Life

Волонтерка Катерина Терехова: “Коли тебе спитають, що ти робила у важкий для твоєї країни час – я вже маю відповіді на це питання”

16 Вересня 2023 633

Кілька сотень тисяч вимушено переміщених українців з інших регіонів через війну знайшли прихисток на Закарпатті. Хтось поїхав далі, хтось залишився і почав обживатися на новому місці, вибудовуючи комунікацію з місцевим населенням, приймаючи усталені правила гри і привносячи в них щось своє.

Ми залюбки розповідаємо про людей, які знаходять сили зібрати себе докупи, адаптуватися до реалій і розпочати все спочатку. Яскраві особистості своїм прикладом надихають інших. Якщо не опускати руки, то попереду може бути цікава дорога, або несподівано ти можеш знайти відповіді на питання, які довго шукав.

терехова 0040jpg

Героїня сьогоднішнього інтерв’ю вважає, що війна допомогла їй усвідомити своє призначення. Волонтерство, підтримка тих, хто цього потребує – діяльність, якій вона приділяла увагу все своє свідоме життя. З початком війни це трансформувалася у справжню місію. Віддавати увагу, час, ресурси, жертвувати особистим заради інших може бути такою ж щоденною необхідною потребою, як дихати.

Відому київську рестораторку Катерину Терехову війна наздоганяє вдруге. Після Майдану і початку російської агресії у 2014-му вона допомагала військовим на фронті і землякам зі східних регіонів, які шукали прихистку в столиці. Минулого року на початку березня, коли окупанти були вже майже біля її дому, жінка з родиною, друзями, собаками і котом виїхала на Закарпаття. Це виявилася довга важка дорога в нікуди, в якій було багато страху, болю, відчаю, але паралельно з тим – добра, людяності і щирості.

Низка несподіваних зустрічей, обставин і подій перепліталися між собою і врешті перетворилися на справу великої допомоги. Спочатку Катерина Терехова в Мукачеві організувала склад речей першої необхідності для вимушено переселених українців, потім взяла під опіку вихованців дитячих будинків, яких привезли на Закарпаття з небезпечних регіонів і розмістили в непридатних для повноцінного перебування приміщеннях. Потім вона збудувала шелтер для жінок з дітьми, які втратили все. Затим створила гідні умови евакуйованим з Донеччини дітям з особливими  потребами. За більш ніж півтора роки жінка за допомогою інших волонтерів допомогла 6 тисячам людей.

терехова 0021

Катя випромінює енергію, яка притягує велику кількість таких же завзятих і об’єднує їх у бажанні робити добрі справи.

З чого все починалося, про надзвичайно активний рік і 7 місяців на Закарпатті, про мрію волонтерки, – у прямій мові.

Більше 20-ти років у ресторанно-розважальній індустрії

Моє довоєнне життя вже якось забувається, стирається. Відчуття, наче зараз ти якась інша людина, а твоє минуле відбувалося з кимось іншим. Волонтерський шлях почався у 2014-му, але тепер я розумію, що все якось само собою вело до цього. Я досить впізнавана в Києві рестораторка, івенторка, членкиня провідних команд, які робили неймовірні електронні благодійні фестивалі і арт-проєкти сучасного мистецтва.

6 років я керувала наймоднішим на той час преміальним нічним клубом Serebro, до того побудувала і керувала розважальним закладом Heaven, була частиною команди Lipsky, «Планета Кіно» та кіноресторану RE’LUX, працювала в одеському комплексі IBIZA, вела там ще декілька проєктів як консультантка, арт-, маркетинг-директорка, піарниця.

терехова 003

Дотична до благодійного фестивалю «Кураж Базар». На «Українській біржі благодійності» ми підхоплювали перевірені кейси і закривали величезні суми.

Тому те, чим я займаюсь на Закарпатті, з’явилося не на порожньому місці – фундамент був доволі потужний.

Рідне місто і сни

Я народилася в Донецьку, але з 1997 року мешкаю у Києві, тому багато років вважаю себе киянкою. Впевнена, що коли настане час, приїду в рідне місто з нашим українським прапором. Останнім часом воно мені часто прискіпливо сниться. Ти прокидаєшся, а емоції такі сильні, що ти відчуваєш, як троянди пахнуть на Артема (головна вулиця у місті Донецьк, – ред.). Я впевнена, що моя нинішня діяльність – це підготовка до того, що колись я візьму участь у відбудові рідного Донецька. Бо інакше це неможливо пояснити. Я не повертатимусь туди жити, оскільки після університету свідомо обрала Київ. Виросла зі свого міста, поїхала, бо завжди хотіла розвитку, більших знань, справ, проєктів. Але в Донецьку залишилося моє дитинство і я мрію відбудувати його.

