Люди

Карл Смутко, фотограф і журналіст Varosh: «Мені реально підфартило, бо працюю у насправді незалежному колективі»

22 Травня 2021 519

Ми прагнемо розповісти більше про команду видання Varosh, про людей, які за кадром наших матеріалів. Тому продовжуємо серію інтерв’ю із редакцією. Ми ставимо питання своїм колегам, а також додаємо запитання від читачів, які вони публікували в інстаграмі Varosh.

Цього разу в ефірі – наш Карл Смутко, фотограф і журналіст. Він приєднався до нас фотографом, проте допомагає на різних технічних етапах роботи. Навіть більше, став журналістом, пише про людей, які, можливо, навіть і не зареєстровані в соцмережах, але про них знають у реальному житті. А завдяки Карлу – дізнаються і в інтернеті.

Ми не хочемо, аби це прозвучало як ейджизм, проте Карл є найстаршим у нашій команді. І він показує, що розвиватися можна завжди, як і відкриватися світу, ставати іншим, крутішим.

Karl Inter5

Про фотографію

— Ким ви мріяли стати в дитинстві? Чи була ця мрія пов’язана з фотографією?

— Так склалося, що в бабки на кухні на стіні висів плакат Гагаріна в космічному скафандрі. Схоже на те, що воно таки вплинуло на мою уяву і штовхнуло до намагання пізнати світ. Я десь в чотири роки вже навчився читати. Батько записав мене в бібліотеку і я взяв першу, не зовсім дитячу книгу, не з полиці для дошкільнят, а фантастичне оповідання Олеся Бердника “Шляхи титанів” , з “космічним” малюнком на обкладинці. Після прочитання такого дорослого твору – вже було про що мріяти .

— Коли у вашому житті з’явилася камера?

— Дякуючи батькові, я був технічно-орієнтованою дитиною. У якійсь книзі прочитав про будову фотоапарата і загорівся бажанням його мати. У вісім років я став щасливим власником радянського чуда техніки – пластмасового широкоформатного фотоапарата “Школьнік”. Радості не було меж! Я навіть спав із ним пару днів. Так все й почалося.

— Які етапи та жанри фото ви пройшли/прожили?

— Я не хотів би називати це етапами у фотографії, бо завжди знімав те, що здавалося цікавим особисто мені, а не намагався робити як інші. Фотографія, насправді, така річ, що чим більше про неї читаєш, чим більше дивишся чужі фото, тим більше знецінюються власні роботи. Починаєш розуміти, що до тебе вже давно все придумали і відзняли. А коли в тебе є досвід і ти знаєш як, чим можна зняти таке фото, як у якогось відомого фотографа, тоді десь втрачається інтерес до справи.

Людина, коли бере в руки фотоапарат, одразу починає сприймати навколишній світ інакше, як мисливець у пошуку цікавої здобичі. Звертаєш увагу на речі, повз які проходиш без фотоапарата, навіть не глянувши в той бік. І це притаманно всім, не тільки професіоналам.

Період міфологізації фотографії скінчився із появою першого фотоапарата в мобільному телефоні. Останні програмні та хардверні розробки в цьому напрямку реально вимагають від людини тільки направити смартфон у потрібний бік, і завдяки внутрішньокамерній обробці “шедевр” готовий. Так що золота ера фотографії скінчилася. Тепер для того, щоби зняти гарний пейзаж, достатньо мати необхідну кількість грошей, аби поїхати в гарне місце і назнімати шедеврів. Ну ще звісно – здоров’я, щоби бігати по горах.

Що для мене лишилося цікавого у фотографії – це зйомка людей. Єдине, де насправді багато залежить від тебе особисто, твого вміння добитися потрібного результату. Все інше – рутина, де просто робиш свою роботу, намагаючись видати якісний результат незалежно від умов.

Ще вартий уваги репортаж, де дійсно можна показати всю свою майстерність володіння технікою.

Karl Smutko 001
Karl Smutko 002
Karl Smutko 003

— Хто найбільше вплинув на ваш стиль, бачення у фотографії?

— Найбільше вплинула, як не дивно, техніка, якою знімаю. Новий об’єктив, фотоапарат – нові можливості. За певного досвіду людину стримують тільки технічні фактори, або психологічні. Успішніші – це нахабніші або просто ті, які незалежно від якості своїх світлин, вміють себе подати, “продати”.

Хто вплинув на стиль? Не знаю навіть, у мене відраза до ідолів, намагаюся оминати ці речі. Я не є фотографом із явно вираженим стилем, ніколи не прагнув цього, якраз навпаки – людина не повинна обмежувати свій творчий простір.

— Що любите фотографувати найбільше?

— Звісно, людей. Єдине у фотографії, що ще цікавить.

— А що не любите?

— Ненавиджу фотографувати всякий офіціоз із фальшивими посмішками політиків. На останніх виборах неодноразово зверталися. Усім відмовив, не хочу робити гарні фото поганих людей…

— Чи буває так, що зйомка взагалі не в кайф? Як тоді виходите із ситуації, аби все одно був гарний результат?

