Ірена Карпа приходить у кав’ярню на інтерв’ю, говорячи телефоном із подругою. Вона вибирає квіти на день народження мамі: “У моєї мами сьогодні День народження, і я хочу хоча б квіти їй надіслати, як не можу приїхати сама. То Настя (подруга, ‒ авт.) мені допомагає. Колись давно тато привіз мамі з Ужгорода великий такий букет. Вона це й досі пам’ятає, як якусь особливу подію. То от і я їй ніби з Ужгорода відправляю букет”.
Ірена приїхала на Закарпаття, аби виступити на публічній дискусії в рамках проєкту Re:Open Ukraine, який організовує Інститут Центральноєвропейської стратегії. Завдяки цьому нам вдалося домовитися про зустріч віч-на-віч за кілька годин до події. Говоримо з Іреною Карпою про те, чим займаються письменники під час війни, що робити із радянською спадщиною, чи можемо ми бути толерантними у ставленні до росіян та як варто пояснювати людям за кордоном тему російсько-української війни.
‒ В чому головне завдання письменника зараз, під час війни?
‒ Письменники, хто вже був громадським діячем, так і продовжують свою діяльність. Як і всі інші громадяни України, ми займаємось волонтерством, донатимо, створюємо інформаційні продукти ‒ як я, наприклад ‒ і віддаємо частину прибутку на армію. Тобто, це така безпосередня підтримка. Плюс, якщо письменник за кордоном ‒ він розмовляє з іноземною аудиторією іноземною мовою: на телебаченні, на якихось конференціях. Наша мета ‒ щоб Україну почули через ці голоси активних людей. І не просто людей, які закрилися в бункері і щось розповідають, а голоси тих, хто безпосередньо в контакті з військовими, з людьми на територіях, де йдуть активні бойові дії ‒ той же Жадан, Любка.
І є, звісно, письменники, які є, можливо, не настільки екстравертними, але виконують іншу, не менш важливу роботу ‒ вони пишуть в цей час. Вони будуть рефлексувати цю дійсність, щоби потім наступні покоління чи навіть ми самі, через років 10, не впадали в амнезію і могли перечитати, що відбувалося.
А є ще письменники, які тут і які промовляють до української аудиторії тут: щоб підняти дух, втішити, розрадити. Я, наприклад, якісь травматичні новини пощу тільки для іноземної аудиторії. А для українців я пощу всілякі там меми, жарти. Важкі новини люди в Україні і без мене будуть знати. Краще я їх розсмішу, розслаблю, підтримаю і віртуально обійму.
‒ А як ставляться французькі медіа до теми російсько-української війни? Вони запрошують, хочуть слухати українську позицію? Чи не втомилися вони?
‒ Вони насправді радо запрошують, і до того ж дуже часто складається враження, що їм дуже часто взагалі все одно, хто прийде, аби з України. Через це виникають ситуації, коли приходить якась чувіха, яка ніякої своєї думки не має, а буде там сидіти і балакати. І це та причина, через яку я 7 місяців хапалася за всі ефіри, як собака бліх. Я довела себе до вигорання цим насправді, бо маю ще й багато своєї безпосередньої роботи, тож зараз почала вже братися за ті ефіри, які йдуть у прайм-тайм, аби мене бачило якомога більше людей.
Це ж ще й купу часу займає, бо, наприклад, доїхати з Парижа на будь-який телеканал ‒ це годину ти просто їдеш, плюс потрібно підготуватися заздалегідь ‒ я людина відповідальна, то я читаю аналітику, я ж не експерт сама по собі ні у військовій справі, ні в міжнародній політиці.
‒ А вони ж стовідсотково будуть питати й про це, звісно.
‒ Так, вони це питають, а в ефірі поруч зі мною сидять генерали, колишні посли, керівники інститутів досліджень. І я не маю виглядати там як дівчинка, яка плаче. Тому мене завжди є арсенал і якихось українських жартів, і реальних прикладів з життя. Це все займає певний час. І ось ми маємо годину їзди туди, потім годину-дві телеефіру і ще годину дороги назад. Ну і це все не оплачується, звісно. Але мені важливо, щоб цей український голос звучав ‒ без істерик, без сліз; голос, впевнений у перемозі, але ця перемога не настане, якщо ви не будете з нами солідарні. В кожному своєму виступі я кажу дякую за допомогу, яку нам надають, але нагадую, що її має бути ще більше ‒ говорю про зброю, про те, що не можна залишати військові злочини непокараними.
