Війна

Як волонтери-«помагатори» в Ужгороді підтримують поранених українських захисників

13 Липня 2023 2 334

У медичних закладах багатьох міст України, зокрема тилових, на лікуванні та реабілітації перебувають поранені військові. Часто, оскільки вони є етапованими (тобто переведеними сюди з лікарень, як наступний етап лікування), їхні рідні знаходяться далеко.

Аби наші захисники почувалися як удома або хоч на трохи відволіклися від важких спогадів із фронту, волонтери-помічники (або, як самі вони себе часто називають і як їх знають ужгородці – «помагатори») приїжджають у шпиталі, привозять домашню їжу й інші смаколики, засоби гігієни та одяг, допомагають облаштувати та покращити побут навіть у лікарняних палатах, миють, стрижуть, вивозять поранених, якщо це можливо, на прогулянку, запрошують у театри чи інші культурні місця, а головне – просто спілкуються.

Часто саме простого живого спілкування так не вистачає людям, які пройшли крізь пекло війни і зараз потребують нашої підтримки, – розповідає ужгородська волонтерка Вікторія Суліма-Шпіс. Вона є ініціаторкою роботи групи місцевих волонтерів-«помагаторів», які працюють при Руху підтримки закарпатських військових.

Ми зустрічаємось із Вікторією біля одного з медичних закладів Ужгорода в день відвідин захисників. Поки потроху збираються й інші волонтерки і волонтери, спілкуємось про таку необхідну для майбутньої перемоги складову.

 

фото 1

Вікторія Суліма

«ПОМАГАТОРИ»

З перших днів повномасштабного вторгнення російських окупантів в Україну Вікторія Суліма пішла волонтерити на ужгородському вокзалі. Там разом з іншими зустрічали і надавали необхідну допомогу людям, які приїжджали з областей, де були бойові дії або загроза окупації, пропонували тимчасовий прихисток, розселяли.

«Не могла сидіти вдома. Спочатку працювали на вокзалі, це була велика команда, зустрічали людей, обіймали, заспокоювали… Згодом, коли цей потік почав зменшуватися, а, знайомі й надалі пропонували допомогу – хто стиглий виноград, хто яблука – міркували, кому б ще це віднести, й одразу на думку спали військові. Так почали ходити в лікарні. Я створила групу у вайбері, доєднала знайомих, серед яких були як місцеві, так і переселенці. Наша група має назву «Помагатори», зараз там 150 учасників», – розповідає Вікторія.

«Помагаторів» ціла команда – є і кухарі, пекарі, є перукар, психолог, швея, духівник і навіть стоматолог, який приходить до поранених захисників зі своїм обладнанням.

 

Фото 2

Помагатори в роботі

Вікторія розповідає:

«Є пекарі й кухарі, які готують; є «десант», який іде безпосередньо в лікарні; є наші «колядники» (ми їх так жартома називаємо), які стоять в одному з місцевих супермаркетів – щедрі люди беруть у волонтерів флаєри та приносять в кошики всі потрібні продукти й речі. Частину харчів ми розподіляємо між тими, хто готуватиме домашню їжу, яку потім разом з усім іншим приносимо нашим хлопцям, складаємо меню.

Зв’язуємося з фондами, дістаємо потрібні медикаменти. Стараємось поліпшити побут хлопців, ось недавно замовили в палату ролети, бо дуже сонячна сторона…».

 

Фото 3

За словами Вікторії, багато хто з волонтерів-«помагаторів», які приходили в лікарні вперше, хвилювалися: як треба поводитись, де знайти правильні слова. Бо підтримка поранених захисників, важко не погодитись, потребує і внутрішньої сили.

«Я раніше про себе думала, що я таке не можу чи я таке не вмію, але була потреба – швидко поділися, зібралися й пішли до військових. Далі все само собою вдавалося, – пригадує волонтерка. Це треба відчувати. З ними не можна нити, а навпаки треба бути бадьорими, жартувати, підтримати, розказати якусь історію.

Наприклад, «А ось до вас на цьому ліжку лежав військовий, який вже на ногах, тож тут швидко одужують». На жаль, хлопці часто вважають, що вони нікому не потрібні, особливо такі думки можуть виникати після серйозних травм чи втрати кінцівок. Розповідають, що такі думки можливі особливо в прифронтових містах, де військових дуже багато, і не завжди можна отримати потрібну увагу чи підтримку», – пригадує Вікторія.

 

Фото 4

Додає: «До нас доєднуються неймовірні люди! Днями мені телефонує хлопець, що хоче принести два відра черешень і відро шовковиці. Виставив у фейсбуку оголошення – у кого не зібрані на деревах плоди, то він піде зібрати й понесе військовим. Також є жінка, на руках якої лежача 90-річна мама, каже, що вміє доглядати за такими хворими, може прийти і допомогти. Тепер вона вже сама для тих хлопців стала, як мама».

КОЖНА ІСТОРІЯ ЗАХИСНИКА – ОСОБЛИВА

Під час розмови, дорогою до медичного закладу, поруч зустрічаємо одного із захисників (із міркувань безпеки та приватності ім’я не називаємо, – ред.), який тривалий час перебуває тут на лікуванні. Десантник, родом із Донеччини.

Каже, ці волонтери – як янголи-охоронці. Відколи був тут сам, без родичів, немічний та не міг навіть вставати з лікарняного ліжка, небайдужі забезпечили його всім необхідним, білизною, одягом… Зізнається, особливо любить, коли під час спільного дозвілля йдуть у театр чи філармонію – таким чином хоч на короткий час можна забути про той жах, який у країні, а ще недавно навіть мав суїцидальні думки… Наостанок запитує волонтерку: «Сьогодні будете роздавати смачненьке? Завжди цьому радіємо».

