Український фольклорний колектив із села Нижнє Селище існує вже 14 років. За цей час з музикантами встигли добре познайомитися в Європі, але мало хто про них чув в Україні. Утім, закарпатці їх люблять і завжди із задоволенням зустрічаються з ними на концертах.
Лише минулого року “Гудаки” – переможці міжнародного фолк-фестивалю “Plauener Folkherbst 2010” в німецькому місті Плауен – відіграли понад 50 концертів у Європі. А вже за кілька днів, 22 березня у столичному “Atlas” автентичні народні пісні та мелодії із навколишніх закарпатських сіл зможуть послухати як кияни, так і закарпатці – шанувальники гурту, що живуть у Києві.
Ми ж напередодні великого сольного концерту у Києві поспілкувалися з засновником та лідером Hudaki Village Band австрійцем Юрґеном Крефтнером.
– Юрґене, чим зараз живе гурт “Гудаки”?
– У нас зараз період деякого прискорення процесів. Ми перейшли з доволі тривалого для нас аматорського рівня до, в якійсь мірі, професійного. 22 березня ми представимо свою програму у Києві в клубі “Atlas“. Це наш найбільший та найсерйозніший концерт в Україні.
Також зараз працюємо над записом нового альбому в театрі “ДАХ”. Над назвою поки не думали, але вона точно відповідатиме нашому стилю – буде така сама корінна та місцева, які і наші пісні.
Незабаром ми виступимо на Ukrainian Fashion Week. Працюватимемо у живому форматі на показі Вікторії Гресь. До речі, ми з нею в Ужгороді і познайомилися.
– Ви вже виступили у Києві?
– Так, але це був не сольний концерт. Тоді з нами грали ще три гурти. Це було у “Stereo Plaza” – це величезний майданчик. Але, якщо відверто, то звук був не найкращим. А це та деталь, яка для музиканта чи не найважливіша.
– За кордоном у вас значно більше концертів, ніж в Україні. В одному з інтерв’ю ви якось зізналися, що чекаєте, коли ж вже тут вас почнуть запрошувати. Як гадаєте, зараз цей момент настав?
– Ми завжди на це сподіваємося. Але не знаємо чи це трапиться. Побачимо. Зараз виступимо у Києві і буде видно. До того ми їздили з концертом до Львова. Але можна сказати, що це благодійна робота.
– У чому річ, на вашу думку?
– Думаю, що українці готові до нашої музики, але сфери відповідної немає. Люди завжди дуже добре сприймають нашу музику. В Європі розвинений напрямок world music – це і джаз, і етно, і різні види іншої некомерційної музики. У Швейцарії, наприклад, у кожному селі є люди, які займаються організацією концертів, приймають музикантів. Їх дуже поважають та підтримують фінансово. Вони тримають високий рівень культури певної місцевості. Такого в Україні, на жаль, немає.
– Як гадаєте, чому в Україні так?
– В Україні все так. На жаль. Це наше суспільство таке. З самого розпаду Радянського Союзу і досі, ставлення до людини дике. Але Майдан показав нам, що все не так погано, як ми думали. Є велика кількість людей, які інакше ставляться до усіх цих процесів, а також бачать своє майбутнє в цій країні та хочуть реалізувати себе. Їм потрібне цивілізоване суспільство.
Думаю, що розвиток – це питання часу. Скільки саме на це потрібно чекати я не знаю, але, скоріше за все, має пройти покоління. Але вже змінилося досить багато. За той час, що я живу в Україні, я вдруге побачив Майдан – і це фантастика. Ці очі, люди, щирість, готовність бути щедрим, ризикувати власним життям – це найвищий рівень ставлення людини до соціуму. Тому не правильно зараз казати, що все погано.
Музики це теж стосується. Я, до речі, дуже приємно був здивований, що професійна структура запрошує нас до Києва зіграти сольний концерт у великій залі. Вони вирішили, що саме зараз час привозити справжні українські колективи.
– За останній рік українська музика дуже розворушилася. Гарна музика, якісна. З’явилося багато нових артистів, які грають справді на високому рівні. Ви відслідковуєте ці процеси?
– Так, звичайно. Я дуже радий, що з’являється не просто нова музика, а те що вона різноманітна. Адже була ціла хвиля, коли багато гуртів лише повторювали те, що зробив Олег Скрипка: рок плюс українські мотиви та трубачі. Ця схема працювала. Але не можу назвати її дуже креативною. Ця музика хороша для танців або коли ти п’єш пиво з друзями, але емоційного навантаження вона немає.
Тож поява нових колективів – це завжди добре. Мені подобається те, що вони не бояться робити щось нове.
