Life

Катерина Переверзева, Донецьк-Харків-Чернівці-Київ: “Перші 5-6 років мені було складно ідентифікувати себе і назвати переселенкою”

26 Жовтня 2022 866

Ця розмова – частина проекту “Однакові різні”, який Varosh реалізує спільно з “Східним Варіантом” та громадською організацією “Вокс Україна”. В ньому ми досліджуємо досвід вимушеного переміщення, інтеграцію в нових середовищах, виклики, з якими ми всі стикаємось та як їх долаємо разом. Перша тема присвячена філософському питанню самоідентифікації. Зовсім скоро можна буде послухати перші випуски подкасту, а поки публікуємо історію однієї з героїнь випуску.  

Журналістка Катерина Переверзева з 2014 року переїздила вже кілька разів: спочатку з Донецька до Харкова, потім, з початком повномасштабного вторгнення ‒ до Чернівців, відтак знову повернулася в Харків, а потім переїхала до Києва. Катерина каже, що термін “тимчасовий переселенець” дуже відносний: тимчасове переселенство з Донецька виявилося наче і не назавжди, але це й не те тимчасове переселенство, яке планувалося на 2 тижні або на місяць. Цей досвід дуже травматичний, адже коли доводиться переїздити знову, то здається, що якщо ти їдеш з міста через війну, то ти вже ніколи не повернешся.

катя переверзева

‒ Як змінилася твоя самоідентифікація за ці 5 місяців? Чи були запитання до себе “Ну і хто я тепер”, чи було якесь розуміння того, що я вдома в якихось конкретних місцях? Розкажи про свій шлях від 24 лютого до сьогодні. 

‒ В мене питання “хто я” з варіантами відповіді “переселенка/біженка/ВПО” стояло ще з 2014 року. Я в 2014 році переїхала з Донецька і, мабуть, перші років 5 або 6 мені було складно ідентифікувати себе і назвати переселенкою, бо в 2014 році було дуже багато випадків упередженого ставлення до людей з Донецької та Луганської областей та Криму. Було дуже багато звинувачень в тому, що ми якось не так захистили місто, або в тому, що ми самі це кликали і самі в цьому винні. Тож я на якийсь час взяла собі таку тактику: якнайменше казати, звідки я. Я вже на той момент осіла в Харкові. Якщо людина питає звідки я, то я обережно кажу. Я не завжди готова була до цих розмов, бо треба пояснювати людині, що ми не самі кликали і не самі винні. 

Коли нам довелося поїхати вже з Харкова, це була зрозуміла для мене ідентифікація. Якщо ти їдеш з міста, тому що там почалася війна, то ти тимчасовий переселенець. У мене були проблеми саме з цим словом “тимчасовий”, тому що тимчасове переселенство з Донецьку виявилося наче і не назавжди, але це й не те тимчасове переселенство, яке планувалося на 2 тижні або на місяць, воно перетворилося на 8 років. Коли 8 років живеш з думкою “А чи я колись зможу туди повернутись”, то після повторення цього досвіду вдруге вже думаєш, що цього разу можливо все буде не так, як було, і в це місто я вже зможу повернутися. Для мене, наприклад, дуже важливим було повернутися в Харків хоча б на короткий час для того, щоби зламати в своїй голові уявлення про те, що якщо ти їдеш з міста через війну, то ти вже ніколи не повернешся. І тепер я знаю, що можна повертатися і ще раз їхати. І певною мірою цей досвід полікував мені те, що у мене боліло з 2014 року.

‒ Яке формулювання ти обрала б для людей, які покинули місце свого постійного проживання через війну і оселилися в межах України? ВПО звучить якось безлико, як серійний номер. Яке слово ти використовувала б і яке здається тобі більш природним в нашій ситуації?

‒ Мені здається досить органічним слово переселенці. Але знову ж таки, у мене проблеми і з терміном ВПО, і з терміном переселенці, бо це такі загальні терміни, які виключають унікальність кожної історії. Особисто для мене переселенці ‒ найбільш органічний термін, хоча я знаю, що у різних людей воно працює по-різному.

Розкажи, коли ти поїхала з Харкова перший раз? 

‒ Ми поїхали з Харкова 24 лютого ввечері компанією друзів і колег в першу чергу через те, що ми всі займаємося журналістикою та/або активізмом. Оскільки серед нас була дівчина, яка працювала з переселенцями як психологиня в 2014-15 роках, то вона дуже боялася, що місто буде окуповане і ми будемо в списках тих, хто опиниться в полоні. А оскільки у неї є досвід роботи з людьми після полону і досвід друзів які були в полоні в так званій ДНР, вона сказала всім нам, що вона не питає нашої думки, ми просто мусимо виїхати. 

