Ми домовилися зустрітися з паном Кирилом біля Закарпатського драмтеатру. Після закінчення пар в Ужгородському інституті культури та мистецтв він мав трохи часу перед поверненням до Мукачева. Хоч раніше ми спілкувалися тільки телефоном, але при зустрічі я відразу його впізнала, навіть зі спини. Чому? Біля будівлі драмтеатру стояв чоловік, який уважно і довго розглядав афішу вистав. Так уважно це роблять тільки театрали.
Кирило Душин — режисер з Харкова, засновник власного “Театру для дорослих”. В минулому — режисер-постановник у театрах Луганська та Сєвєродонецька, а зараз — і в Мукачеві. І за останній рік вже встиг поставити там 4 вистави, а зараз планує ще гастролі вже від імені “Театру для дорослих”.
У філософській розмові з ним про те, чому театр не може бути пропагандистським плакатом, чи варто ставити на сцені Чехова та про відмінності театрального життя у Харкові та на Закарпатті. Не скажу, що з усім погоджуюся, але є речі над якими я задумалася. Врешті, як казав класик, істина народжується у дискусії.
Харків театральний: приватні театри та вистави для тих, хто “мислить по-дорослому”
До повномасштабного вторгнення Кирила з Закарпаттям пов’язували дві речі — театр в Мукачеві та любов до Карпат.
Вперше в Мукачево чоловік приїхав у 2010 році. Як випускник театрального вишу він шукав місце, де міг би поставити свою дипломну роботу.
— Там мав розмову з Євгеном Тищуком, головним режисером Мукачівського театру, він погодився мене прийняти. Але треба було самому оплатити проживання на 2-3 місяці, поки буду працювати над постановкою. Оскільки я був студентом і таких коштів не мав, тож ставити свою дипломну виставу “Гарнір по-французьки” я поїхав у Луганський академічний обласний російський драматичний театр, де житло давали безоплатно. Цікаво, що ту виставу показують досі, вже в окупованому Луганську, хоч пройшло вже десятки років. Ім’я режисера, тобто моє, зняли, але виставу показують…
Опісля, вже як дипломований фахівець, Кирило Душин працював у Сєвєродонецькому міському театрі драми, а далі повернувся до роботи у Луганському театрі російської драми, де ставив свою першу прем’єру.
Кирило Душин звертається до глядачів перед виставою
За рік до окупації Луганська Кирило повернувся до Харкова і засновує тут власний “Театр для дорослих”. Хоч назва наштовхує на певні асоціації з контентом 18+, але позиціонування його зовсім інше:
— “Театр для дорослих” — це театр для тих, хто мислить по-дорослому.
Кирило каже, що у Харкові завжди буяло яскраве театральне життя. Окрім 7 великих державних театрів, існувало ще біля 30 приватних. Майже всі вони дислокувалися у Будинку актора. Так само існують і 2 театральні виші. При цьому, серед приватних тільки один був українськомовний — Харківський театр «P.S.» який впродовж 20 років пропагував українську культуру.
Кирило наголошує, що всупереч існуючому стереотипу, приватний театр може себе забезпечувати і мати прибуток для подальшого розвитку. Звичайно, якщо його створює дійсно професійна команда, яка має хист та любов до свого покликання.
— Ми обоє з дружиною працювали у нашому театрі, мали зарплати. Театр дозволяв себе прогодувати. Хоча треба розуміти, що й обов’язків було більше — не тільки як режисера-постановника, а і як керівника та піарника.
— Останні 2 роки ми давали вистави через день. У репертуарі “Театр для дорослих” мав 7 вистав і кожну грав хоча б 2 рази на місяць. Отже, 14 днів ми граємо, а інші дні — репетируємо нове.
При такій кількості театрів, конкуренція, звичайно, існувала, та сам Кирило вважає це добрим явищем:
— Це не конкуренція. Це — допомога. Бо сьогодні глядач прийшов на нашу виставу, і поки ми будемо готувати для нього щось нове, він не занудьгує, бо піде до інших. А потім знову повернеться до нас, поки інші готуватимуть вже свої нові вистави.