Якщо ж говорити про нас, то життя в селі це і перевага, і недолік. З одного боку гарна природа, свіже повітря, добра екологія та якісна музика, а з іншого – не вистачає урбанізованого світу. Наша мрія – це привезти все до себе. Багато, звісно, ми вже привезли. Але треба ще працювати.
– На яких концертах більше хвилюєтеся ви та ваші музиканти: на європейських чи на українських?
– Музиканти, звичайно, на концертах в Україні більше хвилюються. За кордоном, зазвичай, я швидко орієнтую їх у всьому, що відбувається, і все проходить добре. Але хвилювання – це важливий елемент. Іноді, коли хвилювань занадто багато, то концерт виходить зовсім іншим.
– Як гадаєте, чому ваша музика так подобається європейцям? Адже вони не можуть зрозуміти змісту текстів, на відміну від українців?
– Усі слова розуміють лише закарпатці. Навіть кияни не все розуміють. Я б сказав – відсотків 50. А європейці ловлять вібрації. Ми дуже відрізняємося від 95% колективів, тому для багатьох наша творчість є цікавою. Наша музика пряма та не інтелектуальна, хоча у ній неймовірний колорит.
Найбільше притягує людей – природність музикантів. Але і спів наш значно відрізняється від того, як зазвичай співають артисти. Під час концерту між піснями я пояснюю глядачам про що мова у пісні, розповідаю трохи історії, каже про те, як ми граємо і чому.
– Якось ви сказали, що у Європі вже такої музики не грають. Але ж там теж є свої фольк-гурти.
– Грають, але, на жаль, цієї музики скоро не буде. Нам поталанило, що ми живемо у такий перехідний період на Закарпатті. Але, скоріше за все, через 70 років навіть тут цієї музики вже не буде. Тут зараз ще є люди, які вміють співати ці пісні, знають танці, мелодії. За останні 10-20 років цього вже стало значно менше. Потрібно поїхати у дуже віддалену місцевість, аби знайти щось справді автентичне.
Наші хлопці грають на весіллях, і навіть там вони помічають, що усі ці речі йдуть на спад. Молодь вже не так танцює та веселиться. Деякі пісні вони, звісно, знають, але це дуже мало. Я сподіваюся, що все ж таким колективам, як ми, вдасться пережити ці часи і зберегти колорит цього краю.
Що ж до інших країн, то теж сильні фольклорні традиції є на Корсиці, в Португалії. Часто це професійні музиканти, які беруть старий матеріал і думають, як його заграти. А це зовсім інший підхід. Я не говоритиму, що це погана музика, але вона не настільки природня.
– Ви кажете, що музична школа чи консерваторія псують музиканта. Але ж у вашому колективі теж є професіонали. Як розподіляються ролі?
– Так, наш цимбаліст закінчив консерваторію в Києві, але це його не зіпсувало. Утім, ви ніколи не побачите його на передньому плані, і це наша продумана позиція. Попереду мають бути народні музиканти – колоритні.
Я й сам вчився в консерваторії, але важливо й те, як до цього ставитися. Можна було б робити гарну музику й з професійними музикантами, але це складніше. Достатньо тільки подивитися на те, як наш скрипаль тримає скрипку та смичок – це абсолютна протилежність тому, як цьому вчать у школі. Але це ціла його історія. І я не впевнений, що професійний музикант зможе робити такі справжні речі. Потрібно жити у цій культурі, аби зрозуміти її сповна.
– За 14 років існування “Гудаки” змінилися: стиль, подача, рівень?
– Звичайно, ми змінилися. Не можу сказати, що докорінно. Але ми постійно стаємо глибшими, більше думаємо. Спочатку ми просто взялися грати простий весільний репертуар, але зараз ми думаємо над кожною піснею, займаємося. В кожній пісні ми зараз шукаємо суть – як її грати так, аби в емоційному сенсі від цього отримували задоволення і ми, і наші слухачі.
Для мене досконалість нашої музики – це передати те, що ми інколи бачимо на весіллях після півночі, коли люди вже не зважають ні на кого і входять в якийсь транс. Тоді емоції не награні, щирі. Інколи гості можуть так заспівати, що всі навколо замовкають – настільки все чесно та правильно. Саме такі емоції нам хотілося б передавати на сцені. Це чесна музика, без халтури. На емоціях та вокалі економити не можна.
Останнім часом, ми до речі, дуже уважно ставимося до вокалу. З нами зараз працює вокалістка з Києва, яка допомагала створювати “ДахаБраха“. Вона дуже добре відчуває і знає, як працювати з вокалом. У цьому сенсі ми зовсім інші, ніж 14 років тому.
– Яким буде ваш п’ятий альбом?
