Війна

Операція «Жужа». Як сім’я вимушених переселенців на Закарпатті знайшла і повернула свою кішку із окупованого Маріуполя

10 Травня 2023 1 533

Це історія про людяність, відповідальність, сімейні цінності та про те, що своїх не залишають. Попри війну. Навіть якщо це кішка. 

У березні 2022 року родина лікарів із Маріуполя, переживши бомбардування, блокаду і всі жахи окупації, наважилася на евакуацію. Чоловік, дружина і син, взявши до свого авто ще одне подружжя, ризикуючи життям, крізь російські блокпости прорвалися з оточеного міста до Запоріжжя. Прихопити ще одного члена родини – кішку Жужу – не було змоги. Попутник мав сильну алергію на шерсть і хворів на бронхіальну астму. В дорозі задуха могла загостритися і він би просто не вижив.

Опинившись на Закарпатті й знайшовши тимчасове житло, Едуард Зарубін, Лілія Вербецька та їхній син Віктор відразу розпочала пошук пухнастої улюблениці. Операція «Жужа» тривала кілька місяців і врешті закінчилася гепі-ендом. Тепер сім’я в безпеці, а Жужа зі своїми людьми. Як відбувався і чого вартував порятунок кішки знають тільки його учасники. 

 

маріупольський кіт 3 (1)

Едуард Зарубін та Лілія Вербецька

Одна з мільйонів розповідей про жахливу війну та про українську родину, яка постраждала від збройної агресії росіян – у матеріалі Varosh. Її ми записали в Ужгороді в гостях у лікарки Ольги Олексик, яка прихистила маріупольців.

Едуард і Лілія

Едуард Зарубін і Лілія Вербецька у шлюбі 24 роки. Чоловік – маріуполець у третьому поколінні, батьки дружини – з Вінницької та Тернопільської областей, які на початку 60-х приїхали розбудовувати Південь України, познайомилися у Маріуполі, одружилися і тут народили Лілію.

Маріупольський кіт (5)

Едуард Зарубін та Лілія Вербецька

Обоє з членів подружжя – лікарі. Едуард – уролог, Лілія – гінекологиня. Працювали спочатку в державній медицині, потім паралельно – у приватних клініках. З часом спромоглися придбати окремий власний будинок на околиці міста неподалік моря. Жили в ньому дружною родиною: з сином Віктором, який у 2022-му закінчував Запорізький державний медичний університет, собакою і трьома кішками. 

Родина дуже любила рідне місто. Згадують його з любов’ю і трепетом, хоча ці спогади тепер нагадують радше кадри якогось кінофільму з минулого життя.            

– Маріуполь був красивим і працьовитим. Він пахнув степом, коли вітер дмухав зі сходу, заводами – коли із заходу, морем – з півдня. Ми жили в лівобережному мікрорайоні і я дуже любила свій дім, бо тут частіше пахло степом. Море від нас знаходилося в 10 кілометрах їзди автівкою. Ми полюбляли там бувати під час припливів. Там було тепле повітря і мілкий пісок, – розповідає Лілія. 

Едуард каже, що Маріуполь для нього розділився на три періоди: до першого вторгнення росіян у 2014-му році, до повномасштабної війни у 2022-му і до сьогодні. Протягом цього проміжку часу родина повністю перейшла на українську мову, припинила спілкування з проросійськи налаштованими друзями. За словами Лілії Вербецької, маріупольці тоді поділялися на 3 категорії: проукраїнські, проросійські і «какая разніца». «Ось ці останні, – розмірковує Лілія, – найстрашніші, тому що їх хитало то в один бік, то в інший, вони сумували за Радянським Союзом, і ти не знаєш, чого від них чекати». 

Свідомість дуже змінилася, – каже Едуард. – Усі процеси навколо змусили замислитися і зрозуміти, що ти громадянин, а не аморфна істота, не рот, який тільки споживає їжу. Тому в родині ми усвідомили і чітко визначилися зі своєю ідентичністю, що Україна – це наша країна, а ми – її громадяни.  