За освітою я практичний психологиня. Обрала цей фах до того, як це стало мейнстрімом. Зупинилась на Інституті практичної психології і підприємництва, наперекір вітчиму, який не вірив, що мені це вдасться. Відтоді я борець і вдячна йому за це.

До Києва я вперше приїхала ще в школі на різдвяних канікулах всім класом. Пам’ятаю, як мене вразили масштаби, монумент «Батьківщина-мати», і коли повернулася додому, то сказала мамі: «Я буду там жити». Після інституту реалізувала цю свою мрію.

18 закладів з «нуля»

Це зараз столиця здається мені маленькою, тому що ти там знаєш кожен куточок. Це твій дім. Ти сама і є Київ. Але тоді треба було боротися. Я опинилася одна у величезному місті, одразу почала працювати. Ще вдома здобула професію перукаря широкого профілю, освоїла манікюр, потім мейк-ап, швидко обросла колом спілкування. На ноги ставала самостійно.

Пам’ятаю, як мене запросили на зйомки кліпу і я гримувала 40 танцівників на Хрещатику. Після цього думала, що півроку не торкатимусь косметики, але потім відпустило. Я завжди була впевнена у силах і мені дуже подобається робити собі виклики.

Так сталося і з рестораном. Я познайомилася зі своїм першим цивільним чоловіком, а в нього був ресторанний бізнес. Почала йому допомагати. Він брав участь у кожному процесі – і будував, і шукав посуд з обладнанням, і з кухарями спілкувався. Дякуючи йому, я дотепер так і працюю – люблю бути втягнута в усі процеси. В результаті на даний час я побудувала більше 18 закладів з нуля. Коли мене питали, навіщо я в усе встряю, відповідала: «Хочу бути впевнена, що якщо раптом війна і я відпущу весь персонал, то знатиму, де вимикається світло, все зачиню і піду». Постфактум тепер розумієш, що це було неспроста і що все вело туди, де я зараз знаходжусь.

Волонтерство

Робота в івент-сфері познайомила мене з відомими спортсменами, артистами, бізнесменами, політиками. Цей нетворкінг давався для того, щоб я мала можливість допомагати людям. Ще в Києві ми з однодумцями проводили багато соціальних заходів проти бодішейму, шовінізму, збирали гроші і обладнання для хворих діток, лікарень, соціально незахищених людей. Були на Майдані. Після першого вторгнення допомагали військовим і переселенцям.

терехова

 

Національна ідентичність

Окремий напрям мого волонтерства – культура і мистецтво.

Тепер я ще більше розумію, чому в індустріальному Донецьку національна ідентичність витравлювалася роками систематично. Ще в школі я зіткнулася з тим, як моєму на той час навколишньому середовищу не подобалося, що я свідомо не відмовилися від вивчення української мови і літератури. В класі нас таких було небагато. У цьому і причина того, чому частина країни ідентифікує себе українцями, а менша, але немала, – як русня. Так от я за те, щоб таких вивозити на росію, де є величезна кількість вільних земель.

Маю відзнаку від прикордонників і хочу потім скористатися знайомством, щоб поволонтерити у звільненому Донецьку. Заявляю абсолютно переконливо: я хочу бути причетною до того, щоб вивезти всіх проросійськи налаштованих за кордон. Хочу бути директором автобуса, який везтиме їх в Ухту, Сибір, Колиму, – всіх, хто чекав на руський мір в моєму місті. Я хочу мати до цього причетність. Бо якщо ми щось випустимо зараз, воно проросте знову.

24 лютого

Ми з мамою і моїм другим цивільним чоловіком Андрієм, теж ресторатором, живемо під Києвом на Одеській трасі. Я лише повернулася на роботу в Concert Hall після вдруге перенесеного ковіду. Іноземці в офісі питали, чи щось буде, я всіх заспокоювала і до останнього не вірила.

24 лютого вночі прокинулася від звуків вибухів, бо ми знаходимося близько до Василькова, а там летовище. Взяли з чоловіком в руки телефони і зрозуміли, що сталося. Мене на кілька хвилин паралізувало. Найстрашніше було йти будити маму і казати, що вдруге почалася війна.

терехова 0022jpg

Спочатку навіть в думках не було їхати з Києва, тому що я розуміла, що можу бути корисна тут. Облаштували підвал, поселили там себе, двох наших англійських бульдогів, одну хохлату і кота мейнкуна. Через те, що ми вже все це пройшли в 2014-му, працювали на автоматизмі. 12 днів так і прожили в підвалі. Паралельно я активно займалася волонтерством.

