Війна

Захисниці України. Історії закарпатських військовослужбовиць

22 Жовтня 2022 2 007
Dyskleimer

Не тільки берегиня чи господиня, а й захисниця та рятівниця. Жінки у Збройних Силах України ламають стереотипи: за різними даними, наразі в українському війську від 40 до 70 тисяч військовослужбовиць. Чим займаються жінки в армії? Чи існує поняття жіночої і чоловічої роботи на війні? 

Про жінок на війні говоримо із тими, хто проходить її прямо зараз, а також ‒ із людьми, які опікуються правами жінок у війську в цей час.

“В армії фактично немає поняття чоловік чи жінка, є поняття військової одиниці”. Олена Хархаліс

Олена Хархаліс

Для старшого солдата Олени Хархаліс опинитися у війську не було спонтанним рішенням: понад півтора роки тому вона склала присягу на вірність українському народу і підписала контракт на службу у військовому резерві.  

“Я брала участь і в змаганнях ТрО минулого року в Рівному. Ми тоді посіли 2 місце по Україні, і наш комбат запропонував нам підписати чинний контракт, на постійній основі на 3 роки. Тому, коли все почалося 24 лютого, я по дзвінку за 15 хвилин уже була у військкоматі. В мене був зібраний рюкзак ‒ він стояв з моменту підписання цього контракту. Я розуміла, що треба бути готовою до будь-чого, в будь-яку хвилину, 24/7”

Бажання захистити країну було надзвичайно великим – більшим за природний, чисто людський страх. Своїх чотирьох дітей жінка зібрала зі словами “Збирайтеся, я потім придумаю, що з вами робити”, а сама поїхала у військкомат. І перші дні, коли там почали шикуватися черги з добровольців, Олена попереджала всіх, хто хотів захищати свою землю ‒ і чоловіків, і жінок ‒ що територіальна оборона не означає, що ми будемо лише тут, на місці. Якщо буде наказ командування вирушати ‒ будемо вирушати. 

“Я завжди це дуже серйозно сприймала, як і зараз. Це не іграшка: пішов-прийшов, це справді війна, а не гра якась”. 

Вже згодом їхній батальйон вирушив на передову: Ізюмський напрямок, Донецький напрямок, Харківський. Говорячи про те, як сприймають жінку на фронті, Олена каже, що ставлення багато в чому залежить від самої жінки, а також від колективу, в який вона попаде. 

“Дуже багато різних чинників є. Навіть в одному батальйоні до різних жінок по-різному будуть ставитись.

По-перше, жінка має себе поводити, як солдат. Бо в армії фактично немає поняття чоловік чи жінка, є поняття військової одиниці. Принаймні, це мій погляд на такі речі. Не обов’язково жінка у війську має бути медиком чи кухарем. Ні. Жінка може бути і хорошим стрільцем, і навідником, і водієм, і керівником.

Звісно, є такі, які не сприймають жінок в армії всерйоз. Однак це більше виняток ‒ більшість сприймає жінок в армії цілком нормально. В основному з часом всі стають як одна велика сім’я”.

 5373265784404557394 120

Одним з аспектів, пов’язаних з перебуванням жінок у війську, є жіноча військова форма ‒ а її наразі немає. Хоча Олена каже, що вже звикла до того, що є. Однак дійсно жінкам важко підібрати форму, бо параметри в жінок трохи інші. Часто буває так, що штани добрі, а куртка завелика, чи навпаки. А розпаровувати форму ніхто не хоче.  Стосовно ж бронежителів, то жінка переконана, що хороший бронежилет цілком можна підлаштувати під свої параметри, якими б вони не були – більшими, меншими, ширшими, вужчими. Треба розпустити лямки в одному місці, в іншому, десь годину з цим “погратися”, і тоді він буде повністю виконувати свої функції. 

“Я ж була під обстрілом, тоді саме бронік і каска мене й врятували. Тобто вони цілком виконують свої безпосередні функції як для жінок, так і для чоловіків”. 

Олена каже, що якби й мала гіпотетичну можливість повернутися назад ‒ чи в той день, коли підписувала контракт, чи у 24 лютого ‒ її дії були абсолютно такими ж. Вона б не змогла сидіти вдома. 