Подружжя добре пам’ятає події 2014 року. Коли в Маріуполі з’явилися заїжджі росіяни, які влаштовували провокації і підбурювали мешканців. Українські активісти тоді пішли проти них. У місто заїхав танк, було покалічено кілька людей, атаку відбили. Потім багато хлопців пішли у добровольчі батальйони, волонтери їм допомагали одягом і харчами, з’явилися перші блокпости. Після звільнення Маріуполя почав формуватися «Азов». Хлопці і дівчата були мотивовані, потужно тренувалися. Серед них були знайомі науковці, музиканти, всі добре знали історію України. 

Маріупольський кіт (10)

Едуард Зарубін, Лілія Вербецька та їхній син Віктор

За кілька місяців до повномасштабного вторгнення війна відчувалася в повітрі. Американська розвідка попереджала про скупчення російської техніки на кордонах з Україною, блогери подавали суперечливу інформацію, влада мовчала, ЗМІ заспокоювали. Невдовзі країну залишили іноземні дипломати… У ніч на 24 лютого путін заявив про запровадження «спеціальної воєнної операції» і введення військ на територію України у відповідь на звернення так званих Л/ДНР. О 4.15 Едуард, Лілія і син Віктор почули перші вибухи. З телеграм-каналів посипалася інформація про обстріли аеропортів. Володимир Зеленський оголосив воєнний стан…

Велика війна

Вранці директор приватної клініки, у якій працював Едуард, зателефонував і сказав нікому на роботу не йти і залишатися вдома. Мер Маріуполя Вадим Бойченко заспокоював містян і закликав не панікувати, хоча, як потім з’ясувалося, свої звернення він записував із Запоріжжя. Сім’я вирішила залишитися в місті і подивитися, як буде далі. А далі ставало гірше. 

– Ми не поїхали в перший день, а на 4-й пересуватися вулицями вже було небезпечно, – згадує Едуард.

Стрічка новин лякала. Одні за одними знайомі залишали місто. У перший же день створили безкоштовний евакуаційний потяг Маріуполь-Львів, і він 4 рази вирушав майже порожнім. Люди не готувалися до цього, тому намагалися не панікувати і масово не виїжджали. За словами Едуарда, Маріуполь був найбільш захищеним з усіх міст, які згодом були окуповані. Тут перебувало щонайменше 5 потужних військових угрупувань, 3 лінії оборони, фортеця.

Невдовзі зателефонував друг родини і сказав: «Я їду. У центрі є порожня однокімнатна квартира. Йдіть туди, там безпечніше, околиці обстрілюються. Вирішуйте швидше, бо охочих багато». 

– Ми день подумали і наважилися. Як потім з’ясувалося, це нас врятувало, – чоловік замовкає, хмурячись. Видно, що спогади завдають йому болю. 

На квартиру друга поїхали вчотирьох. З родиною Зарубіна попросилася ще сусідка. В будинку закрили двох котів, попередньо насипавши їм корму на 2 місяці. Думка про те, що це все швидко закінчиться і сім’я повернеться, на той час ще виглядала переконливо. Собаку-дворняжку Бімку залишили на подвір’ї. Їй налили по вінця води у п’ять десятилітрових відер. Сусідів, які категорично відмовилися виїжджати з дому, попросили годувати і наглядати за чотирилапими. В разі чого вони мали можливість вибігти з двору і самостійно шукати їжу.

 

Тільки кішку Жужу бурманської породи потрібно було взяти із собою. Киця була зовсім ручна, домашня, жодного разу не виходила на вулицю і без догляду точно б загинула.  

– Так ми опинилися в центрі міста в однокімнатній квартирі на 3 поверсі п’ятиповерхівки. В ній ми провели рівно 2 тижні. Будинок, як виявилося, був вдало розташований, бо за весь той період по ньому жодного разу не прилітало, – розповідає Едуард. 

Життя в облозі

Росіяни не могли увійти в Маріуполь і 9 березня почали з літака скидати авіабомби на більшість мікрорайонів. Тоді українська армія змушена була здати позиції, оскільки на той час не було засобів ППО, техніки і зброї в достатній кількості. 

