітям і онукам нову Україну – вільну країну вільних людей. Це, на мою думку, вже справа честі і справа життя нашого покоління.
Це переломні часи і історичний момент на великі зміни – реалізуймо цей шанс, бо він може бути й останнім.
— Чи можна було і як пришвидшити власне дорослішання суспільства без кровопролиття?
— Ціна нашої перемоги і дорослішання суспільства дуже страшна, серце рветься на шматки від новин про полеглих Героїв. Це ж цілі всесвіти зникають. Та, напевно, це наше страшне випробування, яке треба пройти в муках і стражданні, але достойно і до переможного кінця. «Разом і до кінця» – пам’ятаєте з Майдану? Обіймаю всіх, тисну руку і вірю, що ми справимось.
Павло Худіш, кандидат історичних наук
Павло Худіш, кандидат історичних наук
— Як для вас розпочався Євромайдан?
— Коли почалася Революція Гідності я був за кордоном, на науковому стажуванні у Чехії. Живучи в Україні часів Януковича і переживши розчарування після Помаранчевої революції, я ставив для себе багато екзистенційних питань, в тому числі, як далі бути. Насправді всі бачили, що з Україною Януковича нічого хорошого не вийде, ми повільно йшли на черговий союз з росією.
Вже під час Майдану я долучився до протестів спочатку в Празі, а згодом кілька разів приїжджав в Україну, постійно слідкував за стрімами, і Євромайдан справді подарував надію, що зміни можливі. Влітку 2014 року після закінчення стажування, я повернувся в Україну з великою надією, що все буде добре і, в принципі, досі в це вірю.
— Деколи можна почути, що Революція Гідності є більш поворотним моментом в історії незалежної України, ніж проголошення Незалежності.
— Я думаю, що це дві рівноважливі дати. Проголошення незалежності є ключовою подією XX століття, до якої йшло багато поколінь українців, як всередині країни так поза її межами. Проголошення Незалежності — це нова точка відліку новітньої історії України, і без неї усі наступні революції, всі наступні кроки були б неможливі.
Я з покоління Помаранчевої Революції, тож пережив серйозне розчарування, як і багато хто з моєї генерації. Але воно майже повністю зникло з Майданом 2013 року.
Є люди, які кажуть, що розчарувалися у Майдані, але натомість можу сказати, що такого реваншу проросійських сил, як після Помаранчевої Революції, не відбулося. Майдан однозначно переміг, найперше, в головах людей, адже наша кривава боротьба за свободу і власне бачення майбутнього триває.
Павло Худіш на акції у підтримку України у Празі
— Якби не було Майдану, то не було б повномасштабної війни і анексії?
— Це дуже пласке бачення ситуації. Так, можливо, війни не було б, але нас би чекав шлях Білорусії і повільного злиття нас з росією. Україна стала б частиною “руского міра”, втративши свою ідентичність. Ніхто не виключає, що на певному етапі Майдан все ж би відбувся, можливо, пізніше. Але чи переміг би — незрозуміло.
Бо за плавним поглинанням України росією були б репресії, хвиля еміграції і невідомо, як би склалася сучасна історія України, якби не було Євромайдану.
— Яке значення має для України Революція Гідності в історичній перспективі? Чи переміг Майдан?
— Євромайдан це ж не тільки про євроінтеграцію, в ширшому контексті це боротьба за вільну Україну і право робити власний вибір. І ми цей вибір робимо щоденно, попри бажання окупантів знищити нас і нашу свободу. Це боротьба за права кожної окремої людини і всіх людей загалом, боротьба за право жити у вільному світі та бути об’єктом, а не суб’єктом історії.
- Інтегруватись потрібно не лише військовим, а й нам. Про контакт цивільного та військового світів
- «Рух назустріч: пояснити заходу схід». Військовослужбовці Павло Казарін та Федір Шандор про стереотипи війни на форумі Re:Open Zakarpattia
- Чому військові люблять котиків? Микола Гаєвой “Історик”
Галина Гичка, Тетяна Клим-Кашуба, Varosh
Фото: Сергій Денисенко, з соцмреж, а також надані героями матреріалу
Читайте більше про Закарпаття у вирі історичних подій у наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
