Найвідоміші пісні про Закарпаття — його. Жодне місцеве гуляння не обійдеться без його співанок “Золото Карпат”, “Василина”, “Закарпаття моє”.
У квітні 2024 року Іван Попович, легенда української естради, відсвяткував своє 75-річчя на сцені Закарпатського музично-драматичного театру, зібравши повний зал прихильників.
У свої роки Іван Дмитрович продовжує виходити на сцену, любить розказати веселі історії, а також займається благодійністю та допомагає українському війську.
Varosh вдалося поспілкуватися з Іваном Поповичем і дізнатися, чим живе легендарний співець українських Карпат зараз.
Іван Попович. Фото Руслан Литвин
Від перемоги на фестивалі в Берліні — до “Василини” у дуеті з Dzidzio: коротко про творчий шлях Поповича
Народився майбутній співак 24 квітня 1949 року у селі Осій на Іршавщині. Співати любив змалку, тож батьки віддали його на навчання у Хустське музучилище, а потім — у Дрогобич. Талант юного верховинця помітив відомий композитор та диригент Микола Колесса, тож згодом Іван продовжив навчання вже у Львівській консерваторії, одному з найпрестижніших музичних закладів в Україні.
У 1973 році Іван Попович посів перше місце на Х Всесвітньому фестивалі молоді в Берліні. Ця подія стає відправною точкою його успішної кар’єри. У 1976 році разом із Віктором Морозовим він створив вокально-інструментальний ансамбль (ВІА) “Ровесник”, який увійшов до другого складу ВІА “Ватра” та стрімко став популярним. Їхньою “візитівкою” стала пісня Івана Поповича “Люба-Люба”.
Іван Попович, 1990 рік
Пік популярності Івана Поповича припав на кінець 80-х – етери заповнили “Карпатське весілля”, “Василина”, “Розлук не буде”, “Мене радує світ”. Разом із Володимиром Івасюком, Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком та Софією Ротару вони формують плеяду нової української естради.
Попович отримує звання Народного артиста України, гастролює у Канаді, Індії, Бразилії, Італії, Греції, США. Співак також спробував себе у ролі ведучого — мав власну програму “У гостях у Івана Поповича”.
Останнім часом його пісні знову набувають популярності, зокрема завдяки новому звучанню та сучасним реміксам на пісні “Василина” та “Розлук не буде” дуеті з Dzidzio.
“Я не люблю слухати Івана Поповича”
— Звідки псевдонім “Отаман Карпат?”
— В Ужгороді у муздрамтеатрі я давав великий концерт до свого 50-річчя. Опісля до мене підійшов одеський співак Микола Свидюк: “Іванку, у мене є пісня для тебе”. У театрі стояв великий рояль, тож Микола одразу й заграв мені “Гей Карпати, земле мати, смерековий край…”. Пісня мені сподобалася, я включив її у свою концертну програму.
І під час одного з виступів ведучий мене оголосив: “Зустрічайте Івана Поповича, або як у народі його називають “Отамана Карпат”. Так і закріпилося, і часто вже й друзі мені так кажуть: “Привіт, отаман”.
Але у самій пісні “отаман Карпат” — це відомий опришок Олекса Довбуш.
— Чому ви не старієте? Чому і я, і мої батьки однаково любимо ваші пісні?
— Зізнаюся, я на своїх концертах очікував публіку свого віку. Але коли я побачив, як вони приводять дітей, онуків, які разом зі мною співають і танцюють, був у захваті! Мене це дуже надихає!
Коли ми мали спільні концерти з Михайлом Хомою, то я йому казав: “У тебе публіка від 3 до 13, а у мене — від 3 до 93”. І це справді так (усміхається).
— Ви слухаєте свої пісні?
— Якщо приходжу у ресторан, і мене впізнають, то одразу намагаються увімкнути мою музику. Тоді я кажу офіціанту: “Вимкніть музику, бо я її з дитинства ненавиджу”. Звичайно, це жарт такий. Але факт залишається фактом, я не люблю слухати Івана Поповича при комусь.
Я можу ввімкнути свій диск в авто, наприклад. Це для того, щоб проаналізувати самого себе, бо мої пісні мають змінюватися разом зі мною.
