До Дня Святого Миколая у Батівській громаді на Берегівщині готуються по-особливому. Вже третій рік поспіль тут проводять акцію “Чужих дітей не буває”. Небайдужі жителі збирають кошти та передають для дітей-сиріт з притулку, який знаходиться у громаді, предмети особистої гігієни, іграшки та солодощі. А ще – власноруч випікають та прикрашають святкові пряники для малечі. Цього року робили це всі разом — і місцеві жителі, і вимушені переселенці, які зараз мешкають у громаді.
У 2022 році свято було особливим, бо відчувалися виклики війни, яка триває ось вже майже рік. По-перше, речі особистої гігієни передали не тільки вихованцям притулку, а й тим діткам, які опинилися у громаді з часу повномасштабного вторгнення. По-друге, солодкі пряники також відправили й нашим захисникам на передову.
— Попри те, що час від часу вимикалося світло, нам було комфорно працювати всім разом та розмальовувати пряники. Особливо зворшливим був момент, коли ми понесли солодощі й подарунки діткам у притулок. Було видно, що діткам там потрібна увага та тепло, — каже про акцію активістка молцентру “Здибанка” Ніка Крижановська.
Про свій унікальний спосіб інтеграції та взаємодії — між місцевими та вимушеними переселенцями, між українсько- та угорськомовними жителями, між дітьми, підлітками та дорослими — розповідає Батівська громада.
Як все починалося
Епіцентром активностей у громаді є молодіжний хаб “Здибанка”. Його заснували 2 роки тому активні мешканці громади — Анжеліка Улиганець, вчителька хімії та біології, а зараз директорка Бакошського ліцею ім.Івана Франка, Ельвіра Лесишин, голова ГО “Інноваційна освіта Закарпаття”, Адрієн Давід та її чоловік Борис Наконечний, етнічні угорці та підприємці, Іванна Хіміч, вчителька початкових класів та інші.
З початком повномасштабного вторгнення активісти громади, які до цього займалися проєктами, спрямованими на розвиток молоді, а також екологічним вихованням дітей та підлітків, були змушені вийти на новий рівень співпраці та взаємодії, аби допомогти внутрішньо переміщеним особам. Про це Одрі Давід розповідала також на форумі Re:Open Zakarpattia 2022.
Закарпаття стало головним логістичним пунктом, яке приймало, розподіляло та передавало гуманітарні вантажі з-за кордону в інші області. Батівська громада знаходиться на кордоні з Угорщиною, тут розташований автомобільний пункт пропуску “Дзвінкове-Лонья”. Тому саме ця громада приймала сотні людей, які хотіли виїхати за кордон, забезпечувала для них проживання, харчування, консультування. А також приймала гуманітарні вантажі.
— 24 по обіді у нас вже був координаційний зум з усіма, з ким ми тоді працювали з інших регіонів в рамках молодіжних проєктів. А вже 27 лютого ми приймали перших людей, облаштували для них приміщення у школах та дитсадках, — пригадує Анжеліка Улиганець.
Оскільки діти пішли на вимушені канікули, вона як директорка взялася облаштовувати у ліцеї тимчасовий шелтер для вимушених переселенців.
Всього через громаду пройшло понад тисячу людей, більшість з яких їхали за кордон.
— Найбільша кількість людей, які ночували у нашій школі — 106. Всього через нашу школу пройшло понад 300 людей. Загалом у громаді були 3 шелтери, в тому числі й у Дзвінковому, відразу біля кордону.
Анжеліка розповідає, що людей було багато, і кожен зі своєю історію. Але всім намагалися допомогти та забезпечити необхідним.
— До нас навіть приїхала родина нігерійців з шести людей. Це — лікарі, які навчалися в Луганську, а потім переїхали до Києва. Мама, тато, бабуся та 3 дітей. Ця сім’я була у нас дві ночі, а потім виїхала до Німеччини. Вони були дуже налякані, і казали, що бути двічі біженцями — страшно.
