Люди, які постраждали від домашнього насилля, торгівлі людьми, стихійних лих чи збройних конфліктів у будь-який час доби можуть отримати допомогу в Закарпатському обласному центрі соціально-психологічної допомоги в Ужгороді. Центр розташований на околиці міста та має в розпорядженні 3 (!) кімнати, в яких може одночасно прийняти 10 людей. 

Троє жінок, які тут працюють, допомагають відновитися людям, які пережили насильство різного типу і не з чуток знайомі з тавруваннями на кшталт “Сама винна!”, якими нерідко наділяють цих людей. Про це та про специфіку насильства над жінками та чоловіками говоримо з Вікторією Симулик, яка наразі в процесі отримання психотерапевтичної освіти і надає психологічну допомогу.

— Вікторіє, розкажіть про центр — чи платні ваші послуги і хто ваші клієнти? 

— Наш центр з’явився ще в 2009 році і надає дві державні соціальні послуги: це послуга притулку до 90 днів, люди можуть проживати тут, це цілодобовий стаціонар, і ще одна наша послуга — послуга консультування. Ці два вектори допомоги безкоштовні для клієнтів та клієнток. Такі центри є майже в кожному обласному центрі.

Є також люди, які приходять на денний стаціонар, в разі, якщо не потребують притулку, але приходять консультуватись. Так вони можуть і рік, і два приходити за підтримкою. 

Часто до нас направляють людей соціальні служби, соціальні установи з різних територіальних громад. Є багато причин, які зумовлюють ці складні життєві обставини. Часто в розмові, в процесі роботи виявляється, що там було і насильство. Нерідко люди не одразу виявляють і не пишуть, що це є домашнє насильство і воно є головною причиною того, що людина потрапляє сюди. Все описується фразою “складні життєві обставини”. 

Виявляється, що домашнє насильство у своїй родині вони і не помічали. До нас можна звернутись напряму, безпосередньо, або, наприклад, якщо вже на місцях області на територіальних громадах є соціальні служби, то вони мають наші контакти, ми комунікуємо, і вони вже скеровують до нас людей, які потребують допомоги. Ми, щоправда, обмежені в просторі, тому можемо прийняти тільки, коли є вільне місце…

Людей до нас направляють інші соціальні служби, територіальні громади, або ж люди звертаються самі. Рідко коли людина приходить і каже, що в мене домашнє насильство: таких одиниці. Здебільшого звертаються, бо є проблеми з житлом чи нездоровий соціально-психологічний клімат в родині. Тобто люди вже звертають увагу на наслідки і з ними приходять до нас. Потім в процесі роботи ми доходимо до витоків їхньої проблеми.

— Скільки людей живе в центрі сьогодні?

— Зараз із трьох кімнат вільна тільки ця, на 4 місця.  Якраз пів місяця тому проживало тут 11 людей. Це була опікунська сім’я з Донецька: мама, бабуся і шестеро дітей, і жінка з двома дітьми, закарпатці, які постраждали від домашнього насильства. Це наш такий успішний кейс, тому що нам вдалося отримати в суді рішення про виселення кривдників і вона з дітьми безпечно могла повернутись додому. А опікунська сім’я змогла знайти собі інше помешкання.

Зараз до нас прийшла ще одна жінка, яка втекла від домашнього насильства з іншої області.

— Розкажіть про цей успішний випадок у вашій практиці.

— В одній із ТГ області жінка жила зі співмешканцем і своїм братом, і двома маленькими дітьми. Чоловіки зловживали алкоголем і іноді жінка випивала разом з ними. До нас вона потрапила не через домашнє насильство, а через те, що соціальна служба написала незадовільні умови для життя дітей. 

