Публікуємо розмову нашого фотографа і автора Карла Смутка з Олександром Волошиним, ужгородським колекціонером листівок і значків. До речі, він написав дві книги про історію Ужгорода й Мукачева, готує третю.
Ужгород – місто, яке подобається практично всім, хто хоч раз завітав до нього. Місто з багатою історією, цікавим минулим. Протягом останніх десятиліть тут відбуваються радикальні зміни, що нівелюють обличчя старовинного, історичного центру, і ці зміни, здебільшого, руйнують якраз найпривабливішу частину міста. На перший погляд дивно, але одним із надзвичайно цінних джерел інформації про архітектуру старого Ужгорода є поштова листівка. У часи, коли ще не всі мали смартфони, а фотографували поодинокі мешканці міста, – саме на друкованих листівках збереглися місцеві пейзажі. Листівка, насправді, дуже цінний документ з нашої минувшини. Документ, котрий треба зберігати, як це роблять на Заході. У більшості випадків це безцінне джерело інформації, а не просто гарна картинка.
Знайомимося – Олександр Волошин, колекціонер старовинних листівок і значків, автор книжок про історію Ужгорода та Мукачева.
— Олександре, з чого почалося твоє захоплення старими листівками Ужгорода?
— Усе почалося з величезної помилки, коли я, ще малим, добрався до кореспонденції моєї мами, повирізав марки і просто знищив всі фантастично гарні листівки. Уже дорослим, десь у сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття, я звернув увагу на красу старого міста і тоді ж почав колекціонувати старі листівки. З часом їх назбиралося десь під двісті. Навіть не знаю, що – може, підсвідоме почуття вини за знищений мамин архів штовхнуло мене зайнятися цією справою.
Ще працюючи на заводі, приніс перший альбом із листівками на роботу, щоб похвалитися. Альбом пішов по руках і через кілька днів, коли його повернули, там залишилося три листівки з двохсот. Забігаючи наперед, скажу, більшість таких я вже ніколи не бачив. Спочатку я не дуже розчулився, що пропало стільки цікавого матеріалу, але з часом прийшло розуміння, що це не просто гарна картинка, а історичний документ. Виявилося, що така інформація потрібна багатьом, у першу чергу, архітекторам, котрі дуже часто зверталися і звертаються до мене з питаннями. І, схоже на те, що тільки листівка залишилася єдиним джерелом інформації про архітектуру міста тих часів.
— Твоя колекція листівок Ужгорода – найбільша на сьогодні?
— Гадаю, що так. Я бачив кілька непоганих колекцій у Будапешті, Братиславі. Про більшу, ніж у мене, не чув.
— Яка листівка для тебе найцінніша?
— Напевне та, де на місці нинішнього енергонагляду, на березі старого Ужа, зображена маленька одноповерхова чайна Герца.
— Розкажи про твої публікації в пресі про історію Ужгорода, а також про власні дві книги і про майбутню третю
— З часом ми з журналісткою Лесею Кешелею створили в газеті “Ужгород” рубрику на цілу сторінку – “Невідомий Ужгород” – особливо привертаючи увагу до того, що втрачено, змінено, зруйновано назавжди. Потім на зміну Лесі прийшла молода, талановита журналістка Тетяна Літераті, з котрою ми продовжили публікацію цих статей. Через певний час я зрозумів, що цих статей замало і вирішив видати книгу. Першу книгу про Ужгород вважаю дуже невдалою, бо відсутня чітка структура. От видання про Мукачево вже чітко структуроване по розділах. Якщо маєте бажання знайти інформацію, наприклад, про ресторани, школи, церкви, то її можна швидко відшукати у відповідному розділі, не блукаючи сторінками. Нова книга про Ужгород теж буде чітко впорядкована за відповідними розділами.
Я постійно в пошуку. Ще дуже багато недосліджених районів міста. Наприклад, про Київську набережну практично відсутня інформація, хоча, вона і не так давно перебудована. Дуже мало відомо про вулицю Швабську, про околиці бувшої “молочарні”. Мене дуже цікавить, чому якась будівля була побудована, на які кошти, хто замовник, яким було призначення, хто її перебудував, як мінялися власники, як будівлю експлуатували у радянські часи, хто архітектор.
Окремий розділ книги буде присвячений ресторанам, кав’ярням і винарням Ужгорода. Це дуже цікава частина історії нашого міста. Наприклад, район, де колись знаходилися ресторани “Турист”, “Каштан”, був власністю трьох відомих на ті часи виноробів.
— Звідки береш інформацію для написання книги?
— Найкращим джерелом інформації є старовинні мапи. Звісно, інформацію можна знайти і в інших джерелах, особливо цінними у цьому сенсі є старі чеські книги. Колись у Братиславі та Празі були товариства друзів Підкарпатської Русі. Вони періодично публікували тематичні статті про Ужгород, Закарпаття. Цінність цих публікацій у тому, що вони написані людьми, котрі жили у той час, а не просто результати якихось пізніших досліджень. Дуже цікавою, інформативною є книга “Інженєрноє дєло Підкарпатської Русі”, тогочасні тематичні календарі і багато інших друкованих джерел. Практично кожне видання на останній сторінці містило рекламу, у котрій була вказана і адреса рекламодавця, що є одним з орієнтирів для визначення тогочасного призначення якоїсь будівлі. Склавши докупи всю цю інформацію, взнаєш дуже багато про старий Ужгород. Наприклад, на Мукачівській вулиці у кожному будинку було якесь виробництво, магазин: чотири м’ясних магазини, три пекарні, три типографії, декілька фотоательє.
— Як листівки стають твоїм джерелом інформації для книги?
