Тетяна Щерба донедавна була єдиною фахівчинею в регіоні, яка спеціалізувалася на дотриманні прав людини у поліції. Зараз на локальних рівнях є ще кілька інспекторів, які здійснюють подібну роботу на місцях.
Нині в поліції все більше приділяють уваги дотриманню прав людини. Для цього змінюється структура Нацполіції, з’являються фахівці, які стежать за дотриманням правил, а у міськвідділках впроваджують повну відеофіксацію роботи: затримання, допит, перебування в ізоляторі тощо. Це — позитивні зміни, які убезпечують і затриманих, і поліцейських.
Контролювати весь процес, допомагати поліції змінюватися, стежити чи самі правоохоронці працюють із дотриманням правил та найголовніше — допомагати людям, які страждають від домашнього насильства має зокрема і Тетяна Щерба — капітан поліції, працівниця Департаменту головної інспекції та дотримання прав людини Національної поліції України.
Якраз останнє відбирає значну частину часу у Тетяни, бо домашнє насильство не залежить від віку, статті, доходу чи релігійних переконань. Піддаватися економічному, сексуальному, психологічному чи фізичному насильству можуть абсолютно усі. Та не всі готові про це зізнаватися, бо досі існує в суспільстві стереотип, що “б’є — значить любить”, чи “що у сім’ї самі розберуться”. А ще — що “поліція нічого не зробить”, то, значить, і сенсу нема туди звертатися.
Про дотримання прав людини, про те, як діяти, коли постраждав від домашнього насильства, де знайти прихисток та захист — говоримо із Тетяною Щербою.
Custody records: вся робота поліції фіксується на камери
— Яка в нас взагалі ситуація із дотриманням прав людини в області?
— Як поліцейська, яка вариться у цій системі із 2016-го року, то я точно бачу, що ситуація покращується. Ми нарешті відкриваємо у підрозділах систему “custody records”. Це повний відеосупровід затриманого. Від початку роботи поліцейського на вулиці, коли вмикається нагрудна відеокамера, до доставлення у відділок, подальша робота з затриманим на місці й навіть перебування в ізоляторі тимчасового тримання.
— Тобто все фіксується?
— Так. І це дуже добре. Бо в обох сторін є відчуття захищеності.
Затриманий знає, що все фіксується на камеру, і поліцейський це знає. А ще в оновлених підрозділах працюють інспектори із дотриманням прав людини. І вони спілкуються у відділках із затриманими й все відбувається під камерами. Навіть в ізоляторах є камери. Не можна приховати нічого, і можна відстежити як поводять себе й затримані, й поліцейські.
Якщо буде скарга на дії правоохоронця, то уже легше працювати, бо кожен крок зафіксовано.
— Це у кожному відділку поліції працює?
— На жаль, ще ні. “Custody records” працює лише у трьох відділках: у Тячеві, Іршаві та Хусті. Там поліцейські були готові до таких змін, тому й почали “custody records” із цих відділків.
Домашнього насильства не стає більше, але частіше звертаються у поліцію
— Це справді чудово, але яка у нас ситуація із домашнім насильством?
— За 2021 рік на лінію “102” було майже 14 тисяч звернень щодо домашнього насильства. І на кожне відреагували поліцейські. За той рік складено 3 672 протоколи щодо домашнього насильства (штрафи, заборонні приписи) і 137 кримінальних справ направлено до суду. Минулий рік для нас усіх став дуже важким. Але незважаючи на Велику війну, поліцейські реагували на виклики щодо домашнього насильства. Звернень було менше, майже 11 тисяч, але протоколів було майже стільки ж. Ще 113 справ кваліфіковано, як кримінальні та направлені до суду.
З початку цього року уже понад 6000 звернень. Загалом по країні, щороку збільшується кількість звернень щодо домашнього насильства. Направду його не стало у родинах більше, але люди почали більше довіряти поліції, тому й звертаються, бо розуміють, що тут їм можуть допомогти.
— А як це працює? Чому в одному випадку кривдник отримує лише штраф чи арешт, в іншому уже кримінальна справа і там максимальна санкція — це ув’язнення?
— Тут все залежить від систематичності насильства. Уявімо, що на певну адресу систематично викликають поліцейських щодо домашнього насильства, і кривдник уже отримував штрафи чи приписи, то наступного разу відкривається кримінальна справа й уже в суді визначається міра покарання.
Поліція не може не відреагувати на домашнє насильство
— Що відбувається після виклику поліції на домашню сварку?