— Звісно, буває. Але досвід допомагає. Намагаюся зробити технічно якісний матеріал, але за змістом, напевно, видно, що робота робилася без задоволення.

— Назвіть трьох улюблених закарпатських фотографів і чому саме вони?

— Не ідеалізую нікого. З молодих однозначно виділю Харі Крішнана, який за короткий час добився успіху своєю старанністю і чесним підходом до роботи.

Karl Smutko 004
Karl Smutko 005

Про музику

— Чим ви займалися у професійному сенсі, окрім фото? Чи були інші професії?

— Десь до двохтисячних років моїм головним заняттям була електроніка, любов до котрої привив покійний батько. Практично все життя пов’язане з нею. Без зайвої скромності можу сказати – це те, в чому добре розуміюся. Було багато власних розробок, ремонтувань всяких пристроїв. Ви про багатьох людей чули, які власноруч виготовили комп’ютер від печатної плати до корпусу? От мені це колись вдалося. По сьогоднішній день сверблять руки щось спаяти, втілити в життя якусь нову ідею.

Останнім часом, чим далі, тим більше займаюся вдосконаленням музичних інструментів, зокрема гітар. Там непочатий край роботи, кожна гітара – це загадка, як жінка, до кожної – свій підхід.

Інколи вдаються дивні речі, бо дешеві інструменти неочікувано починають звучати на рівні дуже дорогих. Не забуваймо – я родом із тих часів суцільного дефіциту, коли людина повинна була вміти робити все сама. Тому: створити вебсторінку, відновити роботу операційної системи на комп’ютері, приготувати обід, перебрати двигун, записати потреково і звести докупи пісню цімбора – для мене не є чимось надзвичайним.

— Ви знаєтеся на музиці, інструментах, власне, що сформувало ваш музичний смак?

— Складне питання. Мабуть, в мене відсутня славнозвісна зайва хромосома, бо відколи пам’ятаю себе, завжди подобалася західна музика. Що в класичній музиці, що в інших жанрах. У часи формування мого смаку не було того потоку інформації, критики, музичної аналітики як тепер, коли тобі кажуть – хто тобі повинен подобатися, хто добрий музикант, хто поганий. Коли я вперше почув The Beatles, Led Zeppelin, Jimi Hendrix, Chuck Berry, Bill Haley, The Rolling Stones, Stevie Ray Vaughan – я не мав поняття, хто це такі, але вони мені сподобалися із перших почутих акордів. Якось оте совіцьке непорозуміння, за винятком кількох виконавців, йшло повз, не лишаючи ніякого сліду в свідомості. Ну і звісно – я ровесник рок-н-ролу, може, тому так сталося, просто, ми були друзями, що росли разом в одному дворі.

Karl Smutko 007
Karl Smutko 009

— Що сьогодні в найбільшому фаворі з музики?

— У мене немає виражених фаворитів, як казав вище – ненавиджу, коли з людей роблять ідолів, і ніколи їх не мав. Хтось прочитає це і з посмішкою скаже – а як тоді Stevie Ray Vaughan? Цей гітарист – не ідол, просто талановита людина, яка грала щирий, технічний блюз, співзвучний із моїми вподобаннями.

Але щось ми тільки про старе… Сьогоднішня музика занадто комерціалізована, керована, прогнозована і надибати реально цінне – чим далі, тим складніше.

Загальна тенденція: як тільки з’явиться щось відносно нове, всі починають “косити” під це. Згадаймо Вакарчука і скільки українських виконавців, після його появи на сцені, раптово захрипли. Чомусь всі бояться власного і намагаються починати свою музичну кар’єру з намаганням бути схожим на когось.

Рок-музика почалася із того, що музиканти просто плюнули на традиції, правила і почали грати те, що їм хотілося. А більшість сучасних українських виконавців хоче комусь догодити. Найгірше, коли це товстосуми без смаку, а тільки з набитими гаманцями. Наразі у нас так і є: хто має гроші, той замовляє музику.

І хочеться виділити товстим шрифтом про молодь – я вас щиро не розумію, що вас тримає у прогнитому совку? Як ви можете жити, по суті, минулим мого покоління? Сумним, депресивним і таким, що ламає прагнення до нормального життя?

— Розкажіть про ваше бачення музичного життя в Ужгороді?

— В Ужгороді є музичне життя? Ану-ану – покажіть… Немає і не може бути. Якщо тебе не можна запросити на якийсь фестиваль, то ти не музикант. Хоча, якраз цей вид діяльності донедавна давав змогу виживати чудовим гуртам: Вандор, Чаламада і хто ще там, ану нагадайте. Де вони тепер, взмозі щось записати, видати? За що, за які гроші? У нас немало здібних музикантів, котрі якраз тепер потребують підтримки, але про котрих не заведено ніде говорити. Багато ужгородців чули про Дмитра Павловського, досить відомого за кордоном і непотрібного Ужгороду. Добре, що Арсен Бабиченко хоч у докарантинні часи мав змогу вийти на сцену, бо був членом кількох гуртів. В Ужгороді, на Закарпатті, завжди було багато талановитої молоді, але нам свої не потрібні, нам подавай столичних.