— А ще до нас приїхала жінка, хвора на ковід. На щастя, у неї була легка форма захворювання. Тому ми відразу організували їй окремий клас та харчування. Я тоді дуже хвилювалася, аби інші 70 людей, які теж жили у школі, теж випадково не заразилися.
Влітку багато хто повернувся до Києва, Харкова. Залишилися ті, яким немає куди повернутися, адже їхні населені пункти тимчасово окуповані.
Інтеграційні моменти
— Було ясно, що окрім даху над головою та продуктів, людям треба ще й можливість трохи відволіктися, — продовжує Анжеліка.
Тоді нашвидкуруч були організовані окремі заняття для дітей, які приїхали. Волонтерка Яна Хіміч, чоловік якої зараз на фронті, — вчителька початкових класів. У першій половині дня вона проводила уроки для дітей 6-10 років, а у другій — різні майстерки для них.
— Так і діти були зайняті, бо щось ліпили чи вирізали, і батьки могли відпочити та зосередитися на розв’язанні поточних питань, — згадує ці дні Анжеліка.
Місцева молодь зі “Здибанки” теж стала приходити у гості, гратися з дітьми. Окрім цього, вони допомагали й з організацією побуту.
— Це унікальна ситуація, коли наші діти вчили всіх сортувати сміття. У громаді вже роки привчаємо людей до цього. В нашій школі у кожному класі є коробки для сортування, діти самі розробили інструкції українською та угорською, де пояснювали принципи сортування у доступній формі. Тож вони пішли по класах, де жили люди, і пояснювали їм, куди яке сміття кидати. Всі були здивовані, як це — у маленькому селі на Закарпатті самі сортують і інших змушують (усміхається).
До проєктів з інтеграції активно залучалася не тільки місцева молодь, а й та, яка приїхала.
Зокрема, це — Софія Малига з Нової Каховки на Херсонщині, яка зараз мешкає у Франківську, та Владислав Шемрей з Києва, який зараз знайшов роботу у Житомирі.
- Цікавить ваше ставлення! Пройдіть невеличке анонімне опитування стосовно війни.
Вони приїхали на Закарпаття в перші місяці. Софія з мамою поселилися в Одрі вдома, а Влад мешкав у шелтері. Так вони з усіма познайомилися і влітку вже активно стали долучалися до проєктів. Вони волонтерили та організовували дозвілля для дітей.
— У мене досі не було досвіду роботи з дітьми, це все нова для мене діяльність, — каже Софія. — Але я, як людина, яка сама виїхала з окупації, пережила все це, зараз хочу допомогти й іншим почати нове життя.
Влад каже, що різниця менталітетів відчувається:
— Закарпатські діти, не тільки дорослі, поводяться так, ніби приймають дорогих гостей. Вони вільно і щиро йдуть на контакт, хай то діти з Запоріжжя чи Харкова.
— Тут, на Заході Україні, молодь любить працювати, шукає з раннього віку додаткові можливості, підробіток, — додає Софія. — Вже у 13-14 років вони самі прагнуть щось робити, стати незалежними. В цьому вони молодці. Бо у нас на Півдні молодь, поки не закінчить університет, не дуже над цим думає, ще хочуть погуляти.
Вони організовували спільні настільні або рухливі ігри, майстеркласи тощо. Одна з найяскравіших ідея — “Зоряна ніч”.
— Влітку ми у дворі біля хабу розстелили каремати, взяли піддони і дозволи від батьків. Ми цілу ніч через біноклі дивилися на зорі, а дядя Боря (ред. Борис Наконечний, один зі співзасновників хабу “Здибанка”), розповідав про них. А ще ми просто говорили між собою. У інші вечори дивилися разом фільми. Це незабутньо.
Вони реалізовували також мініпроєкт із кулінарії та культурного обміну у рамках проєкту “Молодіжні інтеграційні центри Захід”.