Куди ти поїхала, скільки ти часу була поза містом і чому ти вирішила все ж таки повернутися в Харків? Я слідкую за твоїми постами у Фейсбуці, я бачила ці переміщення, рефлексії про те, що можна людину вивезти з Харкова, але Харків з людини не ніколи не забереш. Коли була та точка, коли ти вирішила, що мусиш повернутися туди, незважаючи ні на що?

‒ Ми поїхали в Чернівці, тому що там були люди, які готові були нас прийняти. Моїм друзям дали майстерню, в якій вони можуть працювати. Я загалом три місяці провела в Чернівцях. Це неймовірне місто, мені дуже шкода, що я опинилася там саме в таких обставинах. Тому що приїхати познайомитися з містом під час відпустки це одна історія і зовсім інша історія це опинитися там, тому що йде війна у твоєму рідному місті. В місті, де все твоє життя, де твої близькі, де ти знаєш буквально все: де яка вулиця, де можна скоротити шлях, де тобі  підстригтися, в який час вигулюють собак з сусіднього двору. Це просто реальність, яка тобі максимально зрозуміла. І от ти опиняєшся тут не через своє бажання, а насильницьке вигнання. Мені було дуже складно, бо ніби фізично ти знаходишся в місті, де все спокійно, де жодного разу нічого не прилітало, але при цьому ти постійно читаєш новини, де то на твій район скинули авіабомбу, то був обстріл в тому місці, де живуть твої друзі, які залишилися в Харкові.

У мене було питання до себе: чи було взагалі життя в Харкові, якщо я знову опинилася там, де я знаходилася 8 років тому? Це нове місто, я максимально дезорієнтована і в моєму місті йде війна. Було дуже складно постійно повертати себе до того, що це інша історія, інші масштаби війни, інші перспективи. 

Десь у травні я зрозуміла, що я не можу більше в такому стані існувати, мені потрібно туди потрапити хоч на якийсь час просто для того, щоби зрозуміти, що ця харківська реальність все ще існує, що мій будинок все ще стоїть, що моя річка біля дому все ще тече. Також, коли ти знаходишся не в місті, а мозок отримує інформацію тільки про прильоти, то виходить якесь викривлене сприйняття реальності. Здається, що все місто виглядає так, як місця, куди прилетіло. Я памʼятаю, коли я заїхала в Харків, я думала, що буду сильно плакати через те, що мені цього всього так не вистачало і від болі, що воно все розбите. Я приїхала і побачила, що насправді досить велика частина міста ціла, тобто та картина, яку ти бачиш на відстані, вона дуже сильно відрізняється від того, що ти бачиш на свої очі. 

Я памʼятаю ще момент, коли я була в Чернівцях, додаток Уклон постійно пропонував мені поїхати додому на мою адресу в Харків. Мене постійно це так дратувало, ніби я там виїжджаю кудись в кавʼярню. До того ж я в Чернівцях мешкала на вулиці Ярослава Мудрого, а це одна з моїх улюблених і найважливіших для мене вулиць Харкова. І кожен раз, коли я писала цю адресу в пошук, я розуміла, що я насправді не хочу їхати на цю вулицю Ярослава Мудрого. Єдина вулиця Ярослава Мудрого, на якій я хочу знаходитися ‒ в Харкові. І у мене іноді була така розвага: я дивилася, скільки це буде коштувати, якщо їхати Уклоном з тієї вулиці Ярослава Мудрого, на якій я не хочу знаходитися, на ту вулицю Ярослава Мудрого, де я насправді хочу знаходитися. І оце відчуття, коли ти відкриваєш додаток таксі, і ця пропозиція знову зʼявляється, і ти вперше за кілька місяців дійсно можеш туди поїхати. Після того, коли я вже побачилася з друзями, яких я давно не бачила, побачила якісь важливі для мене місця, я викликала таксі додому і тоді я вперше розплакалася. Я плакала весь вечір просто від відчуття того, що я нарешті вдома. І це було те відчуття, ніби я вперше за ці 8 років вдома.

Скільки ти пробула в Харкові після повернення?

‒ Півтора місяця.

Коли вирішила поїхати з Харкова і куди?  