В розмові виявилось, що чоловіки жінку б’ють. Було там і психологічне насильство, але його часто випускають із виду… У жінки не могло вирости  довше волосся, тому що чоловіки його постійно виривали… 

Тут було і таврування її з боку селян, бо люди бачили, що вона теж п’є з ними іноді, але ніхто не бачив ситуації глибше. Є ще явище співзалежності і це несвідомий вибір людини — я теж буду зараз така — це дуже складні психологічні моменти, які пов’язані з початком психологічного насильства. Відтак жінка не змогла зупинити це і діти стали свідками цієї ситуації.

Як протидіють домашньому насильству в Кривому Розі

Ми звернулися в Центр надання безоплатної вторинної правової допомоги, вони надають безкоштовно допомогу постраждалим від домашнього насильства внутрішнім переміщеним особам. Вони, враховуючи масштаб ситуації, видали терміновий заборонний припис і кривдників виселили на 10 днів із помешкання. Три такі приписи зобов’язують суд видати обмежувальний припис до року. Ми обійшлись тим, що одразу суд видав цей обмежувальний припис і чоловіків виселили на пів року. 

Ми потім писали листи і в нові територіальної громади, і поліції, ми атакували їх просто листами і наголошували на тому, що це їхні зобов’язання, щоб жінка з дітьми змогли повернутись додому. Ситуацію зараз контролюють місцеві соціальні служби.

Скільки існує людство, стільки існує проблема насильства і віктимблеймінгу

— Як, на вашу думку, виник цей стереотип — “сама винна”? Чому звинувачують людину, яка пережила насильство? 

— Таке явище називається віктимблеймінгом — коли ми звинувачуємо постраждалу людину в тому, що з нею сталося. Ми намагаємося в своїй мові уникати слова “жертва”, тому що воно доволі клеймуюче… Ми кажемо “постраждала”.

Домашнє насильство — це не тільки про партнерів, це і про батьків, і дітей, і цілий ряд інший людських ланцюжків відносин: дідусі і бабусі, двоюрідні брати і сестри, тітки, дяді тощо… Вже троюрідна родина не підпадає під формат домашнього насилля. Прояви домашнього насильства трапляються також і між людьми, які не є родичами, але які мають спільну територію помешкання, наприклад, якщо двоє друзів знімають квартиру і в них виникають прояви насильства, то це теж домашнє насильства.

Насильство має 4 форми: психологічне, фізичне, економічне і сексуальне. Його підступність у тому, що воно починається з психологічного, яке найважче ідентифікувати і довести фактично. Зараз, на щастя, є багато просвітницьких матеріалів на цю тему і люди якось можуть хоча би ідентифікувати, що власне є насильством, а що — конфліктом. Це потрібно розрізняти.

Насильство відрізняється від конфлікту наступними проявами: домінуванням однієї сторони над іншою (оскільки в основі насильства лежить контроль постраждалої особи), значною перевагою сил, порушенням прав людини (свобода, особиста недоторканість, життя, здоров’я тощо), наявністю шкоди, умислу та усвідомленої протиправності. (за визначенням адвокатки Людмили Гриценко)

Коли ти тривалий час живеш у середовищі психологічного насильства, то твій психологічний стан видозмінюється. Це як дерево, яке росло собі звичайним деревом, але під впливом обставин почало деформуватися. Так і людина, змінена під впливом насильства, не може функціонувати і захищати свої кордони так, як би могла робити це в повноцінному “рівному” стані. В неї з’являється багато наслідків, які відображаються на її психологічному здоров’ї, зокрема це помітно і на самооцінці, і нездатності захистити свої кордони через брак ресурсу. 

Такі хвороби як депресія або тривожність — це все обтяжуючі фактори на дорозі до того, щоб людина могла себе захистити.

— Наскільки давній цей процес?

— Я думаю, що скільки існує людство, стільки існує проблема насильства і віктимблеймінгу. Мої батьки росли в період Радянського Союзу і там дуже багато чого замовчувалось, відповідно, так люди навчали і своїх дітей. Тому, звісно, коли трапляється якийсь випадок насильства, то люди не стають на захист слабшого. Тут теж є ряд своїх причин психологічних, чому людина свідомо або несвідомо обирає таку модель поведінки. Можливо, щоб самій уникнути нападу агресора, людина обирає стати на його бік, а не на бік того, хто зазнає насильства. 