Кирило Душин звертається до глядачів перед виставою
З квітня 2022 року, після вимушеної евакуації, Кирило почав працювати в Мукачівському драмтеатрі режисером і сподівається, що його досвід стане у нагоді:
— Я маю досвід, як робити вистави, на які ходять люди. Як комунікувати з глядачем, організовувати гастролі, працювати з рекламою.
— Сподіваюся, зараз це все стане у пригоді в Мукачеві. Хоча специфіка міста відчувається, бо все ж Харків це місто-мільйонник, де глядач завжди був. Але потрошку вода камінь точить.
- “Ми вперше відчули себе по-справжньому живими” або Як закарпатці Святого Миколая на Харківщину возили
Евакуація з Харкова та перші дні на Закарпатті
16 лютого 2022 року “Харківський театр для дорослих” повернувся з гастролей. Сестра дружини Кирила на той час вже виїхала з родиною до Берегова, і кликала їх до себе. Але вони залишилися. А вже 24, після гучних обстрілів Салтівки, вирішили — треба відвезти дітей у безпечне місце. Спочатку шукали квитки на потяг, але їх вже не було, а потім випадково знайшли знайомого водія, який погодився їх вивезти.
Спочатку до Львова, а звідти — до Берегова, до родичів. По приїзду на Закарпаття дружина Кирила пішла плести маскувальні сітки, а сам він — допомагати волонтерам облаштовувати укриття та бомбосховища.
Під час таких робіт в одній з бібліотек він випадково зустрівся і розговорився з Ольгою Матей, директоркою Берегівського Народного українського театру ім.Ярослави Бандурович.
— Я розповів, що я сам є режисером і хочу працювати з людьми за спеціальністю: можу проводити для діток майстерки або вистави для дорослих тощо. Тоді ми поговорили і розійшлися, а через деякий час мені подзвонив директор театру в Мукачеві Юрій Глеба та запропонував приїхати на розмову.
В той же час дружині Кирила, талановитій театральній декораторці Любові Душиній, запропонували стипендійну програму на пів року у Грузії, тож разом з доньками вона тимчасово виїхала. А сам Кирило переїхав жити у театр в Мукачеві, адже там були окремі приміщення для гостьових режисерів. Після повернення дружини та дітей з Грузії, вже вся сім’я почала жити у театрі.
Постановки у Мукачівському драмтеатрі: любов і війна
Зараз у Мукачівському драмтеатрі Кирило Душин перебуває на посаді режисера-постановника. У його доробку — 4 вистави. З однією з них, “Білка зі Стокгольма” він вже був в Ужгороді на фестивалі “Монологи над Ужем”. А зараз ще й планує гастролі від імені свого “Театру для дорослих”, але з мукачівськими акторами.
Проблематика вистав — любов і війна.
— Ми з родиною встигли виїхати і не бачили на власні очі тих жахливих обстрілів, бомбардувань, життя у підвалах, що наші харківські друзі. Так, ми сумуємо за своїм домом, але я радий приносити користь своєю професією та досвідом там, де це зараз потрібно.
Для мене важливо, що я став потрібен там, де опинився під час війни.
— Тому мої роздуми про війну ґрунтуються на рефлексіях з того, що я бачу тут, з розповідей друзів і власного світогляду.
Так, у Мукачівському театрі у постановці Кирила Душина з’явилася вистава “Академія сміху”. Це теж розмова про війну:
— У мене багато знайомих на фронті, дехто загинув. І багато колег з професійного середовища ставлять вистави про війну, бо це те, що болить.
Моя остання вистава — теж про війну. Але через метафору, не через докудраму.
“Академія сміху” — п’єса сучасного японського драматурга, сценариста, актора і режисера Кокі Мітані. Дія відбувається у 1940 році, коли Японія почала готуватися до вступу до Другої світової війни. Тоді влада зобов’язала всі вистави пройти перевірку у Цензора. Молодий драматург Хадзімі Цубакі йде на прийом до цензора Мацуо Сакісакі, людини дуже суворої та консервативної, щоб отримати дозвіл на постановку нової комедійної п’єси “Ромео і Джульєтта”. Цензор, людина, переведена на цю посаду нещодавно, ніколи у своєму житті не сміявся і не розуміє, навіщо Японії у важкий воєнний час потрібен сміх.