Едуард Зарубін із сином Віктором щодня ходили через все місто до волонтерського центру допомагати людям. Там працювали з ранку до вечора. В основному сортували медикаменти чи розвозили їжу у житлові квартали.

– Ці дні зараз злилися в один страшний блок. У мене була машина Mazda-6 і пальне. Раніше я придбав 40-літровий газовий балон і бак на 60 літрів дизелю. Тобто цього заправленого пального мало вистачити на тисячу кілометрів, щоб виїхати. Але я боявся, що якщо щось влучить в бак, то з машини нічого не залишиться. Тому я порційно витрачав пальне, займаючись гуманітарною роботою. Що казали у гумштабі, те ми з сином і робили. Поранені були вже з першого дня. Я сортував ліки, син вантажив продукти, дружина з сусідкою Любов’ю Петрівною вдома готували їсти, – каже Едуард і замовкає. 

едуард маріупольський кіт (1)

Едуард Зарубін

Розмову підхоплює Лілія.  

– Обов’язки ми розподілили таким чином, що жінки поралися по господарству, чоловіки добували їжу і воду, волонтерили, приносили з міста хоч якісь новини. Така організація створювала відчуття системності, бо хаос дезорієнтовував. Коли ми тільки приїхали в центр і заселилися в квартиру друга, там ще були світло, газ, електрика, бо в нашому будинку вже не було. І ми тоді подумали, що це рай на Землі. Але це дуже швидко почало зникати і через 3 дні не було нічого, навіть зв’язку. А виїхати вже не можна, бо 1 березня кільце замкнулося і місто опинилося в оточенні. Навіть тих, хто хотів виїхати, вже повертали назад.

Ми чекали на гуманітарний коридор. Пальне заощаджували і згодом тримали його тільки для того, щоб виїхати, – тихо говорить жінка. – Коли обстрілювали центр, ми з Любов’ю Петрівною бігли то в коридор, то в підвал. Ти не знаєш, звідки прилетить. Навчились розрізняти вибухи. Коли чули, що літак – тікали в підвал, коли артилерія – за стіни. В наш будинок не прилітало, тільки неподалік. Але якось був такий вибух, що поруч постраждала квартира. 

Дорогою до волонтерського центру Едуард із сином зустрічали поранених людей, іноді на вулицях переступали через трупи. Мертвим на голову накидували куртку чи інший одяг, щоб було зрозуміло, що їм допомога вже не потрібна і можна не підходити. Батько і син весь час старалися триматися вдвох, бо мобільний зв’язок не працював.   

 

Отримати якісь новини про становище в країні чи просто зв’язатися з родичами ставало дедалі важче. Зарубіним пощастило, бо неподалік від їхньої п’ятиповерхівки знаходився центральний офіс «Київстару»: всередині приміщення працював генератор і в радіусі 500 метрів можна було упіймати зв’язок. Сюди сходилися люди, щоб зателефонувати, скористатись Інтернетом і почитати новини. 

Нові обставини змінили цінності. Едуард і Лілія якось впоралися із стресом, але бачили людей, які постійно плакали і закривалися в собі. Знання медицини дозволяли знаходитися у більш-менш врівноваженому психологічному стані.

– Ти розумієш, чітко фіксуєш, де початок стресу, і знаєш, що потрібно негайно робити. У таких станах людину рятують дрібні речі. Треба прокинутися і відразу починати щось робити. Стандартні рухи тіла: почистити зуби, приготувати поїсти. І чітке виконання обов’язків: дружина готує їжу, сусідка пере, ми з сином носимо воду з колодязя у 6-літрових пляшках. В один бік йшли 6 кілометрів, щоб жінки могли попити, зварити, помити, попрати, – пояснює Едуард.  

Img 20230510 220647 399

Едуард Зарубін

14 березня сім’я почула про гуманітарний коридор. Він не був офіційно підтверджений, але на свій страх і ризик, швидко зібравшись, сім’я виїхала. 

Віктор Зарубін

До нашої розмови приєднується син Едуарда і Лілії Віктор. Йому 23 роки.