Ну і брак того, щоб вчитись брати відповідальність. В Законі України “Про запобігання та протидію домашньому насильству” визначено, що насильство — це не тільки дія, а ще й бездіяльність. Тобто тут нейтральної позиції немає: ти або реагуєш, запобігаєш, протидієш, захищаєш, або стаєш на бік кривдника і дозволяєш бути цьому насильству.

— Це властиво тільки нашому суспільству, пострадянському, чи світова громадськість теж знайома з віктимблеймінгом?

— Нещодавно спілкувалися з американським психоаналітиком, Дарреном Гарпером, його цікавили сфери надання соціально-психологічних послуг в Україні в період війни. В розмові ми зачепили тему насильства і він сказав, що зараз тема домашнього насильства стає в Америці теж публічною темою для обговорення. Він розповів, що тема таврування постраждалих у них теж існує і вони пробують теж шляхом інформування і освыти якось із цим боротись. В цьому ми зійшлись і це те, що мене здивувало, тому що я теж думала, що ця проблема має пострадянське коріння.

Таврування, або ж віктимблеймінг — це одне з тих явищ, яке ускладнює отримання допомоги самим постраждалим, тому що є це відчуття сорому і провини, що мене зараз звинуватять, умовно, чому я раніше не звернулась, чому допустила… 

Як з цією темою в Європі — не дуже знаю, хоча я навчалась ще за програмою “Еразмус” на магістратурі в Празі, то там ми теж це обговорювали.

Якщо про проблему насильства не говорити, то вона не зникне

— Не можу не згадати випадок насильства на Воловеччині… Чи правильною була послідовність дій суспільства, влади і, власне, як у такій ситуації вберегти саму дівчину? Як тут поводитися грамотно?

— Ситуація уже склалась і переграти ми її не можемо. Вважаю, що за пвених обставин варто діяти радикально, щоб хоча би якийсь відсоток людей щось почули. 

Ця історія підняла на вуха всю Україну, всі про це почули і звернули увагу. Багато хто живе в своїй “бульбашці” і впевнений, що в нас таких явищ не буває, а тут — такий розголос… Ми з колегами часто чуємо в розмовах з очільниками територіальних громад, коли якісь семінари проводимо, що “у нас такого нема”, “нам не треба запроваджувати якісь соціально-психологічні послуги”, “нам не потрібно попереджувати насильство, бо в нас усе спокійно” і т.п..

Але якщо про це ніхто не говорить, то це не значить, що його немає!.. І зараз якщо якісь ситуації резонують, то вони вказують на те, що питання актуальне. Тепер, можливо, люди глянуть у свій двір, свою сім’ю, школу, клас, місто чи село і подумають: чи все добре в моїй “бульбашці”? Чи є куди звернутися і поговорити про це, якщо все-таки не все гаразд?

— Як думаєте, в такому випадку який відсоток людей все ж звернеться за допомогою? Чи бодай серед знайомих підніме цю тему?

— Тут я знову апелюю до відчуття відповідальності кожної людини. Тому що зазвичай буває так, що людина думає: “Ну, хтось інший хай підніме це до розмови, і тоді і я скажу, що думаю”. І у випадку на Воловеччині на кожному етапі ситуації кожен — сусіди, друзі в школі, соціальні служби, голови територіальної громади, центрів соціальних (а вони в першу чергу особистості, а вже потім носії професії) — не дали собі чітку відповідь “за що я несу цю відповідальність?”, “як би я вчинила?” і “що мені заважає зробити цей крок і кудись подзвонити, кудись звернутись?” 

І не проблема, якщо ви відчуваєте, що ви би не зреагували. Головне — якщо ви приходите і про це говорите, пробуєте розібратися в цьому: чому так важко розказати.  Проблема — якщо ви з нею нічого не робите — так і залишається. Тому що насильство живе за рахунок ізоляції і тиші, воно тоді процвітає. Як тільки ми руйнуємо цю тишу — тоді є зрушення в ситуації. 

