Діти війни. Що треба знати кожному дорослому при розмові з дитиною, яка бачила війну

У січні 一 я запам’ятала це, бо це було одразу на другий день після трагедії у Дніпрі 一 співачка Саша Кольцова написала пост:

“Війна, Київ, неділя, розважальний центр. Працівниця питає хлопчика “де мама?”, хлопчик мовчить, його тато швидко підходить, бере дитину на руки.

І я розумію, що працівникам тепер не можна задавати питання “де мама/тато”:

З ким ти прийшов?

Де твій дорослий?”

Розголос, якого набув цей пост, зовсім не корелюється із “сотнями тисяч українських дітей, яких кинули напризволяще на територіях бойових дій” 一 наративом, що так активно розганяється росіянами на тимчасово окупованих територіях. Поруч із тим волонтери, вчителі та вихователі, батьки та інші дорослі переймаються тим, як реабілітовувати психіку сучасних дітей.

Як нам, дорослим, спілкуватися із сучасними дітьми? Своїми та чужими, близькими та випадковими. Чому ми можемо запобігти та що не в силах передбачити?

Наше завдання 一 дорослих 一 захищати дітей, піклуватися про них і намагатися виростити добрими і чуйними попри всі негативні обставини. Поки росіяни, одночасно розганяючи “страшилки” про “маленьких бандерівців”, продовжують забирати дитинство у наших дітей 一 це питання стоїть особливо гостро.

Про це все говоримо з психологинею, координаторкою програми психологічної підтримки ГО “Проліска” Ольгою Климовською.

 

一 Загалом можна сказати, що всі діти в Україні зараз 一 це діти війни. Утім, вони всі різні і мають різний досвід. Тож моє перше питання буде таким: як відрізняється чи як мало б відрізнятися ставлення дорослих до дітей, які були в окупації, і до дітей, які бачили воєнні дії, і до дітей, які нічого з цього не бачили, але постійно чують тривоги, ходять в укриття тощо. У них же, певно, йде різний рівень травматизації? Як дорослим вибудовувати свою комунікацію з дітьми в кожному з таких випадків?

一 Ідеальний варіант 一 це коли до всіх є дбайливе, чутливе ставлення та використовуються позитивні батьківські навички. Тоді дійсно і дитині легше, і самим дорослим. Безумовно, діти, які зазнали окупації 一 це одна історія, а діти, які виїжджали після обстрілів чи на самому їх початку 一 зовсім інша.

З іншого боку, є поняття вторинної травматизації: коли ти чуєш чиюсь історію і вона тебе неймовірно вражає. Чи, може, хтось близький загинув на війні. Чи, можливо, ти просто по телевізору щось бачив/чув і це справило сильне враження. Тобто “поранитися” можна не лише через власний досвід, а й через події, що сталися з іншими людьми.

• Як говорити з дітьми про війну, не лякаючи їх

Дитина, яка виїхала з Харкова, може бути більш стабільною, ніж дитина, яка нікуди не виїжджала з Ужгорода. Психологічний стан не завжди залежить лише від того, що сталося з людиною. Стресостійкість залежить від попереднього стану цієї дитини, від того, як поводяться дорослі поруч з нею: наскільки вони підтримують, чи мають ресурс на це.

 

Якщо дорослі в стресі 一 то й дитина в стресі і в результаті всім важко. Дитина починає не слухатися, поводиться так, як дорослим не подобається чи створює їм якийсь дискомфорт. Візьмімо до прикладу такий частий симптом стресу в дітей, як енурез: це дійсно може створювати неабиякі незручності батькам, особливо коли немає доступу до банальної пральної машинки (як бувало на початках у місцях розміщення переселенців чи у період відключень світла).

Тут важливо пам’ятати, що це реакція на стрес, і вона проходить, що це не завжди так буде з дитиною. Разом з цим ця реакція стає сильнішою і не проходить, якщо дитину сварити, соромити, розповідати сусідам (тобто ставити дитину в незручну ситуацію). Навпаки, важливо хвалити дитину, підбадьорювати, відмічати успіхи 一 хай навіть і невеликі.

Якщо це той же енурез 一 похвалити дитину, що вона перед сном не пила рідини, ходила до туалету. Ці дії потребують регулярного схвалення навіть якщо цього разу і не призвели до сухої постелі. І, безумовно, хвалити за кожну “суху” ніч. Терпіння батьків буде винагороджено тим, що поступово енурез зникне.

Якщо це будь-який інший прояв пережитого стресу 一 тут треба виходити з ситуації, але спираючись на це основне правило: спокійна підтримка дитини сприяє поступовому зменшенню стресових реакцій тоді як сварки тільки збільшують тривожність у дитини і навпаки погіршують проблему.

 

一 На що тоді батькам звертати увагу, на яку поведінку? Що має насторожити?

Найпоширеніші реакції на стрес у дітей 一 це, по-перше, відкат в розвитку. Дитина починає поводитися так, як вона поводилася, коли була меншою. Це пов’язано з тим, що розвиток потребує енергії, ресурсу, якого в стресі немає.

По-друге: це те, що дорослі називають “поганою поведінкою”. Дитина гірше слухається, стає більш агресивною, може уникати спілкування, ставати більш вередливою тощо. Або можуть виникнути проблеми з навчанням: дітям важче зосередитися, запам’ятати. Вони можуть бути або дуже активними і непосидючими, або навпаки 一 заціпеніти і весь урок дивитися у вікно чи в телефон.