Ще 24-го мені зателефонувала моя подруга Ореста Бріт, голова БФ «БОН», з якою ми разом були на Майдані, і запитала: «Ти візьмеш хлопців-військових?» Я, звісно, погодилася. Хлопці боронили наш міський аеропорт. Телефоную, питаю, що потрібно, і скільки їх. Відповідь: 1200. Я мало не впала. Але спрацювала натренована стресостійкість і я занурилась в роботу. Допомагала фронту, студентам військової кафедри, пологовому будинку. Знаєш, це мене тварини можуть довести до сліз, бо вони не вміють сказати «допоможи мені», а на все інше я реагую стримано і прагматично. Діставала все: шовний матеріал, памперси, побутову хімію, світильники, подовжувачі, вогнегасники, пісок, мішки для піску, швелерні балки для їжаків, навіть трактори, щоб бетонні плити привезти на блокпости.

Допомогла все та ж любов до викликів. Ти не здаєшся, а хочеш робити по максимуму. Тому що коли настане час і тебе спитають, що ти зробила у важкий для твоєї країни час, я вже маю відповіді на це питання.

Img 9216

Спала я тоді години по дві, перебуваючи весь час у комунікації. Врешті організм не витримав. 4 березня від перевтоми з’явилася гарячка і мене просто вирубило. Я випила «Терафлю» й проспала 6 годин. Коли прокинулась, телефон був засипаний мільярдом повідомлень. Серед них ті, де військові просили негайно виїхати у більш безпечне місце.

Дорога на Закарпаття

Спочатку ми не збиралися нікуди їхати, бо у нас купа тварин, електрокар, зарядки якого надовго не вистачить. Але військові наполягали. Сусіди залишили мені ключ від своєї другої машини, завбачливо заправивши повний бак, і записку зі словами: «Будь ласка, їдьте!». Мій друг-юрист збирав колону, вивозив до кордону жінок і дітей. Я прочитала, що найближчий рейс 5 березня, і він виїжджає Одеською трасою. Написала, щоб узяв нас. Так я, Андрій, мама, батьки чоловіка і тварини вирушили в дорогу.

Ми їхали в нікуди. За 15 годин доїхали до Кам’янця-Подільського. Знайшли готель, у якому брали з тваринами і всіх безкоштовно годували. Це був дуже людяний вчинок і я навіть запропонувала попрацювати у них. Навколо були такі ж розгублені люди, у різному взутті, бо швидко виїжджали. По атмосфері там панували згуртованість, біль, любов – все разом. Я дуже зафіксувала ті відчуття.

Там мені зателефонувала подруга і сказала, що в Хусті на Закарпатті її батьки зняли великий будинок з шістьма спальними кімнатами, двором і накриттям для машин. Але у них змінилися плани і вони можуть його передати нам. Я відразу подумала, що ми там розмістимося і зробимо волонтерський штаб.

Їхали до Хуста 14 годин і тут з’ясувалося, що власниця нас кинула і вже здала будинок.

 

Ніч, люди, тварини, нікуди йти… Нас прихистила директорка Буштинської школи, надала цілий клас, в якому були матраци, все випране, накрохмалене і випрасуване. То був дуже світлий вчинок. Саме завдячуючи цій жінці згодом, побачивши школу у Березинці, я зрозуміла, що так само можу стати для когось феєю…

Гуманітарний штаб

У школі ми переночували тільки одну ніч, а вранці зателефонувала двоюрідна сестра чоловіка і прийняла нас у селі Ділок. Це було 8 березня і так ми прожили півроку – 12 людей із собаками і котами.

терехова 0035jpg

Оселившись, я відразу почала питати про будівлю під склад. Вже 10 березня тримала ключі від мого першого складського приміщення на вулиці Томаша Масарика в Мукачеві. Наступного дня ми там будували туалет, рукомийник, закупили стелажі, робили ремонт і 11 березня я отримала першу гуманітарну посилку для потреб людей, які масово прибували на Закарпаття. Всього на реалізацію цього проєкту пішло 3 дні.

Блогерство

Я взагалі не блогерка, не фанатка фотографувань, на відпочинку ходжу без телефона, нічого не знімаю, бо хочу проживати емоції, а не переносити їх на електронні носії. Вважаю, що і допомога, і щастя люблять тишу. Тому виходити у прямі ефіри, щось постійно постити виявилося найважчою частиною моєї роботи. Але саме соціальні мережі дають найбільшу комунікацію, зв’язки, партнерів, донати, фінансові збори. Крім того, виходячи в прямі ефіри, я набула класну мовну практику і дуже тепер собою пишаюсь.

