Все почалося з того, що на початку грудня волонтера з Ужгорода, журналіста Аркадія Шиншинова, який на той час привіз у Харків цілу купу дитячих книжечок українською, знайшли представники SG “Kraken” і запропонували спільно провести для дітей на деокупованих територіях день Святого Миколая. Важко було не погодитися. Тож напередодні свята Аркадій Шиншинов, Миколай (Василь Полажинець) та Ельф, він же помічник Святого Миколая (дружина Василя Вероніка Вітерець) вирушили в Харків.
Загалом “Миколайський” десант із Закарпаття побував у 5 населених пунктах Харківщини: Сенькове, Яковлівка, Шевченкове, Великий Бурлук та Циркуни.
— Їх зацікавило те, що всі попередні потреби харківських волонтерів я вирішував дуже оперативно, — розповів Аркадій, — і Андрій Руденко, представник “Кракена” запропонував провести найближчу акцію разом. Найближчим був день Святого Миколая. Я розповів трохи про закарпатську традицію святкування цього дня, вони загорілися ідеєю і погодились. І я поїхав додому, щоб зібрати солодощі на цю акцію і знайти “Миколая”.
— На яку кількість дітей ви приблизно орієнтувались?
— Спочатку орієнтувалися десь на 300 дітей. Це мені було дивно, бо я знав, що з тих “сірих зон” дітей давно вивезли і я думав, що їх буде менше. Дитячі будинки евакуювали одними з перших. В попередні поїздки я зустрічав 2-3 дітей, максимум 10, але 300?.. Але виявилось, що крім державних дитячих будинків на Харківщині є дитячі будинки сімейного типу і декотрі досить великі. Одні з них уже повернулися в рідні місця, інші і не виїжджали.
Наступним пунктом було знайти людину, яка б погодилася виконати роль Святого Миколая. Першим, хто прийшов мені на гадку, був Василь Полажинець. Запропонував йому і він одразу погодився. То ми провели кілька акцій, зібрали солодощі, доєдналася і наша рекордсменка Любов Керецман, вона передала 100 пакунків із солодкими подарунками. Водночас виявилося, що наші харківські волонтери теж мали солодощі, і ми мали подарунки для кожного малюка.
— З якими емоціями їхали? Чи був страх? Чого чекали від поїздки?
Василь: — В нас з Веронікою тут різні емоції були, тому що я більше переживав про те, що ми більше, ніж на тиждень залишаємо свою роботу — виготовлення сувенірів (у Василя з Веронікою — еко-бренд посуду та декору Lay bottle — авт.). У нас тепер гарячий сезон. Стосовно поїздки страху не було, була цікавість, бажання бути корисним для наших людей, які пережили окупацію. Хотілося бути причетним до допомоги цим людям, допомогти їм так, як вмію і знаю.
Вероніка: — В мене було дві емоції — страх і дуже велика цікавість. Перші постріли ми почули в Сенькові: ми стояли з людьми, з місцевими мешканцями, вони розповідали про окупацію, були дуже раді нам, і тут вибухи! Я кажу — це що? Справжні вибухи? А вони такі: — да-да, але не переживайте, то наші стріляють!.. Але коли ти вже там, то не страшно, а коли тільки їдеш, то так, емоції пробирають. Різні думки приходять в голову.
Але повернулася я зовсім іншою, я не маю зовсім страху і повністю впевнена в собі. Задумуюся про наступні поїздки (сміється). Ми з Василем говорили про це і зійшлися на тому, що обоє напевно вперше за довгий час відчули себе по-справжньому живими. Тому, напевно, треба десь себе переборювати, долати свої страхи, щоб здобути новий досвід і водночас робити щось хороше.
— Що найбільше вразило під час поїздки?
Василь: — В першу чергу вразили люди. Вони настільки відкриті і щирі, після пережитої окупації, що до цього не можеш залишитися байдужим. Це заряджає всіх, хто до них приходить. І це великий контраст із нашими людьми, з закарпатцями, на жаль… Всі постійно нарікають на відключення світла, на те, як це ускладнило їм життя… Тому ми з Харківщини повернулися і вже тепер дивимося на все це іншими очима. Сталася переоцінка цінностей. Нам багато хто каже, що ми такі, ніби з відпочинку приїхали.