— Чи завжди суд є виходом?

— Знову ж таки, тут залежить від конкретного випадку, тому що суд — це теж частина цього ланцюжка. Не кожен випадок потребує доведення до цієї сходинки, іноді ситуація вирішується на другій сходинці або на третій. Якщо вже там не вирішується, то йдемо далі і доходимо до суду. Залежить від величини або масштабу конкретної ситуації.

Це проблема не тільки жінок чи тільки чоловіків, а проблема всього суспільства

— Ми говоримо про постраждалих від насильства, маючи на увазі здебільшого жінок. Чи відомі ситуації, коли жертвою насилля є чоловік?

— Так, є. Наслідки т.зв. патріархального суспільства частково полягають у тому, яким має бути чоловік: він не плаче, він сміливий, він не має бути сентиментальний і т.п. І до мене звертаються по консультацію молоді люди, які вдома потерпають від авторитаризму своїх батьків чи дідусів. Суспільство не сприймає цих людей як теж постраждалих. Тут теж дуже багато сорому і провини через те, що ти не відповідаєш очікуванням, хлопці зазнають психологічного і фізичного насильства найчастіше з боку теж чоловіка, тобто батька чи вітчима.

Молодь легше йде на розмову і відкривається. Розмова зі старшим поколінням часто непроста, бо старші люди мають уже сформовані свої цінності і стереотипи, і дуже важко погоджуються на зміни чи бодай на те, щоб почути і спробувати зрозуміти іншу людину. 

Просто статистично, наприклад, жінки частіше страждають від психологічного і фізичного насильства з боку чоловіків.

 

— Чому так складається?

— Найчастіше вчиняють насильство по щодо жінок чоловіки, які мають дуже багато упереджень про роль жінки: мовляв, жінка не така повноцінна особистість, або що її місце на кухні. Тобто, він у це щиро вірить і свою поведінку вибудовує відповідно.

Ці образи-кліше, які довгий час панували в нашій культурі — хто яким має бути і яким стандартам відповідати — роблять нам дуже погану послугу. Це проблема не тільки жінок або тільки чоловіків, а всього суспільства. 

Звичайно, чоловіки можуть фізично проявляти агресію і насильство до жінок, жінки застосовують більше психологічне насильство або економічне. Найгірший наслідок насильства — це смерть. Вона може через вбивство чабо доведення людини до самогубства. 

У всьому цьому треба, звичайно, брати до уваги дітей, які є повноцінними особистостями і страждають від ситуації, не маючи стільки можливостей та ресурсів, щоб себе захистити. Періодично ми відвідуємо школи, недавно були в кількох на Ужгородщині, говорили про прояви домашнього насильства і діти прямо питали: “А ви можете все це розказати моїм батькам? Бо якщо я скажу, то вони не сприймуть це, бо я для них не авторитет”. Або коли ми говорили про образи, приниження — “О, це прямо про нашу сім’ю ви говорите!..” 

В цьому випадку ми говорили з дирекцією школи, просили, щоб психолог і соціальний педагог, які є в школі, на батьківських зборах говорили про ці явища домашнього насильства. Щоб це була також і політика школи, яка є теж суб’єктом у захисті дітей від насильства. 

Діти війни. Що треба знати кожному дорослому при розмові з дитиною, яка бачила війну

— Чи ефективно говорити на батьківських зборах про явище домашнього насильства?

— Ну, про ефективність можна буде говорити трохи згодом, коли ці розмови проходитимуть регулярно, але за даними психологічної асоціації інформування, просвіта, психологічна оосвіта — це найкращий спосіб і перший крок до запобігання насильства. Ми розповідаємо про суть проблеми, розставляємо акценти, правильно називаємо явища — де конфлікт, а де насильство. Пояснюємо, як ці психологічні процеси відбуваються, як людина реагує, які ці стресові реакції — це така освітня програма. І роль школи в цьому ланцюжку — ключова. 

