Життя

Той, хто рятує одне життя, рятує цілий світ. Про наставництво на Закарпатті і чому воно вкрай важливе

8 Квітня 2023 1 100

Заклади інституційного догляду – саме так формалізованою мовою називаються дитячі будинки, інтернати, навчально-реабілітаційні комплекси та інші заклади з догляду за дітьми з умовами колективного виховання. А ще ці заклади входять у перелік місць несвободи – діти потрапляють туди не з власної волі і не можуть покинути їх за своїм бажанням. 

При цьому, лише близько 10% дітей, які нині виховуються на Закарпатті в закладах інституційного догляду, мають статус сиріт чи позбавлені батьківського піклування. Відповідно, лише вони мають шанс бути всиновленими, потрапити під опіку чи на виховання в прийомну родину або в дитячий будинок сімейного типу.

Інші близько 90% вихованців дитбудинків та інтернатів залишаються в цих закладах аж до повноліття, а після виходу з них – опиняються сам на сам із новим незнайомим дорослим світом. Його правил вони не знають і не розуміють: позбавлені можливості перейняти у родині досвід батьків, часто такі юнаки та юначки не мають елементарних соціальних навичок, як-от, наприклад, вміння зав’язувати бесіду, конструктивно її підтримувати, користуватися громадським транспортом, вже не кажучи про вибудовування здорових стосунків з протилежною статтю. В результаті – підліток у небезпеці через невміння побудувати міцну родину, спертися на себе та розвивати свої здібності… 

До дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування часто ставляться, як до проблеми.  Особливо це стосується дорослих дітей, не малюків та немовлят. У соцмережах під дописами про усиновлення ми часто бачимо стереотипне ставлення до них: мовляв, вони виростають проблемними, їх важче любити, важче виховувати через “погані гени” тощо. Утім, це все упередження, адже ці діти так само, як і будь-які інші, потребують уваги й опіки дорослих.

Вільшанський дитячий будинок інтернат

Вільшанський дитячий будинок-інтернат. Фото: Комітет медичної допомоги в Закарпатті

«Єдина можливість підготуватися до дорослого життя та навчитися самостійності для дітей, які не мають шансу потрапити в нову родину з дитбудинку – це супровід наставника», – розповіла начальниця відділу організації навчальних заходів для сімейних форм виховання Закарпатського обласного центру соціальних служб  та тренерка з підготовки наставників Ярослава Куштан. Саме відділ у Закарпатському обласному центрі соціальних служб, який вона очолює, займається підготовкою кандидатів на всі сімейні форми виховання дітей-сиріт/дітей, позбавлених батьківського піклування,  в тому числі, і підготовкою наставників для дітей, які виховуються в інституціях. 

Як це працює і як самому стати наставником

З 2018 року, відколи в області запроваджена програма з наставництва, спеціалісти відділу підготували для роботи з дітьми 10 наставників. Але це – крапля в морі, враховуючи, що  наставник працює «адресно»: на період супроводу лише з однією дитиною. 

«Діти, які виховуються в інтернаті, які пережили травми розриву з батьками, переміщення, порушення  прив’язаності, мають низку особливостей. В таких закладах дитина підлягає колективному вихованню, тож чи не найбільше потребує друга та старшого порадника, який стане для неї таким собі провідником по життю.

купи зустріч

Обласний будинок дитини у Сваляві. Фото з акції “Купи зустріч – подаруй дитині свято”

Тому ми завжди пропонуємо насамперед волонтерам, які стихійно навідуються в інтернати, пройти навчання і йти в наставництво, якщо вони справді хочуть дієво допомогти дитині. Бо волонтери прийшли, принесли дітям якісь подарунки і пішли, залишивши дітей знову сам на сам з інтернатом. Такі хаотичні масові візити ще й нерідко формують в окремих вихованцях дитбудинків споживацьке ставлення до людей: вони виходять в доросле життя з упевненістю, що світ їм щось винен. 

Колективні форми виховання в закладах інституційного догляду, зі зрозумілих причин, не передбачають індивідуального підходу до кожної дитини, не формують з дитини особистість, не дають проявитися її талантам чи здібностям. Ці діти по виходу з інтернату абсолютно не готові до самостійного життя – вони не соціалізовані, не знають, як самостійно вести домогосподарство та облаштовувати побут, як формувати бюджет і розпоряджатися коштами, як будувати стосунки і створювати родину», – розповідає Ярослава Куштан.