Спочатку ми допомагали родинам, які прихистили переселенців. Потім почали запрошувати до нашого гуманітарного штабу тих, кому потрібні якісь речі. Не відразу дійшли до схеми фіксування видачі. На початку вносили все в Google-таблиці, далі просили розписуватися. Тому досить швидко почали вести паперові акти прийому-передачі і працювати з адресною допомогою.

Привчилися до регулярних звітів у соціальних мережах.

терехова

Діти-сироти з «Артеку»

Якось мій номер телефону дали хлопцю, який віз у Свалявський санаторій «Човен» 180 дітей-сиріт з персоналом інтернату із Донецької області. Спочатку їх евакуювали в Міжнародний дитячий центр «Артек» на Київщині, але звідти довелося вивозити у більш безпечне місце. Будівля на Закарпатті була в жахливому стані, це колишній радянський туберкульозний санаторій, який 4 роки взагалі не використовувався, все розікрали і не було опалення. Я здійняла галас, написала скаргу, сварилася, викликала СБУ. Тоді дивовижним чином з’явилися батареї, а я вже знайшла для дітей 200 матраців, відшила постіль, забезпечила фуру одягу, взуття, продуктів харчування, закупила нові іграшки.

І знаєш, що мене тоді тригернуло? Коли ми привезли чергову партію чогось, старші діти сказали: «О, наши, па рускі гаварят». «Наши»… Мене це так зачепило… Я покликала вожату і спитала, ким вони себе вважають – росіянами чи українцями? Та важко зітхнула і сказала , що це важке питання. Тоді я заявила, що готова приїжджати, проводити групові бесіди, розповідати цим дітям, що я сама з Донецька і що я українка. Той випадок мене саму стимулював повністю перейти на українську мову.

терехова 0036jpg

Дітьми з «Човна» я опікувалася до серпня, доки не відбулися зміни. Потім їх офіційно оформили як релоковану установу і «Артек» продовжив працювати в статусі дитячого реабілітаційного центру.

Березинка і Домбоки

Санаторій «Човен» на Свалявщині знаходиться поблизу села Березники. Якось я сиджу на мукачівському складі і вбиваю геолокацію цього місця, бо збираюсь туди поїхати. Мені видає: «Березинка, 6 хв. поруч». Але я розумію, що це якась помилка, бо «Човен» набагато далі. Тут зайшов сусід Сергій, який допомагав нам із транспортом, і каже, що сам живе в Березинці під Мукачевом і що там немає «Човна»: «У нас там є школа, з якої хотіли зробити прихисток, але щось заглохло. Хочеш, я тобі її покажу?».

Вже наступного дня мені дали ключі і я дивилася цей заклад. Я зустрілася із старостою села, паралельно пишу моїм людям в ІТ-війська, що хочу побудувати прихисток, вони підтримали і ми все зробили. Тепер там можуть мешкати 60 мам з дітьми та літні люди, у яких або повністю зруйноване житло, або воно на окупованих територіях. В майбутньому ця закинута колись початкова школа, яка використовувалася тільки під дільницю на виборах, може стати санаторієм, дитячим табором, базою відпочинку – чим завгодно. Я зробила там каналізацію, електрику, облаштувала кімнати і привезла професійне кухонне обладнання. Таким чином Березники і Березинка виявилися різними селами з двома моїми проєктами.

Той же Сергій показав прихисток у селі Домбоки, куди також привезли сиріт із Дніпра. Там я поміняла електропроводку, душове обладнання, котельню. Через те, що протікав дах, кімнати вкрила пліснява. Я знову ж таки здійняла галас, дах полагодили, а я привела в порядок стіни. Вони тепер білесенькі.

Віра Брежнєва і Мукачівський будинок-інтернат

Завдяки будівельникам, які у мене проводили роботи, я дізналася про Мукачівський будинок-інтернат, куди привезли 22 важкохворих дітей із міста Дружківка Донецької області. Вони попросили допомогти знайти їм 22 матраци. Я завжди перевіряю, куди що даю, то поїхала подивитися. Це був жах. Кілька дітей взагалі незрячі, німі, повністю нерухомі і недієздатні… Вони лежали у спортзалі.

Перше, що  я зробила, привезла матраци, білизну, пральні і сушильні машини, які працюють цілодобово. Коли оглянула територію, то побачила, що будівлю прохідної можна переобладнати, добудувати ще один поверх і таким чином вирішити питання повноцінних палат для тих дітей.