— Ви записали в Харкові кліп на “Колядку про перемогу”. Як виникла ідея?
— Ми з Василем і Романом Густі почали задумуватись про колядку, яку можна буде записати ближче до Різдва. Є така колядка повстанська — “Сумний Святий вечір в 46-тім році” — вона на мотив “Нова радість стала…”, і я навів її як приклад пану Василю. І на початку грудня він мені подзвонив і по телефону проколядував новий текст. Я одразу прийняв його і погодився.
Була проблема де і як записувати — відключення світла обмежували в роботі в студії, вже думав просто на телефон записати. Але коли ми були в Сенькові, заходили в зруйнований будинок культури і там на сходах лежав розірваний акордеон. Мене це дуже сильно вразило… Вже ввечері мене осінило, що можна було там записати кліп. Але потім ми діззналися про зруйновану 134-ту школу і я зрозумів, що це теж буде добре. Бо ж школа — це дім, де народжується і передається мудрість. А в тієї школа теж своя історія — в ній засіли псковські спецпризначенці в перші дні повномасштабного вторгнення, а Збройні сили України вибили їх звідти. Та, на жаль, приміщення вберегти не вдалось. Кажуть, там досі лежать ще два орка…
— Думаю, точно були моменти, які вас емоційно вивели з рівноваги…
Аркадій: — Так… В Шевченкові був хлопчик десь 8-річний, але дуже маленького зросту… Він дуже хвилювався, коли розповідав віршика. А потім, уже з дверей повернувся, підбіг до Васі і міцно-міцно обійняв його за ногу!.. В мене з несподіванки ком в горлі став, камера похитнулася…
Василь: — А до мене за лаштунки пробралася дівчинка і питає: А ви справжній Миколай? — Да, кажу — І борода справжня? — Ну, так… — Странно, странно… Хочу, щоб мій котик знайшовся. І щоб війна закінчилась! — Пообіцяв, що вже тут зробити…
А якось ввечері, темно вже було, ми відірвалися від нашої групи волонтерів і на блок-посту вирішили їх трохи причекати і вирішили хлопців на посту привітати. А хлопці — кожен могутній дядько, під 150 кг. Пішов наш провідник спитати, чи можна, щоб Святий Миколай хлопців привітав? а вони такі: хто? який Миколай? — Святий… І тут я такий у святковому балахоні іду від машини, у світлі фар, по тих горбах-болотах, плутаюсь у костюмі, спотикаюсь і співаю: “Ой, хто-хто Миколая любить…” Хлопці були під сильним враженням (сміється). Але кожен отримав подарунок.
Вероніка: — Насправді, поїздка наша була ніби святковою, але ситуація страшна… І дуже приємно, що люди там — українці і дуже нам всюди раділи, розмовляли українською. За весь час нашого перебування на Харківщині зустріли тільки 3 людей, які розмовляли російською…
Дітки співали з нами колядки, вивчили пісню “Ой хто, хто Миколая любить”. Вони її вперше чули…
Самі волонтери нам зізнавалися, що вони не знали цих традицій: питали, хто такий Миколай, як він приходить, і чобіток треба почистити і на вікно поставити? Так Санта Клаус же ж через комин ходить!.. То ми й роз’яснювали їм все, казали, що Миколай носить солодощі, фрукти, а хто був неслухняним — тому різки.
Василь: — Хоча відчувається, що Харків, Харківщина були осередком української інтелігенції. Так, радянська влада знищила її, але це коріння залишилось, і воно дуже сильне. Це велика земля великих людей. Пам’ять про них не вмирає і тепер відроджується.
Вероніка: — І волонтери дуже хороші. Настільки в нас конект класний вийшов, між заходом і сходом. Хоча Харків для мене — це така величезна відстань і туди так довго добиратися!.. Але все пройшло настільки тепло і запалило продовжувати цю роботу. І те, що люди такі щирі і відкриті — саме на таких тепер тримається Україна і їх треба всіма способами підтримувати.
Зоряна Попович, Varosh
Фото: Аркадія Шиншинова
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook, Instagram та Тelegram.
