Life

“В нас люди не люблять дітей з інвалідністю, а тут такого нема”. Як живуть в Ужгороді жінки-переселенки з дітьми з інвалідністю

29 Грудня 2022 1 977

На кухні медико-соціального реабілітаційного центру “Дорога життя” зібралися жінки: перемовляються, нарізають овочі, щось шкварчить на сковороді, шумить вода з крану — в мікрорайоні щойно дали світло, і жінки-переселенки, які мешкають тут з дітьми з інвалідністю, потягнулися готувати вечерю. 

Ми поспілкувалися з кількома з них — мами, бабусі, вони приїхали в Ужгород з різних міст, у різний час та в різному складі. Але діти з інвалідністю поєднали їх під одним дахом.

Ця розмова – частина проєкту “Однакові різні”, який Varosh реалізує спільно з “Східним Варіантом” та громадською організацією “Вокс Україна”. В ньому ми досліджуємо досвід вимушеного переміщення, інтеграцію в нових середовищах, виклики, з якими ми всі зіштовхуємось та як їх долаємо разом. 

“В нас люди не люблять дітей з інвалідністю, можуть образити. Тут такого нема”

Галина Корж з онуком приїхали в Ужгород у березні з Краматорська. Їхали, каже, 38 годин.

— Я б не поїхала з дому, якби не Вадік. Він дуже боявся сирен тривоги… У нього з дитинства діагноз — відставання в розвитку, воно не лікується. Йому в січні буде 17 років. Мама його, донька моя, його кинула, коли він маленький був, то він залишився зі мною, я оформила на нього опікунство. А донька, в неї п’ятеро дітей, вийшла заміж вдруге, у Слов’янську, там у мене будинок, господарство, то вона забрала дітей і не захотіла кидати господарство, там залишилася…

Dity Z Invalidnistu3

Я тут (в Ужгороді) ніколи не була раніше. Ще до війни хотіла поїхати з Вадіком у Трускавець, по путівці, але потім віддала путівку хлопчику з ДЦП. Він у візку, а Вадік ходить, то я й віддала. Раніше він зовсім погано ходив, але пролікували його в Донецьку, в клініці Євтушенка, і відтоді ходить нормально. Зараз він став інший, він же розвивається гормонально, агресивний буває, ображає мене… Він спокійний був завжди, тільки шум не переносить. Таблетками психотропними теж не будеш його постійно напихати…

Галина — пенсіонерка, отримує пенсію, опікунські і гроші “по групі”. Коштів на життя, каже, вистачає. Єдине, що клімат в Ужгороді їм не підходить — гайморит у Вадіка постійно.

Втім, хлопець пішов тут у школу: 

— Вадік вчиться у 8-ій школі, до нього приходять вчителі і займаються з ним. Він у 9 класі. Ще толком 8 не закінчив, але взяли його в 9-тий. Вчителі дуже хороші! В нас люди не люблять дітей з інвалідністю, можуть образити. Тут такого нема. Золоті тут люди.

“Можливостей в Ужгороді — валом! І ми користуємося всім!”

Світлана Юр’єва з родиною — чоловіком і двійком дітей — виїхали з Бердянська 24 лютого. Поїхали в Запоріжжя, до мами:

— Приїхали на машині, в нас двійнята — 9-річні Артем і Аліса, вони глухі. Наші скарби. Дві штуки (усміхається). Півроку ми прожили в мами, а потім зрозуміли, що навчання в школах не буде, та й прильоти там почалися, то ми поїхали далі на захід.

Dity Z Invalidnistu8

Подружжя писало в різні організації, де їм могли надати допомогу. Через ЮНІСЕФ знайшли “Дорогу життя” в Ужгороді, подзвонили, їм за кілька днів перетелефонували і прийняли тут, дали кімнату, теплі речі. Чоловік Світлани вже влаштувався на роботу, вона теж: працює тут, у центрі, нянечкою. 

— Не робота, а мрія, — каже. — Зараз з проблем — проблема з їжею, точніше з її приготуванням. Одна плита, а нас багато, світло дають по кілька годин тільки, то ми тут стаємо в чергу, хто за ким готувати буде. На 7 сімей за 2 години треба встигнути приготувати їсти. Черга, черга, черга. 