Саме для того, аби підготувати дитину до взаємодії зі світом, навчити її правилам співіснування в суспільстві та визначитись із власною роллю в ньому, потрібний інститут наставництва. 

Перед тим, як допускатися до дітей, наставники проходять співбесіду та психодіагностику, а відтак – навчання з сертифікованими тренерами за спеціальною програмою, в ході якої спеціалісти з’ясовують мотивацію кандидата та її відповідність інтересам дітей. Кандидат у наставники має усвідомлювати, що ця діяльність – волонтерська і безоплатна, а тому потребує певного ресурсу.

«Утім, треба розуміти: наставник – це не меценат, він не мусить щось приносити дитині. Звісно, він може це робити, якщо хоче і може, але основна його задача – зовсім інша. А саме – соціалізація дитини, профорієнтація та підготовка до дорослого життя», – каже Ярослава Куштан.

обласний будинок дитини

Обласний будинок дитини у Сваляві. Фото з акції “Купи зустріч – подаруй дитині свято”

Пару наставник-дитина формують вже працівники інституційного закладу, де працюватиме наставник – відповідно до списку потреб дітей та характерологічних особливостей. Як правило, у супровід потрапляють діти підліткового віку – саме їм незабаром випаде зустріч із дорослим життям, до якого наставник має їх підготувати. Жінки працюють з дівчатами, чоловіки, відповідно – з хлопцями, попередньо прописавши індивідуальний план занять. 

«Довірливі стосунки, що вибудовуються між наставником та дитиною, вкрай важливі, бо це – про індивідуальне спілкування, про можливість для дитини обговорити те, що їй болить, що її турбує, можливість вирішити конкретні індивідуальні запити конкретної однієї дитини… Ти можеш десятки разів привозити в інтернати якісь речі і продукти, але глобально в підсумку – не допомогти нікому. А можеш 1 раз бути наставником, і, коли виведеш в доросле життя хоча би 1 дитину, давши їй шанс на гідне майбутнє – це вже місія», – каже Ярослава Куштан.

Наставник Олександр Коверняга: будь дитині другом і не зрадь її довіри

Одним із тих, хто з 2018 року на Закарпатті займається наставництвом, є Олександр Коверняга, нині він здійснює супровід вже другого підопічного. Перший хлопчик, з яким працював Олександр, мав затримку психічного розвитку. Утім, по завершенні роботи з наставником хлопець успішно закінчив інтернат і знайшов себе в дорослому житті – нині він навчається в училищі і надалі підтримує стосунки зі своїм тепер уже колишнім наставником, який вже став йому другом.

У наставництво Олександр прийшов через волонтерство: свого часу регулярно привозив із добродіями допомогу в дитбудинки, аж поки керівниця Чинадіївського будинку-інтернату не запропонувала долучитися до програми наставництва. Відтак Олександр пройшов навчання і взявся до роботи.

Photo 2023 04 07 13 20 33 (3)

Навчання для наставників. Фото Ярослави Куштан

«На той час я вже навчався у Мукачівському державному університеті на психолога. Поза тим, курси, які ми проходили за програмою наставництва, дали мені дуже багато. Ти отримуєш великий багаж знань, починаєш розуміти, чому дитина саме так себе поводить, чому вона саме так привертає до себе увагу, як треба спілкуватися і чого краще не варто говорити. І, що цікаво, я і зрозумів ще й багато речей для себе про себе.. Тому, в деякій мірі, навчання було ще й дещо терапевтичним», – згадує Олександр Коверняга.  

Для того, аби скласти карту потреб підопічного і налагодити з ним довірливі відносини, наставник спершу спілкувався як власне з хлопчиком, так і з психологом інтернату. Паралельно – за допомогою фахівців відділу організації навчальних заходів для сімейних форм виховання складав програму, за якою потім і працював з дитиною.