Розповіла про ідею в Інстаграм і невдовзі мені зателефонувала співачка Віра Брежнєва. Ми не були знайомі, але мали купу спільних друзів, тож вона довірилась мені і задонатила 1 млн. грн. Приєдналися інші меценати і ми влітку цього року відкрили санітарну частину з кабінетами для лікарів і кімнатами проживання для дружківських дітей.

Вінниччина

Це далеко не всі проєкти, якими я опікуюсь. Ще у Староприлуцькому районі на Вінниччині є спеціальна школа-інтернат, в якій навчаються 105 дітей з вадами розвитку. 1 вересня їм привезли 8 діточок з Бахмуту.

Старий, але дуже класний заклад. Частина персоналу є вихідцями з цього ж інтернату. Це справжня родина. Працівники з дому приносять продукти, постіль, люблять дітей, як своїх.

Ми запустити процес виробництва душових кімнат і паралельно я борюсь із системою. Вражає, наскільки шаблонізована і забюрократизована система харчування у садочках, школах і спецзакладах. Чи подумав той, хто її запроваджував, що є заклади для дітей із затримкою розвитку? Це означає, що в 11 класі може навчатися 20-річний хлопець. Йому не можна на вечерю дати одну картоплину, 50 грамів хліба на день, по 5 грамів солі і цукру.

терехова 0041jpg

Є діти з важких родин і вдома у них пекло: батьки алкоголіки, наркомани, колишні зеки. Для них за щастя знаходитися в цьому закладі, де їх люблять і піклуються. Я їм будую нові спальні. А чиновники з управлінь шантажують заклад, щоб він змінив систему блискавкозахисту і погрожують перевести його на дистанційну систему. Це означає, що діти залишаться вдома. А в них немає ноутбуків. Недавно заарештували вихованців інтернату за крадіжку. І знаєш, що вони вкрали? Хліб та ковбасу… Вони голодують вдома. І заклад не має юридичних прав забрати цих дітей до себе.

Це нікого не турбує. Замість того, щоб побудувати душові кабіни, я витрачу зібрані гроші на захист від блискавки! Гаразд, мої будівельники пообіцяли це зробити за 20 тис. грн. Я телефоную, що ми зробимо, а чиновники кажуть, що ми зобов’язані замовити їх ось у цій сертифікованій конторі. А там це коштує не 20, а 105 тис. грн.! Обуренню немає меж. На різницю я кілька місяців можу годувати прихисток. Але я їх заплатила. Випросила лише знижку у 5 тисяч. За них купила овочі на кухню.

Тому я зробила все, щоб 1 вересня діти повернулися в інтернат, і тепер вони не будуть красти хліб та ковбасу.

Про віру в людей і повернення додому

Я стала ще більш міцною, витривалою, досі розчаровуюся в людях, але і вірю в них. Знаєш, чому? Бо бачу, що я не одна. Я знаю військового, який їде на реабілітацію і каже, що у свої 55 повернеться на фронт, бо не хоче, щоб його онуки зіткнулися з окупантами. Завдяки нам усім – мені, військовому, Оресті Бріт і ще купі людей – ми виграємо.

терехова 0043jpg

Я відчуваю відповідальність за всіх тих людей, яких приручила. Незважаючи на те, що сьогодні багато процесів вже можу вести дистанційно, ще є справи, які потребують моєї особистої присутності. Я тішуся, що за півтора роки виховала величезну кількість дорослих та дітей, і це той слід, який залишиться після мене. Бо вони побачили, що можна бути добрим без вигоди, і це нормально. Якщо хоча б 10%  із 6 тисяч людей, які через мене пройшли, зможуть продовжувати творити благочинність, це буде перемога.

Джерело сили

Як не дивно, це гамірний метушливий Київ. Там друзі, середовище, вечірки, концерти – я все це відвідую, але повертаюсь сюди. Є проєкт, над яким я розмірковую. Вже направила запит у всесвіт. Якщо він відгукнеться, я повернусь до Києва, але точно не в ресторанну сферу.

терехова 001

Я не знаю, звідки беруться сили, розумію тільки, що та кількість можливостей, яка мені далася, дається не кожній людині. І я усвідомлюю, що воно так і мало бути. Я зрозуміла, чому у мене досі немає дітей. Тому що їх у мене 400. У мене немає власного дому, бо в Донецьку ми втратили все, а під Києвом орендуємо будинок. Але я маю де зупинитися по всій Україні і закордоном, оскільки там люди, яким я допомогла.

У мене немає дому, тому що я і є дім. Я, моя родина… Там, де ми – там і дім.

І це не відлюдництво, а усвідомлення того, що не кожній людині дано знайти своє покликання, а мені з цим точно пощастило.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Каріна Асад та із власного архіву Катерини Терехової

0 #