Ну і, звісно, треба пам’ятати про те, що з нами ‒ спікерами на французькому телебаченні ‒ вони асоціюють українців загалом. Тому треба бути енергійними, гарно виглядати (навіть до того, щоб бути стильно вдягненими і з помитою головою) і нести меседж сміливої, сильної України.
‒ Яким має бути cancelling російської культури ‒ повним чи все ж вибірковим? Як щодо цих всіх дискусій стосовно Булгакова, Чайковського?
‒ Між собою ми можемо говорити про кенселінг, нам може бути абсолютно начхати на всіх їхніх Толстоєвських, якими нас кормили весь час. Господи, оце так зараз згадати, скільки було цього всього шлаку в голові: там де Толстоєвський, там і “С льогкім паром”, там і “Любе”, і всі ці цінності, які вони несуть.
Але якщо між собою ми росіян і російську культуру можемо хейтити скільки завгодно, то іноземцям ми маємо говорити не про кенселінг, а про карантин російської культури на час війни, щоб поставити її на паузу. А коли війна закінчиться ‒ ми зустрінемся з російськими інтелектуалами, які були проти путіна і цього режиму, які повиїжджали, порвали російські паспорти і так далі. Але для цього нам треба спочатку, аби війна закінчилася, аби ми повернули наші території, виплатили репарації і розібралися з воєнними злочинами. Тільки тоді ми можемо говорити про реабілітацію російської культури.
Взагалі ще треба зрозуміти, що з тої російської культури дійсно є російським, адже вони перебрали туди чимало українських імен. Я завжди кажу, що стільки є світової культури, про яку ми нічого не знаємо: скільки ви знаєте африканських чи скандинавських письменників? А південноамериканських чи автралійських? Насправді світ від того не дуже постраждає, якщо ми зараз не будемо дружно Достоєвського оплакувати.
‒ Що робити українцям із радянською спадщиною? Коли я була в Ризі, то дуже здивувалася, побачивши там в центрі міста Музей окупації Латвії із датами “1940-1991”. Тобто, вони визнали одразу (музей засновано 1993 року), весь період перебування в Радянському Союзі окупацією. Нам теж варто так зробити?
‒ Я думаю, що нам так само є сенс робити такі музеї окупації, комунізму тощо. Можна зробити дуже цікаві простори. Я зараз часто їжджу різними європейськими містами і фотографую собі різні цікаві рішення. З одного боку, нам відбудовувати понівечене, а з іншого ‒ позбуватися цієї ж спадщини в архітектурі. Наприклад, в Марселі я фоткала, що можна робити з бетону: виявляється, з нього навіть мереживо можна зробити. В Батумі я бачила, як фасади оцих жахливих радянських будинків зашивали в скло і робили зовні вітраж ‒ виходило цікаво. Є цікаві пам’ятки радянської архітектури ‒ конструктивізм, різні мозаїки, це не треба чіпати. Так само, якщо є якісь радянські пам’ятники, які являють собою художню цінність ‒ їх є сенс знести акуратно і перенести в музей.
Найважливіше те, що цього совка дуже багато в голові. Цей весь несмак, оце “дорого-богато”, ці лебеді із шин на подвір’ях. Старе, справжнє українське затерлося, а нове ще не привилося. Але, до речі, і в поганому є хороше ‒ оці всі жінки з дітьми, які вимушено виїхали, побачать, як це все за кордоном і, повернувшись, вже не захочуть склити балкон і виставляти туди стару пральну машинку.
Можна дуже легко зробити щось красиве насправді, це не вимагає надзвичайних зусиль. Можна купити букет квітів, чи якусь рослинку в горщику і поставити на підвіконня. Це все буде точно дешевше, ніж засклити балкон.
‒А цих людей можна якось переконати, що не варто склити балкон і прикрашати пофарбованими шинами клумби у дворі?
‒ Можна переконати всіх. Діти можуть говорити зі своїми батьками, онуки ‒ з дідусями-бабусями. Якщо подивитися на українську культуру в селі, то там все інакше ‒ люди садять собі квіточки біля хати, роблять собі садочок. Це не якась нанотехнологія, яку треба пояснити своїй бабці. Воно все є, просто треба показувати умовно дві картинки: ось потворний радянський будинок, а ось ‒ українська хата із мальвами. Наше ‒ воно класне. Його треба просто розкопати, відродити.
‒ Чи може бути межа толерантності? Ми демократична країна, а демократія передбачає прийняття різних національностей та етносів. Нещодавно вийшло опитування КМІС, де йдеться, що показник ксенофобії за останнім опитуванням став 3.99, а 4 ‒ це вже критичний для демократичних країн. То як нам поєднати демократичні цінності зі ставленням до росіян, яке в цих умовах є зрозуміло виправданим?
