Війна

Житло, робота, захист. Як словацька “Людина в біді” допомагає українцям сьогодні

17 Липня 2023 1 194

Величезні затори з автомобілів та безліч переляканих людей, які в розпачі рятувалися від війни на сході України стали для Закарпаття вже частиною страшної історії. З тих днів взяли початок кілька потужних гуманітарних організацій, які й сьогодні діють на Закарпатті і надають людям різного роду допомогу, аби підтримати їх у важкий час.

Одна з таких спільнот — “Людина в біді Словацька республіка” — впродовж останнього року розширила спектр допомоги, підтримуючи не тільки переселенців, а й закарпатців, які перебувають у скрутному становищі. Втім, давайте все по порядку.

Міжнародна організація Clovek v tisni (People in Need Czech Republic) була заснована в 1992 році в Чехії групою чеських воєнних кореспондентів, які вважали, що недостатньо просто інформувати про наявні конфлікти та почали розсилати людям допомогу. Поступово вони сформувалися в професійну гуманітарну організацію, яка останнім часом стала включати такі напрямки, як права людини і освіту.

У 1999 році сестринську організацію створили в Словацькій Республіці. Ці дві організації мають подібні програми та місію та співпрацюють з моменту заснування словацької організації, залишаючись окремими організаціями зі своєю власною юридичною ідентичністю, власними рішеннями та власними проєктами.

Українська місія словацької організації Clovek v ohrozeni носить назву “Людина в біді Словацька республіка” та наразі діє на всій території Закарпатської області. Нині це самостійна організація, яка незмінно дотримується головних принципів у роботі — допомагати людям, які з різних причин втратили гідність, свободу чи безпеку.

В Україну “Людина в біді Словацька Республіка” прийшла у 2016 році, коли на Закарпатті з’явились перші переселенці, які рятувались від війни на сході України, — розповіла комунікаційна менеджерка організації Марина Гончаренко.

002

З нею та Олександром Боднею, комунікаційником організації, говоримо про команду “Людини в біді Словацька республіка”, яка тільки за понад 500 днів війни на Закарпатті допомогла не одному десятку тисяч людей.

Як волонтери-«помагатори» в Ужгороді підтримують поранених українських захисників

Марина Гончаренко: — З 2016 року вони прийшли допомагати тим людям, які постраждали від війни. Допомога на той час, звичайно, була не в таких масштабах, як тепер, не було української місії як такої. Уже в 2022 році, коли почалося повномасштабне вторгнення, люди зі словацької організації “Людина в біді Словацька республіка” активно допомагали на кордоні, на боці Словаччини. Саме вони, ті люди, які стояли на кордоні і, грубо кажучи, бутерброди мазали українцям, які перетинали українсько-словацький кордон, і розпочали в Ужгороді українську місію. Рішення про створення організації на Закарпатті прийшло впродовж лічених днів.

Навесні в Ужгороді відкрили офіс, команда складалася зі словаків і українців. Спочатку допомагали продуктами харчування і засобами гігієни, — тобто те, що потрібно було на самому початку. Йшли в хід ковдри, теплі речі, вода — елементарні, базові речі для існування.

Водночас ми почали розуміти, що продуктами харчування не обійтися і влітку 2022 року започаткували програму психо-соціальної допомоги. В кожному районі Закарпаття є наша координаторка і в команді також є окремо психологиня.

— Чим організація допомагає тепер?

Тепер з’явилось дуже багато напрямків, основних три — “Шелтер”, “Захист” та “Інклюзія”.
Працюючи в напрямку “Шелтер”, ми відновлюємо і облаштовуємо місця тимчасового проживання внутрішньо переміщених людей. Ця програма з’явилась однією з перших, ще в 2022 році. У програмі “Шелтер” ми працюємо як самі, так і в співпраці з чеською організацією „Člověk v tísni“. Вони зазвичай відповідають за реконструкцію і ремонт, а ми — за наповнення меблями, кухонним приладдям, сантехнікою тощо.

Ми націлені на довгострокове вирішення проблем і один із проєктів у цьому плані — модульні будинки. В с.Середнє відкрили 12 будиночків, тепер підтримали проєкт модульних будинків у Сваляві. Це будинки сімейного типу, розраховані на 4 людини, людям там дуже комфортно жити, ми їх розпитували. Це, звичайно, не постійне помешкання, але люди можуть жити там і кілька років, поки не захочуть повернутися в рідне місто. Там облаштували ще й дитячий майданчик, міні-швейну фабрику.

Волонтерка з Іршави Віра Глушко: “Я не стану чекати, поки російський чобіт зайде у мій двір”

— Чи моніторить базова організація проблеми, які виникають в Україні?

— Ще й як моніторить! Завдання наших координаторок по районам полягає також і в тому, щоб моніторити, які проблеми виникають у громадах. Вони їздять по всьому району, звертаються до центрів тимчасового проживання ВПО, до людей у приватному секторі. Ми не розділяємо закарпатців і переселенців — допомагаємо усім, хто цієї допомоги потребує. Від війни постраждали всі, ми не розділяємо людей. І наші координаторки все це моніторять: які потреби в громадах, обов’язково тримають зв’язок з головами громад. Програма “Шелтер” діє в нас у всіх 6 районах Закарпаття.

Програма “Захист” займається різними юридичними аспектами, питаннями гендерної рівності, проводимо різні тренінги.