“Можливо, багато хто мене засуджує, бо я дітей самих залишила в мене старші дивляться за меншими. Але інакше я б не вчинила. Я навіть зараз, коли приїжджаю у відрядження, думаю, як би швидше зробити тут всі справи і повернутися знову туди. Я знаю, що я там потрібна, я можу бути корисною саме там для країни”.

“Я зрозуміла, що я ще не жила – абсолютно, жодного дня”. Тімея Фабіан

Тімея Фабіан

Тімея Фабіан ‒ стрілкиня 68 батальйону 101 бригади ТрО ЗСУ. А ще ‒ скрипалька Закарпатського народного хору. Саме тому вона, повернувшись з фронту до Ужгорода, одразу пішла виступати разом з колегами на концерті до Дня Конституції України. 

Раніше в Тімеї не було жодного військового досвіду. З перших днів війни вона активно займалася волонтерством, зокрема, зустрічала на залізничному вокзалі людей, які приїздили до Ужгорода, рятуючись від війни.

“Я бачила, як молоді мами в піжамах, з маленькими дітьми на руках, з кульками на ногах, виходили з потягу. Мене це настільки вразило, що я подумала, а що ж буде, якщо це все прийде сюди? Нам вже немає, куди тікати. Я хотіла хоча б навчитися тримати зброю в руках. І я пішла до військкомату. Хоча я зовсім не думала, що мене візьмуть саме на фронт, адже я зовсім не військова”. 

Перші кілька тижнів минули на Закарпатті в навчаннях: вчилися стріляти, надавати медичну допомогу. А вже потім надійшла команда їхати: 600 чоловіків і 3 жінок. Їхні позиції були в напрямку Ізюму, Слов’янська і Краматорська. Коли почалися дуже інтенсивні бої, жінок старалися вберегти, тож вони брали на себе роботу, яку чоловікам не було, коли виконувати. Іноді це була зовсім неочевидна, але дуже потрібна допомога.

“Найбільш головною, мабуть, була психологічна підтримка. Багато молодих хлопців до мене зверталися, як до мами. 20-річні хлопці, а в мене доньці 24. Вони психологічно не витримували; приходили до мене поговорити, розрадитися. Майже всі вони плакали. При чому не тільки молоді, а й старші, навіть старші за мене за віком. І я всім казала випускайте, плачте, це зовсім не соромно. Це потрібно робити”. 

Звернутися до психолога не завжди дуже просто з кількох причин, пояснює Тімея. По-перше, не завжди є час: потрібно подавати заявку в госпіталь, проходити процедурні моменти. А по-друге, не завжди чоловіки готові це робити, адже, щоб розкритися, потрібні вдалі місце й час. 

“В основному ж ці люди не професійні військові. Це ще донедавна були цивільні люди, сімейні, які звикли, що ввечері завжди приходять до дружин, до дітей. Я вже з часом знала, до кого який підхід потрібен: кого потрібно вислухати, кому потрібно порадити, з ким ‒ просто помовчати. Комусь допомагали жарти, комусь співи й музика. Я намагалася розслабити їх, як можу, трохи зняти напругу”.

Та якщо говорити про стосунки всередині роти, то всі були надзвичайно дружні, каже Тімея. Кожен допомагав, як міг. Якщо дівчата знали, що сьогодні не їдуть на позиції ‒ брали на себе приготування їжі, прання, підігрів води, якісь побутові речі. А бувало навпаки, що хлопці готували ‒ казали “ти, Тімеєчка, тільки командуй, пальцем показуй, а ми все зробимо”. Дбали один про одного як могли.

“Я коли приїхала на фронт, взагалі не знала, що мені робити. Чую, щось летить. Що робити? Раз тільки відчуваю, що за волосся хтось хапає мене і об землю. Ти в шоці, ти не відчуваєш ні болю, нічого. А потім ще й розумієш, що так і треба було. Що тебе врятували”.

Тімея каже, що між чоловіками і жінками не було ніяких непорозумінь. Не було неадекватної поведінки, хоч на початку дівчата дуже переживали стосовно цього. Усі разом, як тільки приїхали, обговорили поведінку і субординацію, і ніхто не переходив встановлені межі. Навіть коли приїздили хлопці з інших батальйонів і намагалися залицятися, то на їхній захист завжди передусім ставали побратими. 