‒ Я обрала Київ, тому що мене запрошували в Київ, мені було тут, де жити, у мене тут багато близьких людей, які мене кликали і хотіли допомогти. Була якась опора вже тут. Я вирішила поїхати, коли почалися більш хаотичні обстріли. Перший місяць мого перебування в Харкові обстріли були кожного дня, але в один і той же час ‒ о 23.01, просто як за розкладом, від чотирьох до восьми вибухів. І ти спокійно собі в коридорі це слухаєш і спокійно живеш день, бо ти знаєш, що вдень ти можеш спокійно гуляти містом, зустрічатися з друзями, ходити в бари і загалом жити досить звичайне життя. Але потім вони перемістилися на нічні вибухи, це могло бути о другій годині ночі, о четвертій годині ранку, о третій годині ночі. Я просто почала помічати, що у мене став погіршуватися емоційний стан. 

Мабуть, останньою краплею були потрапляння дуже близько до мого дому: десь о 4 ранку я прокинулася від того, що у мене трясеться будинок. Я не розуміла, чи я зараз взагалі виживу, бо за відчуттями було, ніби прилетіло прямо в наш будинок. Я прокинулася вранці з думками, що треба з цим щось вирішувати, і, можливо, варто подумати про те, щоби на якийсь час поїхати з Харкова. Але зараз я вже знаю, що це тимчасово і я завжди можу повернутися. В той день зранку ще був артобстріл, десь 10 вибухів поспіль. Моя собака дуже лякається цих звуків і я одразу написала, що я їду в Київ. Ми буквально на наступний же день поїхали.

Чи допомагає тобі досвід 2014 року з тим, як почати жити на новому місці, як не пересиджувати тиждень/місяць, а реально почати жити? Чи можеш ти щось брати і з того досвіду восьмирічної давнини, чи воно все інакше і гірше, і болючіше; чи воно розʼятрює те, що було раніше? 

‒ В мене воно  працює той, і в інший бік. По-перше, у мене ця історія з вторгненням психологічно почалася набагато раніше, ніж 24 лютого. Я памʼятаю, що я в принципі з початку січня жила в стані “Невже мені зараз знову доведеться все це втратити”. Я тільки останні 2 роки почала розуміти, який слід це залишило на мені в психологічному плані. В той час до 24 лютого мені було складніше, бо я не могла себе заспокоїти тими аргументами, якими заспокоювали себе мої знайомі, які не мали цього досвіду. Аргументами на кшталт “росія не почне цю війну, їм не вигідно” ми заспокоювали себе в 2014 році, навіть коли розуміли, що вже в Словʼянську, Краматорську ідуть бойові дії.

В мене був неймовірний рівень тривоги, але у мене ніби була змога якось підготувати себе морально. Тобто я ходила до психотерапевтки і вона заздалегідь мене підготувала до цієї думки, ми з нею знайшли якусь базу, на яку можна спиратися у випадку, якщо доведеться знову поїхати на якийсь час. Я розуміла, що після початку війни є можливість, що у тебе потім все одно буде класне життя. Це не те, на чому все закінчується. Бо я знаю, що життя, яке я побудувала собі в Харкові, було в рази краще ніж те, що могло у мене бути в Донецьку. Також я розуміла, що мене дуже підтримує те, наскільки у мене близькі стосунки з містом, і це те, що подарувало мені просто найкращу роботу і заняття, якими я простого горю. Це теж обумовлено тим, що я колись прожила цю втрату. Тому що я знаю, наскільки багато ти втрачаєш, якщо ти втрачаєш місто. Це допомагає тобі розуміти, наскільки багато у тебе є, поки у тебе є місто, в якому не йде війна.

І в мене є ще більше бажання побудувати нове життя, бо я точно знаю, що в цьому місті можна бути щасливим, можна створювати собі можливості, там, у Харкові можна все. І я зараз відчуваю вдячність за те, яке життя мені це місто подарувало, я відчуваю ще більше відповідальності за те, щоб допомогти цьому місту відтворити життя. Зрозуміло, що воно вже буде зовсім іншим, але на людях, які знають це місто, його характер лежить ще більше відповідальності, щоб бути дотичними до цих процесів, до цих змін і зберегти неповторність цього міста.

