Напевно, почати варто з особистого контексту, в якому ця книга потрапила до мене. Весною минулого року моя близька людина мобілізувалась і вже півтора року служить в ЗСУ. Після того як їхній підрозділ пройшов коротку підготовку і поїхав на “перший” Донбас, я майже відразу ж почала готуватись до його повернення. Напевно, так психіка долала гострий стрес. Дослідження, інтерв’ю, мемуари, законодавство України, щоденники військових, звіти Мінветеранів та вся доступна ветеранська література…
За якийсь десяток днів моя людина стала комбатантом і я хотіла підступитись до його нової ролі у суспільстві з усіх сторін, наздоганяючи все з 2014-го.
Книгу “Плем’я” Себастьяна Юнґера мені подарували вже весною цього року. Це читацька порада номер 0, про яку мене не просили, але яку пропоную розглянути чи принаймні дочитати імпровізований огляд. Для мене це найдоречніші 109 сторінок, щоб краще зрозуміти досвід свій та один одного: хто склав військову присягу і хто поки трохи далі від лінії фронту. Ви ж теж, буває, тужливо згадуєте ту приголомшливу єдність нас зразка весни-літа 2022?
Себастьян Юнґер — американський журналіст, письменник. Він є автором бестселерів New York Times «Ідеальний шторм», «Смерть у Белмонті» та «Пожежа». Першою війною, яку він висвітлював, стала Боснія і Герцеговина під час облоги Сараєва, після цього близько 10 років працював у Афганістані. Він досліджує тему війни та переживань людей в межових ситуаціях. Вперше книгу “Плем’я” видали у 2016 році, а цієї весни вона з’явилась і українською (видавництво “Наш Формат”).
Основою “Плем’я” стає тема самотності, як загрози для людського виду та почуття солідарності, яке на думку Юнґера лежить в основі того, що означає бути людиною.
Автор згадує найважчі випробування та кризи людства (війни та катаклізми), які “переводять годинник назад на 10 000 років соціальної еволюції, де власні інтереси поступаються місцем інтересам групи, оскільки поза групою виживання немає”.
Для себе розділила книгу на 2 частини. У першій Юнґер описує життя індіанських громад. Він вважає племінні суспільства якраз прикладом лояльності та приналежності:
“Серед усіх спокус тубільного життя найбільш привабливим був фундаментальний егалітаризм. Приватна власність зазвичай обмежувалася тим, що можна було перевезти на коні або перенести пішки, а тому великої нерівності в розподіленні багатства досягти було важко. Соціальний статус здобувався на полюванні та на війні…[]…І майже все робили в оточення інших. Вони майже ніколи не залишалися наодинці”.
Модернізація — одна з головних передумов, що дозволила людині діяти виключно у власних інтересах, а не на досягнення спільного блага. Також люди виявили, що можуть жити незалежно від будь-якої спільноти. Дослідженням племінних суспільств автор робить спробу показати, як і чому під час криз будь-які класові нерівності зникають (хай навіть на короткий термін), ми об’єднуємось та почуваємось від цього краще.
У другій частині Юнґер накладає цю племінну згуртованість на людей, що пережили облогу Сараєва, бомбардування Лондона та міст Німеччини, і безпосередньо на військові підрозділи. Під час Другої світової війни повітряні бомбардування Лондона, що були націлені, зокрема, на те, щоб викликати масову істерику у цивільного населення не спрацювали. Люди об’єднувались і продовжували чинити опір.
“Ми справді всі вийшли б на узбережжя, просто озброївшись розбитими пляшками. Ми зробили б усе, що завгодно, щоб зупинити їх” — так одна жінка згадувала рішучість людей боротися з німцями”.
Сьогодні ми, українці, як ніхто усвідомлюємо це бажання протистояти руйнації та знищенню попри будь-які переваги ворога, всіма вигаданими способами.
Та треба зазначити, що тоді так само не зазнала краху і рішучість німців, коли згодом з неба атакували вже їхні міста.
“Близько мільйона людей було вбито або поранено. Американські аналітики, які базувалися в Англії, спостерігали за наслідками бомбардувань, щоб побачити, чи почала давати тріщину рішучість німців, і, на свій подив, виявили прямо протилежне: що більше союзники бомбили, то зухвалішим ставало німецьке населення. Промислове виробництво в Німеччині під час війни фактично зросло. А такі міста, як Дрезден, які бомбардували найбільше, виявляли найвищий моральний дух.
“За словами німецьких психологів, які після війни порівняли свої спостереження з висновками американських колег, моральний стан цивільного населення найбільше постраждав у містах, яких війна не торкнулася”.