«У супроводі ми працювали з підопічним за кількома напрямками. Освітній – це збільшення кругозору, ознайомлення з практиками суспільного спілкування, розмови про стосунки між людьми і про адекватну взаємодію конкретно з жінками. Коли виходили в місто, я його елементарно вчив, як їздити на маршрутці, заразом – напрацьовували навички взаємодії з оточуючими: до прикладу, як культурно звертатися до перехожих, щоб дізнатися, як дістатись до якогось об’єкту.

Ти просто вчиш дитину бути доброзичливою приємною людиною. В інтернаті вона не має наочних прикладів такої взаємодії, не розуміє, як працюють суспільні зв’язки. Тому треба розповідати навіть такі, на перший погляд, звичні для нас речі – як комунікувати з людьми різного, так би мовити, штибу, адже на шляху дитині в майбутньому траплятимуться й ті, хто хотітиме ошукати чи обманути… 

Олександр Коверняга з підопічними

Олександр Коверняга з підопічними. Фото з особистого архіву

Щодо профорієнтаційного напрямку: я маю чимало друзів, які займаються різними видами діяльності. Попередньо я з ними домовлявся і ми приходили з підопічним, наприклад, до мого друга в художню майстерню, дивились, як створюються картини. Ходили в кіно – розбирали, які є жанри кіно, чим відрізняються фільми жахів від бойовиків. Те саме з музикою – ходили на концерти різножанрові. Дитина питає, наприклад, хто такий репер. Або: що таке рок? Кажу: підем на рок-концерт – отам побачиш. Плюс на концерті дитина проникається атмосферою, перебуває серед людей, що також сприяє соціалізації», – розповів Олександр.

Питаю в нього, чи не важко налагоджувати контакт з дитиною, яка опинилася на вихованні в закладі інституційного догляду? Адже такі діти – часто травмовані, з пересторогою ставляться до сторонніх людей. Однак наставник спростовує це твердження, каже: всі діти початково йдуть контакт – вони прагнуть, аби їм приділяли увагу, хочуть відчувати себе потрібними, хочуть мати свого персонального друга, якому зможуть довіритися. І головне завдання наставника в такому разі – не зрадити цієї довіри: якщо пообіцяв щось – дотримуйся слова і не обіцяй того, чого потім не виконаєш. 

Щодо частоти зустрічей з підопічним, то вони відбуваються тоді, коли складається з часом. Благо, сучасні цифрові технології дають змогу підтримувати контакт навіть дистанційно – телефоном наставник із підопічним спілкуються регулярно, майже кожний другий день. Коли є можливість, Олександр за погодженням служби, оформивши всі необхідні документи, забирає підопічного з закладу додому на вихідні чи канікули. У такий спосіб дитина може «зсередини» бачити, як це – вести побут, сплачувати рахунки за комунальні послуги, ходити в магазин на закупи і вести домашній бюджет. 

Діти в інтернатах і дитбудинках, каже Олександр, надзвичайно потребують такого спілкування: бувало, що вихованці питали в нього, чи не привів він наставників також і їм. Як і їх однолітки, що зростають у родинах, ці діти – такі ж допитливі, щирі, емоційні та довірливі, так само потребують любові й опіки. Наставник, своєю чергою, допомагає їм «розкритися» назустріч світу і полегшити прийняття нового статусу після виходу з дитбудинку – статусу дорослої самостійної людини та повноцінного члена суспільства.

Тим часом, відділ організації навчальних заходів для сімейних форм виховання Закарпатського обласного центру соціальних служб продовжує підбір та підготовку  наставників, охочих  працювати з дітьми, які наразі виховуються в інтернатах Закарпаття, констатує Ярослава Куштан.

Ярослава Куштан

Робота з наставниками. Фото Ярослави Куштан

Програма навчання наставників для дітей з інституцій є надзвичайно цікавою та об’ємною і дає майбутнім наставникам глибокі знання дитячої психології, вікових особливостей та специфіки роботи з дітьми- сиротами, дітьми, позбавленими батьківського виховання. Принагідно закликає волонтерів, які відвідують з благодійними поїздками дитбудинки, поміркувати, чи не варто сконцентрувати зусилля у прагненні допомогти потребуючим дітям, зосередившись на якійсь одній персональній історії життя. Бо ж не даремно кажуть: той, хто рятує одне життя – рятує цілий світ…

Тетяна Клим-Кашуба, Varosh

 

 

0 #