віктор маріупольський кіт

Віктор

У переносці Вітя приносить ще одну героїню цієї драматичної історії – кішку Жужу. Киця боязко виходить з переноски, оглядається навколо, тихо муркоче і вмощується на коліна хлопцеві. Віктор розповідає свою історію. 

– 24 лютого вночі, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я прокинувся від вибухів. Вже тоді я зрозумів, що життя з цього моменту не буде таким, як раніше. Далі все було наче в тумані, пам’ятаю тільки відрізки, пов’язані з конкретними подіями у моїй родині. 

29 лютого – виїзд з дому на квартиру в центрі міста.

2 березня – зникнення зв’язку.

8 березня – похід з батьком пішки додому на Лівий берег, щоб погодувати собаку і кішок, взяти деякі речі. Це 16 кілометрів у один бік і ще стільки ж назад. Вийшли вранці о 8-й, а повернулися о 12-й ночі. На вулицях вже все було зруйноване. Вдома ми переконалися, що сусід підгодовував собаку, сам не хотів нікуди їхати і досі там живе. Одна кішка втекла через розбите вікно, а інша залишилася. У неї була їжа і все було гаразд. Десь через місяць, як ми потім з’ясували, повернулася й інша кішка.   

9 березня – початок авіанальотів. З вікна було навіть видно, як падають бомби. Це страшно. Багато машин згоріли. Мама з сусідкою весь час молилися.  

14 березня – виїзд із Маріуполя гуманітарним коридором до Запоріжжя.

Життя в моєму рідному місті залишилося далеко позаду. Серед знайомих багато кого немає в живих або ж про них немає ніякої звістки. Загинула вчителька зі школи, однокласник, два друга, багато знайомих захисників з «Азову» – в полоні росіян. 

Найстрашніше з того, що було, це авіабомбардування. Всі інші обстріли тьмяніють перед тим, як падає 3-тонна бомба. Тоді в діаметрі 4 кілометрів земля вигорає, випадає скло в квартирах, а надворі у цей час нуль градусів. Батько знає, скільки в тих будинках лежачих інвалідів, бо за спеціальністю уролог і мав з ними справу. Вони всі замерзли. Нема світла, води, зв’язку, швидкої, лікарень, лікарів – нічого нема. Чотирьох татових колег вбило. 

А ми все одно щодня виходимо. Йдеш волонтерити, а ввечері повертаєшся – вже того будинку нема, того, головпоштамту немає… 

14 березня ми з батьком вийшли на перехрестя і нам сказали, що є коридор. Навіть не коридор, а якась інформація, що начебто він є. У нас було 5 хвилин на збори. Коли ми забігли в квартиру, то відразу прийняли рішення, що їдемо. Любов Петрівна залишилася вдома. Ще в Маріуполі залишався мій двоюрідний брат з дружиною, але з ними не було зв’язку. Це такий стан, коли за 5 хвилин світ звужується в одну точку і ти маєш блискавично прийняти рішення. З собою в авто ми взяли татового товариша з дружиною. Це відомий фотограф Сергій Ваганов. Вони заздалегідь попросилися взяти їх, якщо виїжджатимемо. 

І тут постало питання із Жужею. Сергій багато років страждає на бронхіальну астму, має важку алергію, на котячу шерсть у тому числі. Наша родина постала перед важким вибором – брати із собою Жужу, яка 10 років жила у нас і була повноцінним членом родини, чи залишити її вдома. З важким серцем було прийняте рішення, що кішка залишається з Любов’ю Петрівною.

маріупольский кіт

Контейнер-переноска, в якому подорожувала Жужа

Тут зіграв ще той фактор, що Жужа почувалася зле. У квартирі не було опалення. Тварина погано відреагувала на низьку температуру, була квола, без енергії, здавалося що вона помирала…

Це був найважчий вибір у моєму житті. Я весь час у дорозі думав, що ми залишили кішку на вірну загибель. Розумієте, для мене не існує принципу, що спочатку люди, а потім тварини. І люди, і тварини для мене, в першу чергу,  – живі істоти, які рівнозначно потребують порятунку. Я картав себе, що послухав усіх і не засунув Жужу під куртку. Весь час мене не залишало відчуття, що вона гине через мене. Я доглядав за нею від кошеняти і от у такому віці мав зрадити, залишити гинути, бо не був упевнений, що старша жінка піклуватиметься про неї.  

