Війна

«Ми переживали, що робитимемо з тілом іншого, якщо він загине». Фотограф Сергій Ваганов — про втечу з Маріуполя в Ужгород

8 Квітня 2022 1 835

Вони спали у верхньому одязі. Вони не знали, що закінчиться раніше: їжа, вода чи ліки. Вони щоразу бігли до передпокою, коли чули гул винищувачів і рахували випущені ракети. Вони готували їжу на вогні та смакували окріп із кавових чашок. Вони змогли вирватись із пекла. Вони — донецькі фотожурналісти, які вже двічі втратили свої домівки: першого разу — в Донецьку, тепер — у Маріуполі. Вони знають ціну життя та не бояться смерті.

Сергій Ваганов та його дружина Ірина Горбасєва — відомі донецькі фотожурналісти, яким вдалося врятуватися від бомбардувань в Маріуполі.

До речі, в грудні фотограф перебував в Ужгороді, ми записали з ним цю історію: Сергій Ваганов: Коли у місто приїжджають зірки військової журналістики – це означає, що місту хана.

Сергій 15 років пропрацював ортопедом-травматологом в Авдіївці. Згодом зрозумів, що у двобої медицини і фотографії перемогла остання. Протягом багатьох років працював у донецьких виданнях, співпрацював із інформаційними агенціями як Associated Press та Agence France-Presse.

Ваганов в Ужгороді 1

Як ви зрозуміли, що почалась повномасштабна війна?

Ранок 24 лютого нічим не відрізнявся від інших днів. Так, здалеку було чутно вибухи, але це звична справа для маріупольців. Ми прокинулися, відкрили новини й побачили, що бомблять Київ, Харків, Суми, Чернігів. У перші дні ми стежили за новинами, чули стрілянину. Але це було так звично для нас. За вісім років війни на Донеччині ми призвичаїлись до того, що де би ти не був і що би ти не робив — ти чуєш вибухи. Але тоді була впевненість, що там, де ті вибухи лунають, наші хлопці гідно захищають нашу землю. 

У нашому Центральному районі Маріуполя вибухи та стрілянина спочатку були віддаленими. Все серйозніше почалося з боку Новоазовська, що за 45 кілометрів від Маріуполя.

У Маріуполі росіяни прицільно стріляли по об’єктах інфраструктури. Це були свідомі кроки, щоби залишити нас без засобів для існування. Спочатку підірвали дві насосні станції у Павлопіллі, залишивши місто без води вже з 26 лютого. Потім розбомбили високовольтну станцію в Микільському. Так ми залишились без світла та зв’язку. А 3 березня зник і газ.

Все це вони робили цілеспрямовано, щоби залишити нас ні з чим, а потім — знищити. Думаю, це справжній геноцид.

— Як ви пристосувались до таких умов та як організували побут?

Ми намагались робити все те, що й в мирному житті. Готували їжу, мили посуд. Все — за графіком. Це допомагало не зійти з розуму. У нас був мішок картоплі, м’ясо в морозилці, трохи цукру та макарони. А ще ми обмінялись із сусідами продуктами: ми їм дали м’ясо, а вони нам — трохи моркви.

Коли з’явилась інформація, що відключать воду, то ми встигли набрати ванну. Це був наш єдиний запас води. Частину ми перекип’ятили та закатали в банки. Решту води використовували для приготування їжі та для миття посуду. Ми мали півтора літра води на ранок і півтора — на вечір. Все було чітко розраховано. Найбільшою розкішшю було попити зранку кип’ятку з гарної маленької чашки — це був своєрідний ритуал. Чаю ми вже тоді не мали.

Ще кілька днів після припинення водопостачання міська влада привозила воду в бочках. Але росіяни прицільно стріляли саме туди, де стояли машини. Вони не давали нам шансів вижити. Потім люди почали їздити по воду до джерела. Туди теж прилітали снаряди.

Люди ховались в машинах або за деревами, а потім виходили з укриття, переступали через трупи та набирали воду в пляшки. Проте і це з часом стало надто небезпечно.