— Це сатирична комедія про японську театральну критику у часи Другої світової. Бо перед 1940 роком, з Японією відбувалося десь те ж саме, що зараз з росією — “ми імперія, у нас велике минуле”. І п’єса якраз про те, як цензура під час війни входить в театр. Як вона робить з мистецтва — плакат.
Це — комедія, там багато сміху. Але сама вистава про те, як змінюється мистецтво під час війни. Як з’являються комедії без жартів, а кохання — без поцілунків.
— Люди постійно у війні. Вона всюди — на вулицях, у новинах, у думках. Кожен день — біль. Театр — це чи не єдина можливість переключитися. Тому люди питають у касі драмтеатру про комедії, любовні вистави. Так, ніби на ці 2 год війни немає. До речі, і Голлівуд теж з’явився у час Великої депресії, коли людям треба було легкий контент. Мої вистави навряд можна назвати “легкими”, просто це інший формат.
Але варто пам’ятати, що навіть якщо вистава не про війну напряму, то принаймні вона не має бути, як каже моя дружина, “вистава гоп ля-ля”. А мати сенс, спонукати мислити та мудрішати!
Українська мова на сцені: зобов’язання закону чи поклик серця?
У Харкові “Театр для дорослих” ставив вистави переважно російською. Українською була одна постановка — “Де ж ця мати?”, переклад англійської п’єси.
— У нас у Харкові всі приватні театри з 30 вищезгаданих (за винятком одного) були російськомовними. Так, час від часу у їхніх репертуарах з’являлися вистави українською мовою, але в більшості вистави були російською. Вони йшли за харківським російськомовним споживачем.
Сам Кирило каже, що завжди спілкувався українською, коли це було потрібно у справах, чи то у Харкові чи інших містах. А за рік на Закарпатті мова стала ще впевненішою і він навіть повертається до власних перекладів п’єс:
— Я і раніше перекладав на українську п’єси. Але тепер я перечитую і виправляю деякі речення, фрази, так, які б я сам сказав інакше. Також я працюю зі студентами і там треба швидше формулювати думки.
— Я зараз не ставлю вистави російською. По-перше, бо працюю у державному театрі, і до цього зобов’язує мовний закон 2019 року. Він передбачає, що всі театри комунальної власності повинні виступати українською. Але навіть якби я продовжив працювати у власному театрі — це все одно була б українська.
Каже, що якщо через декілька років вдасться знову повернути “Театр для дорослих” у Харкові, то вистави будуть українською:
— Але не тому, що хочемо якось сподобатися державі, а тому, що ми вибороли це право. Українська — це як символ того, що країна вижила і встояла. А якщо це робити російською, то, виходить, що просувається протилежний наратив.
— От у Берегові багато чути угорської. Я розумію, що якби напала Угорщина, то, очевидно, що Берегівський театр вже б не ставив вистави угорською. І так з будь-якою іншою країною.
Чоловік каже, що повернутися до російської на сцені можна буде хіба що через багато років і за умови, що росіяни, як свого часу німці, покаються за злочини війни.
Аншлаш на виставі “Театру для дорослих”
Чехов та його “Дама з собачкою”
У розмові ми поступово зачепили тему зміни репертуару умовного “харківського” та “мукачівського” періодів. Деякі з них — дублюються. Наприклад, вистава “Коханці”. Це — п’єса А. Чехова “Дама з собачкою”.
— На “Даму з собачкою” глядачі не прийдуть, а на “Коханців” — так. А суть одна й та ж — одружена жінка та одружений чоловік, які закохалися і не знають, що з цим робити.
— В оригіналі вистави згадується, що “Гуров був москвич”. Але ми не згадуємо москву, бо це тригерить людей. Ми також не кажемо і місце дії — Ялту. Хоча, так, тоді Ялта була частиною Російської імперії, але зараз це — частина України. Чому б це не вказати?
Але, як мене, саме на географію було б важливо звертати увагу свідомого глядача. Чому? Бо вистава дуже яскраво показує вади російського суспільства.