 

Фото 5

Вікторія Суліма-Шпіс каже, у кожного військового за душею – своя історія, власна боротьба, яка триває внутрішньо, навіть коли не на фронті.

«Важко повірити, але неодноразово вже тут траплялися навіть історії кохання. Ось недавно, чому дуже тішимося, відправили на лікування до Праги нашу волонтерку та військового. Колись несміливо зізналась мені: «Ми тепер пара». Зародження почуттів та стосунків ще й при таких обставинах – надзвичайно щемко, навіть словами не хочеться порушити. У хлопця, який родом із Херсонщини, після війни важка травма хребта, шанси на відновлення були мінімальні, але, на щастя, вже навіть потрохи сідає, тож направду можемо стверджувати, що кохання зцілює», – ділиться Вікторія.

Пригадує, така історія не єдина: «Якось у лікарню з нами пішла донька знайомої. Після Нового року дізнаюсь – зустрічаються. У березні одружилися. У хлопця немає руки… Така реальність…».

Багато інших історій, каже волонтерка, – історії дружби, хлопці навіть після одужання та повернення на фронт не забувають, пишуть, надсилають вітання, всі такі близькі стали, здружилися, наче знайомі багато років.

Часто показують фото й відео з побратимами, розповідають історії. Однак, зазначає Вікторія, така відкритість здебільшого дається їм нелегко.

 

Фото 6

Волонтерка каже, ще по-новому відкриваються захисники після виходу в місто, в так зване відносне життя без війни, де люди ходять у кафе, на концерти, прогулянки, – життя, за яке заплачена найвища ціна:

«Їдемо якось після концерту, вони починають згадувати про своїх друзів, побратимів. Потім виявляється, що майже всі загинули… І це лише за останній рік, а воює той чоловік із 15-го року… І ти думаєш: Боже мій, скільки вони пережили, скільки побачили…».

МОТИВУЮТЬ НЕ ОПУСКАТИ РУКИ ЛЮДИ НАВКОЛО

Маленькими магнітами, які притягуються один до одного та разом можуть багато, Вікторія Суліма-Шпіс називає людей із волонтерського руху. Каже, навіть коли важко, вони невтомно працюють: «Навколо дуже потужні люди, їх ніколи не треба за вуха тягнути, всі допомагають, як можуть».

Ми поспілкувалися з деякими з них.

 

Фото 7

Ірина Каганець з Ужгорода:

«Уперше я прийшла сюди намалювати портрет одного з поранених захисників. Хотіла підтримати, оскільки люблю малювання, часто займаюся ним вдома. Це були такі емоції, що я пішла із зустрічі в настільки натхненна, неймовірно приємно бачити в очах військових радість, особливо щемко спостерігати, як вони одужують. Тут хтось ще не вставав із ліжка, через певний час – уже ходить із милицями, потім узагалі виписують. Так радієш за кожного. Іноді потрібна й фізична підтримка, тому я сьогодні з братом, який також зголосився прийти допомогти нашим захисникам».

 

Фото 8

Валерія Железкина з Маріуполя:

«Коли я переїхала в Ужгород, не могла сидіти, склавши руки, вирішила волонтерити. Їздила допомагати військовим спочатку одноосібно, потім долучилася до цієї групи волонтерів, якщо точніше – мене залучила дівчина з Харкова, яка також була тут. Мені хотілося бути корисною, і зараз я розумію, що ця справа має двосторонній обмін енергією – ми допомагаємо, але водночас це спілкування допомагає триматися й нам самим».

 

Фото 9

Тетяна Гасанова і Ярослава Сливянчук з Ужгорода

Тетяна: «Коли вперше приїхала сюди (десь у грудні), тривожилася, як маю поводитись, що говорити, що доречно, а що ні. Думала, що приїду сюди, а зайти не вистачить сили. Усе сталося навпаки – якщо ти дійсно хочеш допомогти, то знаходяться і відповідні слова, і внутрішня готовність для цього. Ми знаємо, що в кожного є свій біль, свої травми, але стараємося шукати такі ключики, аби полегшити хоч трохи цей стан. Ми всі маємо бути свідомі того, то це – наша нова реальність, і таких людей, які потребують допомоги, багато. Навіть після завершення війни в нас ще буде дуже багато роботи».

Ярослава: «Я долучилася до Руху трохи раніше, десь із вересня з подругою готували випічку. Упродовж усього процесу лікування хлопців зближуємося, вони кажуть, що помічають це добре ставлення, бо Ужгород – часто не перше місто, де перебувають на лікуванні, тож мають, із чим порівняти. І коли самі захисники дякують тобі, розумієш, що все робиш правильно».

 

Фото 10

Олена Петрук з Ужгорода:

«Я приходжу в лікарню допомагати військовим не так давно, але одразу зрозуміла, що хлопцям часто не вистачає простого спілкування. Здається, що вони зразу стають радісними, як ми приходимо. За кожного вболіваєш, хочеться, аби всі вони якнайшвидше одужали. Приємно бачити прогрес лікування і самій цьому сприяти, тому приходжу допомогти вивести на вулицю, прогулятися хоч біля лікарні. З першого дня за собою помічала – очі горять, так класно бачити, що те, що ти робиш, потрібне хлопцям. І ти вже інакше не можеш».

 

Photo 2023 07 10 16 37 50

Волонтерки кажуть, що мріють після закінчення війни проїхатися містами України, бо тепер знайомих і друзів мають ледь не з усіх куточків країни.

Головне, наголошують, аби кожен наближав цю омріяну Перемогу і розумів ціну, заплачену за його життя.

Юлія Войціховська, Varosh

Фото авторки та зі сторінки Руху підтримки закарпатських військових

0 #
# військові # волонтери # лікування військових # Рух підтримки закарпатських військових