У висновках психіатрів йшлось і про те, що люди навіть могли почувати себе психологічно краще: «Коли люди активно залучені до спільної справи, їхнє життя має мету… і в результаті цього психічне здоровʼя поліпшується, — писав Лайонс Journal of Psychosomatic Research у 1979 році.
Це відчуття спільності, на думку автора, і може створити певну ностальгію за лихими часами. Після завершення війни у Боснії, коли єдність людей була втрачена, хтось написав фарбою на стіні: “Коли було справді погано, було краще”.
Мені здається, тут важливо зауважити, що такі відчуття можуть з’являтись у тих, хто вижив, але навряд чи у тих, хто втратив на війні близьких.
Автор також уточнює, що сум може виникнути не за поганими часами, звісно, а якраз за відчуттям близькості з іншими, а також за тим, ким вони були тоді: “Навіть таксист, який віз мене з аеропорту, розповів, що під час війни служив у спеціальному підрозділі й пробирався за лінію фронту для допомоги іншим анклавам в облозі. «А подивіться на мене тепер», — сказав він і зневажливо махнув рукою на панель приладів”.
Говорячи про досвід та подолання травм військових та ветеранів, Себастьян Юнґер знову згадує про племінний спосіб життя індіанців. Військові підрозділи = плем’я.
Побратими — ті, кого я захищаю, а вони захищають мене.
Автор згадує теорію самовизначення, за якою людям потрібні три основні речі для задоволення: почуватися компетентними в своїй справі, відчувати себе справжніми у своєму житті, усвідомлювати зв’язок з іншими.
Сьогодні українські військові не рідко згадують про відчуття абсолютної свободи та інколи навіть певної ейфорії на фронті. Там, де здавалося б цього апріорі бути не може.
Під час бойових дій досвід більшості людей коливається від найкращих до найгірших часів. Це найважливіше з того, що хтось із них будь-коли робив, особливо тому, що ці люди потрапляють на війну дуже молодими й, мабуть, уперше за своє життя є цілковито вільними від суспільних обмежень. Вони будуть сумувати за станом вкорінення у цей світ”.
“Повертаючись у суспільство де нема бойових дій, зате є корупція, політичні, релігійні конфлікти, суди, що працюють не так, як повинні тощо, вони розуміють, що “племʼя, за яке вони насправді воювали, було не їхньою країною, а їхнім підрозділом”.
Почуття втрати, яке можуть відчувати воїни з поверненням, може бути також пов’язано з відсутністю мети, побратимів поруч та чіткого завдання, яке гуртує всіх.
Суспільство може як поглибити цю кризу воїна, так і допомогти йому. Чи не найголовнішою цінністю в цій книзі для мене стали дослідження якраз участі спільноти у процесі повернення воїна та його перевинайденні себе.
Суспільства з високою соціальною стійкістю є навіть кращим показником передбачуваного відновлення після травми, ніж рівень стійкості самої людини.
Також автор говорить про важливість соціальних контактів при зціленні від травм: “Ви можете отримати легку травму — як, скажімо, у звичайні тиловій базі в Афганістані, й зазнати тривалого посттравматичного стресового розладу просто через відсутність соціальної підтримки вдома”.
Тут згадується Ізраїль як поки чи не єдина сучасна країна, яка зберігає достатнє відчуття спільноти, щоб помʼякшити наслідки бойових дій у масовому масштабі.
Себастьян Юнґер пов’язує це з близькістю бойових дій та загальнонаціональною військовою службою. Автор та етик Остін Дейсі назвав це “колективним суспільним значенням” війни, що створює для бійців контекст для втрат та жертв, які визнаються більшістю суспільства.
В Ізраїлі, де близько половини населення служить в армії, рефлекторна подяка за службу має так само мало сенсу, як подяка за сплату податків. Це нікому не спадає на думку.
Прямувати до єдності як суспільство та довести ветеранам, що вони так само потрібні й продуктивні в спільноті, як і на полі бою — так ми уже можемо забезпечити українських воїнів, майбутніх ветеранів, буфером від наслідків участі у бойових діях, бо “повернувшись додому, сучасні ветерани часто усвідомлюють, що вони готові померти за свою країну, але не знають, як для неї жити”.
- Військовослужбовцям надали безкоштовний вхід у Краєзнавчий музей ім. Т. Легоцького
- “У нас не так багато часу, щоб просто чекати”. Як люди старшого віку підтримують українських військових
- Діти війни. Що треба знати кожному дорослому при розмові з дитиною, яка бачила війну
Про людей, які змінюють життя Закарпаття читайте в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