Любов до приготування страв у хабу була давно. Той випадок, коли підлітки хотіли самі навчитися готувати. Для цього у “Здибанку” закуплені плитки та різне кухонне начиння. Молодь жартує і каже, що це корисна навичка, яка “допоможе вижити у гуртожитку під час навчання”, тому й не видно, що тут багато як хлопців, так і дівчат.
А зараз цей кулінарний проєкт допомагає пізнати регіональні особливості одне одного через страви.
— Аби зрозуміти людину з Херсону, мало знати, що там є кавуни й помідори. Треба відчути оце безмежжя степу, характер людей. Ми живемо біля угорського кордону, тому дуже хотіли приготувати щось таке, що місцеві ще не їли, — каже Влад.
Мовний бар’єр
— Коли я їхала з Херсона до Закарпаття, то думала, що буду практикувати тут українську. А, виявилося, що окрім української, треба ще вивчити кілька слів та фраз по-закарпатськи й по-угорськи (усміхається). Перший тиждень було дискомфортно від незвички, бо я жила у родині, де вдома розмовляли між собою угорською. Але потім ми ми вже швидко адаптувалися, — ділиться спогадами Софія.
— Перші дні було важко. Бо заходиш у магазин, а там продавець і покупець, наприклад, розмовляють угорською, і ти не знаєш, можеш до них звернутися чи ні. Або ви розмовляєте у компанії й тут — раз, і всі починають говорити по-угорськи. Було відчуття, ніби щось від тебе приховують або тебе обговорюють, — ділиться Влад.
Але пройшло буквально кілька днів, я вивчив декілька слів і вже розумію фрази та речення на емоційному рівні. Це відчувається, що вони не пліткують чи не кажуть щось погане про мене.
Влад та Софія кажуть, що люди тут дуже відкриті та готові допомогти. І якщо маєш бажання інтегруватися можна дуже швидко. Їхні улюблені слова це “палачінтовка” та “крумплі”. А вгадувати значення діалектів — це для них окремий вид розваги.
— Я раніше ніколи не цікавилася Закарпаттям, хоча у бувала на Заході країни — у Львові, Тернополі, Чернівцях. І пізнавати його було цікаво, — завершує Софія.
Нове дихання для громадянського суспільства
Коли потік людей зменшився, активісти “Здибанки” вже “обросли” контактами. І зрозуміли, що взаємодія з партнерами з-за кордону може відбуватися системно.
Так, Одрі Давід стала ініціаторкою створення власної ГО “Табула раса для майбутнього покоління”.
Зараз вони співпрацюють з місцевою владою, МОМ (Міжнародна організація з міграції), ПРООН, NGO “STAN” та NGO “Science 4 People” (S4P).
Остання — це об’єднання німецьких фізиків-науковців.
— Ми випадково познайомилися з ними навесні. І вони вирішили закупити ноутбуки, проєктор та колонки, аби діти могли завершити навчання в онлайн-форматі, — згадує історію знайомства Одрі.
Німецькі партнери допомагають всім дітям: і місцевим, і дітям з числа ВПО, і дітям з притулку.
— Вони прислали й спортивні форми, кросівки. Не обійшлося і без іграшок та солодощів для притулку. Для молодіжного хабу передали різні настільні ігри й навіть настільний теніс.
Серед проєктних менеджерів, які залучають допомогу міжнародних донорів, є також і Яна Малига. Вона також вимушена переселенка, з Нової Каховки, мама волонтерки Софії. Вона працює психологом, а також вже тут почала знайомитися з проєктною діяльністю, стала співзасновницею ГО “Табула раса для майбутнього покоління”.
Зліва направо: Софія та Яна Мелеги, Одрі Давід та Марія Келія
Яна та Одрі презентували у Німеччині та Швейцарії виставку “Художня творчість в умовах війни”. А комікс-картини створила художниця Марія Вишневська, яка деякий час теж мешкала у шелтері у громаді. Виставка на початку грудня була і в Ужгороді.
