22 лютого дитяча гастроентерологиня Ольга Белоусова, докторка медичних наук, професорка, голова Харківської обласної Асоціації дитячих гастроентерологів та нутриціологів України, поїхала на 4-денну педіатричну конференцію до Трускавця, після якої в Харків не повернулася… Через повномасштабну війну пані Ольга опинилася з родиною в Ужгороді, де зараз працює дитячим гастроентерологом у медичному центрі «Вітамін».
У цьому матеріалі ми розповідаємо не лише про переїзд з Харкова, початок повномасштабної війни, адаптацію та роботу в Ужгороді, а й розвінчуємо медичні міфи, які нас “поєднують” передусім з росією, а не цивілізованим світом, і про них слід забувати. Власне, сам переїзд відкрив лікарці Закарпаття і з професійного профілю: в кожному регіоні є свої міфи щодо дитячої гастроентерології, коріння яких часто росте ще з радянської медицини і не має підтверджень у сучасних світових дослідженнях.
До слова, переїхавши з Харкова, лікарка одразу вирішила перейти на українську мову: «Ну хоч щось має бути добре і гарне», — каже вона.
— Розкажіть, будь ласка, як ви потрапили до Закарпаття?
— В Трускавець я взяла з собою мінімум речей, клатч, вечірню сукню, бо за розкладом був бенкет, відрахувала 4 таблетки «Еутироксу», який приймаю. Я не чула бомбардувань 24-го лютого і тільки коли мені подзвонила подруга з Мюнхена і спитала, як я, тоді й дізналася… Ми живемо в центрі Харкова. Я одразу подзвонила чоловіку і ми вирішили, що він бере доньку, мою маму і нашого песика, і їдуть до мене.
Вони їхали 3 доби, і дорога була просто жахлива. Ми думали, що все скоро закінчиться і ми от-от зможемо повернутися додому. Але після тижня в Трускавці переїхали до іншого місця у Львівській області, потім до Івано-Франківська. Там винайняли квартиру біля аеропорту, не знали цього факту, дивились її онлайн. І коли під час чергового бомбардування поцілило в цей аеропорт, то це було просто жахливо!
Ми вирішили їхати далі. Одна жінка написала мені в Фейсбуці, мовляв, приїжджайте в Ужгород, ми знайдемо і житло, і роботу. Так ми приїхали сюди. Тут була квартира, але в ній не було туалету і вікон… Квартира була в неймовірно жахливому стані і за неї просили 30 тисяч гривень на місяць. Це була п’ятниця, вечір і від розпачу я розплакалася. Але потім ми порадилися, що можемо подзвонити нашому куму, який живе в Ракошині. Ми попросилися до нього на ночівлю і залишилися на… 20 днів. Ми шукали житло, але нічого не було… Зрештою знайшли 2-кімнатну «хрущовку», жили там деякий час, а тепер переїхали в краще приміщення в центрі міста.
З роботою, на щастя, проблем не було. Але є такий момент, що дитячий гастроентеролог — це така субспеціальність, що педіатр переважно все забирає на себе. Важкі випадки, звичайно, приходять до мене, а просто з болем в животі чи діареєю, чи відрижкою — йдуть до педіатра. І якщо педіатр досвідчений, то він впорається з цими випадками. Просто, напевно, в кожного регіону є свої особливості.
Я завідувачка кафедри педіатрії та дитячої гастроентерології в Харківській медичній академії післядипломної освіти і ми були єдиною кафедрою в Радянському Союзі, а згодом — в Україні. Тобто всі дитячі гастроентерологи вчаться в нас, і на Закарпатті є тільки один-єдиний дитячий гастроентеролог — у Мукачеві — Світлана Герасимчук.
Видно, тут наш фах не користується популярністю… У Харкові в нас була шалена популярність, в мене були пацієнти розписані на пів року вперед, читання лекцій, семінари, конференції. Після обіду я йшла в свою приватну клініку і там вела зустрічі. І тепер у мене вийшов серйозний розрив у плані затребуваності.
— До вас направляють дітей? Хтось з ваших колег знає, що ви тепер тут?
— Мене дуже добре знають лікарі педіатричного профілю в Україні, тому пацієнти є, дітей з важкими випадками педіатри направляють до мене, або коли їм потрібна порада чи допомога, коли не знають, як розібратися з тим чи іншим випадком. Лікарі підтримують відносини один з одним, та й «сарафанне радіо» працює: говорять, що той хірург переїхав до такої-то лікарні, а офтальмолог такий-то тепер працює там-то.
Напевно, те, що мій робочий ритм тепер сильно сповільнився — це можливість трохи відпочити.