Тож ми поїхали. Нашу колону пропустили через російські блокпости, дорогою ми бачили розстріляний автомобіль, танк із літерою «Z», захоплений Бердянськ, потім українські блокпости, Запоріжжя, Дніпро.   

Про бомбардування драмтеатру у Маріуполі ми почули 16 березня дорогою до Вінниці. Я точно знаю, що там був мій друг і його родина. Всього на момент удару в будівлі перебувало не менше тисячі людей. Я волонтерив, отримував списки потреб і привозив туди пакунки, тому бачив тих людей. Вони жили на сцені, лавицях, в антисанітарії, діти, старі – всі потребували базових речей. Бомба забрала життя, за офіційними даними, понад 600 осіб. Ми були шоковані. Для нашої родини тоді найстрашніше було позаду, але ми не знали, куди їдемо і що буде з нами далі…

Маріупольський кіт (14)

Маріуполь

Ужгород. Пошуки Жужі

На підконтрольній Україні території маріупольці видихнули. Ще напередодні було вирішено у разі вдалого виїзду з міста тримати курс на Захід. Сергій Ваганов часто бував в Ужгороді і мав, де зупинитися. Дорогою астма далася взнаки, було кілька приступів задухи, а в Ужгороді чоловік навіть потрапив на 2 тижні до реанімації. Згодом свою історію він також розповів журналістам Varosh.  

Дивом взявши в оренду житло (на Закарпатті у той період це було майже неможливо), Едуард і Лілія відразу ж зайнялися пошуком роботи. Тим часом Віктор почав моніторити маріупольські пабліки, канали і месенджери з надією знайти бодай якусь інформацію про покинуту Жужу. З Любов’ю Петрівною зв’язку не було, сама вона також жодного разу не зателефонувала на залишений нами номер.  

– З березня по червень я жив з думкою про те, як я міг покинути свою кішку. Я залишив члена своєї сім’ї. І нічого мене не виправдовує. Я сказав собі, що заплачу будь-яку ціну, щоб моя тварина повернулася до мене, – каже хлопець. 

Цією ціною стала велика кількість абсолютно безсонних ночей, постійного моніторингу соціальних мереж. 

Незважаючи на весь жах ситуації, у Маріуполі з перших днів утворився потужних волонтерських рух, який допомагав людям і паралельно домашнім тваринам. Їх у місті було мільйони – покинутих, голодних, поранених чи замкнених у приміщеннях. Зооволонтери створювали групи у соціальних мережах, розвозили корм, підбирали і евакуювали чотирилапих гуманітарними коридорами – одних в Україну, інших – на територію росії.  

Віктор писав усім підряд. В операції з порятунку Жужі, за підрахунками хлопця, було задіяно 104 людини. Фото й інформація про кішок, собак неслася потоком, та рідної бірми серед них не було. 

маріупольський кіт 2 (1)

Жужа

Якось через телеграм-канал Віктор знайшов чат маріупольців, списався з однією дівчиною і запитав, чи не могла б вона знайти якогось чоловіка, який би за гроші погодився зайти в будинок, де сім’я Зарубіних мешкала останні дні перед евакуацією. 

– Вона дала контакт, я написав, він відповів. Я попросив його піти на вулицю Будівельників на квартиру і отримати будь-яку інформацію. Від свого будинку йому було пішки йти хвилин 20. Це був травень, місто було окуповане, його вже не бомбили. Бої тривали лише на «Азовсталі». Чоловік рідко заходив у мережу, я чекав і хвилювався.

Через 3-4 дні він відповів і каже, що жінка, яка там жила, Любов Петрівна, поїхала до себе додому на Лівий берег, а кішку забрали невідомі волонтери, вивезли в Донецьк, а звідти, напевно, до росії. А у мене кішка ніяк не ідентифікована – у неї немає ні бірки, ні чіпа. Лише фото і кличка, – каже Віктор Зарубін і продовжує.