По-третє: це раптові страхи і уникнення певних ситуацій. Наприклад: “Ой, там сходи, я туди не піду”.

Ну і з того, що неможливо не помітити: енурез, плач по ночах, поганий сон тощо.

Для дитини найважливіше в цій ситуації 一 мати стабільних батьків чи інших відповідальних дорослих. Це складно. Це потребує вкладень від батьків, і іноді саме їм, а не дитині треба в першу чергу звертатися по допомогу. Якщо батьки знаходять у собі цю стабільність і можуть дитині її продемонструвати 一 дитині стає простіше.

一 Як зрозуміти, що у дитини сталася травма через ту чи іншу подію? 

一 Я б взагалі уникала слова травма. Останнім часом його занадто часто вживають не там, де це дійсно потрібно. Ми з колегами в ГО “Проліска” працюємо і з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР) також, і я можу сказати, що саме травма, як така 一 це 3-5% від усіх звернень. Решта 一 це все ж інші реакціїя на стрес, серед яких можуть траплятися тривожність або депресія.

 

Наша психіка дуже гнучка. Вона здатна пристосовуватися та відновлюватися. Якщо загалом подивитися на історію людства, то тут завжди відбувалися війни, голод, насильство; якби наша психіка була не здатна до відновлення, то ми б просто не вижили. Тому наше завдання 一 просто допомогти їй відновитися, посприяти цьому.

Якщо не виходить зробити це самостійно 一 то, звісно, варто звертатися до фахівців. Але часто психіка і дітей, і дорослих відновлюється сама, якщо їй дати потрібну кількість ресурсу. І батьківська підтримка для дітей є дуже важливою.

Ми завжди пояснюємо дорослим, які є симптоми і пояснюємо, що вони проходять з часом. Дітям важливо бути з людьми, які їм дорогі; хвалити їх, обіймати, залишати час для вільної гри (дітям дуже важливо просто гратися). Водночас важливо створювати режим 一 якісь рутинні, структуровані процеси, які повторюються: наприклад, звичайна офлайн-школа 一 це створює відчуття стабільності, ну і разом з тим дає можливості для спілкування з однолітками тощо. Звісно, ми не можемо постійно дотримуватися режиму, це нормально; але якісь елементи, щось стабільне, що ми робимо кожного дня 一 це важливо для і для дитячої, і для дорослої психіки.

• Маріуполь, Лисичанськ, Ужгород. Як мами з дітьми будують нове життя на Закарпатті

一 Коли ми говоримо про батьків, то тут певною мірою легше: принаймні, батьки точно в контексті того, що відбувається з дитиною. А як діяти вихователям, вчителям та навіть випадковим перехожим? Вони можуть не знати про пережите дитиною і чисто випадково, не хотячи зачепити її. Про що варто пам’ятати в такому разі?

一 Дійсно, наші мирні звички не враховували те, що в дитини може щось статися і що це буде аж таким поширеним явищем. Тому ми можемо не спеціально наступити на оцей “мозоль”. Зараз є таке модне слово тригер: слово, тон, чи навіть якийсь предмет можуть зачепити щось, що ланцюжком потягне за собою купу неприємних спогадів.

 

По-перше, є такі базові речі: запитати, а з ким ти зараз живеш? А ти звідси? Ага, а звідки ти приїхав/приїхала? Робити це треба обережно і не аж надто розпитувати, бо там теж може бути якась болюча історія (втрата дому чи, ще гірше, близької людини), але такі прості 2-3 питання зможуть дати вам більше контексту. Важливо після отримання відповідей сказати дитині щось хороше – що раді її бачити, раді знайомству, готові допомогти.

По-друге, варто розуміти, що ми не можемо передбачити абсолютно все. В деяких випадках тригери трапляються в настільки неочікуваних місцях, що ми б і подумати не могли, що можемо тут когось зачепити. Тому варто наперед продумати свою реакцію. Що ми можемо зробити? Передусім 一 запропонувати свою підтримку. Не лякатися, що дитина заплакала (коли дитині погано і ще й дорослий злякається 一 дитина теж злякається; у неї складеться враження ніби це така жахлива ситуація, що вже навіть дорослий не може з нею впоратись.)

Чого точно не варто робити 一 як з дітьми, так і з дорослими 一 це казати “забудь”, “все буде добре”, тому що це не допомагає, а навпаки тільки пригнічує. Тут можна сказати “я тобі співчуваю”, “я бачу, як тобі важко”. Для дитини особливо важливо визнати право на її емоції 一 що такі негативні емоції, як плач чи сум, теж важливі і теж мають право на існування.

Ну і можна попросити вибачення 一 це цілком природно сказати “вибач, я не знав/не знала”. І вже після цього можна запропонувати води, чи серветку, чи з дозволу обійняти 一 але обов’язково з дозволу.

Ми, дорослі, робимо все для того, щоб ця війна якомога швидше закінчилася і закінчилася нашою перемогою. Але в той же час ми не чаклуни і не можемо зробити це миттєво. Зараз нам важливо бути стабільними і в той же час чутливими. 

 

Ірина Сов’як, Varosh

Фото: Каріна Асад