– Він відрізняється від попередніх, перш за все, вокалом – він став щільнішим. До того ж, це буде запис нашого live-виконання з концерту у театрі “ДАХ”. Сподіваюся, що цього разу все буде краще, ніж попереднього разу. Четвертий – ми писали дуже важко – працювали у продовгуватому приміщенні схожому на коридор, музиканти майже не чули і не бачили один одного. Це дуже відчувається в альбомі.
– Чого чекати від вашого концерту в київському “Atlas”?
– Люди почують від нас дуже багато нюансів. Якщо раніше це була просто драйвова та кайфова музика, то зараз можна почути увесь діапазон від найбільш тихого звуку до найголоснішого. Зараз це все осмислено, багато ліричних моментів та на противагу їм – диких. Колорит ми передамо точно. Маємо також новий матеріал угорською та трохи циганською.
Півтори години нашого концерту – це зазвичай для людей шок. Думаю, що у Києві буде так само. У Європі, напевно, не було жодного концерту, який би залишив глядачів байдужими. Маю надію, що цього разу все теж складеться.
– Те, що ви живете у Нижньому Селищі, а не, скажімо, у Києві, закриває для вас якісь можливості для промо, спілкування, роботи?
– Це мій вибір – я живу в комуні у селі. Я не вважаю життя у місті криміналом, але я вирішив, що не житиму там. Ми завжди слідкуємо за тим, що робить “ДахаБраха” – це наші великі друзі і приклад для наслідування. Вони, звісно, на усі 100% користуються життям у великому місті. Але говорити з ними по телефону можна хіба 1,5 хвилини, бо у них дуже насичене життя та серйозний ритм. З нашими музикантами це неможливо – вони інші, звикли до іншого життя, темпу. Але поза тим, у нас є дуже багато друзів у Києві, які нас серйозно підтримують.
– На яких концертах вам найбільше подобається виступати: на малих чи великих?
– Наші кращі концерти – це невеликі концерти. В Цюріху, в Голландії, у Франції є дуже затишні маленькі театри – там завжди приємно виступати. Найкраще виступати у маленьких залах до 150 чоловік з хорошою акустикою. Так люди отримують повноцінно усі вібрації. Інколи буває так, що у нас самих мурахи по шкірі. Коли з’являються мікрофони – все стає інакше.
– Ви переїхали на Закарпаття у 90-х роках. Коли почали цікавитися місцевою музикою?
– Я музикант, тож без музики ніколи не міг. Завжди багато грав, але ніколи не ставив перед собою мети ставати професійним музикантом. У мене були товариші з консерваторії, і я вирішив, що так жити не хочу. Мені далекий той снобізм, що є у сфері академічних музикантів. Це не моє.
Потім я жив у Франції. У нас був невеличкий гурт, ми грали музику різних країн. Тоді я познайомився з румунськими мелодіями. Згодом, коли приїхав сюди почав вслухатися у місцеву музику. Спочатку вона мені здавалася примітивною. Але чим більше я її слухав, тим краще розумів, що вона зовсім не примітивна. Навпаки – дуже глибока та колоритна. Нюанси були не там, де я їх шукав з самого початку. Ця музика – колосальний світ і велике відкриття для мене.
Коли я лише зібрав гурт і ми почали грати, фактично заради приколу, нас запросили на концерт у Швейцарію. Ми побачили, як нас сприймає публіка і замислилися над тим чи це прикол насправді. Це було для нас несподіванкою.
Мені важко відповісти на запитання, чому нам знадобилося 10 років для того, аби про нас дізналися. Але думаю, що це і є наш сільський ритм. Це не той гурт, де продюсер може розповісти, як кому грати. Можливо, музиканти й заграли б, але чи було б їм у цьому всьому комфортно?
– Як пісні потрапляють до вашого репертуару? Чи складний процес відбору?
– Найкраще, це коли ми займаємося, у всіх хороший настій і раптом хтось починає щось наспівувати. Тоді ми слухаємо, пробуємо грати, думаємо чи вдається нам, чи наша ця пісню. Але важливо одразу усе брати в роботу, бо через 5 хвилин музикант вже може забути те, що грав. (ред. – сміється)
Ми завжди у пошуку. Зараз шукаємо цікаві циганські мелодії. На жаль, там є дуже багато зіпсованих. Є дві причини: заслужені музиканти, які грають їх дуже чисто і зовсім примітивні варіанти з двома акордами. Але я впевнений, що між цими двома крайнощами є ще щось. Ось це й намагаємося знайти.
Шукаємо й старий єврейських репертуар. Хоча тут ситуація ще гірша. Знайти щось – дуже важко. При тому, що раніше у цій місцевості переважна більшість весільних музикантів були саме євреями. Словом, роботи на найближчий час у нас дуже багато.
Росана Бісьмак, Varosh
Фото: Олександр Смутко