‒ Ну, якщо вони тихо себе поводять, опустивши голову, щось донатять, роблять, то можна нічого їм і не казати. А якщо вони починають качати права, то ясно, що тоді толерувати це не можна. Тут ще треба розуміти, де це відбувається. Якщо ти зарядиш йому в морду, то в Європі посадять тебе, а не його. Тому треба розуміти, що ти йому можеш пред’явити.
Я не вважаю, що ми маєм бути зараз супертолерантними до росіян. Я зараз не про взаємодію з росіянами взагалі, я відмовляюся брати участь у подіях, де вони будуть. Хоча буває, що ти про це не знаєш, приходиш ‒ а вони вже там сидять. Але я поводжуся цивілізовано, згідно з нормами тієї країни, в якій я знаходжуся.
‒ І це, мабуть, важко.
‒ Важко, але це ж буде неконструктивно, якщо ми будемо в очах іноземців виглядати якимись там істеричками. Можна просто сказати “вибачте, але я зараз почуваюся не в ресурсі для розмов з вами”. Залізний аргумент проти “хароших руських” ‒ ви дуже хороші, але чомусь у вас жодного авторитету у вашій країні немає. Якщо в нас інтелігенція може повести людей на барикади, то там це “ми бідні, нещасні, ми виїхали, дайте нам європейські гроші”. Де ваша висока російська думка, інтелігенція? Чого ж ви такими рабами виросли, якщо у вас така потужна культура?
Дуже важливо показувати європейцям цю цивілізаційну різницю. Тому не можна скочуватися в хейт, в істерику. Я нещодавно була на конференції “Філософія і гумор” в Марселі, і показувала там мемасики наші. І один дядько, який там був, сказав цікаву річ: “Бачите, нам всім з вами смішно з цих мемів, тому що в нас з вами один і той же ворог”. І нам треба всіма силами підкреслювати, що ми ‒ європейці, ми такі ж, як ви. Я завжди стараюсь підтримувати імідж такої впевненої, сильної України, дякувати за допомогу, яку вони надають, та водночас підкреслювати, що її треба ще більше: “не зупиняйтесь, не стримуйте себе”.
‒ В одному з інтерв’ю ви розповідали про те, що перебувати за межами України під час війни подекуди навіть важче, ніж бути тут. В чому полягає ця складність?
‒ Зараз у мене цієї складності немає ‒ по-перше, я дуже активно працюю, а по-друге, зараз це вже мій 4-й раз приїзду в Україну з початку літа, то я не можу сказати, що прям дуже на відстані переживаю все це. Але до того, як я включилася активно в роботу, в мене було почуття провини того, хто вижив: ти не знаєш, що робити; все, що ти робиш, видається недостатнім. Тому я раджу всім включитися в роботу і просто робити, що можеш. Кожен може робити свій внесок в мертву русню.
Наприклад, жінки, які виїхали з дітьми ‒ вони вже багато зробили, це вже величезна робота. Вони врятували тих, хто від них залежить, вони врятували частину України, частину її майбутнього! А коли ти не знаєш мови, не знаєш нічого…їм так важко, цим жінкам, я так захоплююсь ними!
Нам, українцям, зараз потрібно створити один для одного такий ефект теплої ванни. Ти сходив в кафе ‒ підтримав бізнес, той бізнес заплатив податки. Сходив в перукарню ‒ не кори себе, ти будеш нормально виглядати, це твоя людська подоба. Адже це ще одне, чого ворог хоче нас позбавити ‒ нашого звичного життя. От вони бомблять, світло вимикають і думають, що ми будем сидіти, не митися? Ні, українці взяли і пішли з ліхтариками на виставку. Це дуже велика українська сила, оця резистентність. Її треба в собі плекати і точно не хейтити ближніх.
‒ Вам пишеться зараз про війну? Чи встигаєте працювати над цим, маючи таку завантаженість?
‒ Мені треба про це пам’ятати. Якщо автор хоча б 15 хвилин на день може виділити на те, щоб працювати, то це вже дуже добре. Так, я зараз веду певні нотатки. Я сподіваюся, що я напишу цю книжку, вона про переживання війни. Різні героїні мене цікавлять, зокрема й ті, які за кордоном, а також жінки, які зараз на фронті. Дуже хочеться, щоб звучали історії жінок-воячок. І це не тільки про засвідчення дійсності, ці історії можуть допомогти іншим ‒ коли з тобою щось сталося, ти не мовчиш про це, й інша людина побачить це і подумає “о, значить, я не одна”.
Ірина Сов’як, Varosh
Фото: Наталія Радченко
