Ми вирішили не відкладати і розпакували формат живих зустрічей одразу в січні: зустрілися з вами в межах Varosh Talks — подій, які вже стали традиційними для нашого медіа, коли ми збираємося, аби обговорити важливі питання разом.
Минулої п’ятниці ми говорили про культуру. Чому важливо дбати про неї саме зараз, зберігати та розвивати її тепер, не чекаючи завершення війни, не відкладаючи це на “після перемоги”. Допоміг нам розкласти це питання по поличках Остап Українець — письменник, перекладач та співавтор проєкту «Твоя підпільна гуманітарка».
Ми вибрали для вас найцікавіше з майже двогодинної дискусії. Далі — пряма мова.
Традиція і автентика
Традиція — це те, що продовжується сьогодні; традиція — це те, що має буття у спільноті. Колядувати — це традиція, це факт традиційного буття певного феномену. Для того, щоб феномен був автентичним, він не має існувати сьогодні. Для того, щоб феномен був автентичним, він має для нас засвідчувати зв’язок із тим минулим, яке ми обираємо як еталон самих себе сьогодні.
Автентика — це щось, що містить зв’язок із неокресленим минулим, котре визначає нас як спільноту. Для того, аби якась річ була автентичною, вона не просто має відповідати реальним практикам, які ми робимо сьогодні. Це дуже важливий момент, який відрізняє традиційне від автентичного. Вона має відповідати нашій ідентичності в минулому.
У випадку з традицією ми не шукаємо жодного стороннього підтвердження: ми робимо річ просто тому, що ми її робимо. Тому, що це частина того, ким ми є. Ми обираємо певні візерунки чи прикраси, тому що це звичний нам візуальний код (переважно на це працює і наша надивленість, і те, що інші люди в нашому середовищі роблять те саме). Автентифікація — це підтвердження нашої самості, це певний спосіб впевнитися, що ми (байдуже, на якому рівні — психологічно, світоглядно — як ви собі оберете) відповідаємо певній загальній моделі українського.
Цей підхід, котрий плутає традиційне і автентичне, наголошує, що ми сьогодні в цьому стані перебувати не можемо. Тому що ми його підтримуємо, виходить, штучно.
У музеях народної архітектури і побуту немає народної архітектури і побуту
Виходить, що наша культура зберігається в музеях. Культура — це те, з чим ми долаємо дистанцію лише інформаційно. Вона призначена для нашого погляду: вона перформативна, якщо це танець або спів, або щось, що виконують люди; або вуаєристична, якщо це скансен чи музей. У випадку останніх ми вириваємо речі з їхнього природного середовища побутування і вписуємо їх у контекст, де вони повинні імітувати це традиційне середовище. Перебуваючи в скансені, ми прекрасно розуміємо, що ми не перебуваємо в українському селі і навіть не в українському селі, яким воно було 150 років тому.
Сучасні скансени були організовані переважно у 60-70-х роках минулого століття, і в них потрапляло, по-перше, те, що залишилось, а по-друге, навіть в 60-70-х уже ніхто не міг сказати, що це ж справді наше село. І тим паче ми не можемо зробити цього сьогодні. Нині ми дуже сильно відрізняємося від публіки, яка дивилась на традицію в 19-му столітті, адже тоді скансени були призначені для погляду імперського: вони були екзотикою для австрійців, для поляків: для них це був інформаційний обмін із народом, який від них фактично відрізняється.
У нас дистанція абсолютно іншого ґатунку: ми віддалені уже хронологічно від усього, що тут експоновано. Наша сучасна архітектура дуже сильно відрізняється від того, що ми можемо тут побачити, як і наш сучасний побут.
“Врятувати рядового хохла”
Ми повинні знайти якийсь залишок себе справжніх, який можна актуалізувати сьогодні, який ми можемо підтримувати і зберігати самостійно. Це дуже часто спричиняється до цікавого явища, яке можна вкрай неґречно назвати “Операція “Врятувати рядового хохла”. У нас є імперські шаблони і кліше про те, як культура виглядає, як вона функціонує, які іміджі, візуальні образи її репрезентують, які мотиви й аудіальні образи викликають у нас взагалі асоціацію з Україною.
Дуже багато образів, які ми сьогодні обираємо використовувати для того, щоб якось повернути собі себе, переосмислити себе минулих, є насправді цілеспрямовано створеними імперією образами. Вони ніколи не задумувались як гідна репрезентація спільноти — вони задумувались як спрощена і порнографічна репрезентація спільноти.
Якщо ви спостерігали коли-небудь за дискусією навколо козаків і шароварів, що з періодичною інтенсивністю точиться не перше десятиліття, то ймовірно знаєте, про що я говорю. Існує одна репрезентація — це репрезентація створена для театру в Російській імперії для того, щоби максимально спростити образ українця до впізнаваного: саме тому там дуже яскраві кольори, саме тому ці шаровари мають око вибирати, саме тому кунтуш там мало не розшитий сухозліткою, що в реальності було не настільки таким. Це сценічна презентація, переважно не похідна з народу: публіка платила гроші акторам, котрі проживали народні сценки, народні сюжети та ситуації замість цієї публіки. І сьогодні ми намагаємося брати артефакти цього перформативного акту і перетворювати їх уже на власну культуру, на те, що ми повинні обороняти як цінність для себе, хоча насамперед ці образи взагалі походять не з нашого суспільства і ніколи для нашого сприйняття призначені не були.