Тепер я відновила конференції, намагаюсь відновити вебінари, які раніше завжди проводила. В мене багато консультацій онлайн з нашими хворими, які зараз роз’їхалися в інші країни. Діти ж хворіють, вони інакше не ростуть і постійно потрібні якісь поради.
Крім того, займаюсь донькою, вона цього року випускниця, готується до мультитесту, буде вступати до університету, на медичний. Думаю, тут, в Ужгороді. Хотілося б, щоб навчання було не онлайн, тому що для медиків це нереально — дистанційна освіта.
— Які у вашій практиці були найбільш гострі стани у дітей?
— Гострих випадків було багато. Є дуже серйозні випадки, які будуть цікаві, напевно, професіоналам, а є рутина. Є так звані «модні захворювання»: лактазна недостатність, або глютенова ентеропатія, чи харчова алергія. Це кожна друга дитина. Батьки приходять і кажуть: «Ми не знаємо, що робити! Нам це не можна, це не можна!..», розкладають переді мною всі свої аналізи. І скажу так, що в 98% випадків діти не мають цих захворювань. Тобто вони їх мають формально, вони нічого не їдять, але вони здорові.
— Як таке може бути?
— Ну, я пояснюю батькам, малюю навіть і розповідаю, що такого аналізу не існує ніде в світі — ні в Європі, ні в Австралії, ні в Японії, ні в США — ніде. В росії є. В Білорусі є. І в нас є… Він не доказовий. А батьки на основі цих аналізів роблять якісь висновки. Гастроентерологи все це розуміють. І якщо дитина на Закарпатті потрапляє на зустріч до Світлани Герасимчук, єдиної в області дитячої гастроентерологині, то вона все роз’яснить батькам. А якщо до педіатра, який не вивчав цю тему глибше, то можуть статися непорозуміння.
І я не засуджую ні на мить педіатрів, вони герої, бо вони і дитячі терапевти, і кардіологи, і алергологи, і інфекціоністи, і отоларингологи — все в одній особі. В кожній сфері вони мають бути професійними, але так не буває… Тому педіатр — це лікар першого контакту і якщо якась незрозуміла чи суперечлива ситуація, то краще, щоб він направив дитину до вузького спеціаліста. Так само, якщо до мене прийде дитина з неврологією, то я теж нічим не зможу допомогти. Ну і що, що я професор? Певні загальні знання в мене є, але якщо щось складніше, то направлю до професіонала.
Крім того, що дуже для мене незвичайно, то це особливості регіону. Тут кожна друга дитина до мене приходить і батьки кажуть: «У нас глисти!». Глисти — це дуже-дуже рідкісна патологія. І я всім пояснюю, що в нас є два типи хіміотерапії: при онкозахворюваннях і антигельмінтна хіміотерапія. Тобто за ступенем негативного впливу на організм антигельмінтна хіміотерапія перевищує всі антибіотики, вона дуже токсична. І чомусь на Закарпатті кожна друга дитина двічі на рік п’є щось профілактичне від глистів. Це жах. І я не знаю, чому так?
Батьки, які приходять з таким «діагнозом», перший раз мене бачать, то я кажу їм, щоб зайшли на сайт ВООЗ. Там є карта світу, розбита на регіони, які потребують приймання антигельмінтних ліків з профілактичною метою, регіони з сумнівною потребою і регіони, які цього не потребують ніколи і в жодному разі. То Україна належить до 3-ї категорії. На відміну від, до прикладу, Африки, Судану…
— А на підставі чого тоді лікарі ставлять дітям діагноз гельмінтоз?
— Якщо ви подивитеся на американську академію педіатрії, то там дуже простою мовою пояснюється, що якщо в дитини є хронічний неінфекційний гастроентерит, тобто, перепрошую, діарея кілька місяців, і вона неінфекційна (1-2 рази на день і без температури, без болю в животі), тоді можемо підозрювати глистяну інвазію. Тоді нам потрібно в одну лабораторію здати аналіз і в другу — і не кров, а тільки кал. По крові не можна визначити, є глистяна інвазія чи нема.
А мені всі приносять антитіла… То ви здаєте в одній лабораторії кал на аналіз, тричі, потім так само — в другій теж тричі, і якщо збігаються результати, якщо ми знайшли яйця, тоді будемо лікувати. А антитіла по крові — дитина могла мати колись якусь глистяну інвазію, вилікуватися, або якесь інше захворювання, а антитіла зреагували і залишаться на всі наступні роки. От свіжий приклад з ковідом — як ми дізнавалися, хворіла людина чи ні? Так само.
Тому лікуємо, тільки якщо є клініка — діарея — і якщо є підтвердження наявності яєць глистів у калі. І не треба пити ліки профілактично. Я розумію, якщо в однієї дитини на сотню будуть глисти, але ж всі 99 теж п’ють!..