Приймали душ ми двічі: одного разу використали дощову воду, а вдруге — обоє помились в двох літрах води. 

Що стосується їжі, то Ірина дуже смачно готує і вміє з нічого зробити смачну вечерю або обід. Готувати доводилось на відкритому вогні в дворі будинку. Щоби підтримувати вогнище люди зносили старі меблі, рубали дерева. Неподалік, із дитячого садка, винесли будівельні палети, розібрали альтанки. Із розграбованих магазинів несли дерев’яні стелажі.

Від ударної хвилі вибуху в нашій квартирі повилітали вікна. На вулиці було -8, тож ми спали вдягнуті та під трьома ковдрами. Ми обіймалися й чекали, коли черговий снаряд прилетить в наш будинок. Коли чули звук винищувача, то наше життя переїжджало в коридор. Там хоча би не було вікон.

З часом ми перестали слідкувати за сусідами. Люди віддавали ключі від своїх квартир усім, хто залишився без житла. Ми вже не впізнавали тих, хто жив поруч із нами. І ті, кого впізнавали, не завжди повертались додому живими. Кожен похід кудись міг завершитись трагічно.

Людей навіть не ховали. Їх просто залишали на вулиці. Інколи сусіди могли прикидати землею на клумбі біля будинку. Трупи були всюди.

Ваганов в Ужгороді 2

— Ви багато знімали війну. Чи доводилось раніше бути в подібних ситуаціях та переживати такі обстріли?

У нашій країні вже вісім років іде війна. Я втратив усе, коли в 2014 році Росія прийшла «визволяти» Донецьк. Тоді я переїхав до Маріуполя, облаштувався в маминій квартирі. За місяць до війни ми з Іриною одружилися. І планували, що все буде зовсім інакше.

Такого, що росіяни зараз роблять в Маріуполі, не було в Донецьку за всі ці вісім років. Так, Донецьк обстрілювали, але всі бої були на околицях. Стріляли переважно з артилерії. Але тут просто «килимові» бомбардування. Вони роблять це за допомогою авіації, квадратно-гніздовим способом.

Коли лунала тривога або ми чули, що наближається винищувач, то просто завмирали. Кожен із них мав чотири снаряди. І лише коли ми чули четвертий вибух, то могли трохи видихнути. Були ночі, коли навколо літали особливо важкі літаки. Їхній звук відрізнявся від тих, які ми чули раніше.

Росіяни бомбардували лікарні та пологовий будинок, бо думали, що там дислокується полк «Азов». Їм всюди ввижається «Азов». Також обстрілювали школи та дитячі садки. А те, що вони зробили з будівлею театру, де був напис «ДІТИ», то це взагалі не вкладається у голові. До цього неможливо звикнути.

Ваганов в Ужгороді 3

— Що ви відчували в ці дні? Чи змінилось щось у ставленні до життя?

Такого гарного, чистого неба ми не бачили дуже давно. Зорі були такі великі і яскраві. А небо — таке чисте й темне. А запах… Запах моря. Ми почали відчувати морський аромат. З балкону нашої квартири було видно море, проте, через викиди заводів, ми не відчували його аромат. А коли почалась війна і заводи зупинились, ми змогли насолодитись цим сповна. Це допомагало нам розслабитись. Ми шукали позитив у всьому, що нас оточувало.

Одного разу ми з Іриною озвучили свої страхи. І страх у нас виявився один на двох.

Ми переживали, що робитимемо з тілом іншого, якщо він загине. Я вирішив, що замотаю її в ковдру, перенесу нагору, покладу на балконі. Зверху прикріплю пенсійне посвідчення. Щоби хоч знали, хто це. Вона думала так само.

У нас на все був план дій. Інакше ми не змогли би.

— Як вам вдалось організувати евакуацію?