Люди потребували не стільки першої психологічної допомоги в класичному розумінні, як стабілізації

— З початку повномасштабної війни багато людей побувало у вас? Із якими проблемами?

— Ой, так… Умовно, враховуючи 10 місць у нашому центрі та те, що людина може перебувати в нас до 90 діб, у рік ми можемо розмістити і надати послуги 40 людям.  А минулого року у нас жило 68 людей… 

З початком війни ми одну кімнату залишили транзитною, тому що були люди, які просто на день-два приходили, помились, поспали, поїли, відігрілись і поїхали далі за кордон. Хтось залишався, хтось знаходив альтернативу по житлу — тобто одна кімната була транзитна. Я ще в той час волонтерила в “Совиному гнізді” і в “Дельфіні”, і там я знайшла дві сім’ї, які були в розпачі через житлові умови, які тут знайшли, і я забрала їх до нас. Потім вони порадили нас своїм знайомим і був час, коли в цій кімнаті, де ми розмовляємо з вами, 4-місній, жило 8 людей…  

Здебільшого людям треба було втекти і десь перебути цей стресовий період; вирішити, що робити далі. Для цього треба мати час на адаптацію і умовно на першу психологічну допомогу, щоб заспокоїтись. Проблеми були у всіх різні і однакові одночасно — це війна і наслідки війни. Різнились вони якимись особистісними відмінностями тої чи іншої сім’ї.

Люди потребували не стільки першої психологічної допомоги в класичному розумінні, як стабілізації. В такому стресовому, дестабілізованому стані нам треба згуртувати людину, щоб вона не “посипалася”. І в нас були дуже такі гарні неформальні розмови, наприклад, коли вони готували їжу чи варили каву на кухні. Або я зазирала до них у кімнату і ми про щось перемовлялися, чи повітряні тривоги ми пересиджували в нашому сховищі і там розмовляли. Оці такі неформальні розмови, де я частіше була слухачем, не було розпитувань, втручання — це допомогло людям відчути тут безпечний простір. 

Тепер хвиля людей трохи спала, ми й самі трохи відновилися. Кожні 2 тижні ми долучаємось до супервізійної групи для фахівців, яку проводить психіатр з Нідерландів. Тут можемо виносити якісь свої переживання, якісь складні ситуації, бо і нам дійсно теж потрібна підтримка.

— Тобто наразі психотерапевтичну допомогу в центрі надаєте ви одна?

— Так, я зараз в процесі отримання психотерапевтичної освіти і надаю психологічну допомогу. Наразі це посильна робота, а якщо стається так, що я не маю часу, місця, сил, то ми перенаправляємо людей в інші центри консультування в Ужгороді. Нещодавно запрацювала кризова кімната і денний центр соціально-психологічної допомоги постраждалим від домашнього насильства. Різниця між нашими закладами в тому, що ми надаємо послугу не лише постраждалим від домашнього насильства, а ми надаємо допомогу ширшому колу осіб, не тільки з проблемою насильства. 

Крім того, кризова кімната надає притулок до 10-20 днів максимум, а денний центр — консультативний.

Ми в нашому центрі зараз пробуємо налагодити з ними тіснішу співпрацю, тому що після цих 10-20 днів, можливо, людині потрібно більше часу перебування в якомусь притулку і вони можуть направлятися до нас. 

Коли люди покидають наш центр, то ми завжди кажемо, що у випадку чого вони знають наші контакти, ми готові їх вислухати і підтримати в будь-який час. Нерідко наші клієнти стають або волонтерами, або запрошують до нас інших людей.

Для того, щоб зв’язатися з консультантами Кризового центру — дзвоніть 099 170 0039.

Зоряна Попович, Varosh

Фото надані Вікторією Симулик та зі сторінки Кризового центру в Instagram