Матеріали Карла Смутко:

— А яке ваше бачення Ужгорода фотографічного?

— Фотографічне життя міста вирує! Не фотографує тільки той, хто забув удома смартфон…

— Якби ви створили власний гурт, то музику яких стилю та напрямку він би грав?

— У душі я рок-н-рольщик, панк. Ненавиджу в музиці зайву складність, пафос і понти. Тому, напевне, це було би щось веселе під дж-дж. Видам невеличку таємницю – є кілька готових композицій, одна навіть писалася під вибори, але це така музика, що потребує відео, так і була задумана. Навіть була можливість зняти кліп за спонсорські гроші одного з кандидатів, але кажуть, що в тексті він впізнав себе і категорично відмовився від задуму.

— Який секрет творчої активності та сучасності поглядів Карла Смутко?

— Творча активність… Гарно звучить, але чи так воно? Хоча, з іншого боку, якщо глянути на сучасну, мляву, безініціативну молодь, то я ще той шаркань. Та й робота в молодому колективі Varosh змушує тримати себе в руках. І так – циніки завжди виглядають сучасними… Здебільшого, старші люди, отримавши пенсійне посвідчення, падуть в крісло перед зомбоящиком, переходять у вегетативно-електоральну форму життя в очікуванні чергових виборів і подачки від якогось кандидата. Я вимкнув телевізор ще в далекому 2004 році, про що зовсім не жалкую, може, тому зберіг хоча би якусь можливість на реальне сприйняття того, що коїться навколо.

Karl Smutko 006

Про Varosh

— Розкажіть про свою співпрацю із виданням Varosh: плюси, мінуси, підводні камені :))

— З плюсів, звісно, те, що треба тримати себе у формі. Від молодого колективу Вароша можна багато чому навчитися, бо вони профі у своїй справі. Та й ця робота, як і всім журналістам, принесла багато цікавих знайомств із цікавими людьми.

З мінусів – треба вчитися мовчати, не завжди вдається. Справа фотографа – фотографувати, а не виказувати свою, здебільшого, недоречну думку. Бо брехати не вмію, а правда не завжди подобається особам, у кого беруть інтерв’ю. Але я стараюся… Ще один важливий момент – коли шеф у США, він завжди забуває про зсув часу.

— Карл, у чому плюси й мінуси роботи в молодій команді?

— Всі мої друзі, як правило, набагато молодші за мене. Чому так, не знаю. Може, мені з такими старперами, як я, не цікаво, а може, їм – зі мною. Я радий, що вписався у молодий колектив, чи довго будуть терпіти мене? Побачимо. З мінусів – я не завжди фізично за ними встигаю.

— Як ви прийшли саме до написання текстів для Varosh?

— Якось саме так склалося, давно вважав, що є теми, люди, про котрих просто ніхто не збирається писати. Це десь дратувало, а тут така можливість пографоманити. Дуже вдячний Росані Тужанській, та останнім часом Евеліні Гурницькій за терпіння при правці моїх “шедеврів”. Хоча, вони мовчать про це, але я знаю, коли вони це роблять, бо мені часто й довго гикається…

Матеріали Карла Смутко:

— Яка ваша думка про локальну журналістику? Над чим їй треба працювати?

— Локальна журналістика завжди була залежною, та не тільки локальна. Просто в малих містечках це дуже кидається в очі. Всі знають один одного, знають, хто на кого працює, навіть за скільки і чому. Тому інколи неприємно дивитися в очі один одному. Ще серйозним недоліком локальної журналістики є практична відсутність вартої уваги аналітики, у будь-яких питаннях, за рідким винятком. Простий, здебільшого передрукований один у одного фактаж – це теж робота, але рутинна. Тому хочеться більше обґрунтованої аналітики. Писати є про що. Мені реально підфартило, бо працюю у насправді незалежному колективі.

Karl Inter1

— Які 3-5 порад ви дали би своїм колегам у редакції Varosh?

— Радити можу тільки на правах старшого, а не розумнішого, бо ви ще молоді, а вже добилися більшого, ніж я за своє довге життя.

У першу чергу – будьте обережними й розумними. Ви на виду, якщо зробите помилки, вони завжди кидатимуться в очі. Для видання із позитивною репутацією, що є дуже рідким у наш час, ви не маєте права на помилки.

— Як Varosh змінив ваш стиль життя і чи вплинув на світобачення?

— У мої роки змінити людину вже складно. Однозначно з’явився позитив, такий потрібний у наш час. Сформований за довгі роки світогляд уже точно ніхто не поміняє, але приємно працювати у професійному колективі з розумними людьми, що було і є рідкістю.

Varosh

Фото: Ігор Майхеркевич

0 #
# varosh # замовити фотографа # Карл Смутко # фото в стилі ню