— Після дзвінка на гарячу лінію оператор обов’язково розпитає про деталі ситуації: хто кривдник, де відбувається насильство, чи є у нього зброя, чи він вживав алкоголь, чи є там діти тощо. Ці дані допомагають поліцейським підготуватися до виклику. Бо якщо ти знаєш, що у людини є зброя, то морально інакше готуєшся до можливої ситуації.
В Ужгороді та Мукачеві виклик отримують поліцейські сектору протидії домашньому насильству. І тут є певна перевага, бо на цих територіях діють фахівці, які постійно працюють із таким видом викликів. В інших регіонах виклики отримують патрульні чи офіцери громади.
Не важливо, хто викликав поліцію: постраждалий, дитина чи сусіди. Поліція не може просто проігнорувати виклик. Патруль обов’язково зробить усе можливе, щоб впевнитися у безпеці людей та припинити насильство, яке відбувається.
За протоколом, кривдника та постраждалого варто розвести в різні кімнати й з кожним працювати окремо. Бо іноді постраждала, побачивши поліцію, і розуміючи, що її захистять, починає накидуватися на кривдника. Тому, щоб уникнути таких ситуацій і треба розвести сторони у різні кімнати. Тоді поліцейський проводить оцінку ризиків.
Він самостійно має дати відповідь на кілька питань: чи погрожував кривдник зброєю, або предметами, що можуть зашкодити, чи застосовував їх, чи кривдник погрожував вбити дітей або постраждалу особу, чи кривдник застосовував раніше фізичне насильство до постраждалої особи тощо. Якщо на ці та інші питання відповідь “Так”, то ризик, що насильство продовжиться — великий. І треба діяти.
— Що може зробити поліцейський? Виписати штраф?
— Так, але не тільки. Найголовніше — це винести заборонний припис. Кривдника зобов’язують покинути житло. І не важливо, хто власник. Навіть, якщо це майно кривдника, то його ніхто не позбавляє права власності, але обмежує це право. Людина зобов’язана повідомити поліцейського, де перебуватиме. Вказати точне місце, бо його правоохоронці точно навідають і перевірять, чи дійсно особа там перебуває. Пожити у родичів, батьків, друзів чи винайняти хостел — байдуже, але покинути місце. Такий припис дається до 10 днів.
Плюс, складається протоком про адмінправопорушення. Звісно, що поліцейський може винести припис не про зобов’язання залишити місце проживання постраждалої, а про заборону заходити до неї в кімнату і т. д. Та я вважаю, що конкретно ця норма — не дієва. Люди все одно будуть перетинатися в одному домі.
Якщо був виклик на домашнє насильство і правоохоронець ніяк не відреагував — потрібно скражитися
— Є такий стереотип, що насильство — про фізичний вплив, але це ж не так.
— Зовсім не так. Насильство може бути і психологічним, і економічним. Ось, до прикладу, чоловік постійно кричить на дружину, обзиває її, морально тисне і каже, що вона страшна, що вона крім нього нікому не потрібна, що він забере дітей і вона їх ніколи не побачить — це теж домашнє насильство. І за це така ж відповідальність.
От до речі, нещодавно мала можливість спілкуватися із одним з кривдників, якому суд присудив три доби арешту. Він зараз перебуває в ізоляторі тимчасового тримання, він вчиняв відносно своєї дружини психологічне домашнє насильство. У спілкуванні здається абсолютно адекватним. Питаю, чи розуміє, що раз він в ізоляторі, то відповідно відбуває покарання, визначене судом. А він говорить, що він проти того, аби бити жінок, а тим, що кричав на дружину, то це — таке виховання. Ні, це — не виховання!
Ще один момент — це економічна залежність від кривдника. Буває, що чоловіки відбирають телефони своїх дружин. Буцімто, подарував, значить і забрати подарунок можна. Але ж у телефоні — доступ до банківських додатків, карток тощо. Відповідно, постраждала позбувається фінансів. Це — економічне насильство. І воно теж карається.
— Чи розуміють поліцейські, що домашні сварки — це не сімейна справа?
— Здебільшого так. Самі розберуться, або чужа сім’я — темний ліс — це рудимент, який відмирає. Але й такі поліцейські зустрічаються.
Та майте на увазі, якщо був виклик на домашнє насильство і правоохоронець ніяк не відреагував, або приїхав і сказав, що самі розберуться, то — це неналежне реагування і постраждала особа може відразу звернутися на 102. Виклик фіксується і розпочинається службове розслідування. Також людина може звернутися до мене особисто. У кожній соцмережі я доступна. І я завжди реагую на запити. Можна звернутися до адвоката чи навіть ДБР.
Тому краще сумлінно працювати. Бо коли при домашньому насильстві присутні ще й діти й поліцейський не реагує, то це жахливо. В принципі, діти завжди вносять у таких ситуаціях, як постраждалі, навіть, якщо вони лише були свідками конфлікту.