Кому заплатити, щоб мені показали мою власну культуру?
Такі часто гротескні зображення українців будуть потрапляти сьогодні у мейнстрим як щось абсолютно нормальне чи нейтральне, і люди, котрі використовуватимуть ці образи, часто також не розумітимуть, що вони роблять не так. Ми добровільно продовжуємо оперувати стереотипами про самих себе, і це дає нам дуже цікаве побічне явище. З одного боку, в нас дуже багато внутрішніх стереотипів про те, якими є українці з інших теренів. Але, окрім цих стереотипів, дуже поширеною є думка, що існує українська культура — якась загальна множина феноменів, яку можна визначити цим поняттям, та навряд чи.
Є дуже багато локальних культур: вони так чи інакше об’єднані між собою в більші групи, мають певні ознаки, які будуть по-різному репрезентуватися і в мові, і у візуальній, і в музичній традиції; може бути по кілька штук лише в межах однієї області. Тому жодного середнього арифметичного, жодного спільного знаменника для української пісні чи української вишивки, на жаль, немає — просто тому, що Україна надто велика для того, щоб вони існували.
Але оскільки народна культура і народ у нас функціонують в однині, то це викликає певний дисонанс: хочеться знайти щось, що буде для нас спільним. Як правило, звідки в нас літературна мова — звідти в нас спільний знаменник ідентичностей. Це буде найчастіше Полтавщина, Черкащина, центральна частина України загалом. Це стосуватиметься й одягу, і пісень, і навіть діалекту, тому що він найближчий до того, що сьогодні є нейтральним літературним стандартом.
Периферії діставатиметься значно менше уваги — іноді настільки, що периферія сама може почуватись іншованою і не включеною в загальне поле української культури. Дуже багато таких проблем виникає з діалектами, коли у людей просто є власне розуміння, що українська мова, як і українська культура — це щось монолітне і вилите в єдиному стандарті, а вони йому не відповідають. Отже, це не наше, отже, не такі ми й українці. Точно так само, як дивлячись на акробатику, що витворює Ансамбль Вірського на сцені і яку ми повторити не можемо, само собою можемо подумати “А чи настільки сильно я носій цієї культури, яку мені зараз показують зі сцени?”. Точно так само виникають запитання “А чи носій я тієї мови, яку представляє мені телебачення?” і, зрештою, в кращих випадках це призводить до висновку “А кому я можу заплатити, щоб мені показали мою власну культуру, а не усереднену? Де мені знайти якісь більш локальні прояви ідентичності, ближчі до того, що я знаю.
Налаштування на збереження спадщини
З одного боку, збереження культури ніколи не на часі. Це абсурдне формулювання питання, якщо ми визнаємо, що традиція є самопідтримуваною і традиція функціонує лише в живому середовищі. Тоді фактом збереження культури є факт нашого існування.
З іншого боку, є налаштування на збереження спадщини. Є багато традицій, котрі нам потрібно зберігати і зберігати повсякчас. Загалом все, що вціліло, вартує збереження. Ми ніколи не зберемо достатньо. Ми ніколи не будемо знати про своє минуле достатньо і, що важливіше, ніколи не збережемо забагато. Ми не можемо зберегти забагато, тому що все є частиною принаймні наукового знання. Для того, щоб написати короткий абзац у книжці про українську традицію, дослідник має опрацювати сотні і тисячі зразків, які ви ніколи не побачите, не дізнаєтесь про їхнє існування, і вам це насправді не треба, бо — що важливо — це не ваша традиція.
У кожного з нас є дуже маленький шматочок, кавальчик власної традиції — у своєму безпосередньому соціальному полі, на рівні практик, які ми відтворюємо системно. Те, що моє, завжди залежить лише від мене, на рівні особистого збереження, і від того, наскільки культурні практики в нашому житті взагалі важливі. Культура — це явище насамперед колективне, і без середовища, разом із яким ви зможете цю культуру переживати, вона, на жаль, залишатиметься лише як спогад.
- Меморіал VS кладовище: що не так з облаштуванням Меморіального парку воїнам в Ужгороді
- Андрій Любка про “культурне поле”, російську “велікую культуру”, місію митців за кордоном та нові українські сенси й символи
- “У театрі не може бути цензури. Це місце освіти”: харківський режисер Кирило Душин про вимушений переїзд на Закарпаття та роботу в Мукачівському драматичному театрі
Ірина Сов’як, Varosh
Фото Наталії Радченко
Якщо вам подобається медіа Varosh – ви можете підтримати нас.
Переглянути повний запис лекції ви можете на нашій сторінці в YouTube.
Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття, слідкуйте за нами в соцмережах — Facebook та Instagram.