Програма інклюзивності — про освіту і працевлаштування. Наразі наша спеціалістка з працевлаштування проводить в різних громадах Закарпаття зустрічі, де розповідає про перспективи працевлаштування, на які приходять роботодавці, які шукають працівників і люди, які шукають роботу. І на таких зустрічах уже маємо випадки, коли люди познаходили роботу і робітників.

«Ми не чекаємо, поки люди попросять допомогу, ми виявляємо їхні потреби», — керівниця центру ЯМаріуполь в Ужгороді Галина Миролюбова

— Як усі ця допомога поєднується з проросійською політикою уряду країни?

— Ми особисто з якимись ворожими чи проросійськими настроями збоку словаків жодного разу не зустрічалися. Щоправда, ми й не спілкуємося зі словаками… Ми діємо виключно в Закарпатті. Та й серед закарпатців не було одного несприйняття, навпаки. Усі працівники “Človek v ohrození“ абсолютно підтримують Україну. Дуже зрідка якісь проросійські настрої проскакують в коментарях у соцмережах, але судити за цим не можна, це буде необ’єктивно.

012

Саша Бодня: — Ми збираємо історії людей, яким організація надає допомогу і яким змогли допомогти. Це важливо не тільки для того, щоб ми про це розповіли в тих же соцмережах, а це дуже важливо і для Словаччини, щоб вони розуміли, який масштаб проблеми, з чим внаслідок війни зіткнулося цивільне населення, які потреби в них виникають через війну. Власне через ці історії словаки мають уявлення про те, яку допомогу вони можуть надати.

Марина: — Словаки займаються фандрейзингом і в них на сайті є закладка “Допомога Україні”, куди потрапляють всі історії і потреби людей, про які ми їм розповідаємо. На цю сторінку може зайти будь-хто, прочитати про потреби і задонатити на ту чи іншу потребу чи проєкт. Якби країна була просякнути проросійськими настроями, то не було б такої потужної підтримки і допомоги… Звичайні словаки, прості люди донатять дуже багато. Ми можемо реалізувати свою допомогу завдяки платникам податків Словацької республіки. І ми їм, звичайно, за це дуже вдячні.

Саша: — Коли сталася трагедія на Каховській ГЕС, то словаки за один день зібрали 50 тисяч євро. І потім упродовж кількох днів надійшло ще 10 тисяч євро.

“Або серце болить, або очі світяться”. Волонтерка Ольга Павлова про “Щасливих дітей” Закарпаття і не тільки

— Які кожен з вас можете пригадати випадки з роботи організації, які вас особисто вразили?

Марина: — У мене їх так багато, що не знаю, на якому й зупинитись… Перші кілька місяців моєї роботи в організації я весь час плакала. Дуже важко чути і бути свідками історій різних людей. Немає значення — закарпатець це чи переселенець.

Але я пригадую розповідь наших волонтерок, які працювали в Тур’їх Реметах з дітками в психосоціальному напрямку і розповіли, які були результати за місяць роботи. Були діти, які взагалі спочатку не розмовляли, не спілкувалися, а через місяць уже говорили, сміялися. А одна дівчинка з Вінницької області влітку з батьками повернулася додому, пробули там тиждень, за який вона взагалі ні з ким не хотіла спілкуватися і казала: “Поверніть мене на Закарпаття!..”

От мені ця розповідь волонтерок про роботу з дітьми запам’яталась дуже чітко… Коли вони розповідають, що діти знову почали усміхатись, то це не залишає байдужим…

Саша: — Таких історій повно. Пригадую, як взимку ми допомагали дровами людям, які потребували підтримки — закарпатцям, які прийняли в себе переселенців, окремо ВПО чи закарпатцям, які потребували цієї допомоги, живуть у скрутних умовах. Родина отримувала 5,3 куба дров. Родини чи люди обиралися з вразливої категорії населення. Дуже часто у віддалених гірських населених пунктах, ми добиралися туди машиною, поки могли їхати, а далі пішки, чи конями люди везли ті дрова.

Притулок селиських сироварів з великим українським серцем

Один чоловік у Хустському районі, в с.Яблунівка, розмістив у себе вдома кілька родин. Він сам — багатодітний батько — їздить на заробітки, повертається і вкладає гроші в утримання людей. Там кілька родин у нього вдома вже змінилося і він і далі продовжує їх утримувати.

У Руському Полі, на околиці села живуть дідусь із бабусею, обоє з інвалідністю, туди доїхати було — ще та пригода… Там є соцпрацівниця, яка їх навідує регулярно, але ті дрова, що ми їм привезли, були дуже важливими і своєчасними.

Ми говорили, і Марина з Сашком раз у раз пригадували безліч історій, від яких мороз ішов по шкірі… Якщо вам чи знайомим людям потрібна допомога, зверніться до “Людини в біді Словацька республіка”, напишіть їм у соцмережах (Facebook, Instagram), абсолютно на всі повідомлення вони відповідають. “Ми не можемо обіцяти вирішити всі проблеми, але принаймні ми, як комунікаційники сконтактуємо людину з фахівцем, який може її потребу вирішити”, — сказала Марина Гончаренко.

Зоряна Попович, Varosh,

Фото: “Людина в біді. Словацька республіка”

Не пропускайте цікаве з життя Закарпаття! Читайте більше в наших соцмережах — FacebookInstagram та Тelegram.

0 #