З головного героя не хочеться брати приклад. Він безвідповідальний у стосунках, безвольний, живе своє “безкриле, куце життя”. Москва описується як місто порочного кола, де знать тільки ходить, гуляє, ходить по коханках. Все доходить до того, що вже навіть головний герой не витримує. Врешті, виявляється, що москва — це клоака, куди не хочеться повертатися.
— Взагалі у цій виставі немає нічого, щоб говорило б: росіяни — хороші, а всі інші — ні. Скоріше — навпаки. Тому, коли ти — освічений глядач, розумієш контекст, усвідомлюєш реальність, то “Дама з собачкою” буде доступною виставою. Але інша річ, це глядачі, для яких будь-яка згадка російського автора — це сіль на рану.
На думку Кирила Душина, треба уважно розбирати питання, кого з російських вже покійних, письменників та культурних діячів варто кенсилити, а кого — ні. І відштовхуватися від наративів, які вони просували у своїй творчості, а не за національною ознакою.
— Я розумію, за що кенселять Достоєвського. Бо крім його творів, можна прочитати ще й щоденники, де простежується цей православний російський шовінізм з нотками фашизму.
Але чомусь ніхто не зрікається Гоголя. Чому? Людина за забаганками російських критиків переписувала “Тараса Бульбу” кілька разів, аби його допустили до друку. Він працював російською мовою, жив там, але писав про те, що “на Україні гарна природа”, і тому він — український письменник.
Розглядаючи постаті драматургів з світовою славою уникнути імені Чехова неможливо. І багато театрів мали/мають його п’єси у своєму репертуарі.
— Чехов — із Таганрогу, ця територія вважалася українською деякий час і навіть була у складі УРСР. До речі, в українській вікіпедії вказано, що він — російський письменник українського походження, а сам він сам про себе пише “я був малорос”. Так, він і не був свого часу членом умовної “Спілки за визволення України”, але й багато інших людей теж не були. Найкращим другом Коцюбинського був комуніст Максім Горькій. Але чи стали ми від цього менше любити творчість Михайла Михайловича?…
— Тому я б просто читав твори драматурга. Я у Чехова ніде не зустрічав приниження українців за національною ознакою. Чехов з усього іронізує, він всіх однаково висміює. Але потрапив до цього списку росіян… Тому що самі росіяни позиціонують його своїм діячем, якого вони дали світу.
Трупа “Харківського театру для дорослих”
Цензура театру: бути чи не бути?
— Цензури в театрі, як на мене, взагалі не може бути. Бо театр — це місце освіти. А освіта має бути загальною. Це радянська влада зробила театр агіткою, де диктувала свої правила; раніше ж більшість театрів, навіть у російській імперії були приватними.
Радянська влада знищила церкви, але ж людина мусила десь збагачуватися духовно! Тоді вони й вирішили, що всі приватні театри стануть державними, а їх будуть використовувати як місце для агітації.
— А щоб якось утримувати акторів від еміграції та низької зарплати, саме совєти придумали присвоювати звання. Такого більше ніде у світі немає.
— Агітація під час війни чи під час тоталітарної влади — є. Але театр мусить нести мистецтво. Тому коли зараз питають, чи доречно, щоб кожна вистава починалася і закінчувалася зі “Слава Україні”, то, вважаю, що так, доречно. Бо це посилює внутрішнє відчуття єдності країни. Але треба відчувати, де той момент, коли ти ризикуєш перетворити мистецтво на плакат.
Театр має бути таким, що коли закінчиться війна, він залишився існувати. Якщо він буде дзеркалом системи, то він закінчиться.
— Треба підтримувати свою країну, хотіти, щоб вона залишалася вільною, демократичною, щоб тут працювали закони і свобода слова. Бо якщо є останнє, то саме мистецтво навчить тебе висловлюватися так, щоб винести якусь дискусійну думку на суспільне обговорення, не наполягаючи на ній.
- Театр-студія переселенців «УЖіК»: про любов, арт-терапію і переключення від реальності на війні
- 10 неочевидностей про Ужгород та Закарпаття очима немісцевої людини
- Гід Віктор Опаленик: “Екскурсовод — це голос міста. Від нас залежить, чи людина полюбить Ужгород”
Галина Гичка, Varosh
Фото: Каріна Асад та з архіву Кирила Душина
Читайте більше про людей, які надихають, в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