Тут, в Ужгороді, діти пішли в школу при товаристві глухих. Вони вже всіх там знають, обіймаються з учителями. Можливостей в Ужгороді — валом! І ми користуємося всім!.. Допомагають нам, з соцзахистом взагалі ніяких проблем не було. Ходимо, де можемо, відвідуємо все, що цікаво. Обожнюють діти ходити на гурток у LEGO-клуб і гурток основ робототехніки та комп’ютерного моделювання. За цим лего-програмуванням малі наші просто шаленіють.

Dity Z Invalidnistu6

А тепер ще й ковзанка відкрилася, то вони аж трусяться, так чекають, щоб ми пішли. На ковзанах вони стоять, вміють кататися, бо ми вже їздили в Запоріжжя на каток.

Про щось негативне не можу нічого сказати. Ані найменшого негативу ми тут не зустріли.

“Тут добре, але вже дуже хочемо додому…”

Людмила Мерсіянова (м.Слов’янськ, Донецька область) приїхала в Ужгород у березні з донькою і двома онуками, 11 та 9 років. Молодший, Стасік, має аутизм та розсіяний склероз. Приїхали в березні. Каже: їхали — не знали куди. Думали в Польщу чи Німеччину: 

— Ми не мали там нікого, просто всі туди їхали, то й ми теж… В поїзді було дуже багато людей… І з котами, і з собаками, і з дітьми! На кордоні з Польщею повно людей, метушня, Стасік наш бігає, не може заспокоїтись від того шуму… Але так сталося, що залишилися в Ужгороді і я дуже цьому рада! Тут не зустріла жодної агресії, ніхто жодного лихого слова не сказав. Тут добре, і ми вирішили нікуди не їхати. Тут мова рідна, всі розуміють один одного…

Dity Z Invalidnistu10

Жінка розповідає: в 2014-му вони вже тікали зі Слов’янська через російську агресію. Їхали тоді в Білорусь: туди запросив родину її колишній чоловік, який одружився з білорускою. Там пробули 3 місяці і повернулися; тепер думали, так само буде — кілька місяців і все припиниться… 

— А Стасік наш — він же в нас “повар”, дуже любить дивитись різні кулінарні передачі. І потім сам візьме посмажене м’ясо, наріже дрібними шматочками, побачить десь картоплю, яку донька нарізала, щоб зварити і залишила на столі, то він перемішає готове м’ясо з сирою картоплею і показує нам!.. Нарізає і змішує докупи все, що побачить у доступі: помідори змішає з сирим рисом, запакує в банку і все — приготував!

Dity Z Invalidnistu9

…В нього недавно приступ був, він налякався якогось сильного звуку, почалися судоми, вночі швидка забрала його в дитячу лікарню… Поклали його в реанімацію, мене туди не пускали, онучка бігає за мною і штормить мене: “Бабусю, а він буде жити?” А я сама не знаю, чи буде!.. Але заспокоюю її. Тепер даємо йому двічі на день протисудомні ліки. 

Людмила каже: допомагають їм і ЮНІСЕФ, і міські організації. 

— Тут добре, але ми вже дуже хочемо додому… Онучка весь час проситься і я вже би їхала. Не знаю, що там робиться тепер. Ми в приватному будинку живемо, наскільки знаю, він цілий. Вікна побиті, але сам дім цілий. Ми на околиці міста, а вони ж по центру бомбили весь час… Напевно, розграбували там все… Ждем, поки нас освободять. Хочеться додому…

Dity Z Invalidnistu5

Поки ми розмовляли, на кухню зайшов високий юнак. Вадік, онук Галини Корж, радісно усміхаючись, став показувати всім розмальовку, над якою сидів у кімнаті. Жінки в один голос почали його хвалити, а одна обійняла його й погладила…

В медико-соціальному реабілітаційному центрі “Дорога життя” сьогодні мешкає 7 родин з внутрішньо переміщених осіб. У кожній — по 1-2 дитини з інвалідністю. Центр приймає переселенців від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Ця стаття стала можливою завдяки підтримці IREX та Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю IREX і не обов’язково відображає погляди Державного департаменту США.

Зоряна Попович, Varosh

Фото автора та надані героїнями статті

0 #