В нас у Харкові був дуже-дуже жахливий випадок ще до війни. 15-річна дівчинка з повною алопецією (це коли волосся в людини випадає) — результат місяця антигельмінтної терапії… Таких випадків багато.
Тому я кожен раз найперше — заспокоюю батьків і розпитую, на що скаржаться, що з дитиною не так, чому вирішили, що це глисти? І так поступово з’ясовуємо причини недуги. Така особливість Закарпаття. А в нас, у Харкові інша особливість — в кожної другої дитини “знаходять” лактазну недостатність, якої насправді немає. Але всі сидять на модних дієтах.
— А чому батьки вирішують, що в їхніх дітей лактазна недостатність?
— В Харкові працював медико-генетичний центр, який всім призначав аналіз, якого, як я вже казала, ніде в світі немає — генетичний аналіз на лактазну недостатність і там визначають генотип — ТТ, СТ, СС. Цей аналіз не дозволяє нам дізнатися — є вроджена лактазна недостатність чи немає. Він показує тільки те, чи буде в людини у віці 70 років непереносимість лактози чи не буде. З віком у нас толерантність до лактози знижується, і це нормально, це запрограмовано генетично. Старша людина випиває склянку молока і в неї після цього діарея, але так і потрібно, ніхто цим не переймається.
Але деякі з нас мають такий генетичний злам — і в 90 вони нормально перетравлюють молоко. Цей злам ніяк не погіршує якість життя. Так ось, цей аналіз із визначення генотипу показує тільки те, чи будемо ми в 70 років і старші сприймати лактозу чи ні. І безумовно, 99% не буде!
І от із річною дитиною мама іде і здає цей аналіз, який показує, що в дитини лактазна недостатність. Вона приходить до мене з результатами і ще й просить інвалідність… Ми її ледь переконали, що з дитиною все гаразд.
На Закарпатті з цим діагнозом одиниці. В Херсоні, думаю, була б якась своя «хвороба». У Львівській області, пригадую, теж є така хвороба — там всі лікують дискінезію жовчовивідних шляхів. Кожна друга дитина з цим діагнозом: п’ють фітопрепарати, ганяють жовч. Цього не потрібно робити, я завжди казала: колеги, давайте вже будемо “дорослими”, ми все-таки йдемо в Європу і навіть не дуже зручно перед закордонними колегами. В Києві, до речі, це теж дуже модний діагноз.
Ми коли приїжджали в різні регіони на конференції, нас постійно просили проконсультувати хворих. Були серйозні випадки, на Закарпатті, пам’ятаю, був випадок із печінковими проблемами у хворого, гепатити. Це для вас актуально… Таких хворих більше, ніж в інших регіонах.
Дитяча гастроентерологія дуже цікава. Вона тісно пов’язана з нутриціологією, і батьки дуже часто консультуються щодо харчування дитини. І переважно дитячі проблеми, попри батьківські страхи, діти переростають, діти відновлюються і дарують радість і натхнення.
— Як проходить ваш робочий день?
— Я завідувала кафедрою і основна моя робота була наукова, викладацька. Нашій кафедрі наступного року, 2023-го, мало виповнитися 100 років. Ми найстаріша педіатрична кафедра в Україні. Лекції викладачам займали першу половину дня. Крім того, консультувала дітей у лікарні, в стаціонарі. В другій половині дня я їхала до себе в клініку і там були звичайні зустрічі з пацієнтами. І було багато відряджень.
Зараз я працюю виключно тут, у клініці «Вітамін». Я не стала влаштовуватись в УжНУ по тій простій причині, що не знаю, як надовго ми тут залишимось… Я постійно хочу повернутися, хоча розумію, що навряд, чи це вдасться… Крім того, викладати українською я поки не беруся, бо не відчуваю, що можу це робити бездоганно. Хоча лекції й читаю українською, але до кожної готуюся дуже ретельно та довго. Слова виписую, шукаю по словниках.
Я дуже-дуже радію тому, що я не просто викладач, а ще й лікар-практик. Ці дві сфери настільки нерозривно пов’язані, що важко віддати перевагу якійсь одній. Хоча напевно, важливіше лікування, тому що тут є безпосередній контакт з людиною. В доковідні часи всі ці конференції, семінари, лекції давали безпосередній зворотний зв’язок, ти бачив в очах людей реакцію на свої слова, а семінари онлайн цього не дають і близько.
І коли почалася велика війна, то про навчання гастроентерології не йшлося… Ну яке тут навчання?.. А лікар завжди потрібен. І роботу я тепер маю саме як дитячий гастроентеролог, а не як викладач.
Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів».
Зоряна Попович, Varosh