А взагалі я люблю послухати в авто інструментальну музику, особливо, коли їду на Закарпаття та насолоджуюся нашими пейзажами.
Іван Попович з Віктором та Іриною Янцо
— Ви — співець Карпат, але не живете тут. Чи не сумуєте за Закарпаттям та як надихаєтеся нашим краєм на відстані?
— Про Закарпаття, яке надихає у мене є такий випадок з життя.
Анатолій Драгомирецький написав слова до пісні “Закарпаття моє”, а я мав створити музику під цю пісню. В мене довго не виходило, не йшло діло і все.
“Ваня, ти написав?” — “Ні, щось мені не то виходить”.
А тоді захворів хтось з моїх батьків, і поїхав до них зі Львова на Закарпаття. У мене є традиція: коли почалася Закарпатська область, я зупиняюся на перевалі глянути на всю ту красу. Тоді була така весняно-зимна погода, гриміли потоки. Я так розкрив руки і як крикнув: “Рідні гори, полонини!”, а тоді пустив друга за кермо, а сам сів писати музику. Поки ми доїхали до Іршави, все було готово.
Вже в Іршаві через переговорний пункт подзвонив Анатолію, щоб з оркестром Бабача записати. Відразу там йому і заспівав. Дівчата-телефоністки були в шоці, а потім кажуть: “Пісня чудова, вона буде популярна!”. І не помилилися!
— 75 років — це солідний ювілей. А не хотіли б відпочити від сцени, осісти десь?
— Я на це питання відповідаю, що дім маю, але живу у готелі, в авто, у поїзді. Таке життя у артистів. Житло у мене є, але я там просто рідко буваю. Та й ще одна проблема є — важко знайти речі (усміхається).
Зараз я живу у Львові, ми туди переїхали з родиною після початку повномасштабного вторгнення. До того я жив у селі Мила на Київщині, маю там будинок.
У перший день великої війни село окупували. Односельці розказували, як їм довелося сидіти у підвалі. Окупанти на танку заїхали просто у мій двір! Паркан і пів даху знесли, у сусідів взагалі будинки зруйнували повністю. На щастя, мене там тоді не було. Зараз ми все ремонтуємо у селі, а поки з родиною живу у Львові.
Після великого концерту в Ужгороді я був втомлений, мав трохи відпочити. Але щоб надовго залишити сцену… Я не можу! Пісня мене лікує, насправді. Я радію співати і бути на сцені.
Повний запис ювілейного концерту Івана Поповича в Ужгороді:
“Я був і залишаюся простою людиною”
— Ви колись думали, що своє 75-річчя будете зустрічати на сцені у статусі легенди української естради?
— Ні, навіть не мріяв. У свій час я боявся спочатку вступати до Львівської консерваторії, сумнівався у своїх силах, тому вступив на музично-педагогічний факультет у Дрогобицький університет. Там вчився 2 роки, поки мене помітив Колесса, й мене перевели на другий курс у консерваторію.
Тоді я написав листа своїй мамці, що буду вчитися у Львові. А вона сидить під сливою у Осої і плаче, а сусідка питає:
— Олено, чого ревеш?
— Іванко вчився у Дрогобичі, та знала, куди йому крумплі, пасульку підбивану повезти. А тепер перевівся у великий варош, та я його там не найду! Учиться у якійсь конзерваторії!
— Олено, не реви! Типирь хоть конзервів у нас доста буде!
Іван Попович з покійною мамою. Джерело: “Дзеркало Закарпаття”
Я був і залишаюся простою людиною. І завжди дивувався, що мені так щастить. Після випуску з консерваторії мене залишили працювати там викладачем. І тоді всі намагалися вгадати, скільки цей закарпатець з села мав завезти капусти й парадичок, щоб його там лишили викладачем (усміхається).
Але насправді я мав за честь там працювати разом зі своїми колегами, котрі вже тоді були легендами, глибами української музики — Станіслав Людкевич, Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса.
Але викладав там я лише рік, потім мені запропонували організувати вокально-інструментальний ансамбль. Спочатку він називався “Ровесник”, а вже потім перейменували у “Ватру”, бо “Ровесників” було багато по всьому Союзу.