– І от я опиняюся наодинці з цією інформацією. Чоловік повідомив, що від бомбардувань у нашій квартирі вилетіли з петель вхідні двері, вікна в кімнатах, обвалився балкон. Про жильців помешкання нічого не було відомо. Я знову виходжу на Вову, прошу його повернутися до нашого будинку і поговорити із сусідами.   

кіт в переносці (1)

Едуард Зарубін та Жужа

Так невідомий Володимир на прохання Віктора ще кілька разів ходив на вулицю Будівельників. Робив це чисто по-людськи й безкоштовно. Завдяки йому вдалося з’ясувати, що Любов Петрівна за кішкою не доглядала, на початку травня бірма самостійно блукала у дворі, доки її не помітили волонтери і не забрали з собою. Жінка чомусь не дала волонтерам контактів Зарубіних і сама не повідомила їх, куди ті повезли кішку. Тільки одна із сусідок краєм вуха чула, що у розмові волонтерів і Любов Петрівни прозвучала вулиця Артема або Фрунзе, номер 79 або 49.

Віктор подумав, що йдеться про Донецьк, бо в групах писали, що всіх тварин звозять туди  і в гугл-мапах почав шукати такі адреси. Нічого схожого на прихистки для тварин за ними не було. Віктор спамив повідомленнями російські групи зооволонтерів у Ростові, Ставрополі, Таганрозі. У Донецьку він вийшов на шістьох відомих волонтерів, які займалися вивозом тварин. Попросив свого насильно депортованого до росії друга телефонувати їм зі свого номеру і розпитувати про Жужу. Але жодної зачіпки не було. «Це сотні дзвінків, сотні повідомлень сотням людям. І ніхто такої кішки не бачив», – констатував хлопець. 

Коли назва вулиці має значення

Віктор попросив батька через своїх знайомих в окупованому Донецьку спробувати знайти когось, хто би пішов за вказаними орієнтовними адресами. Поки пропрацьовувався цей варіант, якось хлопець звернув увагу на допис, в якому поряд з вулицею Івана Франка в дужках вказувалася назва «Фрунзе» як колишня. Вітю осяяло – отже вулиці Фрунзе і Артема є в Маріуполі, просто перейменовані! 

– Я знову звернувся до Вови і запитав, хоча мені було незручно вже просити, чи не перевірить він ще ці чотири адреси. Я думав, він мене пошле, але той погодився і сказав, що виділить час і піде. А я вже підіймаю кіпіш і пишу всім волонтерам, хто знає про прихистки тварин за такими адресами. І через годину одна з них мені відписує: я знаю жінку на ім’я Алла, яка дійсно живе по вулиці Фрунзе і у себе вдома має прихисток. Кидає її номер телефону, який починається на «+7». Це «Феникс», мобільний оператор у так званій ДНР. Я знову пишу депортованому другу, мовляв, телефонуй. І він з росії телефонує жінці, а ця Алла йому відповідає, що у неї дійсно є кремова бірма…

Мене трусило. Я ще не бачив фото, але знав, що це моя Жужа. За цим номером знайшовся вайбер. Я списався з Аллою, покидав фото Жужі і вона у відповідь надіслала фото моєї кішки, яку назвала Беатрісою. Алла займається розведенням мейнкунів. Коли побачила у нашому дворі безпритульну породисту кішку, забрала до себе і прихистила. 

Все відбулось 2 червня. І цю дату Вітя також вважає знаковою у своєму житті. Загалом пошуки Жужі тривали два з половиною місяці. 