Яна й Одрі часто їздять за кордон, залучають нових партнерів та шукають способи бути корисними у спільній боротьбі проти російського агресора.
Секрети успішної співпраці
Анжеліка Улиганець розповідає, що зараз у громаді вимушені переселенці мешкають у двох шелтерах.
Перший розташований на базі садочка у селі Бакош.
— У вересні учні вийшли на навчання, тож ВПО переселили у садочок. Він якраз закрився, адже його відвідувало тільки 4 дітей. Там зробили ремонт і все обладнали так, аби люди могли жити.
У Батьові люди теж мешкають на базі садочка, мають окремий вхід.
Анжеліка розповідає, що громада допомагає людям дровами, продуктами, платить за комуналку. Так само долучаються і міжнародні організації. Але готують їжу люди самі.
Щотижня (у Бакоші — щосереди, а у Батьові — щосуботи) Анжеліка з командою ходить до них на чай.
— Беремо свій чай, тістечка і навіть маємо маленький розкладний стіл. Приходимо і на годинку-дві, сідаємо поговорити, як пройшов тиждень та чим можемо допомогти. Зазвичай, кажуть, що не треба нічого і доводиться просто силою вимагати щось попросити (усміхається). Люди дійсно дуже скромні. Кажуть: “У нас все є, нічого не треба. Нам прикро, що ми для вас нічого не можемо зробити”. А ще — вони всі хочуть додому. Навіть ті, чий дім зруйновано. “У вас дуже добре, дякуємо, але хочемо додому”.
— Останнє, що попросили — ялинку. Аби в дітей було свято. То наша Яна допомагала їм зробити іграшки, аби гарно її прикрасити.
— Ще у мене просили допомогти дістати велосипед. Річ у тому, що одна з переселенок влаштувалася на роботу у Косино. Тож вона на велосипеді їде у сусіднє село, а вже звідти її забирає автобус. Так само назад.
Анжеліка каже, що всі вимушені переселенці вже працевлаштовані.
— Ще у нас є Олена Зубенко, або як її у нас називають, тьотя Лєна, яка приїхала з Лиману. Її будинок зруйновано, тож найближчим часом вона буде мешкати у нас в громаді. З червня вона працює на кухні у школі. Її всі дуже люблять — і діти, й інші кухарки. Зараз працювати там важко, бо через відключення електроенергії треба дуже швидко пристосовуватися. То вона з іншими дівчатами часто вночі встає, о 5 годині ранку або раніше, аби піти й приготувати щось дітям. Пряники для діток з притулку вона з нашою Дьондікою теж рано-вранці пекла.
— Ми дуже добре ладнаємо, маємо довірливі стосунки одні з одними. Не думаю, що маємо якийсь секретний рецепт, як це зробити. Насправді все просто — треба зрозуміти людей і хотіти їм допомогти. А ще — спілкуватися і не залишати одне одного наодинці з бідою.
- Разом — сила: як приймає вимушених переселенців гірська громада на Хустщині
- “Зміни починаються з культури” Сергій Летучий про “тихі вечірки”, мурали та культурну дипломатію
Цей матеріал підготовлений у рамках ініціативи Re:Open Ukraine, який реалізується Інститутом Центральноєвропейської Стратегії
Re:Open Ukraine – це проєкт Інституту Центральноєвропейської Стратегії, метою якого є перевідкрити та пояснити нову Україну як для неї самої, так і для її безпосередніх західних сусідів. Проєкт має 3 фокусні регіони України, а саме Закарпаття, Буковина та Одещина, та 5 фокусних країн ЄС і НАТО, а саме Польщу, Румунію, Угорщину, Словаччину та Чехію.
Галина Гичка, Varosh
Фото надані героїнями матеріалу, а також взяті з фесбук-сторінки NGO “STAN”
Про події на Закарпатті читайте в соцмережах Varosh! Підписуйтеся на наш Facebook, Instagram та Тelegram.