- Долучайся до спільноти тих, хто змінює Закарпаття. Підтримай роботу команди Varosh.
Іван Попович. Фото: Руслан Литвин
— Ви сучасник таких легенд української пісні, як Володимир Івасюк, Левко Дутковський. Які історії з ними можете пригадати?
— Ми з Вовчиком Івасюком разом навчалися, бо він тоді якраз перевівся з медінституту. Ми добре спілкувалися й дружили. Наші квартири були недалеко, тож ми не раз проводжали одне одного. Буває, сидимо у нього, тоді він мене проводжає. Прийдемо до мене, трошки посидимо, і вже я його проводжаю (усміхається). Але повірте, нас єднала не палинка, а музика. Я від Володі дуже багато всього навчився, він був дуже талановитий аранжувальник. Завдяки йому я почав писати оркестровки. Одного разу навіть написав кілька партій для оркестру на прохання Юрія Гуляєва. Для мене це була честь, і я хвалився цим Вовчику.
Пам’ятаю цей великий успіх, коли “Червона рута” перемогла на “Пісні року” у Москві. Це справді було феноменально, ми всі дуже пишалися Володею.
І я пригадую, як після повернення, він підходить до мене у консерваторію-ї й каже: “Я написав ще одну пісню, хочу, щоб ми її дуетом заспівали. Можеш допомогти?”. Ми поїхали на Високий замок, і знаєте, яку ми з ним записали пісню? “Водограй”! Так, ми з Вовчиком спершу цю пісню разом записали, а потім він дав її Назарчику і Василеві, солістам “Смерічки”, а вже аж тоді її заспівали Софа (Ротару, – ред.) і весь світ.
З родиною Дутковських теж товаришували. Дружина Левка Дутковського (керівника ВІА “Смерічка”, – ред.) Алла була художницею по костюмах й пошила мені мій перший сценічний костюм.
Коли я приїжджав у Чернівці, ми завжди з Левком зустрічалися, щоб згадати минуле, згадати і Назарчика, і Вовчика.
Джерело: “Хвиля Десни”
“Не можу сказати, що мені у Союзі жилося важко”
— Я недавно подивилася фільм “Вусатий фанк” про ВІА у Совєтській Україні. І один з героїв цього фільму сказав, що не відчував себе музичним дисидентом. Вони з друзями просто мали можливість творити щось своє взамін на те, що кілька разів виконували партійні пісні. Як ви оцінюєте своє життя у СССР? Вам творилося або жилося важко?
— Я б не сказав, що мені жилося важко. Завдяки Всевишньому мене завжди супроводжувала удача.
Коли я навчався у Дрогобичі, мене помітив професор Микола Колесса. Це вже велика удача, як і те, що я поїхав, бувши студентом, на Берлінський фестиваль і привіз гран-прі. Що мене залишили викладачем. Я не вважаю себе суперталановитим, мені просто дуже щастило!
Були у мене концерти з моєю “Ватрою” у Києві. Тут підходить директор Київського мюзик-холу і каже: “Приходьте до нас солістом, даємо вам квартиру!”. Ну що це, як не удача? Я довгий час і у мюзик-холі співав, і з “Ватрою”. Потім багато хлопців з “Ватри” поженилися на дівчатах з мюзік-холу, і я жартував, скільки зараз малих ватрівчан бігає (усміхається).
Іван Попович та Назарій Яремчук ліворуч у верхньому ряді. Джерело: “Хвиля Десни”
Я мав багато знайомств, мене запрошували стати депутатом від партії “Єдність”. Але мені потім один товариш підказав, що не треба мені у політику. Я його й послухався. Замість цього попросив 4-кімнатну квартиру у Києві. І дали. Тому мені щастило. Київ не всіх приймає, не всіх розуміє. Нас, західняків, корінні кияни не дуже любили, ще треба було там прижитися, пристосуватися.
Я пам’ятаю, як колись до мене на інтерв’ю приїхала перед Євробаченням Марія Яремчук, дочка Назарія, на запис програми “На гостину до Івана Поповича”. Тоді вона мене попросила не називати її Марічка, а лише Марія або Маша. Відповів їй, що її тато це б не схвалив. Але я так зрозумів, що це була вказівка її менеджера.