“Я багато разів задавала собі питання: для чого Бог так дав, що я потрапила сюди? Були ж дівчата з інших частин, які не поїхали. Для себе я зробила такий висновок: я була там, аби стати сильнішою, змінити свої погляди на життя. Та найголовніше я була потрібна, аби допомагати хлопцям там”.

Img 20221015 112335

Наразі Тімея перебуває на Закарпатті і несе службу тут. Утім, наразі не відомо, чи доведеться їй знову повертатися на фронт і коли це буде. Досвід, який жінка отримала там, важко переоцінити ‒ він вплинув на все усвідомлення життя загалом. 

Коли я приїхала в Ужгород, то зрозуміла, що все своє життя я була занурена в роботу, в сім’ю. А там я зрозуміла, що я ще не жила абсолютно, жодного дня. Я усвідомила, що вічно комусь щось була винна, постійно віддавала себе в жертву. А, виявляється, треба би пожити. Не знати, скільки нам ще відведено”.

“Наше завдання аби питання щодо жінок були затверджені на законодавчому рівні”. Жіночий Ветеранський Рух

жіночий ветеранський рух

“Жіночими” питанням у війську займається чимало організацій. Одна з таких ‒ це Жіночий Ветеранський Рух, заснований у 2019 році. Основна його мета ‒ адвокація та захист прав чинних військовослужбовиць та ветеранок, а також впровадження рівних прав і можливостей через законотворення.  

“В нашому законодавстві, до прикладу, раніше не оформлювали жінок конкретно за військовими спеціальностями, пояснює членкиня команди Жіночого Ветеранського Руху Адріанна Мацьків. Наприклад, наша лідерка, Андріана Арехта, дуже довгий період за документами була швачкою, а після того, як дівчата таки пролобіювали зміни і з’явилося 60 військових спеціальностей для жінок, і зараз вона вже штурмовик”.

Основне, що відрізняє військову жінку від чоловіка ‒ це анатомічні форми. Тому питання спеціальної форми для жінок дуже актуальне. Запроваджувати таку форму збираються, але поки жінки носять або чоловічу форму, як є, або перешивають її під себе.

У Жіночому Ветеранському Русі теж шиють перші військові форми для жінок. Технолог-конструктор Анна Суворкіна розповідає, чим саме відрізняються жіноча та чоловіча форми і чому їх необхідно шити по-іншому:

 “Наприклад, якщо ми говоримо про нижню частину штани то жінки за своєю статурою мають трохи довші ноги, і через це наколінники часто розташовуються вище власне колін. Сама посадка брюк для жінок має бути високою, має бути інший шов сидіння це впливає на зручність у рухах. 

Стосовно кітелю, то основне, мабуть це жіночі груди. Чоловічі куртки на це не розраховані, і якщо груди доволі великі, то шов рукава перетягується наперед, сковуючи тим самим рухи рук.  Ну і розмірна сітка загалом: рости чоловіків починаються від 164 см, а жінок від 148. І навіть коли жінка бере найменшу за зростом куртку чоловічої форми, то рукави можуть за довжиною повністю закривати пальці. Або ж навпаки висока дівчина, але дуже струнка, і рукави будуть за довжиною підходити, але загалом кітель буде величезний на неї”. 

Основна мета Жіночого Ветеранського Руху ‒ щоб форма для жінок не просто була розроблена, а була запроваджена у війську Міністерством оборони. Це стосується не лише верхнього одягу, а й нижньої білизни, засобів гігієни для жінок тощо. 

Коли закінчиться війна

Рух буде й надалі займатися адвокацією жінок: є ще багато питань, які потрібно вирішувати. Одним із найбільших напрямків буде реабілітація, пояснює Адріанна Мацьків:

“Реабілітація це не лише лікування в класичному розумінні. Коли приїжджають наші дівчата з фронту, вони іноді кажуть, що дуже хочуть до косметолога, наприклад, або на масаж. Якщо нам, цивільним, може видаватися, що це недоречно, то для багатьох це насправді важливо. Тому ми хочемо, аби реабілітація була комплексною – від фізіологічної і психологічної до таких, здавалося б, простих, але вагомих для військовослужбовиць речей”.

Галина Гичка, Ірина Сов’як, Varosh

Фото з архівів Олени Хархаліс, Тімеї Фабіан та Адріанни Мацьків

 

0 #