— У перші дні війни ми ще ходили в гості до мого друга-лікаря. Він напередодні переїхав ближче до нашого будинку і я зовсім випадково дізнався адресу. Саме це нам дуже допомогло, коли зник зв’язок.

Під час одного з таких візитів ми домовились, що він нас витягне з цього пекла. Друг був лікарем і волонтерив. Він часто їздив до міста і це щоразу було дуже небезпечно. І я дуже переживав, щоби з ним нічого не трапилось, бо це був наш єдиний шанс.

Переживав я не лише за нього, а й за його машину. Бо якщо в тебе не було машини, то не було й шансів звідти вирватись. Всі гуманітарні коридори, про які домовлялась українська влада, були зруйновані росіянами. Люди щодня приходили до місць збору, але шлях так і не відкривали. Саме тому цей лікар був єдиним нашим шансом на порятунок.

14 березня, десь о 16:30, він забіг до нас додому і сказав, що маємо кілька хвилин на збори. Речі були зібрані. Ми мали дві невеликі сумки з одягом та рюкзак із технікою. Щиро радію, що я зміг вивезти весь архів фотографій за 25 років роботи. Хоча, це було дуже небезпечно.

Ми сіли в авто і поїхали. До останнього не знали, чи вдасться наша авантюра. Але шляху назад уже не було. До Бердянська ми доїхали вночі, там усе сяяло вогнями. Ми не бачили світла більше двох тижнів. А ще там було тихо та спокійно.

У готелі ми вперше за 18 днів помились в душі і спали в теплому ліжку. І ще там був міні-бар, а в ньому — віскі. Ми чули шум хвиль з нашого номера.

Ваганов в Ужгороді 4

— Якою була дорога в нове життя?

— З готелю ми зателефонували друзям-журналістам із Запоріжжя і вони допомогли скласти маршрут. Дорогою російські військові зупиняли нас через кожні 500 метрів та перевіряли паспорти і телефони. У мене — старий кнопковий телефон, вони навіть не дивилися в мій бік. Але я віз із собою комп’ютер та накопичувач зі своїм архівом за 25 років. Там було все. Ще в Бердянську я сховав усі папки, назви яких могли зацікавити росіян.

Нас врятувало тільки те, що військові на блокпостах були недалекими. І вони оглядали все дуже поверхнево.

На одному з блокпостів я побачив у хлопців нашивки ДНР. Я дуже переживав, щоби хтось із них мене не впізнав. Їм взагалі було достатньо пошукати моє прізвище в Google і все. Це був би кінець для всіх, хто був зі мною в машині.

Кожен блокпост — стрес. Не знаєш, хто там і що на тебе чекає. Всі вони між собою не комунікують, тому щоразу все повторювалося спочатку. 

На шляху ми бачили багато розбитої техніки: танки, машини, гаубиці. Дороги замінували. Одного разу довелося об’їжджати протитанкові міни вузькою колією. Ми проїжджали повз розстріляні цивільні машини, трупи ніхто не забирав.

Потім ми під’їхали до Василівки — там був підірваний міст. Знайомий відеооператор підказав, як можна обʼїхати. Ми виїхали на пагорб і зупинились. Раптом я побачив нашого воїна і ми видихнули, ми заплакали — то були вже наші.

Наші також перевіряли всю колону, але це були зовсім інші відчуття. Ми були щасливі.

— Чому ви обрали Ужгород?

Ужгород — це місто, куди я щороку їжджу на лікування вже протягом 25-ти років. Мені часто пропонували сюди переїхати, але я якось не наважувався. От зараз маю нагоду. Я люблю це місто, воно прекрасне.


За час окупації Сергій Ваганов не зробив жодного фото. Він боявся, що його пристрелять або росіяни, або свої, які думатимуть, що він — диверсант або коригувальник. Йому дуже жаль, що місто, яке він любить, знищили, а людей продовжують вбивати. Проте він вірить в перемогу та в українську армію.

Текст і фото: Наталія Боднар, Varosh

0 #
# Війна в Україні # воєнний стан # фотограф Сергій Ваганов