— Тут є ще одна цікавинка: листівка – це винахід 19-го століття. Найстаріша ужгородська листівка у моїй колекції датована 1897 роком. Уперше щось схоже на листівку запровадило Міністерство пошти Австро-Угорщини. По суті, це були відкриті листи, з одного боку яких була адресна сторона, а з іншого писалася кореспонденція. Найстаріша листівка з Будапешту походить з 1889 року, гадаю, в Ужгороді вони з’явилися десь у 1895 році. З часом люди зрозуміли, що лист можна прикрасити якоюсь картинкою з фрагментом міста, ці фрагменти ставали все більшими, доки повністю не зайняли одну зі сторін.
Листівки шукаю по всьому світу, колись брав участь у всіляких аукціонах: будапештських, празьких, братиславських. Особливо цікавий був у цьому відношенні Будапешт. Природа листівки така, що вона практично не зберігається у тому місті, яке зображено на ній. Як правило, турист, або чийсь гість купує її в Ужгороді і відсилає до себе додому, знайомим, родичам, кудись в інше місто. Її треба шукати там. З появою інтернету, звісно ж, можливості пошуку стали значно ширшими. Раніше ще були клуби колекціонерів, з часом клубів ставало все менше і менше, а тепер вони практично зовсім зникли.
Напевно багато інформації є в архівах, правда, з ними не склалася продуктивна співпраця через бюрократичні складнощі.
— Видання книги – недешева справа. Є спонсори, які допомагають у цьому?
— Колись я ходив у міську, обласну ради і завжди отримував однакову відповідь – от ви надрукуйте, а ми візьмемо у вас, ніби не розуміючи, що якщо я вже надрукував книгу, то їх допомога мені зайва. Навіть з бізнесменами так було, не тільки з представниками влади. З цього я зробив висновок – це насправді мало кому цікаве. Так, для видавців це болюче питання, перші дві книги я видав практично за свій кошт, а відносно нової книги питання на стадії пропрацювання.
— Хто займається версткою, підготовкою книги?
— Цим у мене займається мій головний помічник – моя дружина. Я все пишу від руки у зошиті, а вона набирає текст на комп’ютері, редагує його.
— Інший вектор твоєї зацікавленості – значки про Закарпаття, що випускалися на закарпатських заводах…
Так, не тільки листівки, але й значки є частиною нашого історичного надбання. Захоплення значками почалося дещо пізніше. Сталося так, що знаходити нові листівки стало практично неможливо. І тут у поле зору потрапили значки. У ті часи будь-яке підприємство, що мало відповідну виробничу базу, займалося виготовленням значків. Практично до всіх важливих дат, подій робилися тематичні випуски. На жаль, їх збереглося дуже мало. У радянські часи Ужгород та й усе Закарпаття були Меккою різноманітних конференцій, і практично до кожної з них виготовлялися значки, що роздавали учасникам. У мене вже готовий каталог значків, що випускав “Ужгородприлад”, де я колись працював. Крім того, на стадії закінчення каталоги, що випускалися на “Мукачівприладі” та Хустському заводі нестандартного обладнання. Пошук значків про Закарпаття досить складний, бо вони випускалися майже на всій території СРСР.
— Як інші можуть дізнатися, що є такий Олександр Волошин, котрий збирає листівки і значки Ужгорода, якщо тебе практично немає в інтернеті?
— Тут працює система дилерства, тобто людей, які є посередниками у цій справі, а вони вже точно знають про ужгородського Олександра Волошина. Наразі розглядається питання моєї присутності в інтернеті, але щось воно мені важко дається, вже майже готовий зареєструватися у фейсбуці, хоча, маю поштову скриньку.
— Чи має колекціонер листівок якийсь вплив на владу міста, руйнування архітектурної спадщини? Хтось із сучасної влади звертається до тебе, щоб проконсультуватися, порадитися?
— Мене страшенно дратує і розчаровує сучасний стан історичної частини Ужгорода. Раніше я активно брав участь у різних акціях наших молодих реформаторів зі збереження архітектури міста, мітингував з ними, боровся за збереження дитячої залізниці, їздив відстоювати “Анцю Кушницьку”, брав активну участь у всіх революціях. Був навіть депутатом першого скликання Ужгородської міської ради, правда, розібравшись у тих справах, порозумів, що одинакам занадто складно протидіяти потужному механізму налагодженої корупційної системи. Бажання йти в політику відпало взагалі, мені катастрофічно не вистачає часу займатися написанням книги, організацією клубних зустрічей наших колекціонерів. Колись у цьому клубі було майже 400 членів, ми збиралися регулярно, раз на два місяці. У останні докарантинні роки на зустрічі вже приходило значно менше – 60-70 чоловік, і то здебільшого старше покоління.
Ще ані разу не було такого, щоб представники влади зверталися з якимись питаннями. У них інші інтереси, їх це не цікавить, може навіть побоюються торкатися цих питань.
— Куди ділися ужгородці? Ті справжні патріоти свого міста, для кого важливий кожен камінець бруківки, кожна будова?
— Питання дуже складне і для мене. Я не розумію молодь, котра вважає Ужгород тільки сходинкою до того, щоб рушити кудись далі. Звідси і таке легковажне відношення до свого. Я постійно намагаюся навіть з членами нашого клубу колекціонерів проводити щось схоже на виховну роботу, розказуючи їм про старий Ужгород, всілякі цікавинки. Постійно нагадую, що чехи побудували тут такий архітектурний комплекс, котрим хизувалися, бо на ті часи це було щось нове, надсучасне.
Електронна скринька Олександра Волошина: volcard11@i.ua
Карл Смутко, Varosh
Фото: Карл Смутко