— А чи часто чоловіки стають постраждалими?
— Так. Існує ще один стереотип, що кривдники — це лише чоловіки, а жінки не можуть так вчиняти щодо партнерів. Це не так. З початку цього року маємо 63 кримінальні справи, де потерпілі — чоловіки. І переважно це психологічне насильство. Часто домашньому насильству піддаються чоловіки-пенсіонери від своїх онуків та онучок. Був випадок, коли онук системно забирав гроші у дідуся. Знав, коли той отримував пенсію і відбирав її. Це — економічне насильство. А коли одного разу дід відмовив, то онук забив його до смерті. На жаль, і такі випадки бувають.
— Чи правда, що насильство зазвичай у родинах, де є проблеми із заробітком чи алкоголем?
— Ні, зовсім ні. Це — не залежить від вашого соціального статусу. Я знаю жінок — керівників, яких на роботі вважають сталевими, яких навіть бояться, але вдома вони регулярно піддаються насильству, здебільшого психологічного. Це — заможні, успішні люди, але статус не рятує від насильства у родині. Часто кривдниками є, здавалося б, адекватні, виховані та відомі люди. Мало того, я й сама піддавалася насильству.
— Ви? Можете розказати, як це було?
— У моїй сім’ї двоє дітей і чоловік. Він теж поліцейський. Це — другий шлюб. А от перший був невдалим.
Я знаю, як це — замазувати синці. Я коли спілкуюся із постраждалими дівчатами часто чую фразу: “Ви нічого не розумієте. Ви не можете мене зрозуміти, бо не були на моєму місці”. Тоді я показую сліди, які під формою не видно.
Я піддавалася домашньому насильству і готова про це говорити. Я просто одного дня прокинулась і вирішила, що не хочу так жити; не хочу, щоб моя донька росла і гадала, що це нормально. Я маю такий сумний досвід. Та він мене не зломив, а зробив тою, ким я є. Я не боюся про це говорити та хочу, щоб постраждалі розуміли, що можна кинути кривдника, чхати на те, що скажуть люди й не варто терпіти. А головне, що є люди, які готові їм допомогти.
Ми мусимо змінити уявлення суспільства, що насильство — це не нормально. І це — не приватна (сімейна) справа. Добре, що тепер закон дозволяє поліцейському на першому етапі діяти без заяви постраждалої особи.
Куди йти жінці від кривдника?
— Часто постраждалі залежні від кривдника і, погодьтесь, що жінці з дитиною нікуди дітися, якщо у неї нема дому чи рідних, які готові прихистити.
— Так. Однак зараз є окремі можливості для таких людей. У нас є кризовий центр, тобто “Закарпатський обласний центр соціально-психологічної допомоги”. Я знаю цих дівчат, вони надають послуги тим людям, хто перебуває у тяжких обставинах.Там часто прихисток знаходять жінки із дітьми. Дівчата справді великі молодці. Вони намагаються не лише дати житло, але й за ці три місяці, поки людина там, знайти їх роботу, допомогти орендувати квартиру, дати шанс на нормальне життя.
В Ужгороді є денний центр. Але там можна проживати максимум 10 днів.Цього мало. А далі що? Знову до кривдника повертатися? Віднедавна у Мукачеві відкрили шелтер для людей, які постраждали від домашнього насильства. Я не можу сказати адресу, але якщо комусь треба допомогти туди влаштуватися, то можуть контактувати зі мною. Це великий будинок, де можна жити з дітьми, куди можна прийти фактично без нічого і вам там допоможуть.
— Але цього замало. Хто, на вашу думку, має створювати такі шелтери?
— Місцева влада, зокрема й обласна. У нас є 64 громади, й справи всюди невеселі. Цим має займатися Міністерство соціальної політики. Тут, на місці, є департамент соціального захисту населення. Але, відверто кажучи, у цьому напрямку нічого не робиться. Навіть якщо ми говоримо про кризовий центр, то там тримається все на людях. Ці дівчата часто жертвують особистим життям і часом, щоб допомогти іншим.
Але це — не системно. Якщо цих працівників звідти прибрати, то центр перестане нормально працювати. Направду, у подібних закладах є величезна потреба. Ми не розв’яжемо це питання миттєво. Але мусимо рухатися.
Головне, про що варто пам’ятати кожній людині, яка піддається домашньому насильству — вихід завжди є, завжди можна звернутися до мене чи поліції й вам допоможуть. Як би страшно зараз не було, завжди можна залишити кривдника і жити далі повноцінним і щасливим життям. Ви не самотні!
Роман Сов’як для Varosh
Фото: Наталія Павлик