 

Зараз з’являється все більше опитувань про те, як ставляться люди до переселенців у різних областях України. Мене дивує цифра: 50% не допомагають або ставлення позитивне у 60% і у 30% – різко негативне. 50% респондентів кажуть, що погана поведінка переселенців полягає у тому, що вони розважаються, наприклад, ходять у кафе або на манікюр. 48% – невдячні за надану допомогу, 48% – не розмовляють українською мовою, 47% – багаті, але при цьому вимагають допомогу, 37% – погано ставляться до місцевих тощо. Якщо відійти від цифр і наблизитися до реального життя, то з цим особисто ти стикаєшся? На Заході України? В Києві? Яке це ставлення? 

‒ Загалом я більше стикалася з прийняттям, з допомогою, з дуже людяним і дуже теплим ставленням. Ми перші 2 тижні жили у хлопця, який просто дізнався, що ми з подругою і з собакою, і з котом опинилися в іншому місті. Він просто зателефонував і сказав: “Ось адреса, приїжджайте і живіть”. Але у нас була історія, коли нам потрібно було знайти терміново квартиру і ми знайшли дуже маленьку і дуже брудну, коли туди в’їхали то помітили, що диван, був накритий пледом, там був весь у плісняві. А це 11 вечора. Ми навіть фізично не могли кудись поїхати. Ми з подругою майстрували покривало зі сміттєвих пакетів, щоби просто не лягати, у нас навіть не було спальних мішків. І коли ми за тиждень з’їхали з цієї квартири, ми не просили повертати гроші, просто захотіли звідти з’їхати, в нас виявилася дуже неадекватна хазяйка, яка кричала до нас матом, мовляв, ми невдячні. Та це був єдиний випадок. Але це для мене як виняток, бо неадекватні люди є у кожному регіоні. Таке могла трапитися і в Харкові, і в Маріуполі, і в Києві.

Я пам’ятаю, як пройшли перші 2 тижні, і ми почали розуміти, що все одно треба якось існувати, треба хоча б імітувати якесь нормальне життя і так, ми ходили в кав’ярню працювати. Мені стало психологічно легше, коли я купила собі першу нормальну кофтинку, бо я все, що в мене було – те, в чому я поїхала – спортивні штани, худі і пальто. Все. Я не встигла навіть з речей з собою щось взяти. Це був мій єдиний комплект. Коли я одягнула цю кофтинку і прийшла у кав’ярню – так, я відчувала себе добре, але водночас я відкриваю ноутбук і дивлюся відео, як ракети влучають в моє місто. І дуже хочеться створити якийсь симулятор, дати людям можливість, де вони можуть прожити хоча б день нормальне життя, але ти все одно не можеш. Це як звинувачувати людину, в якої хтось помер у спробі піти до перукаря чи купити нову сукню. Ти чіпляєшся за будь-які прояви нормальності свого життя. 

Ти погоджуєшся, що це завжди про перебільшення? Наприклад, мене так само зачіпають пости у фейсбуці про те, що не їдьте на Закарпаття і на Львівщину, бо вони там лише мріють, як здерти з вас останні гроші за житло. Звісно, такі випадки є, але це далеко не всі. Те саме й з “невдячними переселенцями”. Не можна ототожнювати абсолютно всіх. 

‒ Я пам’ятаю 2014 рік, коли ці питання не проговорювалося нормально. Як це сталося? Хто ці люди, які приїхали? Зрозуміло, що коли половина країни, по суті, вимушена переїхати – це як у квартиру, в якій мешкало 3 людини підселити ще 6 людей, 3 собаки, 4 черепахи і 5 котів. Просто навіть через те, що ви ніколи разом не жили в квартирі, ви можете просто не знати багато один про одного, вам просто тісно, у вас можуть виникати якісь конфлікти, непорозуміння. І ми, власне, через це створили цей проект «Внутрішня міграція», в якому ми хочемо цей термін ВПО розширити до дуже різних історій дуже різних людей. З одного боку, там багато якихось спільних моментів в цій історії, з іншого, історія кожної людини – це взагалі наче окрема книга. Просто потрібно пояснювати, хто оці налякані люди. Які приїхали до вас і опинилися поруч з вами в кав’ярні. І так само важливо проговорювати моменти, які виникають. І так, в якихось історіях є приклади, коли до людей відносилися не дуже добре, але більше все ж таки, ми зустрічаємо дуже багато вдячності, єдності. Про це все потрібно говорити.

Створення цього матеріалу стало можливим завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”. Вміст є виключною відповідальністю ГО “Вокс Україна” і не обов’язково відображає погляди програми

Росана Тужанська, Ірина Сов’як, Varosh 

Ця стаття стала можливою завдяки підтримці IREX та Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю IREX і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.

0 #