Маріупольський кіт (1)

Жужа

Евакуація 

Наступний етап, який Зарубіни готували й організовували  – евакуація. Забігаючи наперед, скажемо, що він тривав місяць. На той час гуманітарних коридорів з Маріуполя вже не було, сполучення до Запоріжжя було небезпечним. Віктор з батьком прораховували варіант перевезти кішку спочатку до окупованого Донецька, звідти до далеких родичів у Таганрог, потім Петербург, Естонію, Варшаву, Львів… За другим планом Жужу мав забрати до себе однокласник, який з родиною евакуювався до Новоросійська, місяць там ремонтував машину і сказав, що буде повертатися в Україну, також через Естонію і Польщу. На момент нашої розмови він от-от тільки нарешті приїхав до Києва.

Але доля знову всміхнулася Зарубіним, коли вони звернулися по допомогу до Громадської Організації «ВИВЕЗЕМО!», яка на той час була розташована в Запоріжжі. Ці волонтери, Денис Мінін та Олександр Сосновський, займалися евакуацією мешканців Маріуполя та тварин. 

жужа (1)

Кішка на прізвисько Жужа

Випустимо розповідь про те, чого вартувало в окупованому місті знайти звичайну переноску для тварин. Та і з цим впоралися Вітя з батьком. Жужу дивом довезли до Запоріжжя, тиждень вона там перебувала у знайомих друзів на перетримці. Тим часом Едуард із сином з Ужгорода автівкою поїхали до Львова, звідти потягом – до Запоріжжя.  

– Ми з батьком зайшли до квартири і ще перед цим вирішили, що не будемо відразу брати Жужу на руки, щоб із нею не трапився інфаркт. Заходимо, вона зводить на нас очі, але не спалахує емоціями. Я кажу: «Привіт, старина». Але Жужа була стримана і я її розумію. Я на її місці так само би відреагував. Вона ж не знала, що ми її шукали. Кішка розуміла, що її покинули… 

Віктор каже, що коли взяв на руки Жужу, у його житті закрився величезний гештальт, і це був момент абсолютного щастя. Кішка схудла та повністю зберегла свою психіку, бо навіть важко уявити, що пережила. Бомби, вибиті двері, холод, голод, а головне – зрада своїх людей.

Зарубіни забрали кішку в Ужгород і зіткнулися з черговою проблемою – хазяйка орендованої квартири навідріз відмовилася від того, щоб там жила тварина. Дізнавшись про це, їх прихистила лікарка Ольга Олексик, яка перед тим влаштувала лікарів на роботу у свою клініку. Так і працюють Едуард з Лілею в Ужгороді. 

Маріупольський кіт (2)

Лілія Вербецька та Ольга Олексик

Жужа оговталася від стресу, поводиться спокійно і чемно. До речі, трохи згодом Зарубіни провели таку ж спецоперацію по вивезенню з Маріуполя ще однієї кішки, яка залишилася в будинку, – трикольорної безпородної Бони. Тож тепер їх двоє муркотять собі про щось котяче.

Ще одна кішка і пес Бімка так і живуть із сусідом. Дім Едуарда і Лілії біля моря вцілів. Туди попросилася жити сім’я, в якої згорів дім, тож господарі дозволили. Про квартиру друга в центрі міста нічого не відомо. Є інформація, що поруч багато будинків зруйновано. 

 

Знайшлася і Любов Петрівна. Жінка загубила телефон і з нею довго не було зв’язку. Але потім через її подругу стало відомо, що літня жінка повернулася додому. Виїжджати з міста так і не захотіла – вік уже не той і немає, куди.

Віктор Зарубін каже, що зараз Жужі 11 років – це великий вік для кішки, колись вона помре і він нормально поставиться до цього. Бо це буде природна смерть поряд з люблячими людьми, а не в зраді. І неважливо – такі взаємовідносини між людьми чи тваринами. Усі ми живі істоти, а отже, потребуємо уваги і гуманного ставлення до себе. Це лакмус цивілізованості суспільства. Попри війну, смерті, трагедії – ми повинні залишатися людьми. 

маріупольский кіт 4 (1)

Ольга Олексик, Едуард Зарубін, Лариса Липкань та Лілія Вербецька

Лариса Липкань, Varosh

Фото Каріни Асад, а також із особистого архіву родини Едуарда Зарубіна та Лілії Вербецької

0 #
# евакуація # евакуація тварин # маріуполь # переселенці