- Якщо вам подобається те, що робить команда Varosh — підтримай нас донатом тут. А з нас — кавіль 🙂
— У вас багато репертуару українською мовою. За час вашої кар’єри у вас десь було відчуття, ніби вас сприймають лише як сільського співака? Чи не було комплексу меншовартості через це?
— Ні, в мене такого ніколи не було. Був, до речі, один показовий випадок у Луганську.
Отже, я мав концерт на головній площі в Луганську, коли ще Генадій Москаль там був губернатором. І під час концерту хтось з юрби крикнув: “Што ти там пойош? Давай на русском”. Я сказав, що зараз буде пісня російською, бо я ж мав у репертуарі пару пісень для російськовомної аудиторії: “Смуглянку” тощо. Але мене врятував один дядько, який вийшов на сцену і гарною українською сказав: “Ми тут весь час слухаємо і Кобзона, і Лєщенка, і Пугачову, а зараз ми хочемо послухати нашу рідну українську пісню”. І той чоловік більше вже нічого не кричав.
Я ще потім ввечері співав у театрі, хоч це не було заплановано.
До речі, у Луганську там знімав свої “Вечорниці”, коли відзначали 64 роки області.
“Війна стала для мене шоком, я ж об’їздив всю росію з гастролями”
— За час Союзу ви здобули славу, дружили з багатьма російськими артистами. Як ви сприйняли війну? Ви повірили, що росіяни, які в уявленні багатьох людей вашого покоління були “братами”, можуть розпочати війну на винищення українців?
— Мені важко було це сприймати, бо я не міг повірити, що це може статися.
Адже майже всі російські артисти — вихідці з України. Кобзон, Серов, Галкін, Євдокимов і, виявляється, Лещенко народився теж у селі в Україні. Та у всіх там корені українські. Колись ми всі разом робили концерти спільні, дружили.
Я дружив з Лєонтьєвим, Лєщенком.
Звичайно, війна і те, що робили росіяни в Ірпені, Бучі, — це був шок. Просто розстрілювали людей на вулицях, батьків з дітьми. Вам, молодим, це важко сприймати, а мені й поготів. “Це ж неможливо!”
Ми ж усі давали концерти у Москві. Свого часу я об’їздив всю росію — аж до Владивостока та Хабаровська.
Одного разу десь у селі біля Владивостока я підійшов до бабусі і російською запитав, чи можна води попити. А вона українською відповідає: “Синочку, бери відерко та йди попити”. Та в мене щелепа відпала.
“Ви українка?” — “Так, нас вивезли ще у якомусь там році”.
Ми у Владивостоці давали по два концерти на день протягом тижня. І все було продано!
Там до мене підійшов один дядько і каже: “Я українець, я керую тут рибхозом, запрошую!”. Та хлопці з колективу ложками їли червону ікру, а я кілька банок привіз до Львова.
Ми співали в основному українські пісні, але були зобов’язані співати російських пісень, бо це ж був “нерушимый советский союз”. Я написав пісню “Планете нужен мир”, а для Ротару — “Дельфины”, ну і ще співав на гастролях “Смуглянку”, а до Дня Перемоги — “Єхал я із Берліна”.
Зараз я багато допомагаю військовим, наших хлопцям. На ювілейному концерті в Ужгороді ми зібрали 100 тисяч. Але й окрім цього я багато допомагаю грошима, житлом тощо. Віддав на потреби військових свій джип, в одній з моїх квартир мешкає родина військового.
Зараз всі зусилля йдуть на те, щоб допомогти нашим військовим. І може бути тільки так.
***
Спеціально до ювілею Івана Поповича, закарпатський гурт Rock-H презентували спільний кліп на пісню “Галичаночки”:
- Війна через людські історії — від Донбасу до Ужгорода: досвід воєнної фотографки Оксани Йоханнессон
- Антоніо Лукіч: «Мої думки тихі» – авторське кіно про самореалізацію, покоління і невиказані слова
- Окрім зустрічей та прощань. Бути коханою воїна – це як?
Галина Гичка, Varosh
Фото: з інтернет-джерел
